Київ-Прага, 10 січня 2003 – В ефірі програма «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
“Українська Головна Визвольна Рада”, “Перший український авіаконструктор”, “Російський дослідник фольклору Закарпаття” – про це ви почуєте сьогодні у нашій програмі.
Українська Головна Визвольна Рада – унікальне явище в європейській історії ХХ століття. Про створення і діяльність цього підпільного парламенту України мій колега Сергій Грабовський веде розмову з останнім командувачем Української Повстанської Армії полковником Василем Куком, якому, до речі, цими днями виповнюється 90 років.
Сергій Грабовський: Українська Головна Визвольна Рада – про цю структуру, витворену під час Другої світової війни у боротьбі за незалежність України, і зараз, як це не парадоксально, багатьом українським громадянам практично нічого невідомо. Як вона створювалася і які ставила перед собою завдання?
Василь Кук: Українська Головна Визвольна Рада утворилася в липні 1944 року, тоді, коли вже УПА мала дуже сильні позиції в Україні і фактично вже мала свої незалежні республіки на Поліссі і в Карпатах. Щоб керувати такою великою роботою, коли в УПА входили різні люди, з різними політичними програмами (уже в повстанських відділах були окремі відділи з неукраїнських національностей), була потреба створити орган, який би керував взагалі національно-визвольною боротьбою. Потрібен був такий орган, який би не зв’язував себе тільки з якоюсь одною політичною партією, а представляв весь національно-визвольний рух. Для цього було створено ініціативний комітет з різних людей. Зокрема, в нього включили людей із Східних областей.
11 липня 1944 року були скликані великі збори Української Головної Визвольної Ради. І на зборах принциповим питанням було – кого ми включаємо в цю Раду. Була вимога, щоб ці люди ставили собі за ціль здобути Українську Самостійну Соборну державу на всіх українських землях і революційним методом, щоб боролися проти всіх ворогів державної самостійності українського народу, зокрема, проти більшовицьких і німецьких окупантів. УГВР об’єднувало всі політичні елементи, незалежно від їхнього ідейного світогляду і політично-групової приналежності, стояла на позиціях незалежності України. УГВР ухвалило для об’єднання національно-визвольних сил таку політичну і соціальну програму: забезпечення свободи думки і віри, забезпечення розвитку національної культури, справедливого соціального ладу без класового гноблення, забезпечення законності в державі, громадянських прав всім національним меншостям, забезпечення рівних можливостей на освіту для всіх громадян, забезпечення трудовою господарською діяльністю всіх громадян вільної ініціативи, врегульованої вимогами і потребами цілої нації, забезпечення вільної форми трудового землекористування, удержавлення важкої індустрії, забезпечення вільної торгівлі. Одним словом, це мала бути нормальна вільна українська держава, і задля цього ми мобілізували всіх тих людей.
Сергій Грабовський: Які політичні партії були учасниками УГВР, хто її очолював і як вона функціонувала?
Василь Кук: У 1939 році, коли окупувала західні землі совєтська армія, всі партії були зліквідовані. Але існували середовища, себто окремі люди, які мали авторитет в тих партіях. Тоді вони працювали в різних місцях і до них зверталися. З тих різних середовищ люди увійшли в УГВР. Це, по-перше, була найбільша тоді партія – Українське демократичне об’єднання, від нього в УГВР вступив їхній лідер Мудрий.
Також було середовище Греко-Католицької церкви, середовище Радикальної партії, і що дуже важливо – була ціла низка людей із східних областей. Хоч вони не мали тоді якоїсь своєї партії, їхня активність у боротьбі за українську державність була дуже виразна. Це наприклад, Кирило Осьмак, ряд інших. Осьмака і запропонували на президента УГВР, його обрали, і він показав себе дуже мужнім і розумним керівником.
Сергій Грабовський: До якого часу проіснувала УГВР на українських землях?
Василь Кук: На той час була не тільки створена УГВР і був Визвольний секретаріат, але від цих структур були люди і в областях, і навіть в районах. Головна Визвольна Рада звернулася в 50-му році до західної еміграції з проханням і пропозицією спільно об’єднати всі сили на Заході і спільно вести пропаганду нашої визвольної боротьби в Україні. Після смерті Романа Шухевича, який очолював Генеральний секретаріат Української Головної Визвольної Ради, його очолив Василь Коваль аж до арешту в 1954 році.
Сергій Грабовський: Який урок для сьогодення дає діяльність УГВР?
