Прага, 26 жовтня 2002 - Сьогоднішня передача повністю присвячена питанням свободи. Професор Анатолій Свідзинський завершує свої міркування про свободу, зосередивши свою увагу на питанні про внутрішню свободу. Мої київські колеги Надія Шерстюк і Віктор Єленський спробують представити вам проблематику, яку обговорювали учасники міжнародної конференції в українській столиці під назвою «Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід і українські проблеми».
429-го року до нової ери, коли слава Афін почала занепадати, в місті-державі поставлено, мабуть, найвидатнішу трагедію давньогрецького драматурга Софокла «Цар Едіп». Дехто інтерпретує її зміст як авторову пересторогу співвітчизникам про небезпеку гордощів та влади. Проте її центральною темою є проблема ідентичності. Герой трагедії цар Едіп, /раніше звичайний пастух, який не знав про своє походження, свій рід/ який несвідомо одружився з власною матір’ю, царицею-вдовою Йокастою, згодом почав цілеспрямовано розпитувати про коріння свої і свого роду. В п’єсі він говорить:
«Знать повинен я, відкіль мій рід, хоч би який нікчемний він...і вже не буду іншим я, то знать мушу про своє походження».
Міф про Едіпа яскраво ставить проблему ідентичності – як колективної /родової/, так і індивідуальної, отже власного «Я».
Свого часу мені розповіли про таку подію. Українка, що вийшла заміж за поляка і виховувала дітей у польському дусі, свого синочка, коли його поведінка розбишаки ставала для мами нестерпною, лаяла словами «ти, гайдамако». Це настільки закарбувалося в пам’яті дитини, що згодом, стаючи дорослим, хлопець почав інтенсивно цікавитись значенням і походженням цього слова та відкрив для себе, що він не поляк, а, принаймні по матері, – українець. І справді, в польському оточені він і став свідомим українцем.
Або ще таке спостереження із села середини минулого століття, кілька років після ліквідації Греко-католицької церкви. 10-12-ти річні хлопці гасають по селу, граються, а іноді між ними виникають і суперечки. Під час одного такого непорозуміння група лає свого однолітка, наділяючи його епітетом «католик». У хлопця виникла допитливість, яка цьому причина. Виявилось, що батьки – греко-католики, після ліквідації їхньої церкви відмовилися перейти на православ’я. У хлопця це зумовило бажання вивчити проблему - причини й наслідки ліквідації Греко-католицької церкви. Людина згодом остаточно вирішила для себе питання своєї релігійної ідентичності.
Ідеться про ситуації, які тією чи іншою мірою впливають на вироблення національної чи релігійної ідентичності. Релігійні ідентичності спираються на об’єднання культури та її елементів – вартостей, символів, міфів і традицій – часто кодифікованих в обрядах та ритуалах. При цьому варто пам’ятати, що релігійні спільноти не рідко пов’язані з етнічними ідентичностями і мають багато спільних рис, які часто перекриваються й посилюють одна одну. Це часом призводить до конфліктних ситуацій, зокрема, в поліконфесійному суспільстві, яке зазнало тривалих обмежень як у сфері свободи релігії, так і у сфері свободи національної ідентичності .
Учасники міжнародної конференції «Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід і українські проблеми» обговорювали, власне, складні питання – як уникнути зіткнення за умов зустрічі двох невідокремних прав людини, а саме: права вільно поширювати релігійні переконання і змінювати релігію та права особи і спільноти зберегти свою релігійну ідентичність, а також ідентичність національну, ядром котрої дуже і дуже часто постає відданість тій чи іншій релігійній традиції.
Навіть дуже авторитетні учасники конференції, а серед них був і голова папської Ради з питань єдності християн кардинал Вальтер Каспер і відомі вчені з України, Сполучених Штатів, Росії не могли впродовж двох днів роботи конференції сформулювати розв’язання, що могло б вважатися вірним для всіх часів і народів. Очевидно, обговорювана проблема довго ще викликатиме гострі дискусії. А тим часом своє бачення проблеми пропонує вам мій київський колега Віктор Єленський, який також був учасником цієї конференції.
Віктор Єленський
Ситуація напруги між релігійною свободою, яка передбачає беззастережне право на зміну релігії, та правом на збереження власної ідентичності, важливою складовою якої є релігія, дійсно існує. Однак, зауважимо, ідентичність не є чимось увічненим і незмінним. Її формування постає з виокремлення особи або спільноти з більш широкого довкілля, розрізнення її від значущих для власного функціонування “інших” та самовизначення, ґрунтованого на відчутті внутрішньої єдності з подібними собі за значущими характеристиками.
Ідентичність – це претензія на те, чим особа чи спільнота себе вважає, і ця претензія може відрізнятися від якихось об’єктивно чи суб’єктивно притаманних їм характеристик. Один з дослідників проблем ідентичності наводить дуже простий і зрозумілий приклад: людина може просто не знати про своє, скажімо, єврейське походження, або заперечувати його, хоча за законом рабинату він вважатиметься саме євреєм. Суб’єктивний же чинник у формуванні національної ідентичності спільноти взагалі є дуже значним, а інколи – й вирішальним.
Якщо погодитися із визначенням, що ідентичність – це “цінності, категорії, символи, знаки і світогляди, конструйовані людьми для усвідомлення і визначення ними свого місця у світі”, то можна припустити, що не тільки особа, але й спільнота щось додає до вже існуючих нових значень і час від часу переглядає старі. Поза сумнівом, серед “старих” є такі, що належать до сутнісної серцевини особистісного “Я”, такі, котрі від цього “Я” невідокремні, бо формувалися разом із ним. Наразі ми не відтворюватимемо дискусій учасників конференції з приводу того, наскільки належить усвідомлення православності або католицтва східного обряду (чи іншого віровизнання) до серцевини української ідентичності. Визнаємо лише, що таке усвідомлення не виглядає цілковито периферійним: число тих, хто вважає себе православними, до прикладу, перевищує, згідно з результатами багатьох досліджень, число тих, хто вважає себе віруючим. І це, окрім очевидної номінальності таких православних, означає також, що православність лишається важливим чинником самтотожності для дуже багатьох українців.
