Київ, 27 січня 2003 – Заяву, що її зробив минулого тижня папа Римський Іван Павло ІІ, багато інформаційних агенцій вже встигли назвати сенсаційною. Виступаючи на загальній аудієнції з нагоди тижня молитов за християнську єдність перед прочанами з усього світу, верховний понтифік повідомив про своє бажання віднайти таку форму здійснення примату єпископа Рима, яка б була відкритою для сучасної ситуації. Що це означає? Невже Католицька церква готова заради єдності з православними й протестантами переглянути найбільш дражливе для них питання – про папське верховенство і його непомильність?
Нагадаю, що в Католицькій церкві папа є не лише видимим символом її єдності, але й – починаючи від І Ватиканського Собору 1870 року – непомильним у справах віри, коли він говорить ex cathedra. Папський примат ніколи не піддавався Римом найменшому сумнівові. І, поспішаю завірити вас, не піддається й зараз.
Але папа знов нагадав про те, що вважає розділеність християн всесвітнім скандалом, який руйнує саму сутність євангельського послання людству і тому готовий піти на кардинальні кроки заради відновлення цієї єдності. Якщо ж православних і протестантів так дратує примат єпископа Рима (а він їх таки дратує!), то Іван Павло ІІ готовий поміркувати, як йому здійснювати цей примат таким чином, щоби це було прийнятним для інших християн. Однак, звісно, наміру відмовлятися ані від примату, ані від догмата про папську непомильність Верховний понтифік не збирається.
Понад півтора століття тому папа Пій ІХ, благаючи Східних православних патріархів повернутися до престолу святого Петра, ні на мить не сумнівався, що це має бути повернення під його владу. Петрові, нагадував Пій, наказав Христос: “паси вівці мої” – і Римські первосвященики, які сидять на Петровому престолі, мають випасати християнську отару, збираючи по чагарниках овець, що від неї відбилися. Однак східні патріархи, покликаючись на ті ж правила Вселенських Соборів, котрі згадував і сам Пій ІХ, доводили, що право першості, надане єпископам Рима, є першістю честі, а не влади над іншими церквами.
Тепер же папа обіцяє подумати над тим, як пронести цю владу, щоби не просто не відсахнути від Апостольської Столиці інших християн, але й заохотити їх до єднання. Причому вперше він пообіцяв подумати про це ще 1995 року, в енцикліці “Щоб були всі одно”. Відтоді з’явилася, наприклад, ідея відновити стародавній принцип пентархії – тобто принципу, коли нероз’єднаною християнською церквою керували п’ять патріархів – патріарх Заходу, тобто Римський папа, а також патріархи Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський.
Але за найменшого наближення ця ідея не видається скільки-небудь життєздатною навіть у справі відновлення єдності католиків і православних. Про протестантів годі й казати. Можлива єдність християн навіть найпалкішими прихильниками єдності все менше пов’язується з адміністративними заходами – це має бути єдність у вірі, єдність не проти, скажімо, ісламу чи знебоженого світу, а позитивна єдність свідомих своєї місії послідовників Ісуса.
Втім, ця проблема має і, якщо хочете, суспільно-політичний вимір. Чимдалі більше число християн, особливо на Заході, відчувають потребу в структурних змінах видимої церкви, усе ще побудованої за принципом монархії. Але будь-які зміни тут видаються дуже багатьом ієрархам гранично небезпечними. Тому розмови про саму можливість скликання ІІІ Ватиканського Собору, де питання таких змін неодмінно постане, щонайменше не дістають схвалення. Принаймні, кардинала Мартіні, який перший і єдиний публічно підняв це питання, минулого року відправлено на пенсію...
Нагадаю, що в Католицькій церкві папа є не лише видимим символом її єдності, але й – починаючи від І Ватиканського Собору 1870 року – непомильним у справах віри, коли він говорить ex cathedra. Папський примат ніколи не піддавався Римом найменшому сумнівові. І, поспішаю завірити вас, не піддається й зараз.
Але папа знов нагадав про те, що вважає розділеність християн всесвітнім скандалом, який руйнує саму сутність євангельського послання людству і тому готовий піти на кардинальні кроки заради відновлення цієї єдності. Якщо ж православних і протестантів так дратує примат єпископа Рима (а він їх таки дратує!), то Іван Павло ІІ готовий поміркувати, як йому здійснювати цей примат таким чином, щоби це було прийнятним для інших християн. Однак, звісно, наміру відмовлятися ані від примату, ані від догмата про папську непомильність Верховний понтифік не збирається.
Понад півтора століття тому папа Пій ІХ, благаючи Східних православних патріархів повернутися до престолу святого Петра, ні на мить не сумнівався, що це має бути повернення під його владу. Петрові, нагадував Пій, наказав Христос: “паси вівці мої” – і Римські первосвященики, які сидять на Петровому престолі, мають випасати християнську отару, збираючи по чагарниках овець, що від неї відбилися. Однак східні патріархи, покликаючись на ті ж правила Вселенських Соборів, котрі згадував і сам Пій ІХ, доводили, що право першості, надане єпископам Рима, є першістю честі, а не влади над іншими церквами.
Тепер же папа обіцяє подумати над тим, як пронести цю владу, щоби не просто не відсахнути від Апостольської Столиці інших християн, але й заохотити їх до єднання. Причому вперше він пообіцяв подумати про це ще 1995 року, в енцикліці “Щоб були всі одно”. Відтоді з’явилася, наприклад, ідея відновити стародавній принцип пентархії – тобто принципу, коли нероз’єднаною християнською церквою керували п’ять патріархів – патріарх Заходу, тобто Римський папа, а також патріархи Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський.
Але за найменшого наближення ця ідея не видається скільки-небудь життєздатною навіть у справі відновлення єдності католиків і православних. Про протестантів годі й казати. Можлива єдність християн навіть найпалкішими прихильниками єдності все менше пов’язується з адміністративними заходами – це має бути єдність у вірі, єдність не проти, скажімо, ісламу чи знебоженого світу, а позитивна єдність свідомих своєї місії послідовників Ісуса.
Втім, ця проблема має і, якщо хочете, суспільно-політичний вимір. Чимдалі більше число християн, особливо на Заході, відчувають потребу в структурних змінах видимої церкви, усе ще побудованої за принципом монархії. Але будь-які зміни тут видаються дуже багатьом ієрархам гранично небезпечними. Тому розмови про саму можливість скликання ІІІ Ватиканського Собору, де питання таких змін неодмінно постане, щонайменше не дістають схвалення. Принаймні, кардинала Мартіні, який перший і єдиний публічно підняв це питання, минулого року відправлено на пенсію...
