Прага, 20 січня 2003 – 34 роки тому Прага ховала Яна Палаха. Студента Карлового університету оплакувала вся Чехословаччина. У своїх високих кабінетах поховались лише ті, хто прагнув бачити країну в ярмі, кого налякав вчинок юнака.
Сьогодні подія 34-річної давності має своє продовження. В празькому міському суді розпочались слухання у справі Карела Гоффмана – одного з найвищих функціонерів колишньої комуністичної Чехословаччина. Суд виніс йому звинувачення у зраді батьківщини за те, що він у ніч з 20 на 21 серпня 1968 року наказав зупинити передачі чехословацького радіо. В результаті цього громадяни країни не отримали інформацій про вторгнення чужих військ Варшавського пакту на їхні на терени, не дізнались правди про події, що супроводжували цю інвазію. Словом, дійшло до того, що комуністичний режим випробував не раз – 15-мільйонна країна потонула в дезінформації, її поглинула нова хвиля брехні й перекручених фактів. А все заради того, щоб до мікрофону дісталась група найвищих компартійних діячів зі своєю теорією про братню допомогу. Так Празьку весну розчавили гусениці танків.
Але змовкли не всі. Через 5 місяців після вторгнення 16 січня 1969 року майбутній історик із празького Карлового університету в самому центрі міста, на Вацлавській площі підпалив себе, щоб заявити про свій протест проти окупації, щоб збудити у співгромадян почуття людської гідності, щоб попередити їх про нищівну силу самозаспокоєння.
Режим заборонив інформувати про самоспалення Яна Палаха. Та все ж на похорон до Праги з усієї країни з’їхались сотні тисяч людей. Це був мовчазний протест, але такої великої внутрішньої напруги, що так звана народна міліція дістала наказ не втручатись. Нещадно лише розправлялись з тими, хто мав у руках фотоапарат чи камеру. Та архіви, як відомо, не горять. В центральному державному кіноархіві знайшлась всього 7-хвилинна плівка з похорону Яна Палаха. Але вона передає образ всенародної трагедії, розкриває ідею духовного єднання співгромадян зі вчинком Яна Палаха.
Мабуть, тоді, 34 роки тому, й розпочали чехи і словаки свою дорогу до демократичної оксамитної революції. Світло життя таких людей, як Ян Палах, і нині допомагає не згубитись у дорозі, дійти до храму.
На щастя, таких людей у світі немало. Одним з них був наш колега Сергій Набока – чесний журналіст і шляхетна людина...
Сьогодні подія 34-річної давності має своє продовження. В празькому міському суді розпочались слухання у справі Карела Гоффмана – одного з найвищих функціонерів колишньої комуністичної Чехословаччина. Суд виніс йому звинувачення у зраді батьківщини за те, що він у ніч з 20 на 21 серпня 1968 року наказав зупинити передачі чехословацького радіо. В результаті цього громадяни країни не отримали інформацій про вторгнення чужих військ Варшавського пакту на їхні на терени, не дізнались правди про події, що супроводжували цю інвазію. Словом, дійшло до того, що комуністичний режим випробував не раз – 15-мільйонна країна потонула в дезінформації, її поглинула нова хвиля брехні й перекручених фактів. А все заради того, щоб до мікрофону дісталась група найвищих компартійних діячів зі своєю теорією про братню допомогу. Так Празьку весну розчавили гусениці танків.
Але змовкли не всі. Через 5 місяців після вторгнення 16 січня 1969 року майбутній історик із празького Карлового університету в самому центрі міста, на Вацлавській площі підпалив себе, щоб заявити про свій протест проти окупації, щоб збудити у співгромадян почуття людської гідності, щоб попередити їх про нищівну силу самозаспокоєння.
Режим заборонив інформувати про самоспалення Яна Палаха. Та все ж на похорон до Праги з усієї країни з’їхались сотні тисяч людей. Це був мовчазний протест, але такої великої внутрішньої напруги, що так звана народна міліція дістала наказ не втручатись. Нещадно лише розправлялись з тими, хто мав у руках фотоапарат чи камеру. Та архіви, як відомо, не горять. В центральному державному кіноархіві знайшлась всього 7-хвилинна плівка з похорону Яна Палаха. Але вона передає образ всенародної трагедії, розкриває ідею духовного єднання співгромадян зі вчинком Яна Палаха.
Мабуть, тоді, 34 роки тому, й розпочали чехи і словаки свою дорогу до демократичної оксамитної революції. Світло життя таких людей, як Ян Палах, і нині допомагає не згубитись у дорозі, дійти до храму.
На щастя, таких людей у світі немало. Одним з них був наш колега Сергій Набока – чесний журналіст і шляхетна людина...
