Прага, 19 квітня 2003 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. Прийшла пора на черговий випуск програми “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні вона присвячена письменникові з дивним ім’ям – Ґео. Йдеться про Ґео Шкурупія, 20 квітня минає 100 років від дня його народження.
Поет, прозаїк, журналіст Гео Шкурупій – відомий і не відомий творець українського футуризму та неоромантизму. Чи можна вважати з далини столітньої давності, що Гео Шкурупій помилявся, проповідуючи революційні переміни в літературі, оголошуючи війну будь-яким традиціям? Чи можна стверджувати сьогодні, коли Гео Шкурупію вже минає аж сто літ, що його безмежна віра в торжество оновлень була даремною?
Століття від дня народження письменника – саме час, щоб поміркувати над різними питаннями, що стосуються цього маловідомого письменника. Що ми і зробимо, в цьому випуску передачі”30 хвилин у різних вимірах”, а також послухаємо кілька його віршів, їх читає народний артист України Володимир Коляда.
Вірш «В краї незнані...»
В краї незнані запливли, Де сонце пестить смачний банан, Де в задушні, пахучі дні Приглушено стогне «там-там»... Виблискує огнями далечінь І море, як зелений луг, Де плюскає зомліла лінь Од соняшних потуг. Дзюрчить під кораблем вода, Навколо ж розрізає глиб Дельфінів іскробарвна гра, І пурхання летючих риб... І раптом десь далекий грім І течія, як водоспад, З осель стовпом курчавий дим І поруч пальм високий ряд. Припливу шум і рифів рик Гуде навколо корабля, І з щогли вищої бадьорий крик: - Земля!... Земля!..
Ірина Халупа
Футуризм як явище виринув 1909-го року в Італії. Його основоположником був письменник Філіппо Марінетті. Футуризм хотів бути гострим і агресивним контрастом до панівних мистецьких смаків того часу. Футуристи любили швидкість, рух, галас, машини, нові технології. Вони вітали й обнімали новий світ, що відкривався перед ними. У маніфесті футуризму з 1909-го року, серед інших, є такі пункти: ·
Поет мусить виснажити себе теплом, чарівністю та марнотратством, щоб підвищити захоплений запал первісних елементів. ·
Краса існує лише в боротьбі. Немає шедевру, який не мав би агресивного характеру. Поезія мусить бути шаленим ударом по силах невідомого, щоб змусити їх поклонитися перед людством. ·
Ми знаходимося на крайньому мису століть! Який сенс споглядати назад тоді, коли нам пора відчинити таємні віконниці неможливого? Час і простір померли учора. Ми вже живемо в абсолюті, бо ми створили вічну всеприсутню швидкість.....
Італійські футуристи не любили старого. Для них музеї та цвинтарі були синонімами. Венеція зокрема, викликала чи не найгіршу зневагу футуристів. «Ми відкидаємо Венецію іноземців, Венецію підробленого антикваріату, цей магнат світового снобізму та глупоти. «Ми заповнимо її смердючі канали звалищами старих інфікованих палаців!»- лютував Марінетті в маніфесті 1910-го року. Яка іронія долі, що 1986-го року величезна ретроспективна виставка італійського футуризму відбулася саме у Венеції.
Українські футуристи також лютували. По- своєму, по- українськи. Повалити старе і збудувати нове - для українських футуристів це завдання задовольнив більшовицький експеримент. Італійські футуристи майже всі були фашистами. Українські, в свою чергу, захопилися червоною мрією. Фашизм не мав майбутнього, але італійські футуристи майже всі померли власною смертю. Українським футуристам це не світилось. Червона мрія ще довго протривала, перетворившись в страхіття, а життя Гео Шкурупія обірвалось значно раніше...
20-те квітня 1903 року – в Бендерах в сім’ї Данила Шкурупія народився син. Його назвали Георгій, тобто, Юрій. Данило Шкурупій був машиністом, мати вчителькою. Юрій закінчив гімназію і деякий час вчився в Київському Інституті зовнішніх зв’язків. Друкуватися почав Гео Шкурупій 20-го року, себто в 17 років. Молодий поет перейменував себе з Георгія на Гео, надав собі титул «короля футуропрерій», а збірки своїх віршів називав чомусь вітринами.
1922-го року вийшли перша збірка Шкурупія з назвою «Психотези». За яких 12 років творчості поет встиг видати щонайменше 20 книжок поезій, оповідань і памфлетів. «Така інтенсивна творчість, де кількість переважала над якістю, була типовою для тодішніх українських літераторів», - стверджує професор Українського Вільного Університету літературознавець Ігор Качуровський. Олекса Слісаренко, наприклад, за той самий час встиг написати й видати понад 40 книжок, а Валеріян Підмогильний щось із пів сотні. Автор хрестоматії «Розстріляне Відродження» Юрій Лавріненко, що вийшла в Парижі 1959-го року, каже, що Шкурупій був правою рукою Семенка, лідера українських футуристів. За свідоцтвом Лавріненка, Шкурупій писав теоретичні статті про футуризм, брав жваву участь у літературних дискусіях. Брати участь у літературних дискусіях для деяких українських літераторів в ті часи, за словами професора Качуровського, означало писати пасквілі супроти Зерова, Рильського та інших неокласиків. Саме так здавалося найлегше довести свою відданість партійній лінії. Звичайно, що цими виступами і нефутуристичними маніфестами під смак Семенка, Гео Шкурупій здобув собі місце в літературі.
Про літературне середовище 20-их років говорить професор Українського Вільного Університету, відомий літератор Ігор Качуровський.
Ігор Качуровський
У 2О-х роках Шкурупій стояв у самому центрі тодішнього літературного життя, випускаючи одна за одною книжки віршів, виступаючи в літературних дискусіях і з позиції, так званого, лівого мистецтва.
Після війни в Західній Німеччині вийшла конспективна розвідка «Літературне життя на підсовєтській Україні. Проза 20-30-х років». Автор розвідки відомий літературознавець Микола Глобенко заховався за псевдонімом М. Гальчук. Дослідник немає особливих симпатій до лівих течій у мистецтві. Він каже:«В роки літературної дискусії об’єднання навколо Михайла Семенка футуристи, відбувши цілий ряд трансформацій: «Група Фламінго», «Аспанфуд», «Комункульт», виступили як організація «Нова генерація», у 1927 році з журналом з цією ж назвою. Дуже себе рекламуючи, ця група експериментаторів у мистецтві висунула мало визначних постатей: Михайло Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Лиско, Кость Буревій та інші. Близько до них своїми експериментами була ще галасливіша саморекламна група конструктивістів «Авангард» Валер’яна Поліщука, яка лишили ще менше видатних здобутків».
