Доступність посилання

ТОП новини

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Чи є Крим осереддям екстремізму”, “Конкурс знавців української мови”, “Леонід Брежнєв і його доба”


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: “Чи є Крим осереддям екстремізму”, “Конкурс знавців української мови”, “Леонід Брежнєв і його доба”

Київ-Прага, 12 листопада, 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні у випуску: “Чи є Крим осереддям екстремізму”, “Конкурс знавців української мови”, “Леонід Брежнєв і його доба”.

Деякі кримські засоби масової інформації періодично підігрівають пристрасті довкола уявних ісламських бойовиків, екстремістів і ваххабітів. В черговий раз ця кампанія посилилася після недавніх трагічних подій у Москві. Розповідає Володимир Притула.

Володимир Притула

Цієї середи мусульманський світ відзначав початок священного місяця Рамазан. В Криму, де мешкає найбільша в Україні мусульманська громада, напередодні ввечері в усіх мечетях пройшли святкові намази. І хоча кожен п’ятий мешканець півострова – мусульманин, місцеві засоби масової інформації практично не помітили цієї важливої події. Окрім, хіба що, сумнозвісної своєю ксенофобією газети “Кримская правда”, яка у середу надрукувала фотографію із зображенням Муфтія Криму Аджи Еміралі-ефенді Аблаєва і представника Меджлісу при Духовному управлінні мусульман Арсена Альчикова із надписом: “Мусульмани-екстремісти біля стін православного монастиря”.

Цілком можливо, що автори цієї публікації розраховували спровокувати кримських татар на якісь силові дії щодо газети, як це було, наприклад, 1996-го року, коли заступник редактора парламентської газети “Кримскіє ізвєстія” ледь не позбулася своєї чуприни, спілкуючись із розлюченими делегатами Курултаю. Тоді вона розпорядилася передрукувати на першій сторінці парламентського видання статтю про те, як турки постачають для кримських татар зброю до Криму, як ті обладнують в горах терористичні бази, як готуються до війни з росіянами. Зрештою, все обійшлося. Але відтоді тема кримськотатарського екстремізму, а останнім часом – і мусульманського фундаменталізму та його присутності в Криму – майже не сходить зі сторінок частини місцевої преси, інколи випливаючи і на шпальти московських та київських газет.

Відома київська правозахисниця і фахівець у сфері прав етнічних меншин Наталя Беліцер в одній із своїх статей відзначала, що так званий "ісламський фактор" створює додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю антикримськотатарської пропаганди, зокрема, в засобах масової інформації Криму. Вона визнає, що в цьому відношенні Крим та Україна аж ніяк не виняток, оскільки цей фактор відіграє важливу роль у всьому сучасному світі, в тому числі у зовнішньо та внутрішньополітичних стратегіях різних держав, створенні ними формальних і неформальних альянсів, впливаючи таким чином на стабільність і вектори розвитку цілих регіонів.

Але, що ж насправді? Чи існують в Криму мусульманські екстремістську групи, чи діють тут ваххабістські організації? Досі правоохоронні органи, у тому числі – і спецслужби в Криму не розкрили жодного такого угруповання, діяльність якого становила б загрозу державі чи етнополітичній стабільності в регіоні. Більше того, Кримське управління СБУ неодноразово спростовувала повідомлення російських ЗМІ про начебто існування на півострові ісламських бойовиків тощо. Однак нетрадиційні для Криму фундаменталістські течії Ісламу в автономії таки є. І це підтверджують і в Духовному управлінні мусульман Криму. Причому, не тільки підтверджують, але й б’ють на сполох.

Як повідомив у розмові зі мною Муфтій Криму Аджи Еміралі-ефенді Аблаєв, в останні роки у Криму активізували свою діяльність представники релігійних фондів з деяких арабських країн. Важливо, що вони представляють інші течії в Ісламі, ніж та, що традиційна для Криму. За підтримки цих емісарів, які проповідують “чистий, справжній Іслам”, на півострові виникли два десятки автономних релігійних громад, які відмовляються підпорядковуватися Духовному управлінню мусульман. За часів перебування при владі Леоніда Грача ці громади безперешкодно, майже на пільгових засадах реєструвалися і таким чином розколювали мусульманство в Криму. З відставкою комуніста Грача активність ваххабітських груп значно зменшилася.

І все ж, сам факт їхнього існування, як вважають місцеві спостерігачі, не означає якусь загрозу стабільності в Криму – як громадсько-політичній, так і міжетнічній. Справа в тому, що в Криму це - лише теологічна суперечка всередині конфесії. Кримські ваххабіти досі обмежуються лише релігійною сферою. І, схоже, далі йти не збираються, оскільки їхня популярність серед кримських татар – й так досі невелика – продовжує падати.

Олекса Боярко

Чи коректними є паралелі, що їх деякі журналісти проводять між Кримом і Чечнею? Про це Віктор Міняйло розпитував заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова.

Віктор Міняйло: “Наскільки кримські татари можуть дестабілізувати ситуацію Криму?”

Рефат Чубаров: “Треба дуже чітко розуміти природу виникнення чеченського конфлікту і процес взаємовідносин між кримськими татарами і українською державою. Те, що ми зараз називаємо “конфліктом Чечні”, виникло на початку 90-х років.

Коли на перший план в Чечні виходить рух за незалежність, Російська Федерація, замість того, щоб спробувати знайти вихід у цих досить протилежних тенденціях, пішла на військові дії. Якщо ми згадаємо, що відбувалося в цей час в Україні стосовно кримських татар, треба зазначити, що це були роки масового повернення кримських татар на свою батьківщину.

І Україна, яка тільки-тільки отримала незалежність, була єдиною державою на території колишнього СРСР, яка на офіційному рівні приймала людей, які повертаються на її територію. Якщо запитувати, чи є підстави, аби непорозуміння між кримськими татарами і українською державою отримало таких форм, як між Російською Федерацією і чеченським народом, – маємо сказати, таких підстав немає.”

Віктор Міняйло: “Зараз в Криму кримські татари становлять меншість, але ми знаємо, що мусульманське населення збільшується набагато швидше, ніж слов’янське. Чи можливі часи, коли кримські татари будуть ставити питання про незалежність?”

Рефат Чубаров: “Дійсно, кримськотатарська нація є такою, де баланс між народжуваністю та смертністю є позитивним. Але він не є таким, щоб кримськотатарський народ у найближче десятиріччя хоча би відновив ту свою кількість, яку втратив в результаті депортацій. У той же час, там, де йде мова про етнічну, релігійну справедливість, це питання жодного разу не може вирішуватися з позиції більшості – кримськотатарської, української. Треба державним діячам визнати, що такі проблеми, як мова, релігія етнічного життя мають вирішуватися в консенсусі.”

Олекса Боярко

9-го листопада на Волині, на батьківщині Лесі України, розпочинається Третій міжнародний конкурс знавців української мови серед школярів. Наша колега Богдана Костюк розмовляє про цю подію зі співголовою Координаційної Ради конкурсу Михайлом Слабошпицьким.

Богдана Костюк: “Який досвід винесений Вами і Вашими колегами з перших конкурсів?”

Михайло Слабошпицький: “Конкурс мав починатися на Черкащині. І коли ми приїхали в Черкаси, школярі нам сказали: немає навіть емблеми конкурсу. І раптом діти придумали емблему: у дитячих долонях запалена свічка, а долоні захищають її від вітру. Свічка для дітей – це українська мова.

Також був такий момент, коли діти попросили піднятися на сцену своїх вчителів. За кожним учнем став його вчитель. І діти попросили зал влаштувати овації своїм вчителям. Це було грандіозно!

Ми проводимо конкурс, перевіряємо знання мови, а діти збагачують цей конкурс мистецькими, хвилюючими моментами.”

Богдана Костюк: “А чого Ви очікуєте від третього конкурсу?”

Михайло Слабошпицький: “Розширюється коло учасників. У другому конкурсі взяло участь 5 мільйонів 180 тисяч дітей. До нас приєднуються інші міністерства, які мають свої навчальні заклади. Плюс беруть участь студенти вищих навчальних закладів всіх форм акредитації. Також приєднується до нас і західна діаспора.

Конкурс задуманий як такий, що піднімає престиж української мови. Коли такі високі премії платять за українську мову, в дитини мусить зародитися думка: якщо за це платять гроші переможцям ( 4 тисячі гривень для переможців 2-3 класу, а для переможців 10-11 класу – 7 тисяч гривень) – то це дуже важливо.

І загалом це ніби тест на поведінку дітей. Був випадок, коли один з переможців пройшов у залі до прапора, став навколішки і поцілував український прапор.”

Богдана Костюк: “А чи готують організатори конкурсу якісь приємні сюрпризи для учасників?”

Михайло Слабошпицький: “Був сюрприз - автомобіль для вчительки, пані Полторацької з Рівненщини. У другому фіналі – великий грошовий виграш для вчителів. Буде багато приємних сюрпризів по ходу конкурсу.”

Олекса Боярко

10 листопада виповнилося 20 років від дня смерті радянського політика Леоніда Брежнєва. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Леонід Брежнєв народився 6 грудня 1906 року у Кам’янському (нині – Дніпродзержинськ). Винищення старої партноменклатури радянської України під час терору 37-го року дало Брежнєву можливість у 32 роки очолити Дніпропетровський обком компартії. Упродовж наступного майже півстоліття він працював у керівних партійних органах України, Молдови, Казахстану, а від 1956 року обіймав найвищі посади у керівництві КПРС.

Послідовний противник Хрущовських реформ, Брежнєв проявив себе майстром внутріпартійних інтриг і прихильником неосталінізму. У жовтні 1964 року він очолив переворот у центральному комітеті, в результаті якого Хрущов був відправлений у відставку, а керівником партії та держави став сам Брежнєв.

18 років правління Брежнєва були періодом найбільшої могутності СРСР. Натомість для України вони позначилися посиленням русифікації у намаганнях комуністів витворити «нову історичну спільноту – радянський народ». Основними етапами доби «розвинутого соціалізму» стали окупація Чехословаччини 68-го року, арешти дисидентів 72-го, інтервенція до Афганістану 79-го року. Брежнєвські «роки застою» були часом встановлення повного контролю КҐБ над суспільством, психіатричного терору і боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», моральної деградації номенклатури і тотального дефіциту товарів та продуктів.

На початку 80-х років особисті якості Брежнєва неначе відтіняли кризу соціалістичного ладу, а сама його постать стала своєрідним символом поступового занепаду Радянського Союзу. Культ особи перестарілого генсека і його любов до нагород та звань, авторство написаних ним книг і його промови були темами популярних анекдотів.

Леонід Брежнєв помер у Москві 10 листопада 1982 року.

Олекса Боярко

І завершує програму “Етнографічний нарис” Олени Боряк, присвячений невольничим пісням періоду Другої світової війни.

Олена Боряк

Невольнича пісня безумовно має свої витоки – князівські міжусобиці часів Київської Русі, спустошення українських земель монголо-татарами, тяжка турецька неволя. Згадаймо, що думи ("Невольники на каторзі", "Плач невольника в турецькій неволі", "Сокіл і соколятко", "Маруся Богуславка" тощо) кобзарі самі називали "піснями невольників" на відміну від "козацьких", у яких була зовсім інша тема – подвигу при захисті рідної землі.

У період війни відбувався процес відродження і актуалізації традиційних пісень. Вони набували нової якості й сприймалися по-сучасному. Вивіз на примусові роботи в Німеччину покликали до нового життя твори про розлучення з родом,, коріння яких – у весільній обрядовості, давніх солдатських та рекрутських піснях, піснях наймитів.

Реально відтворювалася життєва ситуація – "відхід у чужу сторононьку", бідування на чужині в тяжкій праці, знущання , розлучення з домівкою і матір’ю. Виконавці згадували пісні, почуті в дитинстві від дорослих – ці твори не просто відроджувалися в новій якості, вони й значною мірою переосмислювалися. Людські страждання знову виливалися в пісні-плачі , де оплакували гірку долю, де тужили за втраченим раєм. На зміну традиційному мотиву розмови зозулі і матері, приходила пісня про матір-зозулю. Її сюжет міг розвиватися по-різному, але в усіх варіантах співалося: Ой, то не зозуля, то рідная мати,/ Вона виряджала сина воювати... Є пісні, в яких мотив "матері-зозулі" трансформувався в мотив "дочки-зозулі", що за рідним краєм плакала ридала"...

У піснях, що співалися, знову поширювався мотив "чорного ворона", який кряче і віщує нещастя, горе і розлуку - "Бодай тебе, чорний ворон, куля не минула? Щоб про тую неволеньку Вкраїна не чула!" Серед пісень неволі останньої війни – мотиви страждання доньки, що прощається з матір’ю : "З далекої Німеччини може й не вернуся", і страждання матері, бо дочка йде в "чужу сторононьку", а не до свекора і свекрухи, і мотив горя і смерті матері, яка не змогла діждатися своєї доньки: Росла, росла трава, Тай стала всихати, Ждала мати свою доню, Стала помирати./

Фашистська окупація підштовхнула до своєрідного відродження традиційного фольклору мінорної тональності. Це пісні горя і сліз, які, як виявляється – вічні – в усі часи.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG