Музей визвольної боротьби України, одна з найавторитетніших українських установ у міжвоєнній Празі, був заснований у 1925 році завдяки зусиллям відомих українців Івана Горбачевського, Дмитра Антоновича, Степана Смаль-Стоцького, Симона Наріжного та інших, яких доля закинула до тодішньої Чехо-Словаччини. За два десятиліття своєї роботи Український музей зібрав унікальні матеріали українських військових, дипломатичних, громадських та культурних установ України в еміграції. Наприклад, документацію таборів інтернованих українських вояків, перших посольств Української Народної Республіки за кордоном, особисті архіви та бібліотеки. Мав Музей також відділ Шевченкіани і образотворчого мистецтва, який прославляли імена Оксани Лятуринської, Георгія Нарбута, Василя Касіяна, Галини Мазепи та інших.
Українському музею, який працював виключно за рахунок дарів і самовідданості працівників, вдалось пережити тяжкі воєнні часи, та прихід комуністичного режиму поклав усьому кінець. Спочатку відбулись арешти сотень відомих українців, а потім був накладений арешт на майно. Директором Музею тоді був полтавчанин, відомий історик Симон Наріжний. Саме він вирішив написати листа Сталінові. Як позгортались події далі ? Розповідає професор університету в Пряшеві на Словаччині, член Національної академії наук України, відомий вчений – україніст Микола Мушинка.
Микола Мушинка: «Сам Наріжний скривався в Довжиковіцах, це за Прагою, і звідсіля він написав два листа Сталінові. Зміст тих листів був такий /він писав по-російськи/: «Многоуважаємий Йосіп Вісаріоновіч, Ваші доблєсниє войска занялі...Но оні сдєлалі ошібку...»
Про яку помилку йдеться ? Значну матеріальну допомогу празькому Музею надавали громадяни США. Симон Наріжний у листі Сталінові зазначив, що Український музей – не державна установа, що його майно належить США, тобто союзникам, і не може бути воєнною здобиччю. І на початку справді сталося диво. Арешт з майна Музею був знятий, самого Симона Наріжного в Празі допитало НКВД. Професор Микола Мушинка продовжує: «Потім іще одного листа Сталінові написав, але відповіді він ніколи ніякої не дістав. Навіть, від Головної ставки Наріжний не дістав ніякої відповіді. У Сталіна була якась така сатанська риса характеру, він був дуже добрим дипломатом, і він міг пожертвувати людьми – найближчими своїми співробітниками. Так чому би він заради досягнення якоїсь вищої мети не пожертвував якимось музеєм, який фінансували американці?»
Симон Наріжний ніколи відповіді на свої листи не отримав. Він і не міг такої відповіді чекати. Звільнення музейного майна з-під арешту було тільки гарною ширмою для союзників, яка Музей не захистила. Він був остаточно закритий в березні 1948 року, а його безцінні збірки вантажними машинами вивезені до Москви, Києва, Братислави, частково знищені, і лише незначна частина залишилась у Празі. Наукову спадщину самого директора музею Симона Наріжного арештувало НКВД.
Симону Наріжному, який намагався врятувати Український Музей у Празі, вдалось виїхати з комуністичної Чехословаччини наприкінці 1949 року. Всіма забутий, у тяжких матеріальних умовах він помер у далекій Австралії 1983 році. Брат Симона - Григорій Наріжний, який жив на Полтавщині, був репресований. Під час обшуку в нього знайшли дві листівки від Симона. За дві листівки від брата – 10 років сталінських гулагів. З Сибіру Григорій вже не повернувся. Кат у ранзі генералісимуса дістав і його.
Історію Українського Музею в Празі докладно вивчив Микола Мушинка. Книжка вченого ’’Музей визвольної боротьби України та доля його фондів’’ вийшла за сприяння Відділу славістики університету імені Монаша в Мельбурні в Австралії в 1996 р.