Доступність посилання

ТОП новини

Листи на Свободу: Протистояння опозиції і президента в Україні, ситуація у Верховній Раді та останні події у політичному житті України


Листи на Свободу: Протистояння опозиції і президента в Україні, ситуація у Верховній Раді та останні події у політичному житті України

Прага, 19 жовтня 2002 - Протистояння опозиції й президента в Україні, ситуація у Верховній Раді та й загалом останні події у політичному житті України є основною темою численних листів, що надійшли до нас протягом останніх тижнів. Ці послання досить різні. Переважають, звичайно, емоційні, категоричні, з гострими чи той образливими епітетами на адресу того чи іншого політика. Разом з тим, чимало зважених міркувань про українське сьогодення та його перспективи на майбутнє. Але, фактично, усі листи пройняті небайдужістю до нинішньої ситуації в Україні та прагненням якось вплинути не перебіг політичних подій.

Розпочну передачу листом від Андрія Харькова, який проживає на станції Калинівка-1 Вінницької області, і який є інвалідом ІІ групи:

«Я дуже потерпаю від того, що стан здоров’я не дає можливості ставати до лав тих, хто виходить на майдани. Мені нічого не залишається як низько вклонитися тим, хто бере участь в акціях протесту для того, щоб сказати: досить жити на краю провалля, яке бере свій початок із глибини віків. Маю на увазі ту прірву між владою і народом, у якій народ часто є мовчазним гуртом з рабським інстинктом покірності, якому можна пудрити мізки пустими обіцянками, видаючи бажане за дійсне, тоді як мовчазна більшість страждає від злиднів на фоні безтурботно-цинічного стилю життя владної еліти. І лише сліпий не може не помітити, що нині в Україні панує реставрований і модифікований тоталітарний режим, який прикривається гаслами псевдодемократії і конституційного ладу».

Петро Кагуй

А ось короткий фрагмент із листа, написаного відразу після подій 16 вересня, Володимира Гончара із селища міського типу Буча Київської області:

«Акція 16 вересня, безумовно, не залишила байдужими ні прихильників, ні противників її, одних вона порадувала і обнадіяла, а інших засмутила і налякала. На мій погляд (та й не лише мій), акція пройшла не лише успішно, а блискуче, і це була не лише акція протесту проти правлячого режиму, а реальне вираження волі народу. В такий спосіб реалізується конституційне право народу безпосередньо здійснювати свою владу, бо, як записано в Конституції, статті п’ятій, цитую: «...єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

В даному випадку народ висловив свою волю безпосередньо. Й тому нахабством виглядають потуги можновладців зменшити і скомпрометувати це волевиявлення народу в очах пересічних громадян і світової спільноти», - зазначає у своєму листі Володимир Гончар зі селища міського типу Буча Київської області.

Петро Кагуй

Переходжу до листа , що його надіслав нам наш постійний слухач Альбін Арендарчук із російського міста Митищі Московської області:

«Нещодавно в одній із Ваших вечірніх передач мовилося про інертність більшої частини української людності, її пасивність до акцій, що їх організовує і здійснює політична опозиція. Мене, як громадянина, теж ятрить така людська байдужість, відстороненість, часто усвідомлена, від справ у суспільстві. Ця байдужість вкрай небезпечна для волі народу, адже саме за пасивності більшості до влади приходять безпринципні і нікчемні володарі, а частіше за все цей вакуум заповнюють загребущі сусіди-лиходії, як це тривалий час було в нашій історії.

За обставин такої пасивності ще більшої поваги заслуговують кращі представники нинішньої еліти – лідери опозиції, які наполегливо домагаються демократичних змін у країні, очолюють справедливі виступи людей за їхні права, відстоюють засади права і законності в усіх сферах нашого життя. Додає оптимізму незламність, стійкість цих діячів, коли здавалося б, неможливо протистояти незрівнянно могутнішим і організованим владним структурам, які відчайдушно намагаються зберегти себе і свої дискредитовані порядки.

Опозиціонерів обливають брудом із підвладних телеекранів, звинувачують у всіх гріхах, вішають на них усі можливі провини. Дивно, як вони вистоюють під цим неймовірним тиском. Серед іншого, їм закидають їхні амбіції щодо прагнення здобути високі державні посади. Але ці закиди не спрацювали і на минулих виборах, бо кожен розуміє: якщо у лідерів опозиції не буде мети очолити вище керівництво, то державу й далі будуть вести до повного занепаду нинішні керманичі, яким амбіцій не позичати.

