Київ, 29 січня 2003 – Чутки про смерть української літератури дещо перебільшені. Як з’ясовується, книжки в Україні потихеньку виходять, читач їх потроху читає, а отже – літературний процес триває. Ми не будемо зараз торкатися таких “животрепетних” для цього процесу тем, як от “чи скоро дадуть українському письменнику Нобелівську премію” або “який дискурс кращий” – постмодерний чи рустикальний. Поговоримо просто про книги. Про бодай маленьку часточку конкретних творів конкретних українських майстрів пера.
Отже, роман Степана Процюка “Інфекція”, що вперше побачив світ на сторінках “Кур’єра Кривбасу”, встиг уже і окремою книгою вийти, і на кілька рецензій в періодиці здобутися. Більше того, роман цього року номінується на здобуття Національної премії імені Шевченка.
І це, як на мене, не випадково. Бо “Інфекція” є якоюсь мірою закономірним романом і для української літератури, і для самого Степана Процюка. Справа вся в тім, що нинішнє українське життя все з більшою наполегливістю вплітає в голоси митців соціальні емоції, соціальну пристрасть, соціальний і національний біль, що проривається крізь білозубу посмішку пластмасового світу всіляких “симулякрів”. І хоча ще донедавна будь-яка соціальність модерністськими гуру проголошувалась трохи не симптомом художньої поразки, злам в творчих концепціях українського письменства мав статися неминуче. І це вже – доконаний факт, на підтвердження якого можна назвати не лише останні прозові твори Процюка, а й роман Євгенії Кононенко “Імітація”, готично-соціальні романи Олеся Ульяненка, зрештою, “Ключ” Василя Шкляра.
Але “Інфекція” – чи не найрадикальніший твір в цьому плані, де автор навіть самим типом письма підкреслює свій розрив із естетикою “суспільства споживання”, відмовляючись від нав’язаної йому соціальної ролі блазня і шоу-мена. Степан Процюк в темпі кінохроніки намагається переповісти всі соціальні і національні болячки, якими так рясно вкрилася Україна за останнє десятиріччя. І в його погляді, що попасом пройшов по Вітчизні, вмістилася і деградація так званої націонал-демократичної еліти, і тотальна злиденність сіл, яка викликає з пам’яті персонажів Архипа Тесленка, і проблема мистецького вибору, котрий Процюк окреслює надзвичайно прямо. Вибір цей простий і старий, як світ – співай “про Парашу”, про “султан, паркєт, шпори” – і буде все о’кей. Якщо ж ні – живи на даху і збирай пляшки.
Зрозуміло, що матеріал, з яким мав справу в своєму останньому романі Степан Процюк, ще настільки розпечений, настільки обпікаючий долоні, що говорити про художню довершеність твору, може, й зарано. Це, напевно, навіть не роман в його узвичаєному потрактуванні, а, скорше, соціальний репортаж. Репортаж із тої нуртуючої магми соціального болю, в який увігнали 9/10 української людності колишня партноменклатура і націонал-демократичні лідерчуки-колаборанти. Так, “Інфекція” не є найвищим зразком соціальної прози, але вектор, вибраний автором, наводить на думку про перспективи. Як колись “Подоріжжя із Полтави до Гадячого” Панаса Мирного дало поштовх його ж славнозвісному роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, так і з роману Процюка ще може зрости містерійна драма про чергову катастрофу українських ілюзій.
Якщо в Процюка головний роман ще попереду, то в Павла Загребельного вони всі головні. Зокрема, й два останніх – “Юлія, або запрошення до самогубства” та “Брухт”. Таку думку навівають коментарі до книг “метра”, виконувані, як правило, в жанрі осанни. А між тим, після прочитання того ж таки “Брухту”, виникають деякі сумніви, зокрема, і у автора цих рядків. Наприклад, чи надається соцреалістичний тип письма до опису новітньої дійсності? А надто ж, якщо про ту дійсність шанований автор, схоже, довідується із телесеріалів та з газет, які справно надходять до кончеозерної глибинки. Звісно, тоскну пісню про “неперебутність” творів “патріарха” завчено затягне зведений хор, від Коротича до молодих “послідовників”, але через те зображуваний автором світ від “Кубанських козаків” або “Дня народження буржуя” відрізнятиметься не надто щоб аж...
Насамкінець, хотілося б сказати кілька слів про “Листи самотнього літератора” Андрія Кондратюка, що друкувалися в останніх числах “Кур’єра Кривбасу”. Автор пише про все і ні про що, сюжету, як такого, немає взагалі, а в результаті маємо подиву гідне піднесення над побутом, легку і прозору пластику письма, пластику несилувану, а справжню, щиру. В наш вік, де на кожному кроці – фальш, і справжня людська сутність загнана десь на самий спід, людина потребує сповіді. А листи – це і є сповідь. Байдуже, перед ким. І байдуже, що серед довколалітературного верхоглядного “нагородного відділу” не сподобився автор на звання “патріарха”...
Отже, роман Степана Процюка “Інфекція”, що вперше побачив світ на сторінках “Кур’єра Кривбасу”, встиг уже і окремою книгою вийти, і на кілька рецензій в періодиці здобутися. Більше того, роман цього року номінується на здобуття Національної премії імені Шевченка.
І це, як на мене, не випадково. Бо “Інфекція” є якоюсь мірою закономірним романом і для української літератури, і для самого Степана Процюка. Справа вся в тім, що нинішнє українське життя все з більшою наполегливістю вплітає в голоси митців соціальні емоції, соціальну пристрасть, соціальний і національний біль, що проривається крізь білозубу посмішку пластмасового світу всіляких “симулякрів”. І хоча ще донедавна будь-яка соціальність модерністськими гуру проголошувалась трохи не симптомом художньої поразки, злам в творчих концепціях українського письменства мав статися неминуче. І це вже – доконаний факт, на підтвердження якого можна назвати не лише останні прозові твори Процюка, а й роман Євгенії Кононенко “Імітація”, готично-соціальні романи Олеся Ульяненка, зрештою, “Ключ” Василя Шкляра.
Але “Інфекція” – чи не найрадикальніший твір в цьому плані, де автор навіть самим типом письма підкреслює свій розрив із естетикою “суспільства споживання”, відмовляючись від нав’язаної йому соціальної ролі блазня і шоу-мена. Степан Процюк в темпі кінохроніки намагається переповісти всі соціальні і національні болячки, якими так рясно вкрилася Україна за останнє десятиріччя. І в його погляді, що попасом пройшов по Вітчизні, вмістилася і деградація так званої націонал-демократичної еліти, і тотальна злиденність сіл, яка викликає з пам’яті персонажів Архипа Тесленка, і проблема мистецького вибору, котрий Процюк окреслює надзвичайно прямо. Вибір цей простий і старий, як світ – співай “про Парашу”, про “султан, паркєт, шпори” – і буде все о’кей. Якщо ж ні – живи на даху і збирай пляшки.
Зрозуміло, що матеріал, з яким мав справу в своєму останньому романі Степан Процюк, ще настільки розпечений, настільки обпікаючий долоні, що говорити про художню довершеність твору, може, й зарано. Це, напевно, навіть не роман в його узвичаєному потрактуванні, а, скорше, соціальний репортаж. Репортаж із тої нуртуючої магми соціального болю, в який увігнали 9/10 української людності колишня партноменклатура і націонал-демократичні лідерчуки-колаборанти. Так, “Інфекція” не є найвищим зразком соціальної прози, але вектор, вибраний автором, наводить на думку про перспективи. Як колись “Подоріжжя із Полтави до Гадячого” Панаса Мирного дало поштовх його ж славнозвісному роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, так і з роману Процюка ще може зрости містерійна драма про чергову катастрофу українських ілюзій.
Якщо в Процюка головний роман ще попереду, то в Павла Загребельного вони всі головні. Зокрема, й два останніх – “Юлія, або запрошення до самогубства” та “Брухт”. Таку думку навівають коментарі до книг “метра”, виконувані, як правило, в жанрі осанни. А між тим, після прочитання того ж таки “Брухту”, виникають деякі сумніви, зокрема, і у автора цих рядків. Наприклад, чи надається соцреалістичний тип письма до опису новітньої дійсності? А надто ж, якщо про ту дійсність шанований автор, схоже, довідується із телесеріалів та з газет, які справно надходять до кончеозерної глибинки. Звісно, тоскну пісню про “неперебутність” творів “патріарха” завчено затягне зведений хор, від Коротича до молодих “послідовників”, але через те зображуваний автором світ від “Кубанських козаків” або “Дня народження буржуя” відрізнятиметься не надто щоб аж...
Насамкінець, хотілося б сказати кілька слів про “Листи самотнього літератора” Андрія Кондратюка, що друкувалися в останніх числах “Кур’єра Кривбасу”. Автор пише про все і ні про що, сюжету, як такого, немає взагалі, а в результаті маємо подиву гідне піднесення над побутом, легку і прозору пластику письма, пластику несилувану, а справжню, щиру. В наш вік, де на кожному кроці – фальш, і справжня людська сутність загнана десь на самий спід, людина потребує сповіді. А листи – це і є сповідь. Байдуже, перед ким. І байдуже, що серед довколалітературного верхоглядного “нагородного відділу” не сподобився автор на звання “патріарха”...