Василь Кук: Головна Визвольна Рада – це просто прекрасний взірець, як повинні наші державно-демократичні сили об’єднатися і спільно будувати Українську незалежну державу. Ми в тому важкому часі змогли знайти сили, щоб їх об’єднати, і не було ніяких міжпартійних сварок, всі включилися в боротьбу. Було багато і з червоноармійців, які переходили на нашу сторону. А головне те, що програма, яка була вироблена, - вона і нині є актуальною. Дуже важливо, щоб цей досвід перебрали і щоб продовжували традиції об’єднання і спільної боротьби за незалежну Українську державу.
Олекса Боярко
13 січня виповнилося 126 років від народження першого українського пілота та конструктора літаків і підводних човнів Левка Мацієвича. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Левко Мацієвич народився 13 січня 1877 року у містечку Олександрівці неподалік Чигирина. Він навчався у Третій Київській гімназії на Подолі та на механічному відділенні Харківського технологічного інституту. 1901 року за участь у студентських заворушеннях Мацієвич був виключений з інституту і висланий до Севастополя під нагляд поліції. За кілька місяців він домігся дозволу скласти випускні іспити і отримав диплом інженера-технолога.
У Севастополі Мацієвич працював на будівництві броненосця «Іоанн Златоуст» та крейсера «Очаків», а після закінчення 1906 року Морської академії служив у Петербурзі у Морському технічному комітеті. Він розробив 14 проектів підводних човнів, проекти протимінних загороджень та системи захисту бойових кораблів від торпедних атак. Мацієвич створив перші у світі проекти гідролітака та авіаносця на 25 літаків, які мали запускатися з палуби у повітря катапультою, а при посадці гальмуватися сітками.
Мацієвич був активним членом Української громади Харкова і заступником голови правління Української громади Петербурга, а у Севастополі організував самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром. 1900 року він був співзасновником першої на Наддніпрянщині політичної організації під назвою «Революційна Українська Партія». Коли за 5 років з неї утворилася Українська Соціал-Демократична Робітнича партія, Мацієвич став її співзасновником і спонсором.
1908 року Мацієвич закінчив курси підводників, а 1910 року – курси пілотів. У березні того року він на чолі комісії Відділу повітряного флоту їздив до Франції, де придбав для російської армії перші 11 літаків та організував навчання пілотів та механиків. На початку жовтня Мацієвич як пілот узяв участь у першому Всеросійському святі повітроплавання у Петербурзі і завоював там кілька призів. 7 жовтня під час чергового польоту на висоті 500 метрів літак Левка Мацієвича «Фарман-4» несподівано розвалився у повітрі.
Олекса Боярко
Інша пам’ятна дата. Цього січня виповнюється 110 років від народження видатного російського дослідника української народної культури Петра Богатирьова. Йому присвятила свій нарис Олена Боряк.
Олена Боряк
Петро Богатирьов народився в Саратові, в родині ремісника, вихідця із селян. Гуманітарну освіту здобув у Московському університеті. Саме в студентські роки він почав збирати матеріали з етнографії, фольклору та діалектології в Саратовській, Архангельській та Московській губерніях. По закінченні навчання він кілька років перебував на дипломатичній роботі в Чехословаччині. Мав можливість працювати в архівах Австрії, Німеччини і Данії. Після захисту дисертації став професором Московського університету.
Проте не буде перебільшенням сказати, що основним його захопленням, і справою його життя стало дослідження української народної культури. Матеріали, зібрані ним у Закарпатті, у першу чергу в селах, де мешкали гуцули і бойки, лягли в основу його майбутніх етнографічних праць. Він також уважно вивчав публікації, що стосувалися Галичини, Закарпаття, східної України.
Матеріали, зібрані ним у першій експедиції 1923 р., П. Богатирьов проаналізував у доповіді: "Етнографічні поїздки в Підкарпатську Русь", виголошеній на першому з’їзді слов’янських етнографів у Празі. Значна частина зібраного ним у Закарпатті багатого фактичного матеріалу була вперше опублікована французькою мовою у працях Інституту слов’янознавства в Парижі. Вона стала доступною широкому загалу читачів лише в останні роки життя вченого, коли збірка його праць була видана російською мовою. Проте вона виконала іншу місію – донесла до наукової аудиторії Європи надзвичайно цікавий фольклорний і етнографічний матеріал з українських теренів. Свою найвідомішу працю "Магічні дії, обряди і вірування в Підкарпатській Русі", П. Богатирьов також присвятив вивченню "живих явищ і фактів" – стану обрядовості і фольклору населення Галичини і Закарпаття (зокрема, русинів). Серед опублікованих тут матеріалів – записані ним відомості про народний календар, а також дані з рукописної збірки з архіву чеського збирача Ф. Ржегоржа. Це дослідження повно і достовірно відтворювало стан народної обрядовості на західноукраїнських землях у першій третині ХХ ст., і зберегло для нащадків її неоціненні зразки.
“Українська Головна Визвольна Рада”, “Перший український авіаконструктор”, “Російський дослідник фольклору Закарпаття” – про це ви почуєте сьогодні у нашій програмі.
Українська Головна Визвольна Рада – унікальне явище в європейській історії ХХ століття. Про створення і діяльність цього підпільного парламенту України мій колега Сергій Грабовський веде розмову з останнім командувачем Української Повстанської Армії полковником Василем Куком, якому, до речі, цими днями виповнюється 90 років.
Сергій Грабовський: Українська Головна Визвольна Рада – про цю структуру, витворену під час Другої світової війни у боротьбі за незалежність України, і зараз, як це не парадоксально, багатьом українським громадянам практично нічого невідомо. Як вона створювалася і які ставила перед собою завдання?
Василь Кук: Українська Головна Визвольна Рада утворилася в липні 1944 року, тоді, коли вже УПА мала дуже сильні позиції в Україні і фактично вже мала свої незалежні республіки на Поліссі і в Карпатах. Щоб керувати такою великою роботою, коли в УПА входили різні люди, з різними політичними програмами (уже в повстанських відділах були окремі відділи з неукраїнських національностей), була потреба створити орган, який би керував взагалі національно-визвольною боротьбою. Потрібен був такий орган, який би не зв’язував себе тільки з якоюсь одною політичною партією, а представляв весь національно-визвольний рух. Для цього було створено ініціативний комітет з різних людей. Зокрема, в нього включили людей із Східних областей.
11 липня 1944 року були скликані великі збори Української Головної Визвольної Ради. І на зборах принциповим питанням було – кого ми включаємо в цю Раду. Була вимога, щоб ці люди ставили собі за ціль здобути Українську Самостійну Соборну державу на всіх українських землях і революційним методом, щоб боролися проти всіх ворогів державної самостійності українського народу, зокрема, проти більшовицьких і німецьких окупантів. УГВР об’єднувало всі політичні елементи, незалежно від їхнього ідейного світогляду і політично-групової приналежності, стояла на позиціях незалежності України. УГВР ухвалило для об’єднання національно-визвольних сил таку політичну і соціальну програму: забезпечення свободи думки і віри, забезпечення розвитку національної культури, справедливого соціального ладу без класового гноблення, забезпечення законності в державі, громадянських прав всім національним меншостям, забезпечення рівних можливостей на освіту для всіх громадян, забезпечення трудовою господарською діяльністю всіх громадян вільної ініціативи, врегульованої вимогами і потребами цілої нації, забезпечення вільної форми трудового землекористування, удержавлення важкої індустрії, забезпечення вільної торгівлі. Одним словом, це мала бути нормальна вільна українська держава, і задля цього ми мобілізували всіх тих людей.
Сергій Грабовський: Які політичні партії були учасниками УГВР, хто її очолював і як вона функціонувала?
Василь Кук: У 1939 році, коли окупувала західні землі совєтська армія, всі партії були зліквідовані. Але існували середовища, себто окремі люди, які мали авторитет в тих партіях. Тоді вони працювали в різних місцях і до них зверталися. З тих різних середовищ люди увійшли в УГВР. Це, по-перше, була найбільша тоді партія – Українське демократичне об’єднання, від нього в УГВР вступив їхній лідер Мудрий.
Також було середовище Греко-Католицької церкви, середовище Радикальної партії, і що дуже важливо – була ціла низка людей із східних областей. Хоч вони не мали тоді якоїсь своєї партії, їхня активність у боротьбі за українську державність була дуже виразна. Це наприклад, Кирило Осьмак, ряд інших. Осьмака і запропонували на президента УГВР, його обрали, і він показав себе дуже мужнім і розумним керівником.
Сергій Грабовський: До якого часу проіснувала УГВР на українських землях?
Василь Кук: На той час була не тільки створена УГВР і був Визвольний секретаріат, але від цих структур були люди і в областях, і навіть в районах. Головна Визвольна Рада звернулася в 50-му році до західної еміграції з проханням і пропозицією спільно об’єднати всі сили на Заході і спільно вести пропаганду нашої визвольної боротьби в Україні. Після смерті Романа Шухевича, який очолював Генеральний секретаріат Української Головної Визвольної Ради, його очолив Василь Коваль аж до арешту в 1954 році.
Сергій Грабовський: Який урок для сьогодення дає діяльність УГВР?
Василь Кук: Головна Визвольна Рада – це просто прекрасний взірець, як повинні наші державно-демократичні сили об’єднатися і спільно будувати Українську незалежну державу. Ми в тому важкому часі змогли знайти сили, щоб їх об’єднати, і не було ніяких міжпартійних сварок, всі включилися в боротьбу. Було багато і з червоноармійців, які переходили на нашу сторону. А головне те, що програма, яка була вироблена, - вона і нині є актуальною. Дуже важливо, щоб цей досвід перебрали і щоб продовжували традиції об’єднання і спільної боротьби за незалежну Українську державу.
Олекса Боярко
13 січня виповнилося 126 років від народження першого українського пілота та конструктора літаків і підводних човнів Левка Мацієвича. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Левко Мацієвич народився 13 січня 1877 року у містечку Олександрівці неподалік Чигирина. Він навчався у Третій Київській гімназії на Подолі та на механічному відділенні Харківського технологічного інституту. 1901 року за участь у студентських заворушеннях Мацієвич був виключений з інституту і висланий до Севастополя під нагляд поліції. За кілька місяців він домігся дозволу скласти випускні іспити і отримав диплом інженера-технолога.
У Севастополі Мацієвич працював на будівництві броненосця «Іоанн Златоуст» та крейсера «Очаків», а після закінчення 1906 року Морської академії служив у Петербурзі у Морському технічному комітеті. Він розробив 14 проектів підводних човнів, проекти протимінних загороджень та системи захисту бойових кораблів від торпедних атак. Мацієвич створив перші у світі проекти гідролітака та авіаносця на 25 літаків, які мали запускатися з палуби у повітря катапультою, а при посадці гальмуватися сітками.
Мацієвич був активним членом Української громади Харкова і заступником голови правління Української громади Петербурга, а у Севастополі організував самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром. 1900 року він був співзасновником першої на Наддніпрянщині політичної організації під назвою «Революційна Українська Партія». Коли за 5 років з неї утворилася Українська Соціал-Демократична Робітнича партія, Мацієвич став її співзасновником і спонсором.
1908 року Мацієвич закінчив курси підводників, а 1910 року – курси пілотів. У березні того року він на чолі комісії Відділу повітряного флоту їздив до Франції, де придбав для російської армії перші 11 літаків та організував навчання пілотів та механиків. На початку жовтня Мацієвич як пілот узяв участь у першому Всеросійському святі повітроплавання у Петербурзі і завоював там кілька призів. 7 жовтня під час чергового польоту на висоті 500 метрів літак Левка Мацієвича «Фарман-4» несподівано розвалився у повітрі.
Олекса Боярко
Інша пам’ятна дата. Цього січня виповнюється 110 років від народження видатного російського дослідника української народної культури Петра Богатирьова. Йому присвятила свій нарис Олена Боряк.
Олена Боряк
Петро Богатирьов народився в Саратові, в родині ремісника, вихідця із селян. Гуманітарну освіту здобув у Московському університеті. Саме в студентські роки він почав збирати матеріали з етнографії, фольклору та діалектології в Саратовській, Архангельській та Московській губерніях. По закінченні навчання він кілька років перебував на дипломатичній роботі в Чехословаччині. Мав можливість працювати в архівах Австрії, Німеччини і Данії. Після захисту дисертації став професором Московського університету.
Проте не буде перебільшенням сказати, що основним його захопленням, і справою його життя стало дослідження української народної культури. Матеріали, зібрані ним у Закарпатті, у першу чергу в селах, де мешкали гуцули і бойки, лягли в основу його майбутніх етнографічних праць. Він також уважно вивчав публікації, що стосувалися Галичини, Закарпаття, східної України.
Матеріали, зібрані ним у першій експедиції 1923 р., П. Богатирьов проаналізував у доповіді: "Етнографічні поїздки в Підкарпатську Русь", виголошеній на першому з’їзді слов’янських етнографів у Празі. Значна частина зібраного ним у Закарпатті багатого фактичного матеріалу була вперше опублікована французькою мовою у працях Інституту слов’янознавства в Парижі. Вона стала доступною широкому загалу читачів лише в останні роки життя вченого, коли збірка його праць була видана російською мовою. Проте вона виконала іншу місію – донесла до наукової аудиторії Європи надзвичайно цікавий фольклорний і етнографічний матеріал з українських теренів. Свою найвідомішу працю "Магічні дії, обряди і вірування в Підкарпатській Русі", П. Богатирьов також присвятив вивченню "живих явищ і фактів" – стану обрядовості і фольклору населення Галичини і Закарпаття (зокрема, русинів). Серед опублікованих тут матеріалів – записані ним відомості про народний календар, а також дані з рукописної збірки з архіву чеського збирача Ф. Ржегоржа. Це дослідження повно і достовірно відтворювало стан народної обрядовості на західноукраїнських землях у першій третині ХХ ст., і зберегло для нащадків її неоціненні зразки.
