Доступність посилання

ТОП новини

30 хвилин у різних вимірах: Чужина


30 хвилин у різних вимірах: Чужина

Прага, 21 вересня 2002 – Говорить Радіо Свобода. Вітаємо Вас, дорогі слухачі, і пропонуємо послухати передачу «30 хвилин у різних вимірах». Перед мікрофоном Ірина Халупа. Тема сьогоднішньої програми – чужина.

А чому це раптом Халупа про чужину заговорила, спитаєте? Ви знаєте, дорогий слухачу, в мене найкраще виходить те, що я справді відчуваю усім своїм серцем.

“Ми Україну тільки любимо, а живемо ми у всьому світі” – так принаймні стверджує епатажний український політик нової хвилі Дмитро Корчинський. Як на мене, частка правди в цьому вислові є. Світ за останні часи змінився до невпізнання – скоротилися відстані, все умовнішими стають державні кордони – одним словом, глобалізація…

Утім, бінарним опозиціям “батьківщина – чужина” лишається місце і в цьому, такому сучасному і такому, здавалося б, об’єднаному світі.

Чужина – тільки простір має, Чужина – то усе, чого не торкнувся Бог…

– стверджує молодий львівський поет Ігор Павлюк.

Промандрувати бодай дещицею того химерного і водночас реального простору спробував мій колега Павло Вольвач.

Павло Вольвач:

Якщо є Вітчизна, мусить бути і чужина. Для кожного своя.

“Чужий хутір”, “чужа слобода” – казала моя бабця, приклавши до очей долоню “дашком”, вдивляючись кудись у дальні пагорби, за якими ховались невидимі села, в котрих баба за все життя ні разу не побувала і які здавалися їй краєм світу.

“Да-а… Так і вмер козак на чужині…” – скрушно похитували головами дядьки й тітки на гуляйпільському кладовищі під час перепоховання поета Василя Діденка. “Тепер хоч додому вернувся…” А помер поет, автор славнозвісної пісні “На долині туман…”, треба сказати, в Києві…

Так що чужина – поняття відносне. Хоча звично асоціювалася вона з кресами, що розпочиналися в акурат за смугастими шлагбаумами і зеленими картузами прикордонників. На тих таємничих землях якось різко вужчала звична залізнична колія і обривалась популярність Али Пугачової з Кобзоном. Не кажучи про те, що на відміну від “нас”, де кожен один одному друг, товариш і брат, там “у них” буяло царство визиску людини людиною і клацав іклами звірячий оскал капіталізму. Втім, від нього нас надійно захищали все ті ж хлопці в зелених кашкетах, і неосягненною чужиною сприймалися навіть країни соцтабору. Тобто, Таджикистан чи, скажімо, острів Ітуруп – це “наша Родіна”, а вже, наприклад, який-небудь Перемишль – то вже “зарубєжьє”, а відповідно – і “чужина”.

Тепер із кордонами простіше, і, виявляється, ніякий супостат захоплювати нас не збирається. Навпаки, громадяни колишнього СРСР у масовому порядку перетинають кордони з єдиним напрямком – Захід. Чим далі – тим краще. А якщо ще й залишитися там назавжди – то це вже просто найсміливіший сон мешканців “совка”. Відтак не дивно, що на вулицях європейських міст, тієї ж таки Праги, чи не за кожним рогом лунає знайома вимова різношерстних “саатєчєствєннікав”, а подвигами так званої “російської мафії” скоро будуть, мабуть, лякати на ніч неслухняних дітей. Українську мову можна почути теж, але в місцях досить специфічних: переважно на будівельних риштуваннях чи в підсобках ресторанів – трудова еміграція… Втім, це окрема тема…

А чужина – ну що чужина? Барвиста й буйна, як писав Маланюк. Чистенька. Вилизана. Підрівняна. Правильна. Застебнута на всі ґудзики. Занудна. І мимохіть повертаєшся в бік Сходу, і шепочеш подумки, про себе: “Нічого… Дайте час… “Ми ще ніколи не були собою...” – так, здається, писав поет? Але ж будемо…”

Уже в Бориспільському аеропорту, коли вслухаєшся у всі оті “каторий час”, “мужчіна, астарожнєй”, спадає на пам’ять рядок іще одного поета: “Яка нестерпна рідна чужина!” І схитнеш головою: ніде правди діти – таки нестерпна.

