Запоріжжя, 11 лютого 2003 – 12 лютого у Верховній Раді України відбудуться парламентські слухання, на яких, зокрема, обговорюватиметься звернення України до ООН з приводу визнання голодомору 1932-33 років геноцидом проти українського народу. Однак, як свідчать документи тих часів, голодомор в Україні – це трагедія не двох років. Заходи, що стали причиною великого лиха 20-го століття, були підготовлені політикою компартії та уряду ще у двадцяті роки.
Одвіку багаті запорізькі землі, які завше приваблювали селян своєю родючістю, у 20-ті роки стали справжнім краєм знедолених. Масове насильство над селянством мало кілька нищівних проявів. За вказівкою Йосипа Сталіна селяни сплачували не лише звичайні (прямі й посередні), а й надподатки. Крім того значно переплачували за промислові товари, водночас недоодержуючи гроші за сільгосппродукцію.
Втім, диспаритет цін був не першою і не єдиною проблемою запорізьких селян. Знущання над народом, котрий обробляв землю, проявилось у так званих соціальних перетвореннях. Шляхом колективізації у народа відбирали землю, змушували працювати без оплати, зрештою – розкуркулювали всіх, хто мав хоча б яке власне господарство. Вилучали запаси хліба, худобу, майно та будинки. А самих “куркулів” виселяли за межі України (на Північ, до Сибіру тощо). Щоб уникнути насильства господарі часто-густо “саморозкуркулювались”, продаючи майно та худобу, виїжджали на Донбас, до Криму, Кавказу. На жаль, небагатьом вдалося уникнути кари радянських активістів. І все ж запорізьке село продовжувало виступати проти таких дій влади. Особливо – щодо виселення.
Так, жителі Софіївського (нині Вільнянського) району вимагали від місцевих партійців повернути всіх розкуркулених у власні домівки. У деяких селех цього ж району біднота збирала гроші на допомогу тим, кого вислали за межі країни. Відряджали й “ходоків” до Москви. А листам до центральної виконавчої влади й взагалі не було рахунку. Один з таких цитує науковий співробітник Державного архіву Запорізької області Емма Осипенко:
“14 лютого 1930 року житель селища Оріхове (Безпалько) в листі до ВУЦВКУ писав: “Я, згідно з рішенням селищної ради, підлягаю виселенню на Соловки як син колишнього куркуля. Мені було 16 років. Я не мав власності”.
Не побоялися висловитись проти й жителі сіл Марьївка, Розумівка, Біленьке, котрі заявили на сходці: “Розкуркулення й виселення заможних селян вважати неправильним!” А у Молочанському районі під час сівби працівники 2 дні не виходили на роботу, протестуючи проти виселення куркулів. Таку заяву на ім’я голови райвиконкому написав запорізький підліток, на думку тодішньої влади – анонімний куркуль, котрого розшукують слідчі органи для покарання /збережено авторську лексику/:
“Я учень 2-ї групи. Чи не буде вам у нагоді моя дитяча порада: я за тих людей, котрих призначили вигнати з їхніх хат. Куди дітися жінкам з маленькими дітьми? Огляньтесь на тих маленьких діток! Зніміть їхнім батькам покарання! Адже ви самі приймаєте постанови, а кажете, що народ. Той народ – як пугана ворона, боїться слова сказати – ні за, ні проти”.
Тим часом процес розкуркулення на Запоріжжі поширювався. До весни 30-го року у восьми районах Запорізького округу таким чином були знищені понад 1700 господарств. Ще півтори тисячі – на Мелітопольщині.
Однак, ані репресії, ані тотальна колективізація не виправдали сподівань керівництва більшовиків. Село остаточно зубожіло, а “країна рад” не отримала очікуваної кількості хліба. Документи початку 30-х років свідчать, що колективізація та жорстока “продрозверстка” призвели лише до масової загибелі селян. Хоча голодомор як такий ще не розпочався.
Одвіку багаті запорізькі землі, які завше приваблювали селян своєю родючістю, у 20-ті роки стали справжнім краєм знедолених. Масове насильство над селянством мало кілька нищівних проявів. За вказівкою Йосипа Сталіна селяни сплачували не лише звичайні (прямі й посередні), а й надподатки. Крім того значно переплачували за промислові товари, водночас недоодержуючи гроші за сільгосппродукцію.
Втім, диспаритет цін був не першою і не єдиною проблемою запорізьких селян. Знущання над народом, котрий обробляв землю, проявилось у так званих соціальних перетвореннях. Шляхом колективізації у народа відбирали землю, змушували працювати без оплати, зрештою – розкуркулювали всіх, хто мав хоча б яке власне господарство. Вилучали запаси хліба, худобу, майно та будинки. А самих “куркулів” виселяли за межі України (на Північ, до Сибіру тощо). Щоб уникнути насильства господарі часто-густо “саморозкуркулювались”, продаючи майно та худобу, виїжджали на Донбас, до Криму, Кавказу. На жаль, небагатьом вдалося уникнути кари радянських активістів. І все ж запорізьке село продовжувало виступати проти таких дій влади. Особливо – щодо виселення.
Так, жителі Софіївського (нині Вільнянського) району вимагали від місцевих партійців повернути всіх розкуркулених у власні домівки. У деяких селех цього ж району біднота збирала гроші на допомогу тим, кого вислали за межі країни. Відряджали й “ходоків” до Москви. А листам до центральної виконавчої влади й взагалі не було рахунку. Один з таких цитує науковий співробітник Державного архіву Запорізької області Емма Осипенко:
“14 лютого 1930 року житель селища Оріхове (Безпалько) в листі до ВУЦВКУ писав: “Я, згідно з рішенням селищної ради, підлягаю виселенню на Соловки як син колишнього куркуля. Мені було 16 років. Я не мав власності”.
Не побоялися висловитись проти й жителі сіл Марьївка, Розумівка, Біленьке, котрі заявили на сходці: “Розкуркулення й виселення заможних селян вважати неправильним!” А у Молочанському районі під час сівби працівники 2 дні не виходили на роботу, протестуючи проти виселення куркулів. Таку заяву на ім’я голови райвиконкому написав запорізький підліток, на думку тодішньої влади – анонімний куркуль, котрого розшукують слідчі органи для покарання /збережено авторську лексику/:
“Я учень 2-ї групи. Чи не буде вам у нагоді моя дитяча порада: я за тих людей, котрих призначили вигнати з їхніх хат. Куди дітися жінкам з маленькими дітьми? Огляньтесь на тих маленьких діток! Зніміть їхнім батькам покарання! Адже ви самі приймаєте постанови, а кажете, що народ. Той народ – як пугана ворона, боїться слова сказати – ні за, ні проти”.
Тим часом процес розкуркулення на Запоріжжі поширювався. До весни 30-го року у восьми районах Запорізького округу таким чином були знищені понад 1700 господарств. Ще півтори тисячі – на Мелітопольщині.
Однак, ані репресії, ані тотальна колективізація не виправдали сподівань керівництва більшовиків. Село остаточно зубожіло, а “країна рад” не отримала очікуваної кількості хліба. Документи початку 30-х років свідчать, що колективізація та жорстока “продрозверстка” призвели лише до масової загибелі селян. Хоча голодомор як такий ще не розпочався.