Але в нашому випадку суттєвішим є питання: чи дійсно релігійна свобода руйнує сутнісну серцевину колективного “Я”? І, якщо так, то в який спосіб цього можна уникнути?
По суті справи, питання про співвідношення релігійної свободи і національної та релігійної ідентичності не могло бути важливим до ХХ ст. Християнська місія до того ніколи не була пропонуванням вільного вибору - релігійний вибір цілих континентів не був ані усвідомленим, ані добровільним. Він часто ставав результатом колонізації, війн та експансії. Світові потуги, які намагались закріпити свій вплив у різних куточках планети, водночас з військовим і фінансовим тиском змінювали релігійний ландшафт підкорених територій. “У багатьох випадках замість християнського місіонерства людям нав’язували християнство без жодного зв’язку з їхньою культурою”, - констатує православний митрополит Пергамський Іван (Зізіулас).
Про що це свідчить? Про те, мабуть, що справжня напруга існує не між релігійною свободою і національною ідентичністю, а між релігійною свободою й способом її реалізації. Очевидно, що релігійний вибір, який не пропонується, а нав’язується силою, визивно суперечить релігійній свободі за визначенням. Ця очевидність зафіксована і в екуменічних документах: “Ми поважаємо право всіх християн переходити в іншу конфесію, але це ніколи не повинно відбуватися під тиском або через маніпулювання”, - підкреслюється у прикінцевому документі Другої Європейської Екуменічної Асамблеї в Граці (1997 р.)
Видається, що свобода настільки, наскільки вона є свободою, не може бути інструментом руйнації культур, радше – їхнього збагачення й актуалізації. Елемент деструкції перетворює свободу на її протилежність.
Природно, що держава, як продукт колективної угоди членів суспільства, яких об’єднують особливо значущі для них цінності, зобов’язана піклуватися про захист цих цінностей. Але оборона власної духовної ідентичності, духовних складових української традиції (у нашому випадку), - мало б означати, видається, ефективну підтримку розвитку богословської науки, іконопису чи церковного співу, збереження стародавніх храмів, але не репресії держави стосовно новітніх або закордонних релігійних угруповань.
Природно також, що церкви, які зробили вирішальний внесок у формування культурного обличчя нації, пройшли з нею через століття випробувань, і до яких належить більшість віруючих країн, реально не можуть не перебувати в особливому суспільно-культурному статусі. Але їхній особливий статус – в особливій відповідальності перед нацією, до самоусвідомлення котрої вони долучилися, а не в ексклюзивному праві апелювати до держави із закликом поборювати конкурентів.
Юрій Маєрник
Як відомо, за радянських часів національну ідентичність нищено так само, як і свободу віросповідання. І це дається взнаки.
Чи можуть співіснувати поняття свободи совісті і національної ідентичності? Чи не передбачає перехід до іншої конфесії втрати національної приналежності? Ось питання, відповідь на які спробувала знайти серед учасників київської міжнародної конференції моя колега Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк
Деякі експерти схильні ототожнювати поняття “нація” і “держава”, як, наприклад, Коул Дьюрем, співголова Міжнародної асоціації свободи релігії. На його думку, якщо громадянин, скажімо, Сполучених Штатів вирішить змінити релігійну приналежність, це жодним чином не вплине на його національне самовизначення.
Єпископ Станіслав Широкорадюк вважає, що поняття релігійної свободи і національної ідентифікації не суперечать одне одному:« Це зовсім незалежні речі. Як, наприклад, в Римо-католицькій церкві, ми бачимо різні національності ».
Проте, на думку Станіслава Широкорадюка, в Україні існує неправильне трактування самої національної традиції. Наприклад, українська православна церква вважає, що в основі цього поняття лежить етнічне походження.
Станіслав Широкорадюк
Скажімо, певні етнічні групи, певні національності мусять належати тільки до такої церкви, а не до іншої – це просто неправильне трактування. Не повинні вони перешкоджати релігійному значенню, тому що, підкреслюю, кожна нація має право на визнання релігії такої, яку вона собі вибирає. Ментальність наших людей, українців, більше схиляється на східний обряд. Але якщо ви запитаєте, на який тоді обряд схиляються ті, які йдуть у різні секти, навіть, не християнські, вони сьогодні переповнені власне нашими людьми... Це тільки справа розуміння, справа вибору своєї релігії.
Надія Шерстюк
На Вашу думку, чи зберігає повністю людина свою національну ідентичність, якщо вона приймає іншу релігію?
Станіслав Широкорадюк
Ні, не змінює абсолютно. Не можна цього змінити, тому що, якщо народився українцем, то де б він не був, ким би не став, завжди у своєму розумінні він є українцем. Якщо хтось був євреєм, і ми маємо таких дуже багато прикладів, які прийняли в нас хрещення, і вони не стидаються цього сказати, вони залишаються євреями в душі. Національна ідентичність абсолютно не заважає.
Надія Шерстюк
Володимир Маліборський, голова Комітету у справах релігії при Раді міністрів Автономної Республіки Крим не розділяє етнічну й релігійну приналежність, коли мова йде про корінні етнічні групи Криму – караїмів, кримських татар.
Володимир Маліборський
Кожен кримський татарин ідентифікує себе як мусульманин. Не можна розділити караїма як національне й релігійне. Це одне й теж.
Надія Шерстюк
Володимир Маліборський переконаний, що коли людина виховувалась на національних традиціях, то при переході в іншу конфесію, вона зберігає свою національну приналежність. Проте, зауважує Володимир Маліборський, це відбувається не завжди, велике значення має вибір конфесії.