Але рідна – і це теж правда…

Ірина Халупа:

Тема чужини була присутньою чи не в кожній галицькій родині, котра мала родичів за кордоном, від яких довгі місяці чекалося листів. Часом скупі звістки від рідних із-за кордону були єдиною правдивою інформацією про Захід. На тих листах із чужини покоління українських людей формували своє бачення іншого світу, того, що було за «залізною завісою». Що таке чужина? Для багатьох – це означало сумні емігрантські пісні, короткі листи в нетипових конвертах, пачки з подарунками раз на рік і мрії про той прекрасний вільний світ. Тему продовжує наша кореспондентка Ганна Стеців.

Ганна Стеців:

Моє перше усвідомлення Америки має коріння в дитинстві – коли недільними днинами я сиділа на скрині в бабусинім покої і була мовчазним свідком диктування листів до Америки. До бабуні, яка була однією з небагатьох у селі з гімназійною освітою, в неділю приходили жінки з усієї околиці писати листи. Писалося до Австралії й Канади, часом до Франції й Німеччини, – але найбільше листів ішло до Америки, бо саме в цій країні мешкало чимало емігрантів із наших околиць.

Бабуня не лише писала листи і адресувала конверти чужими літерами. Вона була водночас і першою читачкою послань із далеких країн. Листи з Америки вони читали вголос, а потім довго обговорювали з адресатом чи адресаткою, що відповісти. Можна сказати, що бабуся була свого роду редакторкою, чи навіть цензоркою, бо не раз можна було почути, як вона радила не писати про те чи інше, бо лист «не дійде». Бабуня добре знала радянську систему відбору і контролю кореспонденції і достатньо вміло користувалася так званою «езопівською мовою».

Із листів, які приносили до бабуні навіть нерозпечатаними і які бабуня читала вголос, я довідувалася вперше про те, як живуть українці на чужині. Інформація про Америку вперше поселилася в моїй свідомості з листа від Гриня з-під Нью-Йорка. Він писав, що його сина забрали до В’єтнаму на війну. І це була перша звістка з Америки, яку бабунині «клієнтки» сприйняли зі смутком і довго-довго обговорювали. Всі решта листи з Америки завжди були веселі.

Так що образ тієї країни поставав у дитячій свідомості як щось веселкове, радісне, як щось надзвичайно цікаве. І я, тоді дев’ятирічна дівчинка, понад усе боялася померти, не побачивши Америку.

Той образ країни-мрії не могла знищити радянська пропаганда, яка в пізніші періоди життя досить інтенсивно діяла на свідомість піонерів і комсомольців. Листи з Америки, почуті в дитинстві з бабусиного голосу, мали сильніший вплив від газетних статей про американський імперіалізм.

Із тим сприйняттям, із тим образом країни-мрії трохи дисонували сумні емігрантські пісні з чужини, які ми всілякими правдами і неправдами здобували і переписували на перші магнітофони та слухали в неділі та свята: «Чуєш, брате мій», «Я сьогодні від вас від’їжджаю»… І ще багато-багато емігрантських пісень, сумних-пресумних, давали нам до розуміння, що насправді не має раю на землі. І чужина залишається чужиною, навіть коли це благословенна Америка.

Минали роки, і я позбулася страху померти, не побачивши країну своєї дитячої мрії. На Америку я часом навіть дивилася з кута зору тих бідних людей, які в світі вмирають із голоду. Як вона може, та моя прекрасна Америка, моя омріяна країна… Як вона може бути такою ситою, коли на Землі стільки голодних?

У певний період мого життя я її розлюбила, ту благословенну мою мрію, і навіть на неї образилася. Було щось дитяче в тій образі, було щось від тієї дев’ятилітньої дівчинки, яка собі створила мрію, а реальність виявилася не кращою, не гіршою, а – іншою.

«Ти не була у Нью-Йорку? – запитав мене якось один знайомий американець. – Мусиш побачити… Це місто треба побачити…» Я прибрала позу, трохи штучну і навіть смішну – не потребую, мовляв, бачити Америку. Нічого там цікавого для мене нема… То була поза, трохи наївна і смішна.

А потім ми їхали з синами по Новому Світі у Варшаві. Я щойно забрала молодшого зі школи. Він щось весело щебетав. Як ураз по радіо… Це було одинадцяте вересня минулого року.

Спочатку інформація виглядала, як чийсь глупий жарт. Вона здавалася неймовірною… А пізніше вернулося те відчуття з дитинства, коли прийшов той єдиний сумний лист про В’єтнам. Мені здавалося, що бачу того хлопця, котрий там загинув… Я знову полюбила країну моєї дитячої мрії, таку могутню, таку прекрасну і таку зворушливу в своєму великому горі.

Ось така історія про те, що значило і значить для нас слово «чужина». Пізніше багато з нас досвідчили на власному житті її солодкий і гіркий смак. Але це вже з цілком іншої казки, не такої яскравої і не такої неповторної, як та, що була в дитинстві.

Ірина Халупа:

Чужина, це часто таке буває, – рідний край, але не те найрідніше місце, з якого ви вийшли. Наша колега Наталя Баландюк розмовляла з двома уродженцями Лемківщини. Нині вони мешкають у Києві. Вони як ніхто знають, що таке бути вигнаним із рідної землі. Перший співрозмовник – Стефан Зеньо, уродженець села Одрехова, що коло Сянока, майже 60 років як не живе на Лемківщині. Друга співрозмовниця Ніна Байко, народна артистка України, співачка, лауреат національної премії імені Шевченка.

Наталя Баландюк:

Чи Вам знайоме таке поняття, як чужина?

Стефан Зеньо:

Знайоме. Це дитячі спогади, коли нас перевезли з дому сюди. Навіть у 6 років я відчув і зрозумів, що таке чужина. Особливо мовна проблема, коли мої ровесники і молодші за мене діти зі здивуванням, навіть із деяким презирством слухали, як я говорю, і по-дитячому дражнилися. Я зрозумів, що я чужий.

Наталя Баландюк:

А які перші слова лемків Ви вивчили, пам’ятаєте їх?

Стефан Зеньо:

Перші, звичайно, як і всюди – мама, тато, баба. Загальновживані слова майже не відрізняються від українських – єдине, що в лемківській мові наголос, як і в польській, завжди ставиться на передостанній склад. Про наше село у львівських архівах є акти села Одрахова. Там я зустрічав прізвище Зиня ще у 1595 році. Це скорочене від Зиновій, а Зиновій – це нащадок Зевса. Через 50 років, коли мені вже виповнилося 58 років, я повернувся.

Тут я вперше побачив квіточку, яка називається дзвіночок. Я тоді ще спитав свою сестричку: а чому дзвіночок, як він не може дзвонити? Це пояснити не можна, тому що це його місце народження. А тим більше, коли я приїхав і усвідомив у церкві, якій у 13-му році буде 200 років і в якій хрестилися, одружувалися і, помираючи, відходили предки, що ця земля – найдорожча за все інше.

Наталя Баландюк:

Що Ви залишили на тій землі?

Стефан Зеньо:

Наша хата згоріла в нас на очах. Залишилася тільки криниця. І коли я через 50 років приїхав, було надзвичайно зворушливо побачити її. Я не зміг напитися води, тому що криниця ще не була відновлена. На зеленому подвір’ї нового господаря є прямокутник, який має інший колір – трава у ньому відрізняється своїм відтінком. Було надзвичайно боляче, що від того, що було, залишився тільки інший відтінок зелені та криничка, і більш нічого.

Наталя Баландюк:

Я бажаю, щоби Ваша душа не боліла.

Пані Ніно, Ви теж уважаєте себе уродженкою Лемківщини – що для Вас чужина?

Ніна Байко:

Лемки дуже притягнуті до своєї землі. Це такий особливий народ і така особлива тяга, що, мені здається, є тільки в лемків. Але по собі суджу, це в мені дуже сильно є. Де б я не була, а я багато їздила – були гастролі в Україні, в колишньому Радянському Союзі, в Середній Азії, на Далекому Сході, закордонні – Америка, Канада, – і кожного разу я з задоволенням поверталася на рідну землю. Коли я на чужині, мені не вистачає пісень. Я з задоволенням співаю лемківські пісні.

Наталя Баландюк:

А заспівайте, будь ласка, одну…

Ніна Байко:

Гаєм зелененьким вода тече, Що ж мені, дівчатку, на то рече..:

Ірина Халупа:

В ефірі українська Свобода. Нагадую, дорогі слухачі, що ви слухаєте програму «30 хвилин у різних вимірах». Сьогодні ми розглядаємо тему еміграції та чужини.

А зараз як продовження теми про чужину до вашої уваги, дорогі слухачі, такий міні-круглий стіл. Його організував мій празький колега Зиновій Фрис. Він, до речі, вже близько десяти років живе за межами України – спершу в Латвії, а тепер у Чехії.

До розмови Зиновій запросив двох людей із чималим досвідом проживання за кордоном. Це співробітник російської служби радіо «Свобода», письменник, поет Ігор Померанцев та співробітник празької штаб-квартири Радіо Свобода Кирил Шевченко.

Пан Померанцев свого часу мешкав у Чернівцях і в Києві, пан Шевченко ніколи в Україні не жив і практично ніколи навіть не спілкувався українською мовою. Він народився на півдні Росії, на Кубані, однак добре знає українську мову. Каже, що вивчив її, коли приїжджав школярем на літні канікули до родичів в Україні. Зараз Кирилові найчастіше доводиться спілкуватися як не англійською, то російською чи чеською мовами. У кожному разі всі троє учасників цього міні-круглого стола живуть за кордоном, на чужині. Давайте послухаємо, що для них це поняття? Як вони сприйняли чужину і чи взагалі сприйняли? Отже, слово Зіновієві Фрисові.

Зиновій Фрис:

Усі ми, панове, знаємо, що таке чужина, пізнали її сповна. І, як той сказав, «Чужа чужинонька – нерідна родинонька»… Пане Померанцев, наскільки для Вас актуальні ці слова після 24 років еміграції?

Ігор Померанцев:

Я емігрував у 78-му році. Більшість дорослого життя, життя свідомої людини, я все ж таки живу на Заході – в Англії, в Німеччині і зараз тут, у Празі.

Якось мене спитали в Москві, як я живу в еміграції. Я подумав і відповів, що перший, другий рік на чужині – це еміграція, а потім – це просто твоє життя, твої відчуття простору, країни, де ти живеш. Наприклад, коли я емігрував, моєму синові було тільки 10 місяців, і я прожив із ним англійське дитинство. Він такий класичний лондонський бой. І в цьому сенсі я багатий ще на одне дитинство, бо я зачаровано жив його дитячим життям. Так що, коли йдеться про дитинство, я навіть у виграші.

А щодо відчуття чужини… Є класичний український вірш: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину»… Це так. Але поняття батьківщини може бути більш широким. Наприклад, коли я почав мандрувати Європою, то в Римі я відчув себе на батьківщині. Навіть на острові Крит, де зародилася так звана крито-мікенська культура, я теж щось таке відчував. У Карфагені я також мав відчуття, що це якась крихітка моєї батьківщини.

Є й чуттєві відчуття. Наприклад, я дуже люблю вина. І в Іспанії, в маленькій провінції Ріоха, коли ти п’єш ріоху, в тебе також відчуття, що вона має відношення до твоєї крові.

Я колись брав інтерв’ю у видатного англоірландського письменника Лоренса Даррела і зрозумів, що за все своє життя він прожив на батьківщині, в Англії, не більше 2 років. Він народився в Бірмі, якщо я не помиляюсь, потім мешкав у різних країнах Середземномор’я. І він був абсолютно щасливою людиною, людиною вдачі. Для нього навіть не було такої проблеми.

Я мушу сказати правду – для мене немає більше проблеми батьківщини й проблеми чужини. Це проблема закритих країн, а коли світ відкритий… Так, є щось сентиментальне. Коли, наприклад, я буваю в Києві, я теж відчуваю себе на батьківщині.

Думаю, що проблема чужини – дуже естетична, естетизована, драматична тема. Ви, журналісти, знаєте, що коли ви готуєте новини, то там повинна бути драма. Мистецтво теж бажає драми, і чужина – це дуже добра драма. Якщо взяти «Сіцілійську пісню» про гіркий хліб чужини – так, це експлуатується, це дуже ефектно. Є така грецька група, яка зветься «Мікро Асія», тобто мала Азія, і там ця тема відображена чудово, до сліз. Але не треба забувати, що це – естетизована тема.

Зиновій Фрис:

Отже, пан Померанцев не вважає себе на чужині чужим, вона для нього стала своєю, органічною. Кириле, твій досвід проживання за кордоном значно менший. Який це досвід?

Кирил Шевченко:

Я живу переважно в Чехії майже 10 років, і для мене ця країна – чужина. Я мандрував Європою, був у Німеччині, Франції, Польщі. Але для мене Чехія – чужина. Це було дуже цікаво, бо тут, у Чехії, я зрозумів, що чужина – іншомовне оточення й культура – мають вплив на те, як ти сам себе відчуваєш. Мені здається, що людина має можливість краще зрозуміти й пізнати сама себе, тільки коли вона існує в іншомовному оточенні. І в Чехії це проявилося.

Але чужина для мене – це не тільки Чехія. Наприклад, перед від’їздом до Чехії я навчався в Московському університеті. І коли я був у минулому році в Москві, то зрозумів, що зараз для мене чужина також Москва, бо всі мої знайомі, всі мої професори з університету змінилися. Або, можливо, змінився я… Вони вже розмовляють трохи іншою мовою, і я мав комунікативну проблему, коли спілкувався з ними.

Зиновій Фрис:

У Москві тобі хотілося повернутися на чужину, до Праги?

Кирил Шевченко:

Так, хотілося. Але коли я в Празі, то хочу повернутися туди, де колись навчався. Але це вже змінилося…

Зиновій Фрис:

Це було певне розчарування для тебе?

Кирил Шевченко:

Так, це було розчарування.

Зиновій Фрис:

Ось такі дивні метаморфози. Кожен по-своєму сприймає чужину. Вигнання – повітря, гірке, як отруєне вино. Очевидно, синонімом слову «вигнання» могло бути слово чужина чи еміграція, як у випадку з Вами, пане Померанцев.

Ігор Померанцев:

У мене ставлення до цього абсолютно конструктивне – відчуття, що я зроблю все, що можу. В мене відчуття, що я великий мисливець, який жадає трофеїв, який повинен повернутися з чимось…

Зиновій Фрис:

Повернутися переможцем?

Ігор Померанцев:

Переможцем чи людиною, яка програла все.

Зиновій Фрис:

Кожному, хто довго перебуває за кордоном, – я це суджу і по собі, – чогось бракує. Мені дуже часто бракує рідних облич, людей, до яких я звик, яких любив. Мені бракує якихось побутових деталей, хоча загалом це життя було нестерпним. Чого Вам бракує зараз, пане Померанцев?

Ігор Померанцев:

У мене є товариші, англійці, які вчилися в так званих паблік скулз – привілейованих англійських школах. Це така резервація для людей із заможних родин – дитина повинна відчувати, що вона має якісь пільги, що завдяки батькам вона отримує те, що не можуть отримати інші діти. Але взагалі атмосфера у цих паблік скулз жахлива. Вони люблять свої паблік скулз, думають про запах капусти, запах поту, запах хлоп’ячого колективу. І завдяки цим англійським друзям я зрозумів, що нам подобається не те, що гарне, приємне, а те, що своє.

І в цьому сенсі в мене є якісь сентименти й відчуття того, що було своїм, що я не можу забути. Я закінчив Чернівецький університет і рік працював у Селятині, це в Карпатах. І кожного разу 9 годин автобусом із Чернівців я їхав у Селятин Карпатами, і це було кожного разу, хвиля за хвилею, нові запахи – отари, бринзи. Для когось це чужі, неприємні запахи, а мені зараз їх бракує.

Зиновій Фрис:

Ви сказали про запах капусти. А я пригадую, як ми часом збираємося у редакції і наша колега Людмила Литовченко робить бездоганні вареники. І коли Олекса Боярко їсть вареники, він каже: «Я готовий заради оцих вареників удруге зрадити свою батьківщину!»

Ігор Померанцев:

Це такий російський вираз: «Квасной патриотизм». Взагалі це негативне. Але квас дуже добрий, і я якраз за «квасной» патріотизм. Не в провінційному сенсі, а в чуттєвому.

Кирил Шевченко:

Ви почали згадувати, чого в Празі бракує – українська кухня в Празі не існує. Ще я хотів сказати, що в Празі я почав себе відчувати не тільки як українець, але як представник пострадянського простору взагалі.

Це цікаво, бо коли я навчався й жив у Москві, то відчував себе там виключно українцем. У Празі ситуація змінилася. Завдяки цьому соціальному й етнічному оточенню змінилося те, як я сам себе відчуваю.

Зиновій Фрис:

Я вам щиро дякую за участь у цій розмові і роблю власний висновок із усього почутого: усім нам усе ж трішечки бракує насамперед нашої малої батьківщини – рідного села, рідного міста, рідних облич і запахів, чи то отари, як панові Померанцеву, чи української кухні, як нам із Кирилом Шевченком.

Звичайно, це в вузькому, можливо, побутовому розумінні. А в ширшому – чужина є чужина. Скажімо, чужа мова, як би ти її добре не знав, завжди залишатиметься для тебе чужою. Та й не тільки мова… Як сказав хтось, «Гіркий чужий хліб і важкі пороги чужого ґанку»…

Ірина Халупа:

Мабуть, ніхто так сильно не відчував поняття чужина, як євреї. Народ без батьківщини, який упродовж сотень років, сідаючи до святкової пасхальної вечері, щороку молився: Боже, наступного року в Єрусалимі. Від 1948 року на мапі світу існує держава Ізраїль. За останніх 11 років із колишнього Радянського Союзу до Ізраїлю емігрував мільйон колишніх радянських громадян. Триста тисяч із них – це українські євреї та члени їхніх сімей, у складі яких є десятки тисяч етнічних українців. В Ізраїлі ці нові емігранти зіштовхуються з новою ідеологією, яка побудована на принципі так званої етнічної демократії, тобто національної державності виключно для євреїв. Цей підхід викликає різні реакції з боку репатріантів.

Отож, чи є Ізраїль для новоприбулих рідним домом? Товариство єврейсько-українських зв’язків зорганізувало громадську дискусію на цю тему. Вольф Москович за нею спостерігав.

Вольф Москович:

Проблема того, чи Ізраїль є рідним домом для репатріантів із країн СНД, – це одне з болючих питань нової еміграції. В Єрусалимському центрі політичної партії «Наш дім – Ізраїль», яка має в Кнесеті чотирьох депутатів, відбувся публічний диспут, організований товариством єврейсько-українських зв’язків, на цю тему.

Чимало громадян із колишнього Радянського Союзу емігрувало не тільки з економічних, але й ідеологічних причин, щоб бути подалі і від комунізму, і від його наслідків. Проте в Ізраїлі вони натрапили на іншу ідеологічну державу, яка побудована на концепції так званої етнічної демократії, тобто національної державності винятково для євреїв.

Це викликає різноманітні, інколи протилежні реакції з боку маси репатріантів. Ті з них, хто ідентифікує себе з єврейським народом та відчуває себе його частиною, не мусить мати проблем. Для інших, для яких національний момент не існує, це може стати серйозним чинником дискомфорту та незадоволення. Такі різноманітні реакції виявилися під час публічного диспуту на тему «Чи є Ізраїль вашою батьківщиною?»

Диспут улаштувало товариство єврейсько-українських зв’язків. Один із присутніх, що не назвав свого прізвища, виступаючи на диспуті, заявив, що еміграція з України була найбільшою помилкою в його житті. Він вже 10 років в Ізраїлі, і все ще не може знайти роботи. В Ізраїлі панує страшенна бюрократія, а становище з безпекою катастрофічне та викликає гнітючий страх. «Ні, тут мені не місце, – твердить він. – Треба повертатися в Україну».

А етнічна українка Світлана Глаз, навпаки, вважає, що тут вона знайшла другу батьківщину. Вона одружена з євреєм, її діти ростуть і виховуються тут, і вона відчуває себе частиною цього єврейського суспільства, яке прийняло і її родину, і її саму.

Відомі постаті в емігрантському середовищі Ізраїлю Юхим Майданек та Арія Вудка заявляють, що найважливішим чинником в інтеграції репатріантів-євреїв в ізраїльське середовище є релігія, юдаїзм. Тільки виконуючи релігійні традиції, живучи в Ізраїлі згідно з релігійними законами, твердять вони, можна відчути себе повноцінним членом колективу ізраїльтян.

Ірина Халупа:

Таке феноменальне явище, як еміграція, притаманне чи не всім народам світу. Це – вимушене або добровільне полишення рідної землі, країни, Батьківщини. Початки українських еміграцій сягають середніх віків – про що існують свідчення та документальні підтвердження. Очевидно, що й до тих часів еміграція в тій чи іншій мірі теж відбувалася.

Емігрували запорізькі козаки, емігрували з тих чи інших причин прості люди, емігрували іновірці чи опоненти режимів – усе це тривало століттями. Триває й по сьогодні.

Українці здавен були постачальниками роботящих рук, дешевої робочої сили для багатьох вдатніших країн, ніж їхня рідна. Саме тому нині вже йдеться про нову хвилю трудової еміграції з України – переважно до країн Європи, але також – до США , Канади, а навіть африканських деяких країн.

Звичайно, найбільший відсоток великої кількості емігрантів в усі часи пояснюється соціально-економічними причинами. Хоч велику роль в еміграції відігравали і мотиви політичні.

Сьогодні українців справді – “нашого цвіту та й по всьому світу” – багато в найнесподіваніших куточках планети, від Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів до США, Бразилії, Аргентини.

Протягом зримих історичних часів, котрі можна аналізувати, формула еміграції не мінялася. Кількома словами цю “формулу” можна вивести так: еміграція – то пошук нової батьківщини в силу різних причин і туга за батьківщиною рідною – теж у силу багатьох причин. Зв’язки емігрантів із рідною землею – це те, що тримає при житті на чужині.

Тому, що “немає сильнішого й пекучішого страждання, ніж покидання рідного краю”, як висловився ще Еврипід.

Саме та незрима, але могутня сила, яка зветься іноді ностальгією, іноді духовною родовою причетністю, іноді ще якось давала змогу емігрантам з України творити по всьому світі цінності, котрі б нагадували рідну вітчизну. Попри тяжку працю заради шматка хліба вони знаходили сили, час і кошти на зведення капличок і церков, на з’яву творів мистецтва, на побудови українських шкіл та цілих університетів – згодом. Створювали полотна, видавали газети, книги, розвивали культуру і мистецтво, як могли. Лікувалися від чужини цією духовною родовою спільністю з даленіючими рідними краями, несли крізь покоління в покоління свою сердечну ностальгію.

Для того, щоб відтворити сьогодні цей могутній пласт набутків і досягнень на чужині, необхідно написати не одну книгу. Узагальнюючи ж саме явище культурних досягнень українців на еміграції, киньмо погляд бодай на одну країну, котра прихистила кілька хвиль таких емігрантів – на США.

Саме тут з’явилися перші україномовні газети: в 1886 році – під назвою “Америка”, редагована першим українським священиком у США отцем Іваном Волянським, у 1893 році – “Свобода”, яку теж видавав спочатку священик – отець Григорій Грушка. Перші книжки українською мовою з’явилися у США на початку минулого століття.

Далі про літературне емігрантське життя – в матеріалі моєї колеги Надії Степули.

Надія Степула:

Першою українською книжкою, виданою емігрантами у США понад сто літ тому, були твори Тараса Шевченка. Що й не дивно, бо “Кобзар” у кожному українському серці займає місце поряд із Біблією – найсвятішою Книгою книг.

А вже за кілька десятиліть в еміграції виникло ціле об’єднання українських письменників – “Слово”. До нього входило майже дві сотні прозаїків, поетів, драматургів. Більшість із них потрапили до США після другої світової війни, виїхали з України, рятуючись від сталінських репресій.

Хто міг, перевіз сюди збережений архів чи інші цінні документи. Тому накопичення літературних скарбів було значним. Так, Григорій Костюк, який очолював “Слово” з 1955 по 1975 рік, літературознавець, автор численних досліджень, перевіз із Франції до США архіви В. Винниченка, упорядкував і видав п’ятитомник М. Хвильового, редагував та упорядкував видання В. Підмогильного, П. Филиповича, М. Драй-Хмари та інших письменників.

До “Слова” належали в різні часи Василь Барка, Остап Тарнавський, Святослав Гординський, Юрій Шерех-Шевельов, Богдан Рубчак, Дарія Ярославська, Микола Понеділок, Галина Журба та багато інших. Деякі з цих імен уже навіки вписані в золоту книгу української літератури, деякі поки що відомі більше на чужині, як у рідній Україні.

Доля письменників-емігрантів часто гірка й тяжка, іноді трагічна, як, власне, і доля всіх інших емігрантів. Звідки черпали вони сили для оптимізму і творчості, звідки брали енергію для написання книг, дослідницької діяльності, для того, щоб залишити нащадкам – і не тільки на чужині – свій доробок?

Іноді в них не було навіть надій на те, що той доробок побачить світ. У часи, коли “залізна завіса” відгороджувала Україну від її дорогих синів і дочок в еміграції, вони могли тільки сподіватися на те, що з часом та завіса впаде, відкривши бодай дорогу до рідного дому в гості – подивитися на дорогі обрії, вдихнути цілющого повітря, відвідати старі могили або й залишитися назавжди…

Феномен емігрантської літературної спадщини далеко не вивчений, хоч окремих досліджень на цю тему стає все більше. Але фактом залишається те, що без величезної творчої спадщини, утвореної літераторами на чужині, “материкова” українська література була б набагато біднішою. Бо спадщина та творилася людьми, котрі, хоч і покинули Вітчизну, але не втратили її в собі.

Ірина Халупа:

На цьому, дорогі слухачі, закінчуємо цей випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах», присвячений еміграції та поняттю чужина.

Відгукніться, пишіть нам на таку адресу: Поштовий індекс 01 001, Київ 1, Головна пошта, абонентська скринька 496, Радіо Свобода.

Ми чекаємо ваших листів, Я, Ірина Халупа, прощаюсь із вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG