Київ, 29 жовтня 2002 - Минулого тижня у Національній бібліотеці України ім. Вернадського, заснованій ще 1918 року, сталася серйозна аварія. Лопнув чавунний радіатор, і вода залила частину бібліотечних фондів. Про це стало відомо ще 23 жовтня. Однак, під загрозою звільнення з роботи, працівники бібліотеки не давали журналістам жодної інформації про це лихо. Але іншими каналами інформація все ж просочилася.
28 жовтня, блок партій “Наша Україна” Віктора Ющенка оприлюднив заяву - про загрозу знищення близько 60% книжкових фондів цієї найбільшої книгозбірні, наголосивши на тому, що “адміністрація Національної бібліотеки, а також керівництво Національної академії наук України злочинно приховують від громадськості реальні обсяги лиха”. Відповіді на цю заяву поки що не було.
Проблема збереження цінних пам’яток постає в Україні не вперше. Виникає запитання, чому час від часу бібліотеки в Україні підтоплюються, горять або руйнуються в якийсь інший спосіб? Чому безслідно зникають стародруки, збірники рукописної літератури й пам’ятки писемності? Що ж сталося на цей раз – злочинна випадковість, нехлюйство чи, можливо, спланований злочин?
Після того, як столицею України поповзли перші чутки про потоп у Національній бібліотеці ім. Вернадського, природним було з’ясувати ситуацію з перших рук. Проте зустрітися з генеральним директором не вдалося - пан Оніщенко поїхав у відрядження. Працівники відмовлялися від коментарів.
Оглянувши, вибачте, задвірки бібліотеки, вдалося побачити через розчинені вікна розвішані на шнурах для сушіння примірники.
Про те, що сталося у бібліотеці, говорить Наталія Македон:
«Коли включили опалення, прорвала вночі труба на горищі, і всю ніч лилася гаряча вода. І на ранок у приміщеннях було по щиколотку гарячої води. Дуже постраждав відділ естампів і репродукцій. І вони зараз усе розклали по сходах, по коридорах, де тільки можна. Ïм привезли гігроскопічний папір, але досить пізно, щоб якось це вимочувати».
Отже, знищення українських стародруків, книгозбірень триває. Історія засвідчує це ще з ХІ століття, відколи започатковані українські бібліотеки – у вигляді збірок рукописних книг при монастирях і церквах. За нез’ясованих обставин згоріла бібліотека Видубицького монастиря у Києві. У Братському монастирі на Подолі з 1888 року зберігалося 572 стародруки та грамоти, акти, гравюри. У 1934 році монастир зруйновано. 23 травня 1963 року у бібліотеці Академії наук згоріли унікальні історичні та літературні документи, серед них – рукописні. А 29 травня 1979 року згоріла бібліотека музею “Софія Київська” із старовинними книгами на релігійні теми. У Львові в 1969 році були спалені стародруки, винесені з Успенської церкви. Зберігся акт про спалення.
Але здебільшого слідів вандалізму не залишається. Інша річ, що часи сьогодні – інакші. І на цей раз навіть політики, не тільки журналісти, взялися рятувати культурний спадок. В історії знищення українських бібліотек це вже, принаймні, щось нове. Будемо сподіватися на успіх?
28 жовтня, блок партій “Наша Україна” Віктора Ющенка оприлюднив заяву - про загрозу знищення близько 60% книжкових фондів цієї найбільшої книгозбірні, наголосивши на тому, що “адміністрація Національної бібліотеки, а також керівництво Національної академії наук України злочинно приховують від громадськості реальні обсяги лиха”. Відповіді на цю заяву поки що не було.
Проблема збереження цінних пам’яток постає в Україні не вперше. Виникає запитання, чому час від часу бібліотеки в Україні підтоплюються, горять або руйнуються в якийсь інший спосіб? Чому безслідно зникають стародруки, збірники рукописної літератури й пам’ятки писемності? Що ж сталося на цей раз – злочинна випадковість, нехлюйство чи, можливо, спланований злочин?
Після того, як столицею України поповзли перші чутки про потоп у Національній бібліотеці ім. Вернадського, природним було з’ясувати ситуацію з перших рук. Проте зустрітися з генеральним директором не вдалося - пан Оніщенко поїхав у відрядження. Працівники відмовлялися від коментарів.
Оглянувши, вибачте, задвірки бібліотеки, вдалося побачити через розчинені вікна розвішані на шнурах для сушіння примірники.
Про те, що сталося у бібліотеці, говорить Наталія Македон:
«Коли включили опалення, прорвала вночі труба на горищі, і всю ніч лилася гаряча вода. І на ранок у приміщеннях було по щиколотку гарячої води. Дуже постраждав відділ естампів і репродукцій. І вони зараз усе розклали по сходах, по коридорах, де тільки можна. Ïм привезли гігроскопічний папір, але досить пізно, щоб якось це вимочувати».
Отже, знищення українських стародруків, книгозбірень триває. Історія засвідчує це ще з ХІ століття, відколи започатковані українські бібліотеки – у вигляді збірок рукописних книг при монастирях і церквах. За нез’ясованих обставин згоріла бібліотека Видубицького монастиря у Києві. У Братському монастирі на Подолі з 1888 року зберігалося 572 стародруки та грамоти, акти, гравюри. У 1934 році монастир зруйновано. 23 травня 1963 року у бібліотеці Академії наук згоріли унікальні історичні та літературні документи, серед них – рукописні. А 29 травня 1979 року згоріла бібліотека музею “Софія Київська” із старовинними книгами на релігійні теми. У Львові в 1969 році були спалені стародруки, винесені з Успенської церкви. Зберігся акт про спалення.
Але здебільшого слідів вандалізму не залишається. Інша річ, що часи сьогодні – інакші. І на цей раз навіть політики, не тільки журналісти, взялися рятувати культурний спадок. В історії знищення українських бібліотек це вже, принаймні, щось нове. Будемо сподіватися на успіх?