Дуже сподіваюся, і впевнений, що керівники всенародної опозиції не зламаються, не втомляться, і тоді й люди поволі відійдуть від теперішньої своєї пасивності, і це неминуче: ну скажіть, хто ж думав, що на попередніх виборах до парламенту така велика кількість виборців проголосує за опозицію, але ж це сталося! Отож, ми ще не раз будемо приємно здивовані,» - оптимістично завершує свого листа Альбін Арендарчук, який проживає у російському місті Митищі Московської області.

Петро Кагуй

На черзі лист, що надійшов до нас електронною поштою за підписом Михайло Митрофанов:

«Добрий день, шановне радіо Свобода! Написати цього листа мене змусили роздуми про Українську націю. Я не можу збагнути, чому працелюбна нація з давніми демократичними традиціями сьогодні на самому дні з поміж усієї Європи. І де ж волелюбність сьогоднішніх українців?

Під час акції "Україна без Кучми" я ходив на мітинги, незважаючи на особисту неприязнь до лідерів тієї акції.

Для мене (у моєму суб’єктивному баченні) Юлія Тимошенко все ж таки була пов’язана з Павлом Лазаренком. А Олександр Мороз протягом кількох років був лідером усієї лівої частини парламенту. І на мою думку, саме під керівництвом Мороза парламент понасхвалював тих самих законів, за виконанням, котрих так сумлінно нині слідкує відомство Азарова.

Але на тих мітингах, окрім згаданих лідерів, були ще люди, котрі протестували проти такого життя. Вважаю, що я повинен бути разом із цими людьми.

Мушу зізнатися, я не думав, що українська нація здатна до такого опору. Я сумнівався, що така велика кількість людей зможе виходити на вулиці. Але я помилився. Однак, де решта українців? Чому вони мовчать? Може вони не вірять таким лідерам? А де наші лідери? Де авангард нації? Де наші Степани Бандери та В'ячеслави Чорноволи?

І тут я збагнув, що наших лідерів хтось систематично вбиває. І надто вже систематично щоб це було випадковістю. Отож, панове, нас досі винищують! А тих, хто лишається перетворюють на націю батраків. Хто чи що вбиває наших лідерів? І як цьому запобігти? І чи не відпрацьовує цей «хтось» систему контролю для решти світу? Може здатися, що я параноїк, може й так, але де Гонгадзе, де Чорновіл, де Гетьман?»

Петро Кагуй

Ось такого електронного листа ми отримали електронною поштою за підписом Михайло Митрофанов.

«Шановна «Свободо»! Прошу, по можливості, озвучити мого листа, хотілося б якось достукатися до нашого люду, бути почутим,» - пише Анатолій Муляр із Полтави. Пропонуємо вам фрагменти цього листа:

«Чудні, м’яко кажучи, наші люди. Позаочі клянуть на всі застави свого рідного президента і його режим, а коли доходить до публічних акцій та необхідності засвідчити свою громадянську позицію, то багато хто ховається в кущі. Кудись зникає та громадянська позиція і залишається гола повсякденність. Дива та й годі.

Скажімо, навідуюсь днями до знайомих в одну фірму. Чую нарікання й обурення щодо влади. Майже революційний пафос. Пропоную підписатися у листівці «Повстань Україно». Спершу - мертва тиша, а далі: «Це нічого не дасть... А що потім? Цих лідерів я не сприймаю. Усі однакові. І взагалі, політика є брудною справою».

Отож, думаю собі, чого більше в такій поведінці? Політичної сліпоти? – сумніваюся. Страху? – напевне. Але, перш за все, найбільше так званого «крайньохатництва», а також лукавства. Мовляв, нехай хтось побореться, а я відсиджуся у теплі та затишку за чаркою чи кухлем пива.

Ситуація у верхах напевне аналогічна. Усі бачать смертельну небезпеку диктатури. Проте більшість політичних знавців ховають голову в пісок і мовчать, щоб не прогнівати першої особи.

Чи дочекаємося ми, коли весь український народ пробудиться й одностайно скаже своє гнівне слово! Скільки ще часу випробовуватимуть наше терпіння. Скільки ще знущатимуться над Україною, чинячи геноцид і гублячи її дітей? До якого часу люди житимуть у злиднях, без соціальних гарантій, без охорони здоров’я на нашій благодатній землі? До якого часу розпродаватимуть цілі галузі економіки російським олігархам? До якого часу сини й дочки України поневірятимуться по закордонах у пошуках заробітку? І так, очевидно, буде доти, доки не повстане Україна і не вийдуть на вулиці усі як один, щоб сказати своє слово.

Отож, слово за тобою Український Народе!»

Петро Кагуй

Це був лист Анатолія Муляра з Полтави. Слова пана Муляра про так зване «крайньохатництво» нагадали мені фрагмент із невеликого есе, що його написав на тему деяких особливостей української ментальності наш київський колега Павло Вольвач.

Павло Вольвач

Зупинимось на одній рисі, яка буцімто входить до пантеону національної вдачі і закодована у вислові: “Моя хата скраю.”

Отже, що за висловом? Так, індивідуалізм українців, невиробленість ієрархій, нездатність підпорядковуватись отій істині, викладеній ще бозна коли: “Де общєє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку”. Звідси – трагічна офірність одних і хитре покректування із-за тинів ситих інших. Звідси ота, ще трагічніша відсутність критичної маси, що вибухала б позитивними змінами в будь-яких площинах життя. Свинопасів завжди незмірно більше, ніж козаків.

Але що ж до самої хати – то її не було взагалі. Ми тасувалися у вічних “сєнцах”, як самодержавних, так і союзних, при цьому власними м’язами, мозком і кров’ю вивершуючи розкішний – в колоніальному стилі, - палац імперії. Про яку таку “крайню хату” мова, якщо саме через Україну, як ні через жодну іншу землю, лише в ХХ-му віці прокотилося дві безприкладні світові війни, революція, громадянська, терор і, зрештою, безпрецедентний у світовій історії голодомор-голокост. Тож, яка “крайня хата”, шановні? Та й, зрештою, якщо вона крайня, то за нею – що? Правильно – степ широкий, “бите поле килиїмське”, в якому гречкосій стає козаком або вояком УПА в лісі, до якого з крайньої хати теж якраз найближче.

З хати із вибитими вікнами і дверима виїхало й поневіряється по заробітках сім мільйонів найактивніших, найміцніших українських громадян. Ще чотири мільйони знайшли осідок у землі, під хрестом чи без. Хлопці-унсовці майже два роки сидять у прес-хаті, в буцегарні. Водночас, пригадуються слова екс-спікера Івана Плюща: “У нашій хаті стало уютніше”.

“А в нашій!?” – вправі відгукнутися український народ, той, із мерзлих околиць залізних міст і напівживих сіл. Зрозуміло, якщо й справді не звикся із своїм “крайньохатством”.

Пісня «Україна» у виконанні Левка Дурка

Петро Кагуй

Після пісні у виконанні Левка Дурка, у якій мовилося про так зване «крайньохатництво», - лист під промовистою назвою: «Чому народ мовчить?». Це послання ми отримали від історика Євгена Маїка з міста Жовкви Львівської області:

«Видатний державний і громадський діяч Сполучених Штатів Томас Джеферсон зазначав, що природженими і невід'ємними правами людини є право на життя, свободу і прагнення до щастя. І для забезпечення цих прав створюються уряди, а якщо будь-яка влада порушує ці права, то народ має право змінити чи скинути таку владу і встановити нову.

Аналогічного погляду дотримувалися багато інших видатних мислителів світу. Так Томас Гоббс наголошував, що людям надане природне право захищати себе, якщо ніхто інший неспроможний захистити їх. А Джон Локк наголошував, що народ має право усувати владу, якщо вона діє всупереч виявленому їй довір'ю.

На сьогоднішній день право громадян на захист своїх прав закріплено конституційно у більшості країн світу, у тому числі і в Україні. Однак в одних державах населення активно користується цим, а в деяких воно ніби є непотрібним.

Якщо придивитися до нашого суспільного буття, то у ньому спостерігається явна нелогічність і суперечність. З одного боку, життя більшості громадян є тяжким, адже понад 80% населення має доходи нижче від прожиткового мінімуму, а розміри пенсій, зокрема, взагалі є сміховинними. І таке становище закономірно викликає масове невдоволення. Як засвідчують соціологічні опитування, органам влади не довіряє близько 90% населення. Люди на всіх нарікають і все проклинають. Але водночас не виходять на вулицю, не протестують проти порушення їхніх насущних прав. Так, на акцію «Повстань Україно» 16 вересня 2002 року вийшло максимум 300 тисяч осіб, що становить усього близько 1% від загальної кількості населення. Лише мітинги у Києві й Львові були масові, а в усіх інших великих містах у них брала участь незначна кількість - від 2 до 5 тисяч демонстрантів. Отже, з іншого боку, народ не хоче захищати своїх інтересів та боротися за свої права. Якщо б у такі умови, в яких нині живуть українці, поставити французів, то вони б або вимерли, або вже давно піднялися на революцію. А ми фактично змирилися із дійсністю, яка немає нічого спільного ні з мораллю, ні з справедливістю.

Чим же можна пояснити таке явище в нашому суспільстві? У першу чергу, тим, що наші люди звикли жити бідно і не знають, що таке жити нормально. Саме через те, часто можна почути «аби не гірше». За радянських часів, хоча і були дешевими ковбаса і хліб, однак рівень добробуту загалом був не набагато вищим. Отже, немає з чим порівнювати, щоб робити серйозні висновки. А якщо би вони жили, скажімо, як у Швеції чи Канаді, то їхня реакція була б зовсім іншою, і вони б не терпіли, мабуть, напівголодного існування, постійних принижень і безправ'я, що ми їх маємо на кожному кроці.

Утримує українських громадян від відкритих виступів і внутрішній страх перед владою, що сформувався за більшовицької тоталітарної системи, і який зберігся у пам'яті людей. Цей страх не дає змоги багатьом відчувати себе вільними людьми і діяти адекватно. До того ж чиниться інформаційний і чиновницький тиск. Провладні ЗМІ з усіх сил паплюжать учасників опозиційних виступів і нав’язують думку, що ці виступи нічого не дають. А чиновники намагаються залякати людей різними методами.

Окрім цього, значній частині населення не дає можливості виявити себе активно відсутність власної гідності й віри у себе. Соціологічні опитування засвідчують, що лише 4 –7 % наших громадян властиві такі відчуття. Пострадянська людина здебільшого вважає, що вона є маленькою істотою, яка нічого не спроможна змінити і від якої нічого не залежить. Через те вона поводиться здебільшого пасивно, вважаючи, що хтось без її участі повинен вирішувати суспільні проблеми. І ця байдужість, на перший погляд ніби ні в чому невинна, насправді завдає багато зла, бо вона створює родючий ґрунт для появи й зростання різних злоякісних явищ. Ще у Стародавній Греції з ініціативи Солона був схвалений закон, який позбавляв права громадянства тих, хто під час кризових ситуацій займав невизначену позицію, коли йшлося про спільну справу. Варто було б, мабуть, нашим співгромадянам глибше задуматися щодо своєї відповідальності перед ближніми й прийдешніми поколіннями та відкинути принцип «моя хата з краю», бо така хата часто горить першою.

Позначається на громадському житті і українська ментальність, а саме індивідуалізм, який перешкоджає формуванню і професійної, і соціальної солідарності. Наші люди схильні вирішувати проблеми особисто, часто вдаючись до сумнівних і незаконних засобів, а не шляхом відкритого відстоювання своїх прав, як це прийнято у західних демократіях. Якщо в Італії можуть організовано страйкувати навіть повії, а у Франції — виходити масово на демонстрації учні шкіл, то в Україні не вміють себе захищати ні науковці, ні вчителі, ні лікарі. І саме брак солідарності й масовості робить виступи-протести, які час від часу відбуваються в країні неефективними.

Український народ не готовий до масового руху протесту також психологічно, бо у суспільстві відсутня відповідна ідеологія. Ба більше, влада, ЗМІ і більшість політичних партій нав'язують населенню думку, що акції непокори «розхитують човен», шкодять розбудові держави, погіршують, а не поліпшують його становище і т.д. Часто від наших політиків можна почути і про те, що час мітингів минув, і потрібно закочувати рукави і працювати, а не демонструвати. І таке постійне нав'язування догм терпіння й догідливості заколисує людей і відволікає їх від боротьби.

В сукупності ці фактори роблять український народ заручником обставин і влади. Український народ перебуває як у зачарованому колі: він живе тяжко, ненавидить владу, однак боротися не вміє і не хоче, не усвідомлюючи, що цим загнав себе у пастку».

Петро Кагуй

Ось такого листа: «Чому народ мовчить?» надіслав нам наш постійний слухач – історик Євген Маїк із міста Жовкви Львівської області.

А на черзі лист від Петра Горшарука з Волині:

«Почув по телевізору звернення президента до народу і ще раз переконався, що в державі немає тієї тички, на якій мав би розвиватися, розбудовуватися суспільний устрій демократичної незалежної України. Є лише клубок безтямного чиношанування, ідолопоклонства та мерзенності й маразму. Олігархічні злодійсько-бандитські клани знайшли в особі президента блискавковідвід і ширму.

У державі процвітає аморальність влади, яка на тлі негараздів вимирання нації жирує, обвішуючись (наче Брежнєв у свій час) нагородами за заслуги. Президент, його оточення та холуйська челядь нижчого ґатунку переконують нещасний український люд, що, мовляв, є стабільність, зростає економіка і таке подібне. Тобто, нічого не треба кардинально змінювати.

А я скажу ось що: коли переламана рука чи нога неправильно зрослася, вона ніколи не буде повноцінно працювати. Потрібно знову ламати кінцівку і приживляти її з врахуванням усіх найдрібніших природних властивостей. Тоді і тільки тоді організм людини працюватиме гармонійно й повнокровно.

Подібне стосується і нашої держави, яка на початку 90-х років пережила докорінні зміни. Але до влади на гребені демократії піднялася, так би мовити, «рутина» і «піна», яка не вміє будувати. Це колишня компартійна номенклатура, підступна і брехлива, зажерлива і аморальна. Й тому, все у нас, починаючи з виборів президента, побудовано на фальші, підкупі, підлабузництві та іншій гидоті й нечисті.

Отож, опозиція нині піднялася на ноги, щоб зламати, вирвати з корінням зло в Україні і розставити все на потрібні місця».

Петро Кагуй

Це був лист, якого ми отримали від депутата Волинської обласної ради Петра Горшарука.

А на завершення передачі «Листи на Свободу» я пропоную невеликі фрагменти з кількох послань наших слухачів. Цитую листа пенсіонера Миколи Федуся з міста Чернігова:

«28 вересня до Чернігова приїжджав Леонід Кучма, але доступ до нього простих людей тісними кордонами заблокувала міліція. Спеціальної перепустки я не мав, й тому вирішив поспілкуватися з Леонідом Кучмою з Вашою допомогою.

Дотримуючись християнської моралі, я бажаю благодаті Божої усім людям без винятку, в тому числі і Кучмі. Й тому закликаю, молю, благаю його здійснити героїчний у його житті вчинок - покаятися перед Богом і добровільно піти у відставку».

Петро Кагуй

А ось фрагмент уже з іншого листа - від Анатолія Миненка з міста Бровари Київської області:

«Восьмого жовтня у Верховній Раді Володимир Литвин заявив про створену парламентську більшість, але при першому ж голосуванні цієї більшості, пан Литвин не отримав бажаного, тобто 226 голосів. Не допомогли, навіть, зрадники. Чи стане для спікера цей приклад повчальним, я не знаю, але, як кажуть у народі «насильно милим не станеш».

А щодо зрадників, то добре що їхні імена почула уся Україна, і нехай вони стануть, навіть, найбагатшими, але їхня політична кар’єра закінчилася ганьбою», - зауважує Анатолій Миненко із Броварів, що на Київщині.

Петро Кагуй

А на завершення передачі процитую кілька рядків із вірша Богдана Башака з міста Дрогобича Львівської області. Цього вірша, як зауважує його автор, написано: «на тему дня – Повстань!»

Так жити не можна, Звільнись від страждань – Повстань патріотом і братом повстань.

Вставай, Україно, Вставай без вагань: За правду, за волю – Сьогодні повстань!

Петро Кагуй

На цьому передача «Листи на Свободу» добігає кінця. Ми дуже вдячні Вам за Ваші листи.

На все добре!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG