Київ, 15 січня 2003 – В ефірі програма «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Укладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні наша програма присвячена станові і перспективам української культури.
Нещодавно у Верховній Раді України відбулися перші за часів незалежності слухання “Українська культура: стан та перспективи розвитку”. Вони дали чимало підстав для роздумів людям, тією чи іншою мірою причетним до культури. На слуханнях побував Тарас Марусик.
Тарас Марусик
У своєму виступі голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовности Лесь Танюк навів деякі красномовні цифри. Зокрема, рівень відвідуваности театрів упав до 11-и на 100 осіб. Це майже у 5 разів менше, ніж 20 років тому і втричі менше, як 10 років тому. Якщо до 1990 року щорічно на семи кіностудіях України знімали близько 50-и повнометражних ігрових фільмів, 12-15 анімаційних і до 500 неігрових стрічок, то за 11 років незалежности створено лише 250 фільмів в усіх жанрах. А на 1 книжку українською мовою в Україні припадає нині 56 книжок російською, причому одне московське видавництво «АСТ» видає за рік стільки продукції, скільки 150 українських видавництв разом.
А ось що сказав перший заступник Леся Танюка Павло Мовчан: “За даними незалежних експертів Міністерства культури та мистецтва України Держкомінформ, частка продукції національної культури та індустрії на внутрішньому ринку товарів складає: книжок 7%, кінопродукції від 5-9%. І це не випадковість”.
Лакмусовим папірцем кризи української культури може слугувати і стан українського кінематографу. Цьому присвятив свій виступ на парламентських слуханнях відомий кінокритик Сергій Тримбач. Зокрема, він сказав: «В Україні влада традиційно любить футбол і не любить кіно, своє, українське. Забивання голів у чужі ворота – справа, дійсно, свята, особливо коли згадати моменти, коли вся нація гуртом заганяє м’яча у чужі ворота. Але погодьтеся, досадно, що в кіно, як в культурі загалом, забивають більше нам, і все частіше».
Однією з причин такого стану, на думку Сергія Тримбача, є те, що “в кінематографічних командах дедалі більше людей, чия професійна спроможність викликає серйозні питання. Але як інакше? Кіновиробництво практично не фінансується... У підсумку люди, фахово обдаровані, залишали і залишають кіно..., хоча ж наша кіноісторія промовисто свідчить: ми є кінематографічно обдарованою нацією”.
Сергій Тримбач як приклад згадав про молодого режисера Степана Коваля, чий фільм “Йшов трамвай №9” виграв низку головних призів міжнародних кінофестивалів. Однак після цього його становище покращилося, але не в Україні. Він одержав не одне запрошення з-за кордону й, очевидно, поїде туди працювати. “Але може, – риторично запитав кінокритик, – хай їде не молодий режисер, а ті, хто довів народ України , її культуру до нинішнього стану?”
Останнім часом багато галасу утворилося довкола фільму Юрія Іллєнка “Мазепа”. Це тема окремої розмови, проте зазначу, що говорити у цьому випадку про успіх українського кіна, м’яко кажучи, некоректно. Цей неоднозначний фільм на цілий рік загальмував фінансування інших кінопроектів.
Не кращий стан і з українським книгодрукуванням. Ось що з цього приводу говорить один із найвідоміших українських письменників Валерій Шевчук: «Книгодрукування поставили неумисно в такі умови, невигідні, порівняно з Росією, і відповідно дано карт-бланш культурній агресії, культурному імперіалізму Росії на Україну».
На моє запитання, чому частина українського політикуму, у тому числі, і його колеги по перу, які мали протягом одинадцяти років різні важелі у законодавчій і виконавчій владах, не переламали цю ситуацію, Валерій Шевчук відповів таким чином: «Тут спрацював, можна так сказати, своєрідний закон, що людина не витримує випробування владою».
До речі, на початку січня президент України Леонід Кучма наклав вето на ухвалений Верховною Радою закон “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”. Введення пільг, зазначених у цьому законі, він вважає загрозливими для державного бюджету.
То, може, при такій верховній турботі про сучасну українську культуру має рацію народний депутат України Віктор Терен, який до її символів відніс (цитую): “кінотеатр “Загреб”, в якому засудили молодих хлопців, учасників подій 9 березня 2001 року..., Національну бібліотеку імени Вернадського, в якій вода затопила безцінні рукописи..., і Софію Київську, біля стін якої риють котлован для фітнес-центру, бо комусь саме тут хочеться займатися аеробікою і шейпінґом”.
Володимир Ляшко
Чи справді українська культура перебуває на грані катастрофи? З цього приводу – “Суб’єктивна Думка” письменника і політолога Максима Стріхи.
Максим Стріха
Ми звикли до плачів, що занепадає книговидання, гине мова і, очевидно, всі ці твердження мають під собою підставу. Але разом із тим, великою помилкою було б не помічати того, що українська культура, принаймні, у певних своїх вимірах, навчилася останнім часом існувати в жорстко конкурентному просторі, відвойовуючи невеличкі, та все ж плацдармики в морі культурних явищ, які побутують на теренах сьогоднішньої України. Як найголовніший приклад я б назвав сьогодні ту сферу, щодо якої плачів було чи не найбільше – українське книговидання.
На минулих парламентських слуханнях пролунав немислимий ще нещодавно виступ, де вельмишановна президент Львівського форуму видавців попросила: не треба нам пільг, дайте нам можливість існувати в нормальному конкурентному середовищі. Справді, українські видавці, принаймні, частина їх, навчилися існувати сьогодні не за рахунок грантів, не за рахунок державних програм, а за рахунок видань саме тих книжок, які має купити саме україномовний читач.
Сектор, які вони посідають – не дуже великий, але він щораз розширюється. І це можна побачити, відвідавши українську Петрівку, де українських книг стає дедалі більше.
Все справді спирається в питання: що ми маємо в Україні? Досі ми не вирішили – чи створюється тут європейська держава Україна з усіма її атрибутами, зокрема, національною культурою і мовою, чи аморфний проект “государство Украина” з невизначеними орієнтирами і вкрай нечітким духовними орієнтаціями. Відтак, я не посипав би голову попелом. Українська культура не загине, вона навчилася змагатися за своїх споживачів і потроху відвойовуватиме свої позиції. Але наскільки впевнено, наскільки швидко вона це робитиме, напряму залежить від політичної ситуації, від того, наскільки швидко “государство Украина” таки стане європейською демократичною національною державою Україна.
Володимир Ляшко
У якому напрямі розвиватиметься далі українська культура? Що найбільше впливатиме на її подальший рух? Над цим розмірковує мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Думка Максима Стріхи про 2 типи уявлень українців про Україну підтверджується результатами грудневих опитувань населення. Приблизно третина опитаних справді бачать Україну сучасною європейською державою української нації, належною до західної цивілізації. Ще третина громадян нашої країни сприймають її як «государство Украина», що перебуває у російському культурному затінку. Там для спілкування цілком вистачає жарґону «братків», для відпочинку – фільмів про «ментів», а для новорічної ночі – виступу іноземного президента. А ще третина українців досі вагається у своєму баченні України, тож переважно на них спрямовані і зусилля українських політиків, і російська пропаганда.
Російська культурна агресія проти України, про яку говорить Валерій Шевчук, була би неможлива, якби їй не сприяла культурна політика української держави. Якби ця експансія не схвалювалася мільйонами українців, які щовечора припадають до російських телеканалів. Проте розвиток української культури залежить і від того, як швидко ці телеглядачі визнають її своєю.
Подальша доля української культури визначатиметься ще і тим, наскільки відчуватимуть за неї власну відповідальність українські інтелектуали. Тим, якою мірою українським культурницьким елітам пощастить продовжити процес, так би мовити, «роздержавлення» культури. Тим, наскільки вони захочуть і зможуть бути незалежними від держави.
Розвиток української культури залежатиме і від зростання неформальних культурних осередків, згуртованих навколо незалежних часописів, неакадемічних наукових установ та недержавних неприбуткових організацій. Від того, як швидко ці українські ґетто перетворяться на інтелектуальні середовища, що формуватимуть художні смаки цілого суспільства. Від того, почуватимуться митці Львова, Чернівців, Харкова представниками національних культурних столиць, а чи обивателями культурної провінції.
У лютому минулого року один німецький критик звинуватив авторів кінофільму «Молитва за гетьмана Мазепу» у сепаратизмі. І ця оцінка видається досить обнадійливою для української культури загалом.
Сьогодні наша програма присвячена станові і перспективам української культури.
Нещодавно у Верховній Раді України відбулися перші за часів незалежності слухання “Українська культура: стан та перспективи розвитку”. Вони дали чимало підстав для роздумів людям, тією чи іншою мірою причетним до культури. На слуханнях побував Тарас Марусик.
Тарас Марусик
У своєму виступі голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовности Лесь Танюк навів деякі красномовні цифри. Зокрема, рівень відвідуваности театрів упав до 11-и на 100 осіб. Це майже у 5 разів менше, ніж 20 років тому і втричі менше, як 10 років тому. Якщо до 1990 року щорічно на семи кіностудіях України знімали близько 50-и повнометражних ігрових фільмів, 12-15 анімаційних і до 500 неігрових стрічок, то за 11 років незалежности створено лише 250 фільмів в усіх жанрах. А на 1 книжку українською мовою в Україні припадає нині 56 книжок російською, причому одне московське видавництво «АСТ» видає за рік стільки продукції, скільки 150 українських видавництв разом.
А ось що сказав перший заступник Леся Танюка Павло Мовчан: “За даними незалежних експертів Міністерства культури та мистецтва України Держкомінформ, частка продукції національної культури та індустрії на внутрішньому ринку товарів складає: книжок 7%, кінопродукції від 5-9%. І це не випадковість”.
Лакмусовим папірцем кризи української культури може слугувати і стан українського кінематографу. Цьому присвятив свій виступ на парламентських слуханнях відомий кінокритик Сергій Тримбач. Зокрема, він сказав: «В Україні влада традиційно любить футбол і не любить кіно, своє, українське. Забивання голів у чужі ворота – справа, дійсно, свята, особливо коли згадати моменти, коли вся нація гуртом заганяє м’яча у чужі ворота. Але погодьтеся, досадно, що в кіно, як в культурі загалом, забивають більше нам, і все частіше».
Однією з причин такого стану, на думку Сергія Тримбача, є те, що “в кінематографічних командах дедалі більше людей, чия професійна спроможність викликає серйозні питання. Але як інакше? Кіновиробництво практично не фінансується... У підсумку люди, фахово обдаровані, залишали і залишають кіно..., хоча ж наша кіноісторія промовисто свідчить: ми є кінематографічно обдарованою нацією”.
Сергій Тримбач як приклад згадав про молодого режисера Степана Коваля, чий фільм “Йшов трамвай №9” виграв низку головних призів міжнародних кінофестивалів. Однак після цього його становище покращилося, але не в Україні. Він одержав не одне запрошення з-за кордону й, очевидно, поїде туди працювати. “Але може, – риторично запитав кінокритик, – хай їде не молодий режисер, а ті, хто довів народ України , її культуру до нинішнього стану?”
Останнім часом багато галасу утворилося довкола фільму Юрія Іллєнка “Мазепа”. Це тема окремої розмови, проте зазначу, що говорити у цьому випадку про успіх українського кіна, м’яко кажучи, некоректно. Цей неоднозначний фільм на цілий рік загальмував фінансування інших кінопроектів.
Не кращий стан і з українським книгодрукуванням. Ось що з цього приводу говорить один із найвідоміших українських письменників Валерій Шевчук: «Книгодрукування поставили неумисно в такі умови, невигідні, порівняно з Росією, і відповідно дано карт-бланш культурній агресії, культурному імперіалізму Росії на Україну».
На моє запитання, чому частина українського політикуму, у тому числі, і його колеги по перу, які мали протягом одинадцяти років різні важелі у законодавчій і виконавчій владах, не переламали цю ситуацію, Валерій Шевчук відповів таким чином: «Тут спрацював, можна так сказати, своєрідний закон, що людина не витримує випробування владою».
До речі, на початку січня президент України Леонід Кучма наклав вето на ухвалений Верховною Радою закон “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”. Введення пільг, зазначених у цьому законі, він вважає загрозливими для державного бюджету.
То, може, при такій верховній турботі про сучасну українську культуру має рацію народний депутат України Віктор Терен, який до її символів відніс (цитую): “кінотеатр “Загреб”, в якому засудили молодих хлопців, учасників подій 9 березня 2001 року..., Національну бібліотеку імени Вернадського, в якій вода затопила безцінні рукописи..., і Софію Київську, біля стін якої риють котлован для фітнес-центру, бо комусь саме тут хочеться займатися аеробікою і шейпінґом”.
Володимир Ляшко
Чи справді українська культура перебуває на грані катастрофи? З цього приводу – “Суб’єктивна Думка” письменника і політолога Максима Стріхи.
Максим Стріха
Ми звикли до плачів, що занепадає книговидання, гине мова і, очевидно, всі ці твердження мають під собою підставу. Але разом із тим, великою помилкою було б не помічати того, що українська культура, принаймні, у певних своїх вимірах, навчилася останнім часом існувати в жорстко конкурентному просторі, відвойовуючи невеличкі, та все ж плацдармики в морі культурних явищ, які побутують на теренах сьогоднішньої України. Як найголовніший приклад я б назвав сьогодні ту сферу, щодо якої плачів було чи не найбільше – українське книговидання.
На минулих парламентських слуханнях пролунав немислимий ще нещодавно виступ, де вельмишановна президент Львівського форуму видавців попросила: не треба нам пільг, дайте нам можливість існувати в нормальному конкурентному середовищі. Справді, українські видавці, принаймні, частина їх, навчилися існувати сьогодні не за рахунок грантів, не за рахунок державних програм, а за рахунок видань саме тих книжок, які має купити саме україномовний читач.
Сектор, які вони посідають – не дуже великий, але він щораз розширюється. І це можна побачити, відвідавши українську Петрівку, де українських книг стає дедалі більше.
Все справді спирається в питання: що ми маємо в Україні? Досі ми не вирішили – чи створюється тут європейська держава Україна з усіма її атрибутами, зокрема, національною культурою і мовою, чи аморфний проект “государство Украина” з невизначеними орієнтирами і вкрай нечітким духовними орієнтаціями. Відтак, я не посипав би голову попелом. Українська культура не загине, вона навчилася змагатися за своїх споживачів і потроху відвойовуватиме свої позиції. Але наскільки впевнено, наскільки швидко вона це робитиме, напряму залежить від політичної ситуації, від того, наскільки швидко “государство Украина” таки стане європейською демократичною національною державою Україна.
Володимир Ляшко
У якому напрямі розвиватиметься далі українська культура? Що найбільше впливатиме на її подальший рух? Над цим розмірковує мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Думка Максима Стріхи про 2 типи уявлень українців про Україну підтверджується результатами грудневих опитувань населення. Приблизно третина опитаних справді бачать Україну сучасною європейською державою української нації, належною до західної цивілізації. Ще третина громадян нашої країни сприймають її як «государство Украина», що перебуває у російському культурному затінку. Там для спілкування цілком вистачає жарґону «братків», для відпочинку – фільмів про «ментів», а для новорічної ночі – виступу іноземного президента. А ще третина українців досі вагається у своєму баченні України, тож переважно на них спрямовані і зусилля українських політиків, і російська пропаганда.
Російська культурна агресія проти України, про яку говорить Валерій Шевчук, була би неможлива, якби їй не сприяла культурна політика української держави. Якби ця експансія не схвалювалася мільйонами українців, які щовечора припадають до російських телеканалів. Проте розвиток української культури залежить і від того, як швидко ці телеглядачі визнають її своєю.
Подальша доля української культури визначатиметься ще і тим, наскільки відчуватимуть за неї власну відповідальність українські інтелектуали. Тим, якою мірою українським культурницьким елітам пощастить продовжити процес, так би мовити, «роздержавлення» культури. Тим, наскільки вони захочуть і зможуть бути незалежними від держави.
Розвиток української культури залежатиме і від зростання неформальних культурних осередків, згуртованих навколо незалежних часописів, неакадемічних наукових установ та недержавних неприбуткових організацій. Від того, як швидко ці українські ґетто перетворяться на інтелектуальні середовища, що формуватимуть художні смаки цілого суспільства. Від того, почуватимуться митці Львова, Чернівців, Харкова представниками національних культурних столиць, а чи обивателями культурної провінції.
У лютому минулого року один німецький критик звинуватив авторів кінофільму «Молитва за гетьмана Мазепу» у сепаратизмі. І ця оцінка видається досить обнадійливою для української культури загалом.