Прага, 26 вересня 2002 – Факт відсутності громадянського суспільства в Україні ще раз підтверджують останні події в цій державі. Лише за першу половину вересня спостерігаються вражаючі видозміни у настроях громадян. У цьому виявляється нестійкість політичних орієнтирів різних груп суспільства. Народ нібито й хоче політичних змін, але думає при цьому не про демократію…
Млявість вересневих акцій протесту в реґіонах України ще раз доводить, що байдужість до політичних процесів охоплює понад половину населення. І тут необхідно уточнити – наявного населення, бо найактивішна частина його перебуває нині за межами держави. Як засвідчили офіційні чинники, за першу половину 2002 року кордон України на виїзд перетнуло близько 7 мільйонів громадян; як мінімум 2,5 мільйона українців працює нині в країнах Західної Європи, і в Росії – не менше. Тому всі опитування громадської думки в державі опираються лише на наявне населення, котре не є однозначно активним у політичному, суспільному плані.
На настроях громадян відзначається насамперед низький економічний рівень життя, котрий десь уже й переходить катастрофічну межу…Тому чи не в усіх опитуваннях відчувається безнадія щодо якихось позитивних змін саме в цьому напрямку і бажання, щоб політичні сили щось змінили на краще, без розуміння підтримки цих сил знизу чи відчутного суспільного тиску на них. Механізми громадянського суспільства в Україні, можливості його контролю над владою і відчутного впливу на неї поки що слабкі, якщо не безпорадні…
У народі немає розуміння того, що без громадської єдності та активності знизу у житті суспільства мало що зміниться на краще. Низька активність вересневих акцій відразу ж виявила поступливість і політичну безпринципність значної частини українського суспільства. Не дивно, що, згідно з соціологічним центром Разумкова, на кінець вересня 57 відсотків населення України готові жити навіть у тоталітарній державі, лишень хай рівень життя буде достойний, і тільки 15 відсотків готові терпіти низький рівень життя заради розбудови демократичних інститутів своєї батьківщини. А відсоток тих, хто відчуває себе господарями у своїй країні, і того менший – усього 7,4… 53 відсотки опитаних уважають, що їм ні до чого громадянська активність, усе одно нічого не зміниш – ця частина вважає, що лише тоді щось треба робити, коли з’являється небезпека їхньому життю або життю родичів. Ось такі вересневі настрої і бажання громадян України щодо політичних змін.
Недарма «червоніють» натовпи демонстрантів у Києві, а у їхній небагатотисячній гущі з’являються портрети Коби Сталіна та збираються підписи за звільнення югославського диктатора Мілошевича. Ностальгія за ковбасним рабством дає про себе знати…
Млявість вересневих акцій протесту в реґіонах України ще раз доводить, що байдужість до політичних процесів охоплює понад половину населення. І тут необхідно уточнити – наявного населення, бо найактивішна частина його перебуває нині за межами держави. Як засвідчили офіційні чинники, за першу половину 2002 року кордон України на виїзд перетнуло близько 7 мільйонів громадян; як мінімум 2,5 мільйона українців працює нині в країнах Західної Європи, і в Росії – не менше. Тому всі опитування громадської думки в державі опираються лише на наявне населення, котре не є однозначно активним у політичному, суспільному плані.
На настроях громадян відзначається насамперед низький економічний рівень життя, котрий десь уже й переходить катастрофічну межу…Тому чи не в усіх опитуваннях відчувається безнадія щодо якихось позитивних змін саме в цьому напрямку і бажання, щоб політичні сили щось змінили на краще, без розуміння підтримки цих сил знизу чи відчутного суспільного тиску на них. Механізми громадянського суспільства в Україні, можливості його контролю над владою і відчутного впливу на неї поки що слабкі, якщо не безпорадні…
У народі немає розуміння того, що без громадської єдності та активності знизу у житті суспільства мало що зміниться на краще. Низька активність вересневих акцій відразу ж виявила поступливість і політичну безпринципність значної частини українського суспільства. Не дивно, що, згідно з соціологічним центром Разумкова, на кінець вересня 57 відсотків населення України готові жити навіть у тоталітарній державі, лишень хай рівень життя буде достойний, і тільки 15 відсотків готові терпіти низький рівень життя заради розбудови демократичних інститутів своєї батьківщини. А відсоток тих, хто відчуває себе господарями у своїй країні, і того менший – усього 7,4… 53 відсотки опитаних уважають, що їм ні до чого громадянська активність, усе одно нічого не зміниш – ця частина вважає, що лише тоді щось треба робити, коли з’являється небезпека їхньому життю або життю родичів. Ось такі вересневі настрої і бажання громадян України щодо політичних змін.
Недарма «червоніють» натовпи демонстрантів у Києві, а у їхній небагатотисячній гущі з’являються портрети Коби Сталіна та збираються підписи за звільнення югославського диктатора Мілошевича. Ностальгія за ковбасним рабством дає про себе знати…
