Київ, 23 січня 2003 – Україна на різних етапах буття завжди виокремлювала зі своїх надр постаті, які ставали в обороні людських і національних прав. Вони, наче духовні смолоскипи, освітлювали шлях цілому суспільству, допомагаючи в бездержавній пітьмі визначати орієнтири і не збитися зі шляху. Різні форми боротьби обирали ці люди, як і різні долі судилися їм. Але імена всіх без винятку подвижників, мусять увійти до пантеону національної пам’яті. Зокрема, й ім’я Олекси Гірника, вечір пам’яті якого відбувся в Українському домі.
Нема в світі правди, Правди не зіскати. Що вже тая правда Стала неправдою жити.
Тепер уже правда у панів під ногами, А щира неправда сидить меж панами...
Ці пронизливі рядки народної пісні, виконаної Ніною Матвієнко, стали своєрідним заспівом вечора-реквієма, присвяченого пам’яті Олекси Гірника, котрий рівно чверть віку тому, протестуючи проти політики зросійщення України, здійснив акт самоспалення на могилі Шевченка в Каневі.
Апокаліптична ніч національної неправди тривала над Україною сторіччями. І чи не найглухішою вона стала в період тоталітарної доби, коли імперія перемаскувалася в соціалістичні шати і назвалася Країною Рад. Під гаслами про зближення націй та формування єдиного радянського народу ударними темпами здійснювалась русифікація. Українство опинилося перед реальною загрозою незворотнього національного переродження.
На думку Юрія Гнаткевича, голови Київського благодійного фонду імені Олекси Гірника, котрий відкрив вечір, “Саме тому мусило статися щось особливе. І воно сталося на Чернечій горі в ніч з 21 на 22 січня 1978 року. Стався великий подвиг. І тільки через оперативність КГБ вчинок Гірника не набув розголосу. Сьогодні ми мусимо це виправити. Створений із ініціативи УРП “Собор” оргкомітет із відзначення 25-річчя загибелі Олекси Гірника має широкий план роботиі і він не припинить своєї діяльності, доки в Україні залишатимуться люди, які не знатимуть Олекси Гірника”.
Життєвий шлях Олекси Гірника схожий на долі десятків тисяч західних українців – членство в патріотичних організаціях, польські тюрми, які відтак змінюються радянським концтабором. Звільнившись у 1948 році, Олекса Гірник, здавалося б, відійшов від активного спротиву і політичної боротьби. Але національні біди стукали в його серце і не давали збайдужіти. З тої небайдужості і зродився героїчний вчинок, який не був актом відчаю, а навпаки – був кроком протесту, котрий мав би запалити іскри гідності і спротиву в серцях співвітчизників. Тої гідності, якої, на думку Дмитра Павличка, українському суспільству, а надто ж владі, бракує і нині. І саме тому постать Олекси Гірника, яка б мусила стати в один ряд із всесвітньовідомим Яном Палахом, котрий спалив себе 1968 року, протестуючи проти введення радянських військ до Чехословаччини, залишається не відомою не лише у світі, а й в Україні.
Дмитро Павличко поставив на карб нинішнім українцям і надмір плаксивості: “Я не хочу плакати більше. Я закликаю вас бачити іншу правду і творити ту правду. Ми повинні виховувати в собі почуття помсти за те все, що діялося над нами”.
Події далекого вже 1978 року екстраполювалися і на сьогодення. Так, на вечорі відбулося підписання декларації, яка проголошує об’єднання Українського народного руху та УРП “Собор”, а також містить заклик до об’єднання всіх національно-патріотичних сил. Як заявили лідери партій-підписантів Юрій Костенко та Анатолій Матвієнко, лише згуртувавшись, українство має шанс не згоріти, а навпаки, спопелити одвічні “негаразди” і одвічних “воріженьків”, збудувавши таку Україну, про яку мріяв і Олекса Гірник.
Нема в світі правди, Правди не зіскати. Що вже тая правда Стала неправдою жити.
Тепер уже правда у панів під ногами, А щира неправда сидить меж панами...
Ці пронизливі рядки народної пісні, виконаної Ніною Матвієнко, стали своєрідним заспівом вечора-реквієма, присвяченого пам’яті Олекси Гірника, котрий рівно чверть віку тому, протестуючи проти політики зросійщення України, здійснив акт самоспалення на могилі Шевченка в Каневі.
Апокаліптична ніч національної неправди тривала над Україною сторіччями. І чи не найглухішою вона стала в період тоталітарної доби, коли імперія перемаскувалася в соціалістичні шати і назвалася Країною Рад. Під гаслами про зближення націй та формування єдиного радянського народу ударними темпами здійснювалась русифікація. Українство опинилося перед реальною загрозою незворотнього національного переродження.
На думку Юрія Гнаткевича, голови Київського благодійного фонду імені Олекси Гірника, котрий відкрив вечір, “Саме тому мусило статися щось особливе. І воно сталося на Чернечій горі в ніч з 21 на 22 січня 1978 року. Стався великий подвиг. І тільки через оперативність КГБ вчинок Гірника не набув розголосу. Сьогодні ми мусимо це виправити. Створений із ініціативи УРП “Собор” оргкомітет із відзначення 25-річчя загибелі Олекси Гірника має широкий план роботиі і він не припинить своєї діяльності, доки в Україні залишатимуться люди, які не знатимуть Олекси Гірника”.
Життєвий шлях Олекси Гірника схожий на долі десятків тисяч західних українців – членство в патріотичних організаціях, польські тюрми, які відтак змінюються радянським концтабором. Звільнившись у 1948 році, Олекса Гірник, здавалося б, відійшов від активного спротиву і політичної боротьби. Але національні біди стукали в його серце і не давали збайдужіти. З тої небайдужості і зродився героїчний вчинок, який не був актом відчаю, а навпаки – був кроком протесту, котрий мав би запалити іскри гідності і спротиву в серцях співвітчизників. Тої гідності, якої, на думку Дмитра Павличка, українському суспільству, а надто ж владі, бракує і нині. І саме тому постать Олекси Гірника, яка б мусила стати в один ряд із всесвітньовідомим Яном Палахом, котрий спалив себе 1968 року, протестуючи проти введення радянських військ до Чехословаччини, залишається не відомою не лише у світі, а й в Україні.
Дмитро Павличко поставив на карб нинішнім українцям і надмір плаксивості: “Я не хочу плакати більше. Я закликаю вас бачити іншу правду і творити ту правду. Ми повинні виховувати в собі почуття помсти за те все, що діялося над нами”.
Події далекого вже 1978 року екстраполювалися і на сьогодення. Так, на вечорі відбулося підписання декларації, яка проголошує об’єднання Українського народного руху та УРП “Собор”, а також містить заклик до об’єднання всіх національно-патріотичних сил. Як заявили лідери партій-підписантів Юрій Костенко та Анатолій Матвієнко, лише згуртувавшись, українство має шанс не згоріти, а навпаки, спопелити одвічні “негаразди” і одвічних “воріженьків”, збудувавши таку Україну, про яку мріяв і Олекса Гірник.