Володимир Маліборський
Якщо він вступив, скажімо, в ці східні течії, де ценз життя полягає в повному підконтрольному, якщо він живе в монастирі, де не маєш права вийти за границю монастиря, то будь-яка національна риса, всі інші традиційні вже обрядові, які мали місце раніше, зникають. Усе залежить від того, яка релігія, які вона буде створювати рамки поведінки для кожного суб’єкта.
Надія Шерстюк
Принцип свободи совісті зародився порівняно недавно – у 18-му столітті, у період становлення сучасних націй. Свобода віросповідання – це той необхідний чинник для формування та існування будь-якої нації, зокрема, української. Такої думки дотримується завідувач кафедри релігієзнавства Національного університету Острозька академія Петро Кралюк.
Петро Кралюк
В межах нації можуть існувати різні конфесії, і для того, щоб існували ці конфесії, необхідна відповідна свобода совісті. З моєї точки зору, абсолютно ніякої суперечності немає принципу свободи совісті і національної ідентичності. Навпаки, ці речі повинні взаємодоповнювати одна одну. Ми зараз, принаймні на сьогоднішній день, вряд чи можемо говорити про те, що українець обов’язково православний. Він може бути греко-католиком, протестантом і так далі, хоча, звичайно, між цими конфесіями існують певні, скажімо, непорозуміння, а, можливо, навіть, якісь і певні конфлікти і так далі. І для того, щоб існувала, функціонувала нормально нація, звичайно, необхідно, щоб існував принцип свободи совісті якомога ширший.
Юрій Маєрник
Що таке свобода, із чого складається і для чого вона? Над складним концептом у сучасній європейській культурі розмірковував тиждень тому професор Волинського університету в Луцьку Анатолій Свідзинський, зосередивши свою увагу на проблематиці у сфері свободи зовнішньої. Нині автор бесіди розглядає питання свободи внутрішньої.
Анатолій Свідзинський
Розглянемо питання про свободу внутрішню. Трудність, на мою думку, в тому, що поняття свободи надто складне, багатоаспектне. Для нашого аналізу суттєво розрізняти як мінімум чотири різних, хоч і не цілком незалежних аспектів поняття "свобода".
Перший аспект пов'язаний з об'єктивною можливістю вільного вибору. Без самої наявності вибору вільна поведінка людини виключається. Якщо у світі все насправді однозначно детерміноване, якщо світовий порядок не надає людині різних шляхів, різних можливостей для дії, свободи бути не може.
На щастя, реальний світ не такий. Закони природи далеко не завжди детермінують однозначно поведінку людини, як і, ширше кажучи, поведінку багатьох інших складних систем. Вони влаштовані так, що допускають ситуації (у так званих точках біфуркації), коли закон ніби припиняє свою дію, а шлях подальшої еволюції розгалужується на рівноправні гілки. Постає можливість вибору "потенційно наявних" шляхів, що і є передумовою свободи. Отже, об'єктивна можливість свободи волі є фактом, який випливає з устрою нашого світу, а цей устрій визначений Творцем, закладений в світобудову як її фундаментальна риса.
Але свобода має ще другий аспект. Для здійснення вільного вибору необхідний вольовий акт, який у свою чергу пов'язаний з підсвідомими або усвідомленими бажаннями, прагненнями, інтересами людини. Без вольової напруги акт вибору не може здійснитися, рівноправність (симетрія) шляхів подальшої еволюції не може бути зламана, а вільний учинок стає неможливим. Про це красномовно говорить давня притча про буриданова осла, який помирає з голоду, знаходячись між двома рівними і симетрично розташованими в'язками сіна. Ця притча, хоч і побудована на вельми спрощеній ситуації, дуже виразно акцентує на психологічних труднощах, пов'язаних із вибором. Коли нема підстав для надання переваги одному зі шляхів перед іншими, у людини з'являються вагання, сумніви, часом болісні. Є й такі особи, які виявляють майже патологічну нерішучість у ситуації вибору; дуже багато таких, хто волів би передати право вибору іншій особі (організації, державі). Люди більш вольові й розважливі шукають додаткової інформації, врахування якої спонукало б до обґрунтованого рішення.
Третій, аспект свободи пов'язаний з вельми складним питанням: чи існує серед наявних шляхів якийсь привілейований, істинний, чи зазначена їх рівноправність не є позірною. Послухаймо передусім, що з цього приводу писав український поет Михайло Орест.
Доля існує, але не як фатум. Готові дороги має для смертних вона і нахиляє, щоб ми ними ішли; а проте не бажає їх нам накидати. Дух наш і волю вона не заганяє в острог.
Цей блискучий текст ставить перед нами низку питань. Що означають слова "має для смертних вона"? В якому сенсі ці шляхи існують? Чому "не бажає їх нам накидати", хоч і "нахиляє, щоб ми ними йшли"? Для відповіді на ці питання необхідно розрізняти буття актуальне і буття потенційно можливе, буття світове і буття позасвітове, тобто буття у свідомості Бога. Очевидно, слід обережніше оперувати з двозначним словом "існувати", бо не можна потенційно можливе вважати існуючим актуально.
Отже, людина має для себе створити, іншою мовою, актуалізувати потенційно можливе, знайти шлях, але знайти не так, як шукають загублену річ, що напевно, існує десь фактично, а так, як, скажімо, математик "знаходить" доведення теореми: він створює його, переводить із сфери потенційно можливого в актуальне. Ми маємо чітко розуміти, що шляхи, про наявність яких ми говорили вище, існують у дійсності поза світом. Вони можливі лише потенційно і мають бути реалізовані внаслідок творчих зусиль людини. Якби всі можливі шляхи вже існували в готовому вигляді, можливостей для творчості не було б, як нема її у випадку, коли ми змушені обирати лише один, заздалегідь визначений, "єдино правильний" шлях. Це й означало б відсутність свободи.
Те, що творення є чимось більшим, ніж простий вибір з уже готових можливостей, хотів би пояснити простим прикладом. Ми не вважаємо творцем того, хто з двох наявних яблук вибирає одне, на його думку, краще. Але того, хто виводить новий сорт яблук, реалізуючи потенційні можливості природи, не здійснені нею, ми називаємо творцем.
Сказане ставить комплекс проблем, які неможливо розв'язати на рівні повсякденного мислення. Християнська думка ці проблеми розв'язала. У Святому Письмі знаходимо певні перестороги для людини. "Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота, і широка дорога, що веде до погибелі, — і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, — і мало таких, що знаходять її!" Так говориться в Євангелії від Матея (7:13,14).
Як бачимо, ознакою істинної дороги, яка б відповідала прихованому, не накинутому нам бажанню Бога, є те, що вона може бути "знайдена" (створена) людиною лише внаслідок великої напруги інтелекту та волі. Неістинні шляхи також можливі, вони легші, їх вибір не пов'язаний з тяжким пізнанням і вольовою напругою. Цей вибір значною мірою спонтанний і веде до гріха. Очевидно, що Бог не хоче сліпої покори, він бажає свідомого вибору. Звичайно, Він не спонукає до гріха, але й не бажає заборонити людині ухилятися від правильного шляху, зробивши його обов'язковим, бо в такому разі Він відібрав би у людини найвищий дар — свободу.
Таким чином, третій аспект свободи полягає якраз у тому, що людина запрошується, але не силується до творчості, яка за сутністю своєю є дією вільною, невимушеною, недетермінованою і відповідальною. Людина невільна, нездатна до самостійної творчої дії, не є метою Бога. Отже, наявність поза світом привілейованого шляху аж ніяк не обмежує ініціативи й свободи людини.
Існує і четвертий аспект поняття свободи, можливо, найпарадоксальніший. Звернімося до Святого Письма. Є в ньому такі слова Христа: "Пізнайте істину й істина зробить вас вільними" (Ів. 8:32). Ця максима завдала багато клопотів не одному богослову і філософу. Чи не перекреслює вона факт наявності вільного вибору, а разом із цим і свободу, чи не скеровує вона нас знову на "єдино правильний" шлях. Розв'язок можемо знайти, зіставляючи її з ще однією думкою Христа: "Кожен, хто гріх чинить, гріха невільник" (Ів. 8:34). Так, людина вільно достворює світ, реалізує дане Богом право на вільний вибір, але, не знайшовши істинний шлях, який існує лише потенційно у свідомості Бога, вона творить світ гріховний і через це втрачає, чи, точніше, обмежує свою свободу в майбутньому. Бо зроблений раніше хибний вибір, який не відповідає Божій істині, істині, яку в цьому акті вибору не пізнали і не знайшли, веде до неволі, у тому сенсі, що подальші можливості вибору звужуються. Це зовсім просто збагнути на прикладах. Скажімо, увійшовши до якоїсь злочинної структури, людина вже не може діяти вільно, вона буде пов'язана з мафією, вирватися з її обіймів їй буде дуже важко, хоч і не зовсім неможливо. Так само важко позбутися залежності від наркотиків, алкоголю, куріння тощо.
Отже, тут гріх виступає як відмова від свободи. Ця відмова (добровільна, звичайно) сама стає чи не найбільшим гріхом, бо тим самим відкидається найбільший дар Бога. І знову за прикладами недалеко ходити, бачимо ж, як один народ може голосувати за неволю, другий — заколисувати себе байками про минуле, яке, мовляв, не було гріховним, ба навіть і злочинним, а навпаки — чимось цілком прийнятним. Бо правда спонукала б до відчуття відповідальності, а тим самим до активної діяльності, до творчості, до подолання гріхів через каяття, пошук, вольову напругу. Але саме цього — невпинного пошуку кращих шляхів, саме цієї напруги боїться чимало людей, тому вони й спотворюють істину, розфарбовують своє гріховне, ганебне минуле рожевою фарбою. Як сказав про таких людей той же Орест, "істини добре вино їхній душі заміцне".
Насамкінець декілька зауважень щодо проблеми свободи в Україні. Завдяки державній незалежності маємо значно більше можливостей вільного вибору — свободу в першому її аспекті. Законодавче закріплення в Конституції України гарантії політичних свобод слід визнати задовільним. Однак реалізація громадянських свобод наштовхується на величезні труднощі. Причина полягає у невиробленості у свідомості громадян ідеалу внутрішньої свободи в усій повноті названих тут аспектів. Бракує волі для здійснення вибору, не менш ніж розуму та відповідальності для того, щоб цей вибір був правильним.
Звичайно, в Україні є люди, які використовують свободу для творчої праці, на добро для себе і для суспільства. Це люди розуму й волі, відповідальні, працьовиті і наполегливі. Біда у тому, що таких людей мало. Натомість дуже поширений у нас інший тип людини, нездатний свободу цінувати і нею користатися. Через свою численність такі люди накидають суспільству в цілому неправильний вибір. Зазнавши невдач, не мають розуму і мужності, аби звинуватити самих себе, розкаятися, клянуть незалежність та демократію, зневірюються і байдужіють. Існує ще гірший тип — людини-раба. Це ті, хто завжди боявся свободи, хто нині тягне Україну назад, до соціалістичного рабства, хто мріє про відновлення імперії. Ці люди чинять спротив усім діям, які ведуть до нового, кращого життя. Та добре те, що час таких людей минає, в життя входять нові покоління, вільні від рабської психології. Серед них багато людей, здатних до активного пошуку нових шляхів. Їм і належить майбутнє.
Юрій Маєрник
На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. Передачу для вас підготував і вів Юрій Маєрник. Наступної суботи ми спробуємо представити вам постать і діяльність видатного українського релігійного діяча, митрополита Львівського Андрія Шептицького, який помер 62 роки тому. Отже до зустрічі в ефірі на хвилях радіо СВОБОДА наступної суботи в той самий час.
429-го року до нової ери, коли слава Афін почала занепадати, в місті-державі поставлено, мабуть, найвидатнішу трагедію давньогрецького драматурга Софокла «Цар Едіп». Дехто інтерпретує її зміст як авторову пересторогу співвітчизникам про небезпеку гордощів та влади. Проте її центральною темою є проблема ідентичності. Герой трагедії цар Едіп, /раніше звичайний пастух, який не знав про своє походження, свій рід/ який несвідомо одружився з власною матір’ю, царицею-вдовою Йокастою, згодом почав цілеспрямовано розпитувати про коріння свої і свого роду. В п’єсі він говорить:
«Знать повинен я, відкіль мій рід, хоч би який нікчемний він...і вже не буду іншим я, то знать мушу про своє походження».
Міф про Едіпа яскраво ставить проблему ідентичності – як колективної /родової/, так і індивідуальної, отже власного «Я».
Свого часу мені розповіли про таку подію. Українка, що вийшла заміж за поляка і виховувала дітей у польському дусі, свого синочка, коли його поведінка розбишаки ставала для мами нестерпною, лаяла словами «ти, гайдамако». Це настільки закарбувалося в пам’яті дитини, що згодом, стаючи дорослим, хлопець почав інтенсивно цікавитись значенням і походженням цього слова та відкрив для себе, що він не поляк, а, принаймні по матері, – українець. І справді, в польському оточені він і став свідомим українцем.
Або ще таке спостереження із села середини минулого століття, кілька років після ліквідації Греко-католицької церкви. 10-12-ти річні хлопці гасають по селу, граються, а іноді між ними виникають і суперечки. Під час одного такого непорозуміння група лає свого однолітка, наділяючи його епітетом «католик». У хлопця виникла допитливість, яка цьому причина. Виявилось, що батьки – греко-католики, після ліквідації їхньої церкви відмовилися перейти на православ’я. У хлопця це зумовило бажання вивчити проблему - причини й наслідки ліквідації Греко-католицької церкви. Людина згодом остаточно вирішила для себе питання своєї релігійної ідентичності.
Ідеться про ситуації, які тією чи іншою мірою впливають на вироблення національної чи релігійної ідентичності. Релігійні ідентичності спираються на об’єднання культури та її елементів – вартостей, символів, міфів і традицій – часто кодифікованих в обрядах та ритуалах. При цьому варто пам’ятати, що релігійні спільноти не рідко пов’язані з етнічними ідентичностями і мають багато спільних рис, які часто перекриваються й посилюють одна одну. Це часом призводить до конфліктних ситуацій, зокрема, в поліконфесійному суспільстві, яке зазнало тривалих обмежень як у сфері свободи релігії, так і у сфері свободи національної ідентичності .
Учасники міжнародної конференції «Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід і українські проблеми» обговорювали, власне, складні питання – як уникнути зіткнення за умов зустрічі двох невідокремних прав людини, а саме: права вільно поширювати релігійні переконання і змінювати релігію та права особи і спільноти зберегти свою релігійну ідентичність, а також ідентичність національну, ядром котрої дуже і дуже часто постає відданість тій чи іншій релігійній традиції.
Навіть дуже авторитетні учасники конференції, а серед них був і голова папської Ради з питань єдності християн кардинал Вальтер Каспер і відомі вчені з України, Сполучених Штатів, Росії не могли впродовж двох днів роботи конференції сформулювати розв’язання, що могло б вважатися вірним для всіх часів і народів. Очевидно, обговорювана проблема довго ще викликатиме гострі дискусії. А тим часом своє бачення проблеми пропонує вам мій київський колега Віктор Єленський, який також був учасником цієї конференції.
Віктор Єленський
Ситуація напруги між релігійною свободою, яка передбачає беззастережне право на зміну релігії, та правом на збереження власної ідентичності, важливою складовою якої є релігія, дійсно існує. Однак, зауважимо, ідентичність не є чимось увічненим і незмінним. Її формування постає з виокремлення особи або спільноти з більш широкого довкілля, розрізнення її від значущих для власного функціонування “інших” та самовизначення, ґрунтованого на відчутті внутрішньої єдності з подібними собі за значущими характеристиками.
Ідентичність – це претензія на те, чим особа чи спільнота себе вважає, і ця претензія може відрізнятися від якихось об’єктивно чи суб’єктивно притаманних їм характеристик. Один з дослідників проблем ідентичності наводить дуже простий і зрозумілий приклад: людина може просто не знати про своє, скажімо, єврейське походження, або заперечувати його, хоча за законом рабинату він вважатиметься саме євреєм. Суб’єктивний же чинник у формуванні національної ідентичності спільноти взагалі є дуже значним, а інколи – й вирішальним.
Якщо погодитися із визначенням, що ідентичність – це “цінності, категорії, символи, знаки і світогляди, конструйовані людьми для усвідомлення і визначення ними свого місця у світі”, то можна припустити, що не тільки особа, але й спільнота щось додає до вже існуючих нових значень і час від часу переглядає старі. Поза сумнівом, серед “старих” є такі, що належать до сутнісної серцевини особистісного “Я”, такі, котрі від цього “Я” невідокремні, бо формувалися разом із ним. Наразі ми не відтворюватимемо дискусій учасників конференції з приводу того, наскільки належить усвідомлення православності або католицтва східного обряду (чи іншого віровизнання) до серцевини української ідентичності. Визнаємо лише, що таке усвідомлення не виглядає цілковито периферійним: число тих, хто вважає себе православними, до прикладу, перевищує, згідно з результатами багатьох досліджень, число тих, хто вважає себе віруючим. І це, окрім очевидної номінальності таких православних, означає також, що православність лишається важливим чинником самтотожності для дуже багатьох українців.
Але в нашому випадку суттєвішим є питання: чи дійсно релігійна свобода руйнує сутнісну серцевину колективного “Я”? І, якщо так, то в який спосіб цього можна уникнути?
По суті справи, питання про співвідношення релігійної свободи і національної та релігійної ідентичності не могло бути важливим до ХХ ст. Християнська місія до того ніколи не була пропонуванням вільного вибору - релігійний вибір цілих континентів не був ані усвідомленим, ані добровільним. Він часто ставав результатом колонізації, війн та експансії. Світові потуги, які намагались закріпити свій вплив у різних куточках планети, водночас з військовим і фінансовим тиском змінювали релігійний ландшафт підкорених територій. “У багатьох випадках замість християнського місіонерства людям нав’язували християнство без жодного зв’язку з їхньою культурою”, - констатує православний митрополит Пергамський Іван (Зізіулас).
Про що це свідчить? Про те, мабуть, що справжня напруга існує не між релігійною свободою і національною ідентичністю, а між релігійною свободою й способом її реалізації. Очевидно, що релігійний вибір, який не пропонується, а нав’язується силою, визивно суперечить релігійній свободі за визначенням. Ця очевидність зафіксована і в екуменічних документах: “Ми поважаємо право всіх християн переходити в іншу конфесію, але це ніколи не повинно відбуватися під тиском або через маніпулювання”, - підкреслюється у прикінцевому документі Другої Європейської Екуменічної Асамблеї в Граці (1997 р.)
Видається, що свобода настільки, наскільки вона є свободою, не може бути інструментом руйнації культур, радше – їхнього збагачення й актуалізації. Елемент деструкції перетворює свободу на її протилежність.
Природно, що держава, як продукт колективної угоди членів суспільства, яких об’єднують особливо значущі для них цінності, зобов’язана піклуватися про захист цих цінностей. Але оборона власної духовної ідентичності, духовних складових української традиції (у нашому випадку), - мало б означати, видається, ефективну підтримку розвитку богословської науки, іконопису чи церковного співу, збереження стародавніх храмів, але не репресії держави стосовно новітніх або закордонних релігійних угруповань.
Природно також, що церкви, які зробили вирішальний внесок у формування культурного обличчя нації, пройшли з нею через століття випробувань, і до яких належить більшість віруючих країн, реально не можуть не перебувати в особливому суспільно-культурному статусі. Але їхній особливий статус – в особливій відповідальності перед нацією, до самоусвідомлення котрої вони долучилися, а не в ексклюзивному праві апелювати до держави із закликом поборювати конкурентів.
Юрій Маєрник
Як відомо, за радянських часів національну ідентичність нищено так само, як і свободу віросповідання. І це дається взнаки.
Чи можуть співіснувати поняття свободи совісті і національної ідентичності? Чи не передбачає перехід до іншої конфесії втрати національної приналежності? Ось питання, відповідь на які спробувала знайти серед учасників київської міжнародної конференції моя колега Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк
Деякі експерти схильні ототожнювати поняття “нація” і “держава”, як, наприклад, Коул Дьюрем, співголова Міжнародної асоціації свободи релігії. На його думку, якщо громадянин, скажімо, Сполучених Штатів вирішить змінити релігійну приналежність, це жодним чином не вплине на його національне самовизначення.
Єпископ Станіслав Широкорадюк вважає, що поняття релігійної свободи і національної ідентифікації не суперечать одне одному:« Це зовсім незалежні речі. Як, наприклад, в Римо-католицькій церкві, ми бачимо різні національності ».
Проте, на думку Станіслава Широкорадюка, в Україні існує неправильне трактування самої національної традиції. Наприклад, українська православна церква вважає, що в основі цього поняття лежить етнічне походження.
Станіслав Широкорадюк
Скажімо, певні етнічні групи, певні національності мусять належати тільки до такої церкви, а не до іншої – це просто неправильне трактування. Не повинні вони перешкоджати релігійному значенню, тому що, підкреслюю, кожна нація має право на визнання релігії такої, яку вона собі вибирає. Ментальність наших людей, українців, більше схиляється на східний обряд. Але якщо ви запитаєте, на який тоді обряд схиляються ті, які йдуть у різні секти, навіть, не християнські, вони сьогодні переповнені власне нашими людьми... Це тільки справа розуміння, справа вибору своєї релігії.
Надія Шерстюк
На Вашу думку, чи зберігає повністю людина свою національну ідентичність, якщо вона приймає іншу релігію?
Станіслав Широкорадюк
Ні, не змінює абсолютно. Не можна цього змінити, тому що, якщо народився українцем, то де б він не був, ким би не став, завжди у своєму розумінні він є українцем. Якщо хтось був євреєм, і ми маємо таких дуже багато прикладів, які прийняли в нас хрещення, і вони не стидаються цього сказати, вони залишаються євреями в душі. Національна ідентичність абсолютно не заважає.
Надія Шерстюк
Володимир Маліборський, голова Комітету у справах релігії при Раді міністрів Автономної Республіки Крим не розділяє етнічну й релігійну приналежність, коли мова йде про корінні етнічні групи Криму – караїмів, кримських татар.
Володимир Маліборський
Кожен кримський татарин ідентифікує себе як мусульманин. Не можна розділити караїма як національне й релігійне. Це одне й теж.
Надія Шерстюк
Володимир Маліборський переконаний, що коли людина виховувалась на національних традиціях, то при переході в іншу конфесію, вона зберігає свою національну приналежність. Проте, зауважує Володимир Маліборський, це відбувається не завжди, велике значення має вибір конфесії.
Володимир Маліборський
Якщо він вступив, скажімо, в ці східні течії, де ценз життя полягає в повному підконтрольному, якщо він живе в монастирі, де не маєш права вийти за границю монастиря, то будь-яка національна риса, всі інші традиційні вже обрядові, які мали місце раніше, зникають. Усе залежить від того, яка релігія, які вона буде створювати рамки поведінки для кожного суб’єкта.
Надія Шерстюк
Принцип свободи совісті зародився порівняно недавно – у 18-му столітті, у період становлення сучасних націй. Свобода віросповідання – це той необхідний чинник для формування та існування будь-якої нації, зокрема, української. Такої думки дотримується завідувач кафедри релігієзнавства Національного університету Острозька академія Петро Кралюк.
Петро Кралюк
В межах нації можуть існувати різні конфесії, і для того, щоб існували ці конфесії, необхідна відповідна свобода совісті. З моєї точки зору, абсолютно ніякої суперечності немає принципу свободи совісті і національної ідентичності. Навпаки, ці речі повинні взаємодоповнювати одна одну. Ми зараз, принаймні на сьогоднішній день, вряд чи можемо говорити про те, що українець обов’язково православний. Він може бути греко-католиком, протестантом і так далі, хоча, звичайно, між цими конфесіями існують певні, скажімо, непорозуміння, а, можливо, навіть, якісь і певні конфлікти і так далі. І для того, щоб існувала, функціонувала нормально нація, звичайно, необхідно, щоб існував принцип свободи совісті якомога ширший.
Юрій Маєрник
Що таке свобода, із чого складається і для чого вона? Над складним концептом у сучасній європейській культурі розмірковував тиждень тому професор Волинського університету в Луцьку Анатолій Свідзинський, зосередивши свою увагу на проблематиці у сфері свободи зовнішньої. Нині автор бесіди розглядає питання свободи внутрішньої.
Анатолій Свідзинський
Розглянемо питання про свободу внутрішню. Трудність, на мою думку, в тому, що поняття свободи надто складне, багатоаспектне. Для нашого аналізу суттєво розрізняти як мінімум чотири різних, хоч і не цілком незалежних аспектів поняття "свобода".
Перший аспект пов'язаний з об'єктивною можливістю вільного вибору. Без самої наявності вибору вільна поведінка людини виключається. Якщо у світі все насправді однозначно детерміноване, якщо світовий порядок не надає людині різних шляхів, різних можливостей для дії, свободи бути не може.
На щастя, реальний світ не такий. Закони природи далеко не завжди детермінують однозначно поведінку людини, як і, ширше кажучи, поведінку багатьох інших складних систем. Вони влаштовані так, що допускають ситуації (у так званих точках біфуркації), коли закон ніби припиняє свою дію, а шлях подальшої еволюції розгалужується на рівноправні гілки. Постає можливість вибору "потенційно наявних" шляхів, що і є передумовою свободи. Отже, об'єктивна можливість свободи волі є фактом, який випливає з устрою нашого світу, а цей устрій визначений Творцем, закладений в світобудову як її фундаментальна риса.
Але свобода має ще другий аспект. Для здійснення вільного вибору необхідний вольовий акт, який у свою чергу пов'язаний з підсвідомими або усвідомленими бажаннями, прагненнями, інтересами людини. Без вольової напруги акт вибору не може здійснитися, рівноправність (симетрія) шляхів подальшої еволюції не може бути зламана, а вільний учинок стає неможливим. Про це красномовно говорить давня притча про буриданова осла, який помирає з голоду, знаходячись між двома рівними і симетрично розташованими в'язками сіна. Ця притча, хоч і побудована на вельми спрощеній ситуації, дуже виразно акцентує на психологічних труднощах, пов'язаних із вибором. Коли нема підстав для надання переваги одному зі шляхів перед іншими, у людини з'являються вагання, сумніви, часом болісні. Є й такі особи, які виявляють майже патологічну нерішучість у ситуації вибору; дуже багато таких, хто волів би передати право вибору іншій особі (організації, державі). Люди більш вольові й розважливі шукають додаткової інформації, врахування якої спонукало б до обґрунтованого рішення.
Третій, аспект свободи пов'язаний з вельми складним питанням: чи існує серед наявних шляхів якийсь привілейований, істинний, чи зазначена їх рівноправність не є позірною. Послухаймо передусім, що з цього приводу писав український поет Михайло Орест.
Доля існує, але не як фатум. Готові дороги має для смертних вона і нахиляє, щоб ми ними ішли; а проте не бажає їх нам накидати. Дух наш і волю вона не заганяє в острог.
Цей блискучий текст ставить перед нами низку питань. Що означають слова "має для смертних вона"? В якому сенсі ці шляхи існують? Чому "не бажає їх нам накидати", хоч і "нахиляє, щоб ми ними йшли"? Для відповіді на ці питання необхідно розрізняти буття актуальне і буття потенційно можливе, буття світове і буття позасвітове, тобто буття у свідомості Бога. Очевидно, слід обережніше оперувати з двозначним словом "існувати", бо не можна потенційно можливе вважати існуючим актуально.
Отже, людина має для себе створити, іншою мовою, актуалізувати потенційно можливе, знайти шлях, але знайти не так, як шукають загублену річ, що напевно, існує десь фактично, а так, як, скажімо, математик "знаходить" доведення теореми: він створює його, переводить із сфери потенційно можливого в актуальне. Ми маємо чітко розуміти, що шляхи, про наявність яких ми говорили вище, існують у дійсності поза світом. Вони можливі лише потенційно і мають бути реалізовані внаслідок творчих зусиль людини. Якби всі можливі шляхи вже існували в готовому вигляді, можливостей для творчості не було б, як нема її у випадку, коли ми змушені обирати лише один, заздалегідь визначений, "єдино правильний" шлях. Це й означало б відсутність свободи.
Те, що творення є чимось більшим, ніж простий вибір з уже готових можливостей, хотів би пояснити простим прикладом. Ми не вважаємо творцем того, хто з двох наявних яблук вибирає одне, на його думку, краще. Але того, хто виводить новий сорт яблук, реалізуючи потенційні можливості природи, не здійснені нею, ми називаємо творцем.
Сказане ставить комплекс проблем, які неможливо розв'язати на рівні повсякденного мислення. Християнська думка ці проблеми розв'язала. У Святому Письмі знаходимо певні перестороги для людини. "Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота, і широка дорога, що веде до погибелі, — і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, — і мало таких, що знаходять її!" Так говориться в Євангелії від Матея (7:13,14).
Як бачимо, ознакою істинної дороги, яка б відповідала прихованому, не накинутому нам бажанню Бога, є те, що вона може бути "знайдена" (створена) людиною лише внаслідок великої напруги інтелекту та волі. Неістинні шляхи також можливі, вони легші, їх вибір не пов'язаний з тяжким пізнанням і вольовою напругою. Цей вибір значною мірою спонтанний і веде до гріха. Очевидно, що Бог не хоче сліпої покори, він бажає свідомого вибору. Звичайно, Він не спонукає до гріха, але й не бажає заборонити людині ухилятися від правильного шляху, зробивши його обов'язковим, бо в такому разі Він відібрав би у людини найвищий дар — свободу.
Таким чином, третій аспект свободи полягає якраз у тому, що людина запрошується, але не силується до творчості, яка за сутністю своєю є дією вільною, невимушеною, недетермінованою і відповідальною. Людина невільна, нездатна до самостійної творчої дії, не є метою Бога. Отже, наявність поза світом привілейованого шляху аж ніяк не обмежує ініціативи й свободи людини.
Існує і четвертий аспект поняття свободи, можливо, найпарадоксальніший. Звернімося до Святого Письма. Є в ньому такі слова Христа: "Пізнайте істину й істина зробить вас вільними" (Ів. 8:32). Ця максима завдала багато клопотів не одному богослову і філософу. Чи не перекреслює вона факт наявності вільного вибору, а разом із цим і свободу, чи не скеровує вона нас знову на "єдино правильний" шлях. Розв'язок можемо знайти, зіставляючи її з ще однією думкою Христа: "Кожен, хто гріх чинить, гріха невільник" (Ів. 8:34). Так, людина вільно достворює світ, реалізує дане Богом право на вільний вибір, але, не знайшовши істинний шлях, який існує лише потенційно у свідомості Бога, вона творить світ гріховний і через це втрачає, чи, точніше, обмежує свою свободу в майбутньому. Бо зроблений раніше хибний вибір, який не відповідає Божій істині, істині, яку в цьому акті вибору не пізнали і не знайшли, веде до неволі, у тому сенсі, що подальші можливості вибору звужуються. Це зовсім просто збагнути на прикладах. Скажімо, увійшовши до якоїсь злочинної структури, людина вже не може діяти вільно, вона буде пов'язана з мафією, вирватися з її обіймів їй буде дуже важко, хоч і не зовсім неможливо. Так само важко позбутися залежності від наркотиків, алкоголю, куріння тощо.
Отже, тут гріх виступає як відмова від свободи. Ця відмова (добровільна, звичайно) сама стає чи не найбільшим гріхом, бо тим самим відкидається найбільший дар Бога. І знову за прикладами недалеко ходити, бачимо ж, як один народ може голосувати за неволю, другий — заколисувати себе байками про минуле, яке, мовляв, не було гріховним, ба навіть і злочинним, а навпаки — чимось цілком прийнятним. Бо правда спонукала б до відчуття відповідальності, а тим самим до активної діяльності, до творчості, до подолання гріхів через каяття, пошук, вольову напругу. Але саме цього — невпинного пошуку кращих шляхів, саме цієї напруги боїться чимало людей, тому вони й спотворюють істину, розфарбовують своє гріховне, ганебне минуле рожевою фарбою. Як сказав про таких людей той же Орест, "істини добре вино їхній душі заміцне".
Насамкінець декілька зауважень щодо проблеми свободи в Україні. Завдяки державній незалежності маємо значно більше можливостей вільного вибору — свободу в першому її аспекті. Законодавче закріплення в Конституції України гарантії політичних свобод слід визнати задовільним. Однак реалізація громадянських свобод наштовхується на величезні труднощі. Причина полягає у невиробленості у свідомості громадян ідеалу внутрішньої свободи в усій повноті названих тут аспектів. Бракує волі для здійснення вибору, не менш ніж розуму та відповідальності для того, щоб цей вибір був правильним.
Звичайно, в Україні є люди, які використовують свободу для творчої праці, на добро для себе і для суспільства. Це люди розуму й волі, відповідальні, працьовиті і наполегливі. Біда у тому, що таких людей мало. Натомість дуже поширений у нас інший тип людини, нездатний свободу цінувати і нею користатися. Через свою численність такі люди накидають суспільству в цілому неправильний вибір. Зазнавши невдач, не мають розуму і мужності, аби звинуватити самих себе, розкаятися, клянуть незалежність та демократію, зневірюються і байдужіють. Існує ще гірший тип — людини-раба. Це ті, хто завжди боявся свободи, хто нині тягне Україну назад, до соціалістичного рабства, хто мріє про відновлення імперії. Ці люди чинять спротив усім діям, які ведуть до нового, кращого життя. Та добре те, що час таких людей минає, в життя входять нові покоління, вільні від рабської психології. Серед них багато людей, здатних до активного пошуку нових шляхів. Їм і належить майбутнє.
Юрій Маєрник
На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. Передачу для вас підготував і вів Юрій Маєрник. Наступної суботи ми спробуємо представити вам постать і діяльність видатного українського релігійного діяча, митрополита Львівського Андрія Шептицького, який помер 62 роки тому. Отже до зустрічі в ефірі на хвилях радіо СВОБОДА наступної суботи в той самий час.