Нагадаю нашим слухачам, що соцреалізм тоді ще нікому і не снився, а за провідну роль у радянській літературі змагалися, з одного боку , пролетарські письменники, а з другого , ліві експериментатори. І ті, і другі вважали, що лише їхня творчість служить справі соціалістичного будівництва.
Однак, на початку 30-х років з’ясувалося, що сталінська м’ясорубка перемелює всіх однаково. З- поміж керівників Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників тоді репресували Кулика, Кириленка, Коряка, Щупака, Бориса Коваленка, довели до самогубства Микитенка. Футуристи і конструктивісти також пішли на загибель: хто на розстріл, хто до концтабору, майже у повному складі. Розстріляні Олекса Лиско і Кость Буревій, який, до речі, не був футуристом, але друкував у «Новій генерації» пародії на футуризм. Загинув не знати де і коли засуджений на 10 років Валер’ян Поліщук, потрапили до концтаборів Михайло Семенко і Гео Шкурупій, а також пов’язані з футуризмом Гро Вакар Геоколяда Дмитро Бузько.
Літературознавець Віктор Петров у брошурі «Українські культурні діячі - жертви більшовицького терору» так оцінює літературну діяльність Гео Шкурупія:«Серед «новогенераторців» Гео Шкурупій був, безперечно, найобдарованішим. Він був живий і жвавий, здібний письменник, другий близький приятель Олекси Лиска. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах «Нової генерації» зроблена з темпераментом і своєрідна. Свого часу він починав з репатації та деструкції. За роками буяння молодої задирикуватості почала проступати у Шкурупія свідомість зрілої рівноваги».
У 20-х роках на Радянській Україні писали багато і погано. Я не раз повторював, що для поезії існував чотирикутник, у рамки якого намагалися влити і замкнути всю поезію - це Ленін, революція, комуна, тракт. Цим матеріалом заповнена і досить велика частина творчості Шкурупія. Я його не цитуватиму. Слава Богу, тепер вже так не пишуть.
Футуризм Гео Шкурупія мав, властиво, суто декларативний характер: називати свої збірки вітринами, оголосити себе «королем футуропрерій». Це виразне наслідування Хлєбнікова, російського футуриста, який оголошував себе «імператором Земної кулі». А щодо самої творчості Шкурупія, його віршів і прози, то вірші його, здебільшого, просто не дороблені, півфабрикати. «Досконалість, - писав Михайло Орест, - зворотні має тьмяні імена, біль пориву і праці довгу тривалість». Жодної тривалості праці вірша Гео Шкурупія ми не стрінемо. Натомість окремі вдалі вирази і несподівано гарні твори. Не знаючи нічого про творчу біографію Шкурупія, ми б прийняли ці твори за досконалий зразок романтизму.
Вірш «Портрет романтика».
Євген, - Замріяний романтик, Таємні думи Ходять слідом, І від пекучості оман отих Він трохи кволий, - Як сновида, Бувають люті мрії сонні, - Готують всім: Розправу, Січу; Беруть шаблі, сідлають коні І в ніч Вартоломія кличуть. «Мур Золота прониже швайка, - Такою думкою сповитий – В руках весела балалайка, За паском Ніж І, - Шлях одкритий!» Завжди бажанням Перепони Настирливо сміються в вічі, - І перешкод Ніхто Не злічить.
Ірина Халупа
Як і багато інших письменників, Шкурупій свого часу підхоплював одні й ті самі теми. Чомусь в цьому часі багато хто захоплювався морем.
Професор Ігор Качуровський.
У 20-тих роках серед багатьох інших новин для читача широкого розгону набула мариністична тематика. Писали про море: тут і проза, маю на думці роман Юрія Яновського «Майстер корабля», а головно - поезії. Це балади Олекси Лиска, вірші Чернова-Малашиченка, лірика Євгена Плужника, «Морська колискова» Лади Могилянської та збірка «Море» Гео Шкурупія із такими вдалими зоровими образами, як «дельфінів іскробарвна гра і пурхання летючих риб» або ж ціла поезія.
З циклю «Море».
От шкіпером коли б я був, То розпустив би всі вітрила, Щоб вітер щогли долі гнув Та буря в линвах вила...
Жахлива ніч... Хай шторм гуде!... Хай тьма мішається з водою, Горами хвилі хай несе У вічі чорною марою... У безвість лине корабель, - Набридло те, що було вчора, - В пітьмі встають кордони скель І гриви спіненого моря... Розхристана, нервова муть У недосяжне б’є склепіння; - Незнана у безоднях путь І десь далеко Україна...
О, море!.. Нескінченна даль... Колиска бур і урагана, Землі кісток одвічний праль Тай буйних мрій омана.
Ірина Халупа
Ігор Качуровський вважає, що набагато кращим є інший вірш Шкурупія також з морською тематикою. Давайте послухаємо його.
«Пісня зарізаного капітана».
Відвага пригод Нас у море жене, Відвага пригод Нас турбує, пече Вогнем... Крізь ніч і туман Іде наш флагман, Крізь ніч і туман. Нема, нема нам спокою в шинках, Парує кров на ножах.
Як вітер і море покличуть, Цілуємо лезо навахи, Лишаємо перса Кончити, лишаємо п’яний підвал, Підхоплює нас шквал. Шугає вітер, І стогне туман. Ший не жаль, Не жаль нам для рей... У бій, У бій Іде наш флагман, Е-гей!... Вітер співає в щоглах, Посвист у линвах застряг, Хвилює, розпалює погляд Чорний корсарський стяг. Крізь ніч і туман Іде наш флагман, Крізь ніч і туман. Кров’ю заллято палубу вщерть, Борт продірявив таран, Очима лякає смерть Зарізаний капітан. Жаль, Жаль нам високих рей... Е-гей!...
Ірина Халупа
Як відомо, Гео Шкурупій писав так само і прозу. Де він залишив глибший слід - у поезії чи в прозі? На це запитання Тараса Марусика відповідає професор Київського університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, лауреат Шевченківської премії Юрій Ковалів.
Юрій Ковалів
Я думаю, що таки у прозі, тому що ця проза дуже серйозна. Це якраз була така тенденція у 20-ті роки: перша половина 20-тих років - це майже суцільна поезія, друга половина - це проза, проза експериментальна.
Якщо говорити про прозу Гео Шкурупія - це спочатку були оповідання, скажімо, «Переможець дракона» 1925 рік, «Пригоди машиніста Горна», «Штаб смерті» - 1926 рік, «Патетична ніч», «Страшна митриця» - 1930 рік, «Монгольське оповідання» - 1932 рік. Але найкращі у нього твори, на мою думку, це експериментальтакі твори:«Двері в день» 1929 рік і «Жана батальйонерка» 1930 рік. Однак, у нього був ще один твір - це «Міс Адрієна» 1934 рік.
Тарас Марусик
Коли дослідники пишуть про цей період української літератури, я маю на увазі про 20-ті роки, які охоплюють і поезію і прозу, то вживають термінів «модернізм», «авангард», «футуризм» і тому подібне. А в якому жанрі творив Гео Шкурупій, зокрема свою експериментальну прозу?
Юрій Ковалів
Тут треба сказати, що ця проза була десь перегукувалася багато у чому з іншою експериментальною прозою , скажімо, у Домантовича- Петрова «Дівчинка з медведиком», з’явилися романи Куліша, «Майстер корабля» Яновського, Леонід Скрипник видав книжку, яка називалася «Інтелігент», Бузько видав книжку «Голяндія» і так далі. Словом, це була ціла тенденція, до якої були прилаштовані, тобто, писали цю прозу і модерністи, і авангардисти.
Але їх не слід плутати. Чому? Тому що авангардисти- це врешті-решт, культура вулиці, культура деструкції, культура мета-мистецтва. А модерністи тяжіли до аристократизму духу. Тому, наприклад, не можна ставити поряд Лесю Українку і Семенка. Вони абсолютно відмінні. Так само відмінний і Домантович або Майк Йогансен від Гео Шкурупія. Що їх поєднувало? Експериментування: безсюжетні твори, або з загостреним сюжетом твори, починаючи від Едгара По - це їх улюблені попередники. Ця проза, вона десь вже завбачала майбутню прозу таку, як химерна проза, яка у нас пізніше з’явилася: Земляк Василь, Міняйло і так далі.
Близьким, може, Гео Шкурупій був до пізнішої прози, але модерністської прози Еми Андієвської, її «Повість про добру людину»... Якраз тут є певні перегуки.
Якщо говорити про «Двері в день», там є такий герой Арсен Теодорович Гай і чимось він нагадує Гофмана. Тобто, він має якусь таку протеїчну натуру, має певну несталість. Він сидить в кав’ярні, ніде не рухається, а всі події обертаються довкола нього. Він собі подумки уявляє себе первісною людиною, у когось там закохується, ще щось там, а події, по суті, немає. Це все відбувається в його голові.
Натомість у «Жані-батальйонерці» події таки відбуваються на початку. Це інтрига. Там є студент Стефан Бойко. Він закохується в неї і з’являється ще Голуб’ятников, який теж хоче відбити Жану- батальйонерку у Стефана. І що з того вийде? А далі виходить дуже дивна річ. Жана-батальйонерка, тобто, вона сама Жанна Де’Арк, тобто якась тут алюзія на відому героїню французької історії і алюзія на ті події, які були у 14-ті та 20-ті роки, коли жінки йшли до війська. І вона стає іншою. До речі, це теж не новий прийом , тому що ми його вже зустрічали у новелі «Кіт у чоботях» Хвильового. Тобто, жінка, яка стає іншою, вона втрачає свою жіночість. А подій, по суті, начебто теж не відбувається. Вони між собою навіть не мають якогось певного зв’язку. Це своєрідний колаж, він був започаткований в літературі якраз експериментальної прози 20-тих років. Це дуже цікаве явище.
Ірина Халупа
Послухайте фрагмент з роману “Двері в день”. Однойменний том вибраного вийшов у Києві в “Радянському письменнику” в 1968 році.
Двері в ніч
Дами, одягнені з примхами і коштовно, потрапляли в жовті плями світла і, зваблені безпосередністю вулиці, що намагається порушувати усі уставлені традиції, мріяли про вільне кохання, заохочуючи чоловічків блискучими поглядами до рішучих вчинків.
Жінки, в спідницях вище колін, виставляли на простір сліпучі ноги в шовкових панчохах і гріли голі руки й декольте в огні електричних люстр. Криваві вуста лишали на папіросах темно-червоні сліди і викликали уяви про насильства й кримінальні злочини. Венерами Мілоськими жінки миготіли в очах чоловіків, закликаючи до зради і до фатальних вчинків.
Коло одного із столиків, перед кількома пляшками пива, самотньо сидів чоловік в синьому костюмі, в кепі, що його одягають майже всі з нас, і трохи сп’янілий. Це був Теодор Андрійович Гай, що в його міцній постаті відчувалося безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах.
Гай налив пива в шклянку, випив його і замислено схилився до столу. Його погляд встромився в мокру газету, що була замість скатертини і він завмер.
Але ось його погляд намацав знайомі літери, що перетворилися в слова та речення, і тепер Гай читав: «Уряд СРСР уповноважив свою делегацію запропонувати цілковите скасування всіх сухопутних, морських та повітряних сил. Щоб здійснити це, уряд СРСР пропонує такі заходи: 1.
Розпустити ввесь особистий склад сухопутних, морських та повітряних Збройних Сил. 2.
Знищити всі військові знаряддя, засоби військово-хімічної боротьби й інші засоби озброєння та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному війську. 3.
Ліквідувати всі морські та повітряні гармати. 4.
Припинити збори для навчання військової справи як в армії, так і в громадських організаціях. 5.
Видати закони про скасування військової служби як обов’язкової, так і добровільної. 6.
Видати закони, що забороняють збори резервів. 7.
Знищити фортеці, морські й повітряні бази... 8.
Ліквідувати військові заводи та військово-виробничі устаткування на заводах загальної промисловості...»
Гай одірвався від газети. Це в далекій і чужій Женеві його уряд турбувався долею всієї людськості. Це була геніальна пропозиція, що ще не бачила рівних собі. Це був вибуховий матеріал, що міг знищити всі традиції, що звільняв людськість від жорстокості пануючих класів.
Це випереджало час і простір дії.
Хіба може бути щось простіше за цю пропозицію! Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати – і людськість вільна! Вона може творити нове.
«Хіба не так само і з однією людиною? – думав Гай. – Хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?»
Ірина Халупа
Чи можна вважати з далини столітньої давності, що Гео Шкурупій помилявся, проповідуючи революційні переміни в літературі, оголошуючи війну будь-яким традиціям? Чи можна стверджувати сьогодні, коли Гео Шкурупію вже минає аж сто літ, що його безмежна віра в торжество оновлень була даремною? А його впевненість у нескінченності та незнищенності своїх власних сил наївною?.. Ці та інші питання про ще й далі маловідомого Шкурупія розглядає Надія Степула.
Надія Степула
Письменник, який їздив селами України з бригадами «колективізаторів» у 1930 році, коли геноцид в Україні набирав обертів, і письменник, залюблений в Україну як патріот – чи це один і той же Гео Шкурупій?
Автор книг «Психотези. Вітрина третя» і «Барабан. Вітрина друга» , якими оголошувалася війна рутині українських літературних традицій, і автор поеми «Зима», де з’являється сатира на учасників тієї горезвісної колективізації, до якої і він був причетний, – це один і той же Шкурупій? А де Шкурупій справжній: коли він писав про себе: «Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ», чи коли писав у вірші «Голод» : «Я північний, муругий вовк, владар безмежних сухих степів. Я підковою спеки весь хліб потовк і вночі над мерцями вив»?
Напевне, Гео Шкурупій був справжнім і там, і там, в усьому, що торкалося його й чого торкався він – очима, душею, пером. Проголошуючи раз по раз у своїх поезіях смерть ідеологічним ворогам, намагаючись то відтворювати словом нав’язаних революційною більшовицькою ідеологією міф, то деструктуючи цей міф уже в інших творах, Гео Шкурупій був на диво різноманітним у собі. А це головна ознака того, що він був і залишається цікавим кожному, хто гортатиме сторінки його книг.
Жаль тільки, що книги ці вже стали майже недоступними раритетами, а нових перевидань - не густо. Та й ті збірники, підручники, історії літератури різних часів та різного штибу довідкові видання, які в Україні час від часу з’являються, постать Гео Шкурупія чомусь ігнорують. А ті, що згадують, не можуть достеменно уточнити, чому письменник опинився в концтаборі на Соловках?
Висуваються різні версії: за поему «Зима», де сатирично висміяв голів новітніх колгоспів і колективізацію, або ж за те, що пропагував необхідність підніматися українській літературі до рівня європейської та американської.
Ірина Халупа
Яр Славутич припускає, що причиною арешту Шкурупія була його збірка «Зима 30-го року». Суміш віршів і прози, де автор осміював голів новостворених колгоспів. Ігор Качуровський висуває інше припущення.
Ігор Качуровський
На мою думку, причиною була повість «Жанна батальйонерка». Це, до речі, єдиний прозовий твір Гео Шкурупія, передрукований на Заході, конкретно, у журналі «Сучасність» за 1982 рік.
Героїня повісті Жанна під час Першою Світової війни йде добровольцем до російської армії, а саме, до того жіночого батальйону, що охороняв Зимовий палац у Петрограді. Світогляд героя, його спрямування метрально протилежні: він революціонер більшовицького напрямку. Шляхи героїв розходяться. Але читач сподівається, що автор десь на останніх сторінках твору знову зведе їх докупи, коли герой потрапляє до Петрограда. Але у друкованому тексті ані радісної, ані трагічної зустрічі немає. Лише про героїню сказано, що десь вона загубилася у вихорі подій. Точного виразу зараз не пригадую. Шкурупій довів читача до розв’язки і... зненацька покинув.
Я припускаю, що розв’язка у творі була. Це могло бути щось на зразок «Безодні» Леоніда Андреєва, але її вилучено. З історії відомо, що більшовики атакували Зимовий палац. Жіночий батальйон склав зброю. А що ж було далі? А далі дівчат завели до манежу і там всю тисячу згвалтували на смерть. То ж Гео Шкурупій заторкнув не дозволену тему.
Щось подібне зробив свого часу Грицько Косинка. Він одне з оповідань починає словами: «Чотири дні ревуть гармати на околицях Медвина». А люди знали, що Медвин - це село, яке противилося більшовицькій навалі і все село було знищено. Всіх чоловіків розстріляно, всіх жінок до дної, яких впіймали - згвалтовано. Щось подібне, можливо, заторкнув цією повістю і Гео Шкурупій.
Ірина Халупа
Професор Качуровський розповів про збірник «З порога смерті», в ньому є стаття про Гео Шкурупія. Завдяки статті ми тепер знаємо: письменника заарештовано в грудні 1934. Навесні 35-го його судили і то двічі, оскільки на суді в березні він відмовився від вимушених зізнань. На другому суді в квітні того ж року Шкурупія засуджено до десяти років виправнотрудових робіт з ураженням на правах на три роки і з конфіскацією майна. Покарання він відбував у Соловецькому концтаборі.
Збереглися спогади Семена Підгайного, який оповідає, що Шкурупій працював на городі, був товариський, користався симпатією співв’язнів. 25 листопада 37-го року особлива трійка - сесія Ленінградського НКВД засудила до розстрілу багатьох соловецьких в’язнів українського роду. Серед них був і Ґео Шкурупій. Вирок виконано 8-го грудня.
Натомість професор Ковалів стверджує щось інше. Він каже, що Ґео Шкурупія нікуди ніхто не засилав. Шкурупія разом із Михайлом Семенком та Майком Йогансеном було розстріляно в Харкові 28 листопада 1937-го року.
Отже, 100 років після його народження, ми ще й досі не маємо точної дати смерті письменника Ґео Шкурупія.
Дорогі слухачі, на цьому наш час вичерпаний. Відгукніться. Пишіть нам на таку адресу. Поштовий індекс 01 001 Київ 1 Головна Пошта Абонентна скринька 496 Радіо «Свобода» Ми чекаємо Ваших листів.
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з Вами до наступного тижня і як завжди, бажаю Вам ясної погоди на душі.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. Прийшла пора на черговий випуск програми “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні вона присвячена письменникові з дивним ім’ям – Ґео. Йдеться про Ґео Шкурупія, 20 квітня минає 100 років від дня його народження.
Поет, прозаїк, журналіст Гео Шкурупій – відомий і не відомий творець українського футуризму та неоромантизму. Чи можна вважати з далини столітньої давності, що Гео Шкурупій помилявся, проповідуючи революційні переміни в літературі, оголошуючи війну будь-яким традиціям? Чи можна стверджувати сьогодні, коли Гео Шкурупію вже минає аж сто літ, що його безмежна віра в торжество оновлень була даремною?
Століття від дня народження письменника – саме час, щоб поміркувати над різними питаннями, що стосуються цього маловідомого письменника. Що ми і зробимо, в цьому випуску передачі”30 хвилин у різних вимірах”, а також послухаємо кілька його віршів, їх читає народний артист України Володимир Коляда.
Вірш «В краї незнані...»
В краї незнані запливли, Де сонце пестить смачний банан, Де в задушні, пахучі дні Приглушено стогне «там-там»... Виблискує огнями далечінь І море, як зелений луг, Де плюскає зомліла лінь Од соняшних потуг. Дзюрчить під кораблем вода, Навколо ж розрізає глиб Дельфінів іскробарвна гра, І пурхання летючих риб... І раптом десь далекий грім І течія, як водоспад, З осель стовпом курчавий дим І поруч пальм високий ряд. Припливу шум і рифів рик Гуде навколо корабля, І з щогли вищої бадьорий крик: - Земля!... Земля!..
Ірина Халупа
Футуризм як явище виринув 1909-го року в Італії. Його основоположником був письменник Філіппо Марінетті. Футуризм хотів бути гострим і агресивним контрастом до панівних мистецьких смаків того часу. Футуристи любили швидкість, рух, галас, машини, нові технології. Вони вітали й обнімали новий світ, що відкривався перед ними. У маніфесті футуризму з 1909-го року, серед інших, є такі пункти: ·
Поет мусить виснажити себе теплом, чарівністю та марнотратством, щоб підвищити захоплений запал первісних елементів. ·
Краса існує лише в боротьбі. Немає шедевру, який не мав би агресивного характеру. Поезія мусить бути шаленим ударом по силах невідомого, щоб змусити їх поклонитися перед людством. ·
Ми знаходимося на крайньому мису століть! Який сенс споглядати назад тоді, коли нам пора відчинити таємні віконниці неможливого? Час і простір померли учора. Ми вже живемо в абсолюті, бо ми створили вічну всеприсутню швидкість.....
Італійські футуристи не любили старого. Для них музеї та цвинтарі були синонімами. Венеція зокрема, викликала чи не найгіршу зневагу футуристів. «Ми відкидаємо Венецію іноземців, Венецію підробленого антикваріату, цей магнат світового снобізму та глупоти. «Ми заповнимо її смердючі канали звалищами старих інфікованих палаців!»- лютував Марінетті в маніфесті 1910-го року. Яка іронія долі, що 1986-го року величезна ретроспективна виставка італійського футуризму відбулася саме у Венеції.
Українські футуристи також лютували. По- своєму, по- українськи. Повалити старе і збудувати нове - для українських футуристів це завдання задовольнив більшовицький експеримент. Італійські футуристи майже всі були фашистами. Українські, в свою чергу, захопилися червоною мрією. Фашизм не мав майбутнього, але італійські футуристи майже всі померли власною смертю. Українським футуристам це не світилось. Червона мрія ще довго протривала, перетворившись в страхіття, а життя Гео Шкурупія обірвалось значно раніше...
20-те квітня 1903 року – в Бендерах в сім’ї Данила Шкурупія народився син. Його назвали Георгій, тобто, Юрій. Данило Шкурупій був машиністом, мати вчителькою. Юрій закінчив гімназію і деякий час вчився в Київському Інституті зовнішніх зв’язків. Друкуватися почав Гео Шкурупій 20-го року, себто в 17 років. Молодий поет перейменував себе з Георгія на Гео, надав собі титул «короля футуропрерій», а збірки своїх віршів називав чомусь вітринами.
1922-го року вийшли перша збірка Шкурупія з назвою «Психотези». За яких 12 років творчості поет встиг видати щонайменше 20 книжок поезій, оповідань і памфлетів. «Така інтенсивна творчість, де кількість переважала над якістю, була типовою для тодішніх українських літераторів», - стверджує професор Українського Вільного Університету літературознавець Ігор Качуровський. Олекса Слісаренко, наприклад, за той самий час встиг написати й видати понад 40 книжок, а Валеріян Підмогильний щось із пів сотні. Автор хрестоматії «Розстріляне Відродження» Юрій Лавріненко, що вийшла в Парижі 1959-го року, каже, що Шкурупій був правою рукою Семенка, лідера українських футуристів. За свідоцтвом Лавріненка, Шкурупій писав теоретичні статті про футуризм, брав жваву участь у літературних дискусіях. Брати участь у літературних дискусіях для деяких українських літераторів в ті часи, за словами професора Качуровського, означало писати пасквілі супроти Зерова, Рильського та інших неокласиків. Саме так здавалося найлегше довести свою відданість партійній лінії. Звичайно, що цими виступами і нефутуристичними маніфестами під смак Семенка, Гео Шкурупій здобув собі місце в літературі.
Про літературне середовище 20-их років говорить професор Українського Вільного Університету, відомий літератор Ігор Качуровський.
Ігор Качуровський
У 2О-х роках Шкурупій стояв у самому центрі тодішнього літературного життя, випускаючи одна за одною книжки віршів, виступаючи в літературних дискусіях і з позиції, так званого, лівого мистецтва.
Після війни в Західній Німеччині вийшла конспективна розвідка «Літературне життя на підсовєтській Україні. Проза 20-30-х років». Автор розвідки відомий літературознавець Микола Глобенко заховався за псевдонімом М. Гальчук. Дослідник немає особливих симпатій до лівих течій у мистецтві. Він каже:«В роки літературної дискусії об’єднання навколо Михайла Семенка футуристи, відбувши цілий ряд трансформацій: «Група Фламінго», «Аспанфуд», «Комункульт», виступили як організація «Нова генерація», у 1927 році з журналом з цією ж назвою. Дуже себе рекламуючи, ця група експериментаторів у мистецтві висунула мало визначних постатей: Михайло Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Лиско, Кость Буревій та інші. Близько до них своїми експериментами була ще галасливіша саморекламна група конструктивістів «Авангард» Валер’яна Поліщука, яка лишили ще менше видатних здобутків».
Нагадаю нашим слухачам, що соцреалізм тоді ще нікому і не снився, а за провідну роль у радянській літературі змагалися, з одного боку , пролетарські письменники, а з другого , ліві експериментатори. І ті, і другі вважали, що лише їхня творчість служить справі соціалістичного будівництва.
Однак, на початку 30-х років з’ясувалося, що сталінська м’ясорубка перемелює всіх однаково. З- поміж керівників Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників тоді репресували Кулика, Кириленка, Коряка, Щупака, Бориса Коваленка, довели до самогубства Микитенка. Футуристи і конструктивісти також пішли на загибель: хто на розстріл, хто до концтабору, майже у повному складі. Розстріляні Олекса Лиско і Кость Буревій, який, до речі, не був футуристом, але друкував у «Новій генерації» пародії на футуризм. Загинув не знати де і коли засуджений на 10 років Валер’ян Поліщук, потрапили до концтаборів Михайло Семенко і Гео Шкурупій, а також пов’язані з футуризмом Гро Вакар Геоколяда Дмитро Бузько.
Літературознавець Віктор Петров у брошурі «Українські культурні діячі - жертви більшовицького терору» так оцінює літературну діяльність Гео Шкурупія:«Серед «новогенераторців» Гео Шкурупій був, безперечно, найобдарованішим. Він був живий і жвавий, здібний письменник, другий близький приятель Олекси Лиска. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах «Нової генерації» зроблена з темпераментом і своєрідна. Свого часу він починав з репатації та деструкції. За роками буяння молодої задирикуватості почала проступати у Шкурупія свідомість зрілої рівноваги».
У 20-х роках на Радянській Україні писали багато і погано. Я не раз повторював, що для поезії існував чотирикутник, у рамки якого намагалися влити і замкнути всю поезію - це Ленін, революція, комуна, тракт. Цим матеріалом заповнена і досить велика частина творчості Шкурупія. Я його не цитуватиму. Слава Богу, тепер вже так не пишуть.
Футуризм Гео Шкурупія мав, властиво, суто декларативний характер: називати свої збірки вітринами, оголосити себе «королем футуропрерій». Це виразне наслідування Хлєбнікова, російського футуриста, який оголошував себе «імператором Земної кулі». А щодо самої творчості Шкурупія, його віршів і прози, то вірші його, здебільшого, просто не дороблені, півфабрикати. «Досконалість, - писав Михайло Орест, - зворотні має тьмяні імена, біль пориву і праці довгу тривалість». Жодної тривалості праці вірша Гео Шкурупія ми не стрінемо. Натомість окремі вдалі вирази і несподівано гарні твори. Не знаючи нічого про творчу біографію Шкурупія, ми б прийняли ці твори за досконалий зразок романтизму.
Вірш «Портрет романтика».
Євген, - Замріяний романтик, Таємні думи Ходять слідом, І від пекучості оман отих Він трохи кволий, - Як сновида, Бувають люті мрії сонні, - Готують всім: Розправу, Січу; Беруть шаблі, сідлають коні І в ніч Вартоломія кличуть. «Мур Золота прониже швайка, - Такою думкою сповитий – В руках весела балалайка, За паском Ніж І, - Шлях одкритий!» Завжди бажанням Перепони Настирливо сміються в вічі, - І перешкод Ніхто Не злічить.
Ірина Халупа
Як і багато інших письменників, Шкурупій свого часу підхоплював одні й ті самі теми. Чомусь в цьому часі багато хто захоплювався морем.
Професор Ігор Качуровський.
У 20-тих роках серед багатьох інших новин для читача широкого розгону набула мариністична тематика. Писали про море: тут і проза, маю на думці роман Юрія Яновського «Майстер корабля», а головно - поезії. Це балади Олекси Лиска, вірші Чернова-Малашиченка, лірика Євгена Плужника, «Морська колискова» Лади Могилянської та збірка «Море» Гео Шкурупія із такими вдалими зоровими образами, як «дельфінів іскробарвна гра і пурхання летючих риб» або ж ціла поезія.
З циклю «Море».
От шкіпером коли б я був, То розпустив би всі вітрила, Щоб вітер щогли долі гнув Та буря в линвах вила...
Жахлива ніч... Хай шторм гуде!... Хай тьма мішається з водою, Горами хвилі хай несе У вічі чорною марою... У безвість лине корабель, - Набридло те, що було вчора, - В пітьмі встають кордони скель І гриви спіненого моря... Розхристана, нервова муть У недосяжне б’є склепіння; - Незнана у безоднях путь І десь далеко Україна...
О, море!.. Нескінченна даль... Колиска бур і урагана, Землі кісток одвічний праль Тай буйних мрій омана.
Ірина Халупа
Ігор Качуровський вважає, що набагато кращим є інший вірш Шкурупія також з морською тематикою. Давайте послухаємо його.
«Пісня зарізаного капітана».
Відвага пригод Нас у море жене, Відвага пригод Нас турбує, пече Вогнем... Крізь ніч і туман Іде наш флагман, Крізь ніч і туман. Нема, нема нам спокою в шинках, Парує кров на ножах.
Як вітер і море покличуть, Цілуємо лезо навахи, Лишаємо перса Кончити, лишаємо п’яний підвал, Підхоплює нас шквал. Шугає вітер, І стогне туман. Ший не жаль, Не жаль нам для рей... У бій, У бій Іде наш флагман, Е-гей!... Вітер співає в щоглах, Посвист у линвах застряг, Хвилює, розпалює погляд Чорний корсарський стяг. Крізь ніч і туман Іде наш флагман, Крізь ніч і туман. Кров’ю заллято палубу вщерть, Борт продірявив таран, Очима лякає смерть Зарізаний капітан. Жаль, Жаль нам високих рей... Е-гей!...
Ірина Халупа
Як відомо, Гео Шкурупій писав так само і прозу. Де він залишив глибший слід - у поезії чи в прозі? На це запитання Тараса Марусика відповідає професор Київського університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук, лауреат Шевченківської премії Юрій Ковалів.
Юрій Ковалів
Я думаю, що таки у прозі, тому що ця проза дуже серйозна. Це якраз була така тенденція у 20-ті роки: перша половина 20-тих років - це майже суцільна поезія, друга половина - це проза, проза експериментальна.
Якщо говорити про прозу Гео Шкурупія - це спочатку були оповідання, скажімо, «Переможець дракона» 1925 рік, «Пригоди машиніста Горна», «Штаб смерті» - 1926 рік, «Патетична ніч», «Страшна митриця» - 1930 рік, «Монгольське оповідання» - 1932 рік. Але найкращі у нього твори, на мою думку, це експериментальтакі твори:«Двері в день» 1929 рік і «Жана батальйонерка» 1930 рік. Однак, у нього був ще один твір - це «Міс Адрієна» 1934 рік.
Тарас Марусик
Коли дослідники пишуть про цей період української літератури, я маю на увазі про 20-ті роки, які охоплюють і поезію і прозу, то вживають термінів «модернізм», «авангард», «футуризм» і тому подібне. А в якому жанрі творив Гео Шкурупій, зокрема свою експериментальну прозу?
Юрій Ковалів
Тут треба сказати, що ця проза була десь перегукувалася багато у чому з іншою експериментальною прозою , скажімо, у Домантовича- Петрова «Дівчинка з медведиком», з’явилися романи Куліша, «Майстер корабля» Яновського, Леонід Скрипник видав книжку, яка називалася «Інтелігент», Бузько видав книжку «Голяндія» і так далі. Словом, це була ціла тенденція, до якої були прилаштовані, тобто, писали цю прозу і модерністи, і авангардисти.
Але їх не слід плутати. Чому? Тому що авангардисти- це врешті-решт, культура вулиці, культура деструкції, культура мета-мистецтва. А модерністи тяжіли до аристократизму духу. Тому, наприклад, не можна ставити поряд Лесю Українку і Семенка. Вони абсолютно відмінні. Так само відмінний і Домантович або Майк Йогансен від Гео Шкурупія. Що їх поєднувало? Експериментування: безсюжетні твори, або з загостреним сюжетом твори, починаючи від Едгара По - це їх улюблені попередники. Ця проза, вона десь вже завбачала майбутню прозу таку, як химерна проза, яка у нас пізніше з’явилася: Земляк Василь, Міняйло і так далі.
Близьким, може, Гео Шкурупій був до пізнішої прози, але модерністської прози Еми Андієвської, її «Повість про добру людину»... Якраз тут є певні перегуки.
Якщо говорити про «Двері в день», там є такий герой Арсен Теодорович Гай і чимось він нагадує Гофмана. Тобто, він має якусь таку протеїчну натуру, має певну несталість. Він сидить в кав’ярні, ніде не рухається, а всі події обертаються довкола нього. Він собі подумки уявляє себе первісною людиною, у когось там закохується, ще щось там, а події, по суті, немає. Це все відбувається в його голові.
Натомість у «Жані-батальйонерці» події таки відбуваються на початку. Це інтрига. Там є студент Стефан Бойко. Він закохується в неї і з’являється ще Голуб’ятников, який теж хоче відбити Жану- батальйонерку у Стефана. І що з того вийде? А далі виходить дуже дивна річ. Жана-батальйонерка, тобто, вона сама Жанна Де’Арк, тобто якась тут алюзія на відому героїню французької історії і алюзія на ті події, які були у 14-ті та 20-ті роки, коли жінки йшли до війська. І вона стає іншою. До речі, це теж не новий прийом , тому що ми його вже зустрічали у новелі «Кіт у чоботях» Хвильового. Тобто, жінка, яка стає іншою, вона втрачає свою жіночість. А подій, по суті, начебто теж не відбувається. Вони між собою навіть не мають якогось певного зв’язку. Це своєрідний колаж, він був започаткований в літературі якраз експериментальної прози 20-тих років. Це дуже цікаве явище.
Ірина Халупа
Послухайте фрагмент з роману “Двері в день”. Однойменний том вибраного вийшов у Києві в “Радянському письменнику” в 1968 році.
Двері в ніч
Дами, одягнені з примхами і коштовно, потрапляли в жовті плями світла і, зваблені безпосередністю вулиці, що намагається порушувати усі уставлені традиції, мріяли про вільне кохання, заохочуючи чоловічків блискучими поглядами до рішучих вчинків.
Жінки, в спідницях вище колін, виставляли на простір сліпучі ноги в шовкових панчохах і гріли голі руки й декольте в огні електричних люстр. Криваві вуста лишали на папіросах темно-червоні сліди і викликали уяви про насильства й кримінальні злочини. Венерами Мілоськими жінки миготіли в очах чоловіків, закликаючи до зради і до фатальних вчинків.
Коло одного із столиків, перед кількома пляшками пива, самотньо сидів чоловік в синьому костюмі, в кепі, що його одягають майже всі з нас, і трохи сп’янілий. Це був Теодор Андрійович Гай, що в його міцній постаті відчувалося безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах.
Гай налив пива в шклянку, випив його і замислено схилився до столу. Його погляд встромився в мокру газету, що була замість скатертини і він завмер.
Але ось його погляд намацав знайомі літери, що перетворилися в слова та речення, і тепер Гай читав: «Уряд СРСР уповноважив свою делегацію запропонувати цілковите скасування всіх сухопутних, морських та повітряних сил. Щоб здійснити це, уряд СРСР пропонує такі заходи: 1.
Розпустити ввесь особистий склад сухопутних, морських та повітряних Збройних Сил. 2.
Знищити всі військові знаряддя, засоби військово-хімічної боротьби й інші засоби озброєння та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному війську. 3.
Ліквідувати всі морські та повітряні гармати. 4.
Припинити збори для навчання військової справи як в армії, так і в громадських організаціях. 5.
Видати закони про скасування військової служби як обов’язкової, так і добровільної. 6.
Видати закони, що забороняють збори резервів. 7.
Знищити фортеці, морські й повітряні бази... 8.
Ліквідувати військові заводи та військово-виробничі устаткування на заводах загальної промисловості...»
Гай одірвався від газети. Це в далекій і чужій Женеві його уряд турбувався долею всієї людськості. Це була геніальна пропозиція, що ще не бачила рівних собі. Це був вибуховий матеріал, що міг знищити всі традиції, що звільняв людськість від жорстокості пануючих класів.
Це випереджало час і простір дії.
Хіба може бути щось простіше за цю пропозицію! Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати – і людськість вільна! Вона може творити нове.
«Хіба не так само і з однією людиною? – думав Гай. – Хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?»
Ірина Халупа
Чи можна вважати з далини столітньої давності, що Гео Шкурупій помилявся, проповідуючи революційні переміни в літературі, оголошуючи війну будь-яким традиціям? Чи можна стверджувати сьогодні, коли Гео Шкурупію вже минає аж сто літ, що його безмежна віра в торжество оновлень була даремною? А його впевненість у нескінченності та незнищенності своїх власних сил наївною?.. Ці та інші питання про ще й далі маловідомого Шкурупія розглядає Надія Степула.
Надія Степула
Письменник, який їздив селами України з бригадами «колективізаторів» у 1930 році, коли геноцид в Україні набирав обертів, і письменник, залюблений в Україну як патріот – чи це один і той же Гео Шкурупій?
Автор книг «Психотези. Вітрина третя» і «Барабан. Вітрина друга» , якими оголошувалася війна рутині українських літературних традицій, і автор поеми «Зима», де з’являється сатира на учасників тієї горезвісної колективізації, до якої і він був причетний, – це один і той же Шкурупій? А де Шкурупій справжній: коли він писав про себе: «Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ», чи коли писав у вірші «Голод» : «Я північний, муругий вовк, владар безмежних сухих степів. Я підковою спеки весь хліб потовк і вночі над мерцями вив»?
Напевне, Гео Шкурупій був справжнім і там, і там, в усьому, що торкалося його й чого торкався він – очима, душею, пером. Проголошуючи раз по раз у своїх поезіях смерть ідеологічним ворогам, намагаючись то відтворювати словом нав’язаних революційною більшовицькою ідеологією міф, то деструктуючи цей міф уже в інших творах, Гео Шкурупій був на диво різноманітним у собі. А це головна ознака того, що він був і залишається цікавим кожному, хто гортатиме сторінки його книг.
Жаль тільки, що книги ці вже стали майже недоступними раритетами, а нових перевидань - не густо. Та й ті збірники, підручники, історії літератури різних часів та різного штибу довідкові видання, які в Україні час від часу з’являються, постать Гео Шкурупія чомусь ігнорують. А ті, що згадують, не можуть достеменно уточнити, чому письменник опинився в концтаборі на Соловках?
Висуваються різні версії: за поему «Зима», де сатирично висміяв голів новітніх колгоспів і колективізацію, або ж за те, що пропагував необхідність підніматися українській літературі до рівня європейської та американської.
Ірина Халупа
Яр Славутич припускає, що причиною арешту Шкурупія була його збірка «Зима 30-го року». Суміш віршів і прози, де автор осміював голів новостворених колгоспів. Ігор Качуровський висуває інше припущення.
Ігор Качуровський
На мою думку, причиною була повість «Жанна батальйонерка». Це, до речі, єдиний прозовий твір Гео Шкурупія, передрукований на Заході, конкретно, у журналі «Сучасність» за 1982 рік.
Героїня повісті Жанна під час Першою Світової війни йде добровольцем до російської армії, а саме, до того жіночого батальйону, що охороняв Зимовий палац у Петрограді. Світогляд героя, його спрямування метрально протилежні: він революціонер більшовицького напрямку. Шляхи героїв розходяться. Але читач сподівається, що автор десь на останніх сторінках твору знову зведе їх докупи, коли герой потрапляє до Петрограда. Але у друкованому тексті ані радісної, ані трагічної зустрічі немає. Лише про героїню сказано, що десь вона загубилася у вихорі подій. Точного виразу зараз не пригадую. Шкурупій довів читача до розв’язки і... зненацька покинув.
Я припускаю, що розв’язка у творі була. Це могло бути щось на зразок «Безодні» Леоніда Андреєва, але її вилучено. З історії відомо, що більшовики атакували Зимовий палац. Жіночий батальйон склав зброю. А що ж було далі? А далі дівчат завели до манежу і там всю тисячу згвалтували на смерть. То ж Гео Шкурупій заторкнув не дозволену тему.
Щось подібне зробив свого часу Грицько Косинка. Він одне з оповідань починає словами: «Чотири дні ревуть гармати на околицях Медвина». А люди знали, що Медвин - це село, яке противилося більшовицькій навалі і все село було знищено. Всіх чоловіків розстріляно, всіх жінок до дної, яких впіймали - згвалтовано. Щось подібне, можливо, заторкнув цією повістю і Гео Шкурупій.
Ірина Халупа
Професор Качуровський розповів про збірник «З порога смерті», в ньому є стаття про Гео Шкурупія. Завдяки статті ми тепер знаємо: письменника заарештовано в грудні 1934. Навесні 35-го його судили і то двічі, оскільки на суді в березні він відмовився від вимушених зізнань. На другому суді в квітні того ж року Шкурупія засуджено до десяти років виправнотрудових робіт з ураженням на правах на три роки і з конфіскацією майна. Покарання він відбував у Соловецькому концтаборі.
Збереглися спогади Семена Підгайного, який оповідає, що Шкурупій працював на городі, був товариський, користався симпатією співв’язнів. 25 листопада 37-го року особлива трійка - сесія Ленінградського НКВД засудила до розстрілу багатьох соловецьких в’язнів українського роду. Серед них був і Ґео Шкурупій. Вирок виконано 8-го грудня.
Натомість професор Ковалів стверджує щось інше. Він каже, що Ґео Шкурупія нікуди ніхто не засилав. Шкурупія разом із Михайлом Семенком та Майком Йогансеном було розстріляно в Харкові 28 листопада 1937-го року.
Отже, 100 років після його народження, ми ще й досі не маємо точної дати смерті письменника Ґео Шкурупія.
Дорогі слухачі, на цьому наш час вичерпаний. Відгукніться. Пишіть нам на таку адресу. Поштовий індекс 01 001 Київ 1 Головна Пошта Абонентна скринька 496 Радіо «Свобода» Ми чекаємо Ваших листів.
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з Вами до наступного тижня і як завжди, бажаю Вам ясної погоди на душі.
