Київ-Прага, 23 квітня, 2003 р.
Олекса Боярко
Голодомор 1932-33 років, пам‘ять про нього і дискусії щодо сьогоднішньої його оцінки – тема програми «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.
У Львові відбулася презентація документально-публіцистичної повісті “Тіні незабутих предків”. Її автор – Софія Денисенко, мовознавець, професор, очевидець Великого Голоду 1933 року. Розповідає Галина Терещук.
Галина Терещук
Родина Софії Денисенко походить з Полтавщини, з козаків. Після голодомору 1933-го з великої родини Денисенків залишилося лише п’ятеро осіб. Пані Софія зізналася, що вона ніколи і гадки не мала розповідати про своїх рідних, які загинули від голодної смерті, організованою більшовицькою системою. Але у 1989 році, розповідаючи професору Сорбонському університетові історію своєї родини, жінка прислухалася до його поради викласти згадані факти у книзі, розповісти про те, як було знищено селянина-господаря, традиції українського села. “Вирував голод 1933-го, повсюди, особливо на станціях, біля магазинів сиділи, лежали, валялись десятки обірваних, немитих, опухлих, або одні кістки та шкіра, з голодним поглядом чоловіків, дітей, жінок,” – пригадує у своїй книзі Софія Денисенко . “Одні просили милостиню, другі пропонували ніби щось на продаж, люди лежали просто на землі, готові до смерті, байдужі до всього навколишнього. А скільки цих трупів лежало по вулицях ранками...” Маленька сестра пані Софії надибала кілька бурячків, та раптом з’явилися самозвані хазяї поля, накинулися на неї, почали лупцювати, дитину забили до смерті. У своїй книзі Софія Денисенко пише, що голодомору 1933 року передував 1929-й, рік колективізації, який знищив селянина-господаря. Про голодомор 1933 Софія Денисенко пише як про боротьбу проти національної свідомості українця, і її книга стала ще одним живим свідченням цієї трагедії.
Олекса Боярко
А тепер – слово людині, котра пережила голодомор. Ігор Качуровський, знаний вчений-гуманітарій і поет, змушений емігрувати після Другої світової війни, кілька десятиліть збирав свідчення очевидців голодомору. На основі цих свідчень і власних спостережень він написав поему “Село”, яка прийшла до читачів Великої України тільки наприкінці 90-х років. Отже, слово Ігореві Качуровському.
Ігор Качуровський
Зв’язку з селом ми ніколи не переривали, мати моя мала таку вдачу, що вона з усіма людьми дуже швидко знайомилася і приятелювала. Отже, їй знайомі селяни довіряли те, що, може, ближчим не довіряли. Я збирав матеріали тоді і пізніше – те, що чув, те, що розповідали, потім я записував це у формі віршів. Багато чого я також записав у формі наукового викладу, зібрав достатню кількість матеріалів на докторську дисертацію - те, що друкувалося в українські еміграційній пресі, те, що я бачив і чув від людей, що назбирала моя мати. Мої вірші певною мірою основані на автобіографічних подіях, хоча вони дещо змінені. На основі таких конкретних подій базується один розділ поеми “Село”:
І пригадалась наша перша втеча. Осінній вітер. Пітьма дощова. Калюжі. Холод. Стоптана трава І листя облетілого хуртеча. І чоловіча постать під вікном, Що шепотіла – страшно йняти віру -: “ – Цієї ночі... з дітьми.. до Сибіру... Тікайте швидше.. та не йдіть селом...” Це впало так нежданно і раптово, Наначе щось порвалося в душі. Адже ніщо для втечі не готове, І на столі – такі смачні книші. Що кинемо? Що візьмемо з собою? Де притулитись? І куди піти? І мовчки перевірили набої І батько мій і парубки-брати. І не того, на нас вигонять з дому, Мені в ту мить найбільше стало жаль: До болю захотілося малому В руці стиснути браунінга сталь.
О Господи! Садиба.. хата... речі... – Невже повік?.. Не вернемось невже? А ніч немов призначена для втечі: Ніхто не знайде і не встереже. Бо дощ січе по шибах безупину І дикий вітер роздягає сад. ... Дві паляниці, сала добрий шмат Вже в полотняну вкинуті торбину. А все добро, нажите на віку, Зосталося отак, напризволяще. Лиш з одягу святного що найкраще Ми встигли захопити нашвидку. Ми тихо вийшли і замкнули двері, І зразу загубилися в імлі. А миска непочатої вечері Лишилась парувати на столі. За клунею – городу чорні скиби, Цупка, липуча і важка земля... Щось там, од вулиці, майнуло ніби І голоси почулися здаля. Мерщій! Мерщій! Вже стукають до хати. Впізнати лайку: “ – Бач, замкнувся, гад!” Мерщій! Мерщій! Це нас прийшли забрати. - І витягає пістолета брат. Село праворуч. Клуні і левади. Вечірні вікна – низка світлих плям. Ліворуч – берегів відлогі спади, Ріка внизу. Сюди дорога нам. І в неба просячи страшного суду, Назустріч ночі, вітрові й дощу, Сказав я, що ніколи не прощу. Ніколи не прощу і не забуду. Очерета і морок навкруги. Вже чуть, як в двері вибили з одвірку... І ми йдемо край чорної саги, Де не відбилась ні єдина зірка.
Це властиво була прелюдія голоду. Село було поділене на кілька класів, чи кляс, як тоді казали: на куркулів, середняків, бідняків. Серед куркулів була виділена група “експортних” – це ті, яких було виділено для вивозу в Сибір. Разом в СРСР було вивезено в тайгу від 12 до 15 мільйонів куркулів. Це, мабуть, більше, ніж тих, хто помер з голоду. Про них забувають, пам’ятають тільки тих, хто помер з голоду. З голоду померло ще стільки ж. Скільки було населення на Україні – ми не знаємо точно. Про голод говорять всі, бо мешканці міст бачили, як селяни проходили до міста, жебрували, вмирали на вулицях, намагалися в 1933 році навесні прорватися, але було зроблено кордони між Україною і Росією, і ті, хто хотіли йти пішки в Росію, були завернені і загинули по дорозі - на Полтавщині, Чернігівщині від голоду, холоду, вертаючись назад на голодну Україну. Отже, говорити тільки про голод не можна, бо приблизно стільки ж померло і від холоду в Сибіру, хоча, мабуть, не всі вивезені померли. Всього розкуркулено було від 20 до 22 мільйонів осіб. З них 15 мільйонів вивезено в тайгу. Решта куркулів поховалася на Донбасі, в інших промислових містах Радянського Союзу, виїхала в Грузію, де, як казали за часів Брежнєва, радянської влади не було. Отже, з куркулів частина загинула в Сибіру, частина врятувалася. Гинули середняки, селяни, які лишалися на Україні. Ті, що вчора були середняками, були оголошені куркулями і їх розкуркулили інакше – це був прогресивний податок, коли призначалося сто пудів зерна вивезти, коли вивіз 100, призначали двісті, коли вивіз якимось чином двісті, призначали 400. Це люди, яких розкуркулили тут же на місці і лишили їх, часом записали в колгоспи, часом виселили з району, тих загинула частина, але не всі.
Найменший голод був на Півночі України, найстрашніший був на Херсонщині. Голод почався вже в грудні 33 року. Найлегший голод був на Вінниччині, бо по всій Україні тоді було обприскано отруйною рідиною сади. Сади гинули, люди не могли харчуватися городиною у 32-му році, а в 33-му вже гинули. На Вінниччині якимось чином забули, чи хтось не дозволив, обприскати отрутою сади, і сади там збереглися, тому найменша кількість померлих від голоду на Вінниччині. Скільки було населення на Україні – ніхто не знає. За радянськими даними було 29 мільйонів з чимось, за рахунками одного польського економіста – 32 мільйона 900 тисяч, але якщо порахувати по окремих селах – то було 35–36 мільйонів або і більше.
Чи були страшні випадки? Так, люди вбивали один одного, чоловік вирізав всю родину, щоб не гинути з голоду, божеволіли, їли людське м‘ясо, собачину їли по містах. В селах собачини не їли, бо 1928-го року навесні всіх собак на селах вистріляно. Так що це неправда, буцімто харчувалися собачиною. Лише в містах і містечках, де також був голод або приходили голодні селяни, там могли їсти собачину. Куркульську худобу зачинили у вагонах, там вона й видохла. Збирали дітей куркульських, звозили в одну хату, там труїли чадним газом. Одним словом, сваволя було повна, роби що хочеш. І це робили самі селяни, присилали якогось одного представника з міста, спочатку 25-тисячники, на весь Радянський Союз 25 тисяч комуністів пішли на село, потім є ще додалося. Одним словом, разом, по всьому СРСР розкуркулювання провадили 36 тисяч комуністів, але їм допомагало вдвічі більше чи втричі селян з кожного села. Знаходили людей, які готові були заради влади над ближнім робити все, що їм скажуть.
Олекса Боярко
Сімдесяті роковини голодомору збіглися із Роком Росії в Україні. У цих двох країнах по-різному дивляться на багато які проблеми давньої і недавньої історії, у тому числі – і на проблему голодомору. Перед мікрофоном Юлія Жмакіна.
Юлія Жмакіна
Ініціатори проведення Року Росії в Україні у різні способи підкреслюють нерозривність дружби народів двох країн. І зазирати в історію не варто - і не просто тому, що ця історія могла б зіпсувати враження від тої ж таки дружби. Це спільна історія, історія страждань, і навіть роковини голодомору – це не привід скасовувати Рік Росії в Україні. Таку думку висловив міністр культури Росії Михайло Швидкой: “ Так, як постраждали і російський, і український народи під час репресій 30-років, під час голоду, який був і на Поволжі, а не лише в Україні, так, як постраждали ми з вами разом, я ще раз підкреслюю, ми з вами разом, від радянської влади, не постраждав, мабуть, жоден народ, який проживав у тодішньому Радянському Союзі. Зрозуміло, що знищували українську інтелігенцію, яку тоді звинувачували у буржуазному націоналізмі. Це зрозуміло. Але російська інтелігенція знищувалася від 17 року, і це теж треба пам”ятати. І ви знаєте, коли ми зараз говоримо про те, що треба піти і вибачитися росіянам перед українцями, то у цьому є якесь глибинне нерозуміння історії.”
Натомість в Україні поширеною є принципово інша думка. Говорить професор, директор львівського відділення Інституту археографії НАН України Ярослав Дашкевич: “Що значить рік Росії в Україні? Цей рік вимагає від істориків, я маю на увазі – справжніх істориків – вивчати різні аспекти російсько-українських відносин, починаючи з порушення Москвою угод з Богданом Хмельницьким і з іншими гетьманами, далі – про голодомор, про великий терор, про винищення української інтелігенції”.
Олекса Боярко
У травні Верховна Рада України має дати офіційну оцінку причин голодомору 1932-33 років. Але, очевидно, і тоді не можна буде поставити остаточну крапку на цій трагічній сторінці в історії України. З вами була програма «Ми український народ: З празької студії вів передачу Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Голодомор 1932-33 років, пам‘ять про нього і дискусії щодо сьогоднішньої його оцінки – тема програми «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.
У Львові відбулася презентація документально-публіцистичної повісті “Тіні незабутих предків”. Її автор – Софія Денисенко, мовознавець, професор, очевидець Великого Голоду 1933 року. Розповідає Галина Терещук.
Галина Терещук
Родина Софії Денисенко походить з Полтавщини, з козаків. Після голодомору 1933-го з великої родини Денисенків залишилося лише п’ятеро осіб. Пані Софія зізналася, що вона ніколи і гадки не мала розповідати про своїх рідних, які загинули від голодної смерті, організованою більшовицькою системою. Але у 1989 році, розповідаючи професору Сорбонському університетові історію своєї родини, жінка прислухалася до його поради викласти згадані факти у книзі, розповісти про те, як було знищено селянина-господаря, традиції українського села. “Вирував голод 1933-го, повсюди, особливо на станціях, біля магазинів сиділи, лежали, валялись десятки обірваних, немитих, опухлих, або одні кістки та шкіра, з голодним поглядом чоловіків, дітей, жінок,” – пригадує у своїй книзі Софія Денисенко . “Одні просили милостиню, другі пропонували ніби щось на продаж, люди лежали просто на землі, готові до смерті, байдужі до всього навколишнього. А скільки цих трупів лежало по вулицях ранками...” Маленька сестра пані Софії надибала кілька бурячків, та раптом з’явилися самозвані хазяї поля, накинулися на неї, почали лупцювати, дитину забили до смерті. У своїй книзі Софія Денисенко пише, що голодомору 1933 року передував 1929-й, рік колективізації, який знищив селянина-господаря. Про голодомор 1933 Софія Денисенко пише як про боротьбу проти національної свідомості українця, і її книга стала ще одним живим свідченням цієї трагедії.
Олекса Боярко
А тепер – слово людині, котра пережила голодомор. Ігор Качуровський, знаний вчений-гуманітарій і поет, змушений емігрувати після Другої світової війни, кілька десятиліть збирав свідчення очевидців голодомору. На основі цих свідчень і власних спостережень він написав поему “Село”, яка прийшла до читачів Великої України тільки наприкінці 90-х років. Отже, слово Ігореві Качуровському.
Ігор Качуровський
Зв’язку з селом ми ніколи не переривали, мати моя мала таку вдачу, що вона з усіма людьми дуже швидко знайомилася і приятелювала. Отже, їй знайомі селяни довіряли те, що, може, ближчим не довіряли. Я збирав матеріали тоді і пізніше – те, що чув, те, що розповідали, потім я записував це у формі віршів. Багато чого я також записав у формі наукового викладу, зібрав достатню кількість матеріалів на докторську дисертацію - те, що друкувалося в українські еміграційній пресі, те, що я бачив і чув від людей, що назбирала моя мати. Мої вірші певною мірою основані на автобіографічних подіях, хоча вони дещо змінені. На основі таких конкретних подій базується один розділ поеми “Село”:
І пригадалась наша перша втеча. Осінній вітер. Пітьма дощова. Калюжі. Холод. Стоптана трава І листя облетілого хуртеча. І чоловіча постать під вікном, Що шепотіла – страшно йняти віру -: “ – Цієї ночі... з дітьми.. до Сибіру... Тікайте швидше.. та не йдіть селом...” Це впало так нежданно і раптово, Наначе щось порвалося в душі. Адже ніщо для втечі не готове, І на столі – такі смачні книші. Що кинемо? Що візьмемо з собою? Де притулитись? І куди піти? І мовчки перевірили набої І батько мій і парубки-брати. І не того, на нас вигонять з дому, Мені в ту мить найбільше стало жаль: До болю захотілося малому В руці стиснути браунінга сталь.
О Господи! Садиба.. хата... речі... – Невже повік?.. Не вернемось невже? А ніч немов призначена для втечі: Ніхто не знайде і не встереже. Бо дощ січе по шибах безупину І дикий вітер роздягає сад. ... Дві паляниці, сала добрий шмат Вже в полотняну вкинуті торбину. А все добро, нажите на віку, Зосталося отак, напризволяще. Лиш з одягу святного що найкраще Ми встигли захопити нашвидку. Ми тихо вийшли і замкнули двері, І зразу загубилися в імлі. А миска непочатої вечері Лишилась парувати на столі. За клунею – городу чорні скиби, Цупка, липуча і важка земля... Щось там, од вулиці, майнуло ніби І голоси почулися здаля. Мерщій! Мерщій! Вже стукають до хати. Впізнати лайку: “ – Бач, замкнувся, гад!” Мерщій! Мерщій! Це нас прийшли забрати. - І витягає пістолета брат. Село праворуч. Клуні і левади. Вечірні вікна – низка світлих плям. Ліворуч – берегів відлогі спади, Ріка внизу. Сюди дорога нам. І в неба просячи страшного суду, Назустріч ночі, вітрові й дощу, Сказав я, що ніколи не прощу. Ніколи не прощу і не забуду. Очерета і морок навкруги. Вже чуть, як в двері вибили з одвірку... І ми йдемо край чорної саги, Де не відбилась ні єдина зірка.
Це властиво була прелюдія голоду. Село було поділене на кілька класів, чи кляс, як тоді казали: на куркулів, середняків, бідняків. Серед куркулів була виділена група “експортних” – це ті, яких було виділено для вивозу в Сибір. Разом в СРСР було вивезено в тайгу від 12 до 15 мільйонів куркулів. Це, мабуть, більше, ніж тих, хто помер з голоду. Про них забувають, пам’ятають тільки тих, хто помер з голоду. З голоду померло ще стільки ж. Скільки було населення на Україні – ми не знаємо точно. Про голод говорять всі, бо мешканці міст бачили, як селяни проходили до міста, жебрували, вмирали на вулицях, намагалися в 1933 році навесні прорватися, але було зроблено кордони між Україною і Росією, і ті, хто хотіли йти пішки в Росію, були завернені і загинули по дорозі - на Полтавщині, Чернігівщині від голоду, холоду, вертаючись назад на голодну Україну. Отже, говорити тільки про голод не можна, бо приблизно стільки ж померло і від холоду в Сибіру, хоча, мабуть, не всі вивезені померли. Всього розкуркулено було від 20 до 22 мільйонів осіб. З них 15 мільйонів вивезено в тайгу. Решта куркулів поховалася на Донбасі, в інших промислових містах Радянського Союзу, виїхала в Грузію, де, як казали за часів Брежнєва, радянської влади не було. Отже, з куркулів частина загинула в Сибіру, частина врятувалася. Гинули середняки, селяни, які лишалися на Україні. Ті, що вчора були середняками, були оголошені куркулями і їх розкуркулили інакше – це був прогресивний податок, коли призначалося сто пудів зерна вивезти, коли вивіз 100, призначали двісті, коли вивіз якимось чином двісті, призначали 400. Це люди, яких розкуркулили тут же на місці і лишили їх, часом записали в колгоспи, часом виселили з району, тих загинула частина, але не всі.
Найменший голод був на Півночі України, найстрашніший був на Херсонщині. Голод почався вже в грудні 33 року. Найлегший голод був на Вінниччині, бо по всій Україні тоді було обприскано отруйною рідиною сади. Сади гинули, люди не могли харчуватися городиною у 32-му році, а в 33-му вже гинули. На Вінниччині якимось чином забули, чи хтось не дозволив, обприскати отрутою сади, і сади там збереглися, тому найменша кількість померлих від голоду на Вінниччині. Скільки було населення на Україні – ніхто не знає. За радянськими даними було 29 мільйонів з чимось, за рахунками одного польського економіста – 32 мільйона 900 тисяч, але якщо порахувати по окремих селах – то було 35–36 мільйонів або і більше.
Чи були страшні випадки? Так, люди вбивали один одного, чоловік вирізав всю родину, щоб не гинути з голоду, божеволіли, їли людське м‘ясо, собачину їли по містах. В селах собачини не їли, бо 1928-го року навесні всіх собак на селах вистріляно. Так що це неправда, буцімто харчувалися собачиною. Лише в містах і містечках, де також був голод або приходили голодні селяни, там могли їсти собачину. Куркульську худобу зачинили у вагонах, там вона й видохла. Збирали дітей куркульських, звозили в одну хату, там труїли чадним газом. Одним словом, сваволя було повна, роби що хочеш. І це робили самі селяни, присилали якогось одного представника з міста, спочатку 25-тисячники, на весь Радянський Союз 25 тисяч комуністів пішли на село, потім є ще додалося. Одним словом, разом, по всьому СРСР розкуркулювання провадили 36 тисяч комуністів, але їм допомагало вдвічі більше чи втричі селян з кожного села. Знаходили людей, які готові були заради влади над ближнім робити все, що їм скажуть.
Олекса Боярко
Сімдесяті роковини голодомору збіглися із Роком Росії в Україні. У цих двох країнах по-різному дивляться на багато які проблеми давньої і недавньої історії, у тому числі – і на проблему голодомору. Перед мікрофоном Юлія Жмакіна.
Юлія Жмакіна
Ініціатори проведення Року Росії в Україні у різні способи підкреслюють нерозривність дружби народів двох країн. І зазирати в історію не варто - і не просто тому, що ця історія могла б зіпсувати враження від тої ж таки дружби. Це спільна історія, історія страждань, і навіть роковини голодомору – це не привід скасовувати Рік Росії в Україні. Таку думку висловив міністр культури Росії Михайло Швидкой: “ Так, як постраждали і російський, і український народи під час репресій 30-років, під час голоду, який був і на Поволжі, а не лише в Україні, так, як постраждали ми з вами разом, я ще раз підкреслюю, ми з вами разом, від радянської влади, не постраждав, мабуть, жоден народ, який проживав у тодішньому Радянському Союзі. Зрозуміло, що знищували українську інтелігенцію, яку тоді звинувачували у буржуазному націоналізмі. Це зрозуміло. Але російська інтелігенція знищувалася від 17 року, і це теж треба пам”ятати. І ви знаєте, коли ми зараз говоримо про те, що треба піти і вибачитися росіянам перед українцями, то у цьому є якесь глибинне нерозуміння історії.”
Натомість в Україні поширеною є принципово інша думка. Говорить професор, директор львівського відділення Інституту археографії НАН України Ярослав Дашкевич: “Що значить рік Росії в Україні? Цей рік вимагає від істориків, я маю на увазі – справжніх істориків – вивчати різні аспекти російсько-українських відносин, починаючи з порушення Москвою угод з Богданом Хмельницьким і з іншими гетьманами, далі – про голодомор, про великий терор, про винищення української інтелігенції”.
Олекса Боярко
У травні Верховна Рада України має дати офіційну оцінку причин голодомору 1932-33 років. Але, очевидно, і тоді не можна буде поставити остаточну крапку на цій трагічній сторінці в історії України. З вами була програма «Ми український народ: З празької студії вів передачу Олекса Боярко.
