Київ, 13 грудня, 2002 –
Ведучий:
В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Укладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску: “Продовження циклу “Шістдесятники”, “Шведи на Півдні України», «Композитор Микола Леонтович”.
Надія та Леоніда Світличні. Без цих жінок неможливо уявити український дисидентський рух. Перед мікрофоном ведучий циклу “Шістдесятники” Роман Корогодський.
Роман Корогодський:
“Йтиметься про сучасних жінок, які для мене є утіленням біблійних легенд, чудом перенесених у сьогодення. Якось губишся усвідомлюючи, що знайомий з жінками мироносицями.
Леоніда Павлівна Світлична. Для друзів – Льоля. Її доля розпачливо драматична: від шістдесятих років жила під наглядом, у 1965 році перший арешт її чоловіка, - Івана Світличного, і цілий рік ув’язнення. Втрьох, Іван, Надійка Світличні й Льоля, жили на одну її платню, бо Іван і Надійка не могли влаштуватися на роботу – не брали “неблагонадійних” буржуазних націоналістів. А звільняли “за власним бажанням”. Таким був жанр покарання, через яке перейшла переважна більшість шістдесятників.
18 травня 1972 року заарештували Надійку. Надійчиного дворічного Ярему віддали до дитячого будинку.
Шантаж: якщо вона не буде давати “правдиві покази”, не бачити їй дитини. “Правдиві покази” – оббрехати всіх і себе.
Н. Світличній . Лебедина пісня.
У світі пошесті і змори, Німотності і глухоти Де мудрі муштрою менти Лінчують душі без розбору,
Там пісня, витвір висоти, Свободи й пружного простору Шугнула вільним птахом вгору У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаяного тіла Роковано залебеділа В святій готовності офір,
Та браконьєрським залпом з неба Підтята – легендарний лебідь, - Упала на тюремний двір.
Треба знати Надійку! Серце матері розривалося, та вона не зганьбила себе. Тим часом, під тиском громадського протесту й Льолиних зусиль таки вдалося забрати маленького Ярему до Надійчиної родини в село Половинкино на Луганщині. Роками Льоля, працювала в Київському будівельному інституті (читала курс сопромату), носила передачі Іванові, Надійці, давала покази слідчим КГБ, а згодом посилала посилки в табори до Івана, Надійки. Іван дістав вирок: 7 років у таборах суворого режиму плюс 5 років висилки. Надійка – 4 роки таборів суворого режиму, які вона відбувала від дзвоника до дзвоника.
Льоля в тому часі (безчассі!) жила лише листами з таборів і поїздками до таборів на побачення (1 раз на рік). Льоля збирала всю можливу інформацію з таборів і при найменшій нагоді передавала її закордон, аби світова громадська думка знала, що діється за “залізною завісою”, зокрема про в’язнів сумління.
Л. Світличній
Ти всім, чим лиш могла, була мені: Була Великоднем і буднем, Гарантом “будем-перебудем”, Була росиною на камені
І каменем – твердим корундом. А руки тугою заламані,- Немов чаїні два крила мені Над дуроломом велелюдним.
Була зигзицею і Ладою, Живицею на рану, владою – Єдиною на вся і все.
І ким Тобі – не знаю! – бути ще, Коли круте житейське нуртище Нас чорториями несе.
Громадська думка тиснула на свої уряди, й Брежнєв з усім своїм репресивним апаратом, неменше лютою і колоніальною адміністрацією Щербицького – Маланчука – Федорчука (до речі, Щербицького збираються беатифікувати на святого – й цей абсурд, абракадабра, гіньоль, марення стятої голови вже від сьогоднішнього дня України, її колонізованої свідомости…), так от махрова реакція есесеру змушена була поступитися: за особистим клопотанням сенатора Роберта Кеннеді в числі 18 дисидентів Надійці з родиною дозволили покинути “велику зону”, де її продовжували жорстко переслідувати вже після чотирирічного ув’язнення. Була осінь 1978 року.
На тому березі разом з легендарним генералом-дисидентом Петром Григоренком (він її зустрічав у Нью-Йоркському аеропорту) і Леонідом Плющем вона стала членом Закордонного представництва Гельсінської групи. Працювала перекладачем і редактором в Українському інституті Гарвардського університету. Понад 10 років – на Радіо “Свобода”. Її тематичну передачу “Надія” слухав увесь світ, бо:
Надійка – не лише в’язень сумління;
Надійка – не лише одна з найцікавіших і найскромніших діяльних учасників руху шістдесятників;
Надійка, скинувши кайдани “великої зони”, - не лише виступала на Сахаровських слуханнях у Вашингтоні, Лондоні, на конференціях Комісії з питань безпеки та співробітництва в Європі й навіть у Конгресі США. Брала участь у роботі міжнародної організації “Демократія і незалежність”;
Надійка – це не тільки величезний творчий потенціал, що дозволив їй ввести в світовий обшир десятки славних імен української літератури, зокрема видати Стусові “ Палімпсести” зі вступною статтею Юрія Шевельова;
Надійка Світлична – саме с у м л і н н я шістдесятництва. Її авторитет незаперечний, і тримається виключно за рахунок духовної висоти й моральної неушкодженості. Додайте до цього вроджений гумор, невимушений, добрий, і контур її портрета буде повним. Лише контур! Позаяк людина вона складна й дуже, дуже своєрідна, що надає їй додаткового шарму, чогось небаченого в нашому спрофанованому світі. Й навіть незбагненного .
Зокрема, мені спати заважав кричущий факт: Надія Олексіївна Світлична не має американського громадянства.
Гов! Американська адміністраціє! Та виправте ж цю невідповідність! Будь ласка, виправте!
Нехай нікому не видається Надійчине життя в США перебування на березі молочної ріки. Життя скрізь є виснажливим і непростим. Додайте ностальгію й душевні поривання Надійки повернутися в Україну… І залишаються довічні сподівання на милість Божу.
Надії.
Что же мне делать, певцу и первенцу, В мире, где найчернейший – сер!
М. Цветаева
О несподівані надії І сподівання без надії!.. Хай скелі безрухом тверді, Хай глупа ніч і світ не дніє,
Хай давить панцир холодів, Хай стогін “Хто тут що тут вдіє?” І чорним креном безнадія, І маразматика падінь,-
Замри, бездонне Перед Мадонна, Що сіє на глухий пустир,
А сходи рвуть бетон і кремінь – До сонця – світла! – щоб Яремі Насущним хлібом прорости.
…На десятиліття від дня смерті Івана Олексійовича Світличного на могилу прийшли його друзі. Нас уже залишилося кілька десятків. Говорили промови. Є в нас така потреба… кілька разів забирала слово Леоніда Павлівна Світлична. Зі своєї оглушливої домашньої самотности, сенсорного голоду вона до нас з’явилася не сама: вона щороку в часописі “Сучасність” друкує статті про листування Івана Олексійовича, вона вже видала 1-ий том “Листів з Парнаса” і незабаром вийде 2-ий том – епістолярна спадщина Івана Світличного. Це – вражаючі документи доби. І це – справжній подвиг Льолі Світличної. Як архівіст я знаю, як важко підготувати до друку збірник документів. Особливо – листи. Молода душею, духовним завзяттям Льоля Світлична долає бар’єр поважних літ, ще поважніших хвороб (адже з 5 років тому Льоля неначе вже було зібралася вмирати – невідкладна за невідкладною, лікарня за лікарнею…), та вона, напевно, пам’ятала, що епістолярна спадщина не упорядкована, не видана… Вона, напевно, згадала свої вояжі на північний схід на побачення з чоловіком. Вона, напевно, згадала “туристичний” хадж на південний схід – на Алтай, високогірний край, де розріджене повітря, не вистачає кисню, що й спричинилося до необоротних хвороб Івана.
Вона обов’язково згадала всі роки виснажливої боротьби за Іванове життя – змаг зі смертю.
Згадала, зібралася на дусі й живе душею заради великої ідеї торжества Іванових сподівань – України. Звичайно, світлої, багатої, а не темно-криміналістичної, болотяної. Заради здійснення ідеалів Світличних Льоля спромоглася видати книжки Івана:
“Серце віддане для рифм і куль”, “У мене тільки слово”,
“Доброокий”. Спогади про Івана Світличного
“Листи з Парнаса” в двох томах. Кілька фільмів, телепередач.
Дякую Богові – один фільм створили мій син Андрій Ящишин і я – називається “Українці. Любов”. Якщо в нас є такі світлі жінки – пишаймося, любімося.
Л. Світличній
“Тут” і “там” єдині”
Р.М.Рільке
Тебе нема, а я живу Тобою, Живу Тобою, а Тебе – нема. Вдивляюся, вслухаюся – дарма: Я – тут, Ти – там. Тебе-мене надвоє.
Розполовинили. Оглушить ніч-пітьма, Осліпить гамір-день до крику-болю, Обступлять безголовою юрбою Личини явищ і речей обман –
Без сенсу, без душі, без правди-суті… Дні порожнисті, дні судомно-скуті. Та хто їм, підлим вірить? В лад і в такт
У мене тут півсерця, а півсерця У Тебе там єдиним ритмом б’ється. Куранти долі! Так-і тільки так.
У висланні звучали поезії Івана Світличного.
Ведучий: За доби імператриці Єкатерини Другої кілька тисяч шведів переселилися на Південь України, де заснували свої громади. Шведські традиції відновлюються у Каховці, про що свідчить відзначення 13-го грудня Дня Святої Люції місцевими школярами. З подробицями – Богдана Костюк.
Богдана Костюк:
“Як повідомив Надзвичайний і Повноважний посол Швеції в Україні Окке Петерссон, 13 грудня – це свято шведських школярів і студентів. Цього дня вони вдягають карнавальні костюми, співають веселих пісеньок і демонструють коротенькі “сценки” з життя молоді. Традиція, започаткована у Швеції, прийшла разом з переселенцями на Південь України, об’єдналася з місцевими звичаями і перетворилася на передріздвяний карнавал за участю усіх бажаючих. За радянської влади традиція “пішла у підпілля”, і відроджуватись почала лише десять років тому. Цього року, Свята Люція привітала каховських учнів – відвідувачів курсів шведської мови, які організувала 5 років тому пані Крістіна Стурен, мати президента відомої компанії “Чумак”. Як каже пані Стурен, потрапивши шість років тому до Каховки, вона вирішила викладати шведську та англійську мову дітям – нащадкам шведських переселенців.
Далі пані Стурен: “Я працюю з шведськими та українськими дітлахами, які охоче вивчають шведську мову. У мене дві групи – для початківців і тих, хто трохи володіє шведською. Крім суто мовних курсів, я розповідаю своїм учням про Швецію, її історію і традиції, її місце на сучасній мапі світу. До Дня Святої Люції ми підготували виставу, подібну до українського вертепу. А серед планів – подорож до Швеції з моїми учнями, яку ми хочемо здійснити наступного року”.
Ведучий:
13-го грудня виповнилося 280 років від народження українського перекладача та богослова Паїсія Величковського. Слово ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов:
Правнук українського поета Івана Величковського Петро народився у Полтаві 13 грудня 1722 року. Дванадцяти років він поступив до Києво-Могилянської академії, де упродовж чотирьох років навчався разом з Григорієм Сковородою. Не закінчивши навчання, Петро став послушником Антоніївського монастиря у Любечі на Сіверщині. 1741 року він прийняв чернечий постриг у Медведівському Микільському монастирі під іменем Платона.
Після повернення до Києва Величковський був прийнятий до Печерської лаври і працював гравером у друкарні. За 2 роки він вирушив до Молдови, де провів 3 роки у Микільському скиті у Трайстенах. Звідти Величковський прибув на гору Афон у Греції, був там рукоположений у сан священика і заснував Свято-Іллінський монастир. 1763 року, через перенаселеність цієї найбільшої обителі Афону, він разом із шістдесятьма чотирма ченцями переселився до Святодухівського монастиря біля Драгомирни на Буковині. Там Величковський прийняв схиму під іменем Паїсія і згодом став настоятелем Ніамецького монастиря у місті Пятра Нямц у Румунії.
1793 року Величковський надрукував у Москві багатотомне видання під назвою «Добротолюбіє». Воно містить перекладені ним з грецької на церковнослов’янську мову праці тридцяти восьми богословів християнського Сходу від ІІІ до ХV століть.
Величковський уславився як реформатор православного чернецтва на основі містичної доктрини – ісихазму. Його основний твір називається «Про розумну або внутрішню молитву», і саме таку молитву автор вважав основою духовного сходження. На думку богослова, удосконалення людини відбувається через очищення її душі від скверни пристрастей перед невимовними і неосяжними Божественними таємницями.
Архімандрит Паїсій Величковський помер 15 листопада 1794 року у Ніамецькому монастирі і був канонізований православною Церквою у червні 1988 року.
Ведучий: Того ж 13-го грудня виповнилося 125 років від дня народження композитора Миколи Леонтовича. Йому присвячений нарис Олени Боряк.
Олена Боряк:
Загальну освіту Микола Леонтович дістав у духовних навчальних закладах – Шаргородському училищі і Кам’янець-Подільській семінарії. У них він провів загалом 11 років, і весь цей час співав у церковному хорі, а в семінарії навіть керував ним. Записувати і обробляти українські народні пісні Леонтович розпочав ще в старших класах семінарії. Відмовившись від духовної кар’єри, він обрав професію педагога і після закінчення семінарії став учителем арифметики і співу у школі села Чуків на Поділлі. Тут він організував шкільний хор і оркестр, і продовжував працювати над записом та обробкою нових пісень. Високим взірцем для нього був досвід його старшого сучасника Миколи Лисенка.
У Чукові композитор підготував збірку українських народних пісень у власній гармонізації, а невдовзі упорядкував і другу, яку надіслав до М. Лисенка. Схвальний відгук майстра спонукав автора видати "Другу збірку пісень Поділля", яку він присвятив "Батькові української музики М. Лисенку".
Подальший життєвий шлях композитора був пов’язаний із прагненням до поглиблення й удосконалення свого музичного досвіду. Відомо, що він екстерном склав іспити на звання церковного регента при Петербурзькій придворній капелі, важливими для подальшої творчості композитора виявилися зустрічі із видатним теоретиком музики Б. Яворським, композитором К. Стеценком. Що ж до особистого стилю композитора, то М. Леонтович продовжував наполегливо працювати над виробленням специфічної музичної техніки, яка б дала йому можливість розкрити своєрідність і психологічну глибину української народної пісні. Деякі пісні він редагував навіть по п’ятнадцять разів, вважаючи, що він повинен повернути їх народові принаймні не гіршими. Деяких пісень він ледь торкався, що, однак, додавало їм грації і чарівності. Він шукав такої гармонії, яка б прикрасила народне багатоголосся новими барвами.
У "загальнолюдську фугу" (за словами Гейне) Миколою Леонтовичем була вписана особлива тема - тема свого народу із його неповторним пісенним скарбом. Він намагався зберегти в ньому головне – найзаповітніші почуття і національний дух його творців.
Ведучий:
В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Укладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску: “Продовження циклу “Шістдесятники”, “Шведи на Півдні України», «Композитор Микола Леонтович”.
Надія та Леоніда Світличні. Без цих жінок неможливо уявити український дисидентський рух. Перед мікрофоном ведучий циклу “Шістдесятники” Роман Корогодський.
Роман Корогодський:
“Йтиметься про сучасних жінок, які для мене є утіленням біблійних легенд, чудом перенесених у сьогодення. Якось губишся усвідомлюючи, що знайомий з жінками мироносицями.
Леоніда Павлівна Світлична. Для друзів – Льоля. Її доля розпачливо драматична: від шістдесятих років жила під наглядом, у 1965 році перший арешт її чоловіка, - Івана Світличного, і цілий рік ув’язнення. Втрьох, Іван, Надійка Світличні й Льоля, жили на одну її платню, бо Іван і Надійка не могли влаштуватися на роботу – не брали “неблагонадійних” буржуазних націоналістів. А звільняли “за власним бажанням”. Таким був жанр покарання, через яке перейшла переважна більшість шістдесятників.
18 травня 1972 року заарештували Надійку. Надійчиного дворічного Ярему віддали до дитячого будинку.
Шантаж: якщо вона не буде давати “правдиві покази”, не бачити їй дитини. “Правдиві покази” – оббрехати всіх і себе.
Н. Світличній . Лебедина пісня.
У світі пошесті і змори, Німотності і глухоти Де мудрі муштрою менти Лінчують душі без розбору,
Там пісня, витвір висоти, Свободи й пружного простору Шугнула вільним птахом вгору У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаяного тіла Роковано залебеділа В святій готовності офір,
Та браконьєрським залпом з неба Підтята – легендарний лебідь, - Упала на тюремний двір.
Треба знати Надійку! Серце матері розривалося, та вона не зганьбила себе. Тим часом, під тиском громадського протесту й Льолиних зусиль таки вдалося забрати маленького Ярему до Надійчиної родини в село Половинкино на Луганщині. Роками Льоля, працювала в Київському будівельному інституті (читала курс сопромату), носила передачі Іванові, Надійці, давала покази слідчим КГБ, а згодом посилала посилки в табори до Івана, Надійки. Іван дістав вирок: 7 років у таборах суворого режиму плюс 5 років висилки. Надійка – 4 роки таборів суворого режиму, які вона відбувала від дзвоника до дзвоника.
Льоля в тому часі (безчассі!) жила лише листами з таборів і поїздками до таборів на побачення (1 раз на рік). Льоля збирала всю можливу інформацію з таборів і при найменшій нагоді передавала її закордон, аби світова громадська думка знала, що діється за “залізною завісою”, зокрема про в’язнів сумління.
Л. Світличній
Ти всім, чим лиш могла, була мені: Була Великоднем і буднем, Гарантом “будем-перебудем”, Була росиною на камені
І каменем – твердим корундом. А руки тугою заламані,- Немов чаїні два крила мені Над дуроломом велелюдним.
Була зигзицею і Ладою, Живицею на рану, владою – Єдиною на вся і все.
І ким Тобі – не знаю! – бути ще, Коли круте житейське нуртище Нас чорториями несе.
Громадська думка тиснула на свої уряди, й Брежнєв з усім своїм репресивним апаратом, неменше лютою і колоніальною адміністрацією Щербицького – Маланчука – Федорчука (до речі, Щербицького збираються беатифікувати на святого – й цей абсурд, абракадабра, гіньоль, марення стятої голови вже від сьогоднішнього дня України, її колонізованої свідомости…), так от махрова реакція есесеру змушена була поступитися: за особистим клопотанням сенатора Роберта Кеннеді в числі 18 дисидентів Надійці з родиною дозволили покинути “велику зону”, де її продовжували жорстко переслідувати вже після чотирирічного ув’язнення. Була осінь 1978 року.
На тому березі разом з легендарним генералом-дисидентом Петром Григоренком (він її зустрічав у Нью-Йоркському аеропорту) і Леонідом Плющем вона стала членом Закордонного представництва Гельсінської групи. Працювала перекладачем і редактором в Українському інституті Гарвардського університету. Понад 10 років – на Радіо “Свобода”. Її тематичну передачу “Надія” слухав увесь світ, бо:
Надійка – не лише в’язень сумління;
Надійка – не лише одна з найцікавіших і найскромніших діяльних учасників руху шістдесятників;
Надійка, скинувши кайдани “великої зони”, - не лише виступала на Сахаровських слуханнях у Вашингтоні, Лондоні, на конференціях Комісії з питань безпеки та співробітництва в Європі й навіть у Конгресі США. Брала участь у роботі міжнародної організації “Демократія і незалежність”;
Надійка – це не тільки величезний творчий потенціал, що дозволив їй ввести в світовий обшир десятки славних імен української літератури, зокрема видати Стусові “ Палімпсести” зі вступною статтею Юрія Шевельова;
Надійка Світлична – саме с у м л і н н я шістдесятництва. Її авторитет незаперечний, і тримається виключно за рахунок духовної висоти й моральної неушкодженості. Додайте до цього вроджений гумор, невимушений, добрий, і контур її портрета буде повним. Лише контур! Позаяк людина вона складна й дуже, дуже своєрідна, що надає їй додаткового шарму, чогось небаченого в нашому спрофанованому світі. Й навіть незбагненного .
Зокрема, мені спати заважав кричущий факт: Надія Олексіївна Світлична не має американського громадянства.
Гов! Американська адміністраціє! Та виправте ж цю невідповідність! Будь ласка, виправте!
Нехай нікому не видається Надійчине життя в США перебування на березі молочної ріки. Життя скрізь є виснажливим і непростим. Додайте ностальгію й душевні поривання Надійки повернутися в Україну… І залишаються довічні сподівання на милість Божу.
Надії.
Что же мне делать, певцу и первенцу, В мире, где найчернейший – сер!
М. Цветаева
О несподівані надії І сподівання без надії!.. Хай скелі безрухом тверді, Хай глупа ніч і світ не дніє,
Хай давить панцир холодів, Хай стогін “Хто тут що тут вдіє?” І чорним креном безнадія, І маразматика падінь,-
Замри, бездонне Перед Мадонна, Що сіє на глухий пустир,
А сходи рвуть бетон і кремінь – До сонця – світла! – щоб Яремі Насущним хлібом прорости.
…На десятиліття від дня смерті Івана Олексійовича Світличного на могилу прийшли його друзі. Нас уже залишилося кілька десятків. Говорили промови. Є в нас така потреба… кілька разів забирала слово Леоніда Павлівна Світлична. Зі своєї оглушливої домашньої самотности, сенсорного голоду вона до нас з’явилася не сама: вона щороку в часописі “Сучасність” друкує статті про листування Івана Олексійовича, вона вже видала 1-ий том “Листів з Парнаса” і незабаром вийде 2-ий том – епістолярна спадщина Івана Світличного. Це – вражаючі документи доби. І це – справжній подвиг Льолі Світличної. Як архівіст я знаю, як важко підготувати до друку збірник документів. Особливо – листи. Молода душею, духовним завзяттям Льоля Світлична долає бар’єр поважних літ, ще поважніших хвороб (адже з 5 років тому Льоля неначе вже було зібралася вмирати – невідкладна за невідкладною, лікарня за лікарнею…), та вона, напевно, пам’ятала, що епістолярна спадщина не упорядкована, не видана… Вона, напевно, згадала свої вояжі на північний схід на побачення з чоловіком. Вона, напевно, згадала “туристичний” хадж на південний схід – на Алтай, високогірний край, де розріджене повітря, не вистачає кисню, що й спричинилося до необоротних хвороб Івана.
Вона обов’язково згадала всі роки виснажливої боротьби за Іванове життя – змаг зі смертю.
Згадала, зібралася на дусі й живе душею заради великої ідеї торжества Іванових сподівань – України. Звичайно, світлої, багатої, а не темно-криміналістичної, болотяної. Заради здійснення ідеалів Світличних Льоля спромоглася видати книжки Івана:
“Серце віддане для рифм і куль”, “У мене тільки слово”,
“Доброокий”. Спогади про Івана Світличного
“Листи з Парнаса” в двох томах. Кілька фільмів, телепередач.
Дякую Богові – один фільм створили мій син Андрій Ящишин і я – називається “Українці. Любов”. Якщо в нас є такі світлі жінки – пишаймося, любімося.
Л. Світличній
“Тут” і “там” єдині”
Р.М.Рільке
Тебе нема, а я живу Тобою, Живу Тобою, а Тебе – нема. Вдивляюся, вслухаюся – дарма: Я – тут, Ти – там. Тебе-мене надвоє.
Розполовинили. Оглушить ніч-пітьма, Осліпить гамір-день до крику-болю, Обступлять безголовою юрбою Личини явищ і речей обман –
Без сенсу, без душі, без правди-суті… Дні порожнисті, дні судомно-скуті. Та хто їм, підлим вірить? В лад і в такт
У мене тут півсерця, а півсерця У Тебе там єдиним ритмом б’ється. Куранти долі! Так-і тільки так.
У висланні звучали поезії Івана Світличного.
Ведучий: За доби імператриці Єкатерини Другої кілька тисяч шведів переселилися на Південь України, де заснували свої громади. Шведські традиції відновлюються у Каховці, про що свідчить відзначення 13-го грудня Дня Святої Люції місцевими школярами. З подробицями – Богдана Костюк.
Богдана Костюк:
“Як повідомив Надзвичайний і Повноважний посол Швеції в Україні Окке Петерссон, 13 грудня – це свято шведських школярів і студентів. Цього дня вони вдягають карнавальні костюми, співають веселих пісеньок і демонструють коротенькі “сценки” з життя молоді. Традиція, започаткована у Швеції, прийшла разом з переселенцями на Південь України, об’єдналася з місцевими звичаями і перетворилася на передріздвяний карнавал за участю усіх бажаючих. За радянської влади традиція “пішла у підпілля”, і відроджуватись почала лише десять років тому. Цього року, Свята Люція привітала каховських учнів – відвідувачів курсів шведської мови, які організувала 5 років тому пані Крістіна Стурен, мати президента відомої компанії “Чумак”. Як каже пані Стурен, потрапивши шість років тому до Каховки, вона вирішила викладати шведську та англійську мову дітям – нащадкам шведських переселенців.
Далі пані Стурен: “Я працюю з шведськими та українськими дітлахами, які охоче вивчають шведську мову. У мене дві групи – для початківців і тих, хто трохи володіє шведською. Крім суто мовних курсів, я розповідаю своїм учням про Швецію, її історію і традиції, її місце на сучасній мапі світу. До Дня Святої Люції ми підготували виставу, подібну до українського вертепу. А серед планів – подорож до Швеції з моїми учнями, яку ми хочемо здійснити наступного року”.
Ведучий:
13-го грудня виповнилося 280 років від народження українського перекладача та богослова Паїсія Величковського. Слово ведучому рубрики “Сторінки національної історії” Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов:
Правнук українського поета Івана Величковського Петро народився у Полтаві 13 грудня 1722 року. Дванадцяти років він поступив до Києво-Могилянської академії, де упродовж чотирьох років навчався разом з Григорієм Сковородою. Не закінчивши навчання, Петро став послушником Антоніївського монастиря у Любечі на Сіверщині. 1741 року він прийняв чернечий постриг у Медведівському Микільському монастирі під іменем Платона.
Після повернення до Києва Величковський був прийнятий до Печерської лаври і працював гравером у друкарні. За 2 роки він вирушив до Молдови, де провів 3 роки у Микільському скиті у Трайстенах. Звідти Величковський прибув на гору Афон у Греції, був там рукоположений у сан священика і заснував Свято-Іллінський монастир. 1763 року, через перенаселеність цієї найбільшої обителі Афону, він разом із шістдесятьма чотирма ченцями переселився до Святодухівського монастиря біля Драгомирни на Буковині. Там Величковський прийняв схиму під іменем Паїсія і згодом став настоятелем Ніамецького монастиря у місті Пятра Нямц у Румунії.
1793 року Величковський надрукував у Москві багатотомне видання під назвою «Добротолюбіє». Воно містить перекладені ним з грецької на церковнослов’янську мову праці тридцяти восьми богословів християнського Сходу від ІІІ до ХV століть.
Величковський уславився як реформатор православного чернецтва на основі містичної доктрини – ісихазму. Його основний твір називається «Про розумну або внутрішню молитву», і саме таку молитву автор вважав основою духовного сходження. На думку богослова, удосконалення людини відбувається через очищення її душі від скверни пристрастей перед невимовними і неосяжними Божественними таємницями.
Архімандрит Паїсій Величковський помер 15 листопада 1794 року у Ніамецькому монастирі і був канонізований православною Церквою у червні 1988 року.
Ведучий: Того ж 13-го грудня виповнилося 125 років від дня народження композитора Миколи Леонтовича. Йому присвячений нарис Олени Боряк.
Олена Боряк:
Загальну освіту Микола Леонтович дістав у духовних навчальних закладах – Шаргородському училищі і Кам’янець-Подільській семінарії. У них він провів загалом 11 років, і весь цей час співав у церковному хорі, а в семінарії навіть керував ним. Записувати і обробляти українські народні пісні Леонтович розпочав ще в старших класах семінарії. Відмовившись від духовної кар’єри, він обрав професію педагога і після закінчення семінарії став учителем арифметики і співу у школі села Чуків на Поділлі. Тут він організував шкільний хор і оркестр, і продовжував працювати над записом та обробкою нових пісень. Високим взірцем для нього був досвід його старшого сучасника Миколи Лисенка.
У Чукові композитор підготував збірку українських народних пісень у власній гармонізації, а невдовзі упорядкував і другу, яку надіслав до М. Лисенка. Схвальний відгук майстра спонукав автора видати "Другу збірку пісень Поділля", яку він присвятив "Батькові української музики М. Лисенку".
Подальший життєвий шлях композитора був пов’язаний із прагненням до поглиблення й удосконалення свого музичного досвіду. Відомо, що він екстерном склав іспити на звання церковного регента при Петербурзькій придворній капелі, важливими для подальшої творчості композитора виявилися зустрічі із видатним теоретиком музики Б. Яворським, композитором К. Стеценком. Що ж до особистого стилю композитора, то М. Леонтович продовжував наполегливо працювати над виробленням специфічної музичної техніки, яка б дала йому можливість розкрити своєрідність і психологічну глибину української народної пісні. Деякі пісні він редагував навіть по п’ятнадцять разів, вважаючи, що він повинен повернути їх народові принаймні не гіршими. Деяких пісень він ледь торкався, що, однак, додавало їм грації і чарівності. Він шукав такої гармонії, яка б прикрасила народне багатоголосся новими барвами.
У "загальнолюдську фугу" (за словами Гейне) Миколою Леонтовичем була вписана особлива тема - тема свого народу із його неповторним пісенним скарбом. Він намагався зберегти в ньому головне – найзаповітніші почуття і національний дух його творців.
