Доступність посилання

ТОП новини

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску - різні виміри і проблеми українського етнонаціонального і етнокультурного життя


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка. У випуску - різні виміри і проблеми українського етнонаціонального і етнокультурного життя

Київ-Прага, 27 березня, 2003 року.

Олекса Боярко

Різні виміри і проблеми українського етнонаціонального і етнокультурного життя – тема наступних п‘ятнадцяти хвилин у програмі «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

У березні українські болгари відзначили 125-ліття звільнення Болгарії від османського рабства. З цієї нагоди до Києва з‘їхалися представники болгарських громад з усієї України. На зібранні побувала Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Подібно до українців, болгари упродовж століть боролися за волю. Чимало болгарських родин, які активно протидіяли османським поневолювачам, наприкінці вісімнадцятого - дев’ятнадцятому століттях були змушені емігрувати. Чимала болгарська громада оселилася на Півдні України – на Одещині та на узбережжі Азовського моря (сучасні Приморськ, Бердянськ). Нині, за даними останнього перепису населення,на території України проживає близько трьохсот тисяч етнічних болгар. Як кажуть професори Наталя Шумада та Іван Стоянов, українські болгари не втратили національної ідентичності, свідомості, традицій; українська держава надала їм змогу вивчати рідну історію, мову, літературу. Цього року, перед учасниками урочистих зборів у Києві виступив ансамбль «Пріморскі жар» болгарського ліцею з міста Приморське, в якому понад 60 % населення становлять болгари. Розповідає Елеонора Василєва – керівник ансамблю:

“Понад шістдесят відсотків населення Приморського – болгарського походження, а навколо міста розташовані низка болгарських сіл. Ми їздимо туди, збираємо необхідний фольклорний матеріал; слухаємо батьківську мову; спостерігаємо за тим, як дбають болгари про традиції. Ми маємо змогу відвідувати інші місцевості, де мешкають болгари, і збирати матеріал, необхідний для репертуару ансамблю. Україна стала справжньою вітчизною для нас і наших дітей”.

І тим більш прикро було бачити, що на урочистих зборах, за присутності українських і болгарських науковців, представників посольств Болгарії та Росії, немає нікого від київської влади і від Верховної Ради України, де діє парламентський комітет “Україна – Болгарія”.

Олекса Боярко

Газета “Українське слово” – одне з найстарших видань, яке ставило на меті унезалежнення України. У Києві відбулася конференція на честь 70-ліття газети. Слово Тарасу Марусику.

Тарас Марусик

Конференція “Українське слово в контексті національно-визвольних змагань” відбулася 25 березня. Це перший захід з низки інших, які пройдуть в Україні. У конференції взяли участь голова проводу Організації українських націоналістів, колишній останній президент Української Народної Республіки у вигнанні Микола Плав’юк, редактор часопису Євген Петренко, директор Бібліотеки імени Ольжича Олександр Кучерук, дослідники, які займаються вивченням історії “Українського слова”.

Ця газета почала виходити в Парижі у травні 1933 року, коли польська влада на Західній Україні ввела жорстку цензуру на українську пресу. Часто газети виходили без цілих шпальт. Іноді українські видання закривали. Тому для кристалізації українського національно-визвольного руху необхідно було створити відповідний друкований орган. У той час у світі вже існували українські видання, зокрема у Північній і Південній Америках, однак вони не задовольняли організований український рух.

Тодішня політична ситуація була несприятливою для створення української газети у Франції. Говорить Микола Плав’юк: « Українці у Західній Європі пробували на терені Фракції, Англії пропогандувати позиції українського політичного світу, який хотів бачити Україну самостійною. На жаль, в міжвоєнній політиці Франція і Англія не звертали на це належної уваги. Коли були можливість і бажання українських робітників оформитися в окремий легіон, який готовий був виступати тоді проти Німеччини, то відповідь була – включайтеся в ряди польської армії. Іншими словами французи тоді не розглядати українців як окремий елемлент».

На моє запитання, чому в такому разі газету було засновано у Парижі, а не, скажімо, у Празі, Микола Плав’юк відповів так: «Український Народний Союз у Франції був найчисельнішою із всіх закордонних установ, у Парижі зібрався цікавий склад людей, була людська база, яку можна було обслуговувати, і був редакційний колектив, з якого можна було формувати газету.»

Микола Плав’юк вважає історію “Українського слова” тісно пов’язаною не лише з історією українського національно-визвольного руху, але й з історією материкової України. Микола Плав’юк: « Українська спільнота зберігала «Українське слово» від емігранщини, від процесів, які проходили в Україні.»

На початках незалежности України “Українське слово” перенесло свою редакцію і свою діяльність спочатку у Львів, а потім - у Київ. Ось що сказав Микола Плав’юк про теперішнє “Українське слово”: «У сучасній Україні “Українське слово» займає позицію, я б сказав, конструктивної і критичної опозиції».

Олекса Боярко

В Україні за минулі 200 років чимало гірких і злих слів сказано про зрадництво представників еліти. Чим викликане це зрадництво і яка еліта за всіх обставин захищатиме не власні, а національні інтереси? Академік Іван Дзюба має неординарний погляд на ці непрості проблеми. Послухаємо його.

Іван Дзюба

Тільки дуже лінивий не кричав у нас про те, що українська еліта відрізнялася від усіх інших національних еліт своїм патологічним зрадництвом. Цей стереотип іде від цілковитого ігнорування фактів світової історії. Зрадницька поведінка українських станових еліт була абсолютно закономірною. Такою була, є і буде поведінка станових еліт всіх народів за аналогічних обставин. Вони переходять на службу до держави панівної нації, інакше б перестали бути становою, або привілейованою елітою і деградували б, або були б знищені. Виняток можливий за умови, що еліта економічно або культурно дуже глибоко вкорінена в національне життя, а терор проти неї не має тотального характеру або триває недовго.

Тоді її залишки можуть зберегтися і втримати певне значення. Але в Україні цієї умови не було. Проте цілковитий параліч еліт зберігається не завжди. Часом вони зберігають якійсь приглушений національний сентимент і навіть плекають потай реваншистські мрії. Хоч спостерігається і протилежний феномен: витіснення цього сентименту неприродно фарсованою ненавистю до свого обірваного кореня. Все це було і є в історії України, як певною мірою і жертовностійкість деякої частини національної станової еліти. Але важливо подивитися на еліту не за соціальним чи фаховим станом, а за якістю людської природи. Це люди героїчної або альтруїстичної вдачі, люди совісті, добра, співчутливої мудрості, на яких стояла Україна, яка і є її справжньою елітою. Вони не створили цілісної соціальної верстви, але витворили етику вірності Україні. Вона - в піснях і думах, в образах української людини у творах класиків, у подвижництві відомих та невідомих героїв, які віддавали своє життя за Україну.

Що це еліта етична в християнському розумінні, здається, не треба доводити. А еліта станова в Україні може здійснитися лише як проекція еліти етичної.

Олекса Боярко

Як відомо, поза межами України мешкає понад 15 мільйонів етнічних українців. Українські поселення Далекого Сходу і їхні фольклорні традиції – тема “Етнографічного нарису” Олени Боряк.

Олена Боряк

Далекий Схід – одне з місць найбільшого скупчення українства у Російській Федерації. Так званий Зелений Клин – територія, що охоплює нинішні Приморський, більшу частину Хабаровського країв та Амурську область, був заселений переселенцями – переважно вихідцями з українських губерній. Внаслідок перенаселення і нестачі землі в Україні, у бажанні шукати кращого та вільнішого життя, перші переселенці почали з’являтися на Далекому Сході ще у 50-х роках 19 ст. Місцями виходу переселенців на Схід були у першу чергу Київська, Волинська, Подільська та Чернігівська губернії. Так на карті Приморського краю з’явилися назви – Спаський, Чернігівський, Хорольський райони; селища Кролевець, Пирятино, Романівка. Цікаво, що упродовж тривалого часу мешканці- українці розрізняли себе за походженням.

Тут продовжила своє життя традиція прозивання “чужих“ за характерними ознаками. Подільців дражнили “мамалижниками“, волинців – “токмачами“ (бо полюбляли товчену картоплю), а полтавців – “полтавськими галушками“. Знали, в яких селах, навіть віддалених, мешкають “свої“. Це не мало значення для кохання і шлюбів, але і у нових, утворених уже тут сім’ях співали і полтавську пісню зі своєрідною українсько-російською лексикою, і привезену з Поділля “На Іван Купала“. Але й ще досі найяскравіші виконавці можуть пригадати, в яких родинах першопоселенців співалася певна пісня.

Мої колеги-фольклористи, і серед них – Галина Довженок, записуючи свої враження від експедиції 1990 року до Західного Сибіру та Західного Алтаю, зокрема писала: “Мене знову тягне туди відчуття ще прихованих від нас фольклорних багатств і щире бажання спокутувати провину перед краянами, перед тими, хто навіть у годину веселого застілля співає зі смутком: Напиймося, роде, Напиймося добре, Напиймося, родиночко, Нас тут немножечко. Одно повмирали, Других у войсько забрали, А третії на Вкраїні Та й нас позабували“.

Олекса Боярко

І закінчує програму рубрика “Історичний календар”. 27 березня виповнюється 210 років від Другого поділу Польщі, внаслідок якого Правобережна Україна була приєднана до Російської імперії. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Захоплення російського трону Катериною Другою 1762 року призвело до посилення аґресивності російської політики щодо України. Вже через 2 роки російська імператриця змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави і невдовзі оголосила ліквідованою саму посаду гетьмана. 1765 року на Слобожанщині був скасований полковий устрій, натомість утворена Слобідсько-Українська губернія. 1768 року російське військо придушило на Правобережжі повстання гайдамаків під назвою Коліївщина. 1775 року російські полки зруйнували Запорозьку Січ. За 6 років на території Гетьманщини був скасований полковий устрій і запроваджене Малоросійське генерал-губернаторство. 1783 року Росія захопила Кримське ханство, тоді ж були покріпачені українські селяни. Ще 1772 року Російська імперія разом з Прусією та Австрією взяла участь у Першому поділі Польщі. Намагаючись урятувати державу, польський Сейм започаткував низку реформ державного устрою, а 3 травня 1791 року ухвалив Конституцію. 14 травня наступного року лідери польської опозиції магнати Потоцький, Браницький та Ржевуський проголосили у Петербурзі, а згодом у містечку Торговиця неподалік Умані, конфедерацію (тобто, повстання), спрямовану проти Конституції. А за 5 днів перед тим російські військові частини вторглися біля Могильова на територію Речі Посполитої і невдовзі з’єдналися з конфедератами. Наприкінці липня російська армія взяла Варшаву.

Наступного місяця розпочалися переговори про Другий поділ Польщі, завершені у січні 1793 року. Згідно з цими домовленостями, Катерина Друга 27 березня видала маніфест, яким підтвердила захоплення Російською імперією Правобережної України.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG