Белград, 3 грудня 2002 – Основною їхньою темою є недавні війни, але й роль національних рухів в другій світовій війні, які донедавна називано колаборантськими.
Інколи здається, що балканські народи більше дебатують про минуле аніж про майбутнє. На початку дев’яностих років у Сербії і в Хорватії реабілітовано національні рухи, які в другій світовій війні співпрацювали з окупантами. Тих, кого в комуністичні часи називано національними зрадниками, почали називати національними героями. Це зроблено з метою підняти національні настрої у боротьбі хорватів за незалежну державу, а сербів за створення великої Сербії.
Хорватський уряд недавно підготував закон, яким заборонено користуватися символами з другої світової війни в яких є нацистські елементи. У Сербії такого закону поки що немає. Проте, в періодиці є багато матеріалів в яких величають профашистський рух генерала Михайловича та інших колишніх колаборантів. Одночасно, невідомі часто руйнують пам’ятники на честь партизанів-антифашистів. Хоча у Белграді нині немає Слободана Мілошевича, його ідеологи й агітатори, після короткого затишшя внаслідок демократичних змін в країні, дедалі голосніше виступають з гаслами демагогічного популізму. Вони відхиляють здобутки демократичного європейського суспільства, а ідеалізують сербську національну традицію.
Мирко Тепавац, колишній міністр закордонних справ, якого в сімдесяті роки звільнено з посади через його надмірний лібералізм, попереджає, що національні екстремісти небезпечні незважаючи на те, що замість військових уніформ вдягли цивільне вбрання. Сербський націоналізм, за його словами, розвалив колишню Югославію, а наразі продовжує розточувати сербське суспільство й державу. Тепавац пише, що моральна й культурна деградація Сербії продовжується через те, що демократична влада надто м’яко або й зовсім незацікавлено ставиться до носіїв націоналістичних ідей.
Такого самого висновку доходить й Мирко Чанаданович, який свого часу також був жертвою комуністичних чисток через свої реформаторські прагнення і який всупереч тому відмовився підтримати Мілошевича й націоналістів. Він попереджає, що модернізацію і європеїзацію Сербії гальмують традиціоналізм й упередження, ксенофобія та націоналізм, наслідком яких є економічна й культурна відсталість.
Більшість урядовців уникає дебат на цю тему, а окремі відверто потурають націоналістам. Політичні діячі ймовірно впевнені, що протистояння націоналістам могло б стати контпродуктивним, оскільки виборці воліють палкі патріотичні гасла аніж вимоги ХХІ століття, в якому кордони стають не так межами як мостами співробітництва між народами й державами.
Інколи здається, що балканські народи більше дебатують про минуле аніж про майбутнє. На початку дев’яностих років у Сербії і в Хорватії реабілітовано національні рухи, які в другій світовій війні співпрацювали з окупантами. Тих, кого в комуністичні часи називано національними зрадниками, почали називати національними героями. Це зроблено з метою підняти національні настрої у боротьбі хорватів за незалежну державу, а сербів за створення великої Сербії.
Хорватський уряд недавно підготував закон, яким заборонено користуватися символами з другої світової війни в яких є нацистські елементи. У Сербії такого закону поки що немає. Проте, в періодиці є багато матеріалів в яких величають профашистський рух генерала Михайловича та інших колишніх колаборантів. Одночасно, невідомі часто руйнують пам’ятники на честь партизанів-антифашистів. Хоча у Белграді нині немає Слободана Мілошевича, його ідеологи й агітатори, після короткого затишшя внаслідок демократичних змін в країні, дедалі голосніше виступають з гаслами демагогічного популізму. Вони відхиляють здобутки демократичного європейського суспільства, а ідеалізують сербську національну традицію.
Мирко Тепавац, колишній міністр закордонних справ, якого в сімдесяті роки звільнено з посади через його надмірний лібералізм, попереджає, що національні екстремісти небезпечні незважаючи на те, що замість військових уніформ вдягли цивільне вбрання. Сербський націоналізм, за його словами, розвалив колишню Югославію, а наразі продовжує розточувати сербське суспільство й державу. Тепавац пише, що моральна й культурна деградація Сербії продовжується через те, що демократична влада надто м’яко або й зовсім незацікавлено ставиться до носіїв націоналістичних ідей.
Такого самого висновку доходить й Мирко Чанаданович, який свого часу також був жертвою комуністичних чисток через свої реформаторські прагнення і який всупереч тому відмовився підтримати Мілошевича й націоналістів. Він попереджає, що модернізацію і європеїзацію Сербії гальмують традиціоналізм й упередження, ксенофобія та націоналізм, наслідком яких є економічна й культурна відсталість.
Більшість урядовців уникає дебат на цю тему, а окремі відверто потурають націоналістам. Політичні діячі ймовірно впевнені, що протистояння націоналістам могло б стати контпродуктивним, оскільки виборці воліють палкі патріотичні гасла аніж вимоги ХХІ століття, в якому кордони стають не так межами як мостами співробітництва між народами й державами.
