Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 02:48

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні слухачі. В ефірі “Віта Нова”.

Хроніки цьогорічного весняного сезону, певно, таки здобудуться на пальму першості з-посеред артефактів недокрівного національного буття. Тут вам і несподіваний зимовий сніг у квітні, і загадкова конституційна реформа, і раптове перевдягання вчора ще всесильного аграрного лобіста в тюремний “кліфт”.

А десь, на відстані простягнутої руки, у цьому ж таки вимірі, вщерть заповнені опозиційним людом Софійська площа і Хрещатик на Шевченкові роковини. На українському подієвому рідколіссі така ущільненість у часі різноманітних подій лякає і обнадіює водночас. І хоча страхи наші по-старому гіллясті, але й надія, як це не дивно, вже не видається несподіваною і алогічною. Відчувається, що під товщею зашкарублого офіціозу щось нуртує. Щось сильне і пружне. Не випадково ж це передчуття змушує в наші дні багатьох подумки повертатися до епохи “ранньої” перебудови, коли на тлі змертвілих декорацій на кін виходили нові сутності.

Тим більше доречною, отже, видається розмова у сьогоднішньому випуску радіожурналу “Віта Нова” за найцікавіший і досі належно не поцінований феномен українського життя того часу – Український Культурологічний Клуб. Спільноту, яка вперше по десятиліттях терору і репресій зуміла органічно поєднати традиційну поміркованість українофільсько-дисидентського культурництва з радикальним імперативом політичного усамостійнення України. Інституцію, що, зрештою, переросла організаційні форми клубу чи дискусійного гуртка. Проте, на відміну від багатьох суто політичних “контор”, УКК таки здобувся на власний стиль і власну легенду.

Далі – в матеріалі культуролога Олександра Хоменка.

Олександр Хоменко

Фундованому вереснем 1987-го року у Києві групою українських опозиційних інтелектуалів, Українському культурологічному клубові, що не кажи, пощастило. Принаймні, з часом. Його з”ява і діяльність у тонкому хронологічному відтинку поміж пластами двох епох – монументального совкового тоталітаризму і надпотужного сплеску політичної активності суспільства у 1989-91 роках – уможливили цю натепер більше ніким і нічим не повторену акустику чину.

Після героїчної катастрофи герільї УПА, подібні дискурси в українській буттєвості до появи УКК концептуалізувалися як увіч антагоністичні. Шістдесятницькі “володарі дум” – і легалізовані в компартійній ієрархії, і ув’язнені в мордовських таборах, - учасники гельсинського руху, - майже всі вони вимушені були обмежувати свою діяльність лише на оборону національної культури і правозахисту. Вони обороняли право українців читати нецензурованих Винниченка і Олеся, але не право України мати власні танкові дивізії.

Це зрозуміло: в останньому випадку правозахисник відразу ж трансформувався у політика – і потрапляв у силове поле підрозстрільної статті про “ізмєну Родінє”.

Ті ж одинаки, які зважувалися на відверту політику, найчастіше, за винятком хіба що Василя Стуса і Валентина Мороза, робили це без необхідної стилістичної завершеності. Інакше кажучи, їхні політичні програми були правильними, але нудними. УКК ці речі поєднувала – і то не механічно, а у їхньому внутрішньому розвитку і діалогізмі.

Павло Вольвач

Отут, аби з’ясувати, як дійшов до такого життя Український культурологічний клуб, якраз буде доречним погляд зсередини. Слово одному з батьків-засновників УКК, відомому громадському діячеві, журналісту Леоніду Мілявському:

Павло Вольвач

Отже, як це було? 1987 рік, якщо не помиляюсь. Як писав Сергій Набока, здається, кафе “Любава”, десь на виселках, на Оболоні...

Леонід Мілявський

Справа була так. Наприкінці літа 87-го року, а ми вже тоді – ми – це Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська і я вже три з половиною роки були на волі. Утворилася певна група людей, і ми подумали – треба щось робити, треба утворити якийсь осередок, якійсь центр тяжіння для таки би мовити антирадянськи, антикомуністично, націоналістично чи просто демократично налаштованих, які тоді були в Києві. Була низка тусовок, в яких взяли участь Сергій Набока, Вадим Галиновський, Інна Чернявська, Мар”ян Бєлєнький і Ваш покірний слуга. Ми вирішили, що ситуацію треба розгойдувати знизу, бо інакше нічого не буде, Україна так і залишиться в епосі застою. Отже, ми вирішили створити такий центр тяжіння, провести збори на тему: “Українська культури: міфи та реальність”. Треба сказати, що тоді деякі райкоми комсомолу, слідуючи за Москвою, були так би мовити продвинуті, почали грати роль “своєго парня”, крім того, вони хотіли, мабуть, перед ними було поставлено завдання гуртувати, як тоді почали говорити, неформалів. Було дуже важко, і було важко навіть собі уявити, щоб в кафе якомусь офіційно проводилася якась несанкціонована, неузгоджена з кимось акція.

Принаймні, в Києві це було вперше, мабуть, і на Україні це було вперше. 20 серпня 1987 року, увійшовши в зал, ми побачили безліч народу. З’явилися тоді вже звільнені політв’язні Олесь Шевченко, Юрій Бадзьо.

Збори проходили досить цікаво, сміло на той час. Присутні представники райкому комсомолу просто не знали, що робить. Ми ще кілька разів зібралися і вирішили утворити Український Культурологічний Клуб.

Павло Вольвач

Як говорив тогочасний комуністичний генеральний секретар: “Процес пішов”... І то неабияк. Тему продовжує культуролог Олександр Хоменко.

Олександр Хоменко

УКК видавав літературно-культурологічний часопис – і на його засіданнях деталізувалась стратегія творення першої в Україні некомуністичної партії – УГС. На філософській секції клубу обговорюють глибини метафізичних практик Сковороди і Шевченка – і ці ж люди майже відразу потому організовують ланцюгове голодування з вимогою звільнення українських політв’язнів. УКК став ініціаторів альтернативного офіціозному московському “благолєпію” святкування 1000-ліття хрещення України-Руси, на якому Євген Сверстюк зачитує свою витончено-філігранну доповідь – і це “засідання під відкритим небом” біля пам’ятника Святому Володимиру 5 червня 1988 року перетворюється фактично на перший український політичний мітинг перебудовчої доби. І навіть першу незалежну українську газету “Голос відродження” редагував голова ради культурологічного клубу Сергій Набока. В УКК співпрацювали Михайлина Коцюбинська і Зиновій Красівський, Леонід Мілявський і Павло Скочок, В”ячеслав Чорновіл і Степан Хмара, Сергій Білокінь і Микола Самійленко.

Високочолий митець тут потиснув руку гайдамацькому отаманові – і доти незворушному бюрократові відтоді стало якось відразу не по собі.

Павло Вольвач

В принципі, не така вже й тривала у часі епопея київського УКК, мала всі підстави на те, аби стати матеріалом абсурдистської драми в стилістиці Беккета чи Іонеско. 1987-88 роки, Горбачов закликає до гласності та “нового мишлєнія”, у білокам’яній гримлять своєю антисталіністською публіцистикою “Новий мір” і “Московскіє новості”. В Україні ж місцеві бронтозаври-партбоси на чолі з Щербицьким все це ніби й підтримують, та на наддніпрянських обширах - як у “благословенні” 70-ті” : у журналах – “Пост імені Ярослава Галана”, на телебаченні – “Актуальна камера”. Громадські ініціативи знизу розцінюються як антирадянська провокація.

Леонід Мілявський

Пан Швець, відомий нам, надрукував…

Павло Вольвач

Нинішній головний редактор газети “Факти”…

Леонід Мілявський

Саме так, надрукував в “Вечірці” розгромну статтю. Він розгромив все, починаючи з того, що Лесь Шевченко, відкриваючи збори, звернувся до присутніх “панове”, а не “товариші” і до того, що в доповіді Мілявського були перекручені факти, не було наведено доказів того, що був голодомор, що це була спрямована акція, що вона була спрямована проти українського народу. Естафету Швеця підхопив також дуже відомий Сергій Кичигин. Але тоді ситуація мінялася не по днях, а по годинах. Вже тон його статті був трошки інший. Він говорив, що це вороги, але розумні, з ними треба боротися теж розумно, а не просто клеяти ярлики.

Павло Вольвач

Розумно виходило не завжди. Більше якось за старою схемою “всенародного” таврування чи, коли накажуть, також всезагального “одобрямса”...

Читець: “Ми як справжні патріоти своєї Вітчизни, повністю підтримуємо курс політичного керівництва країни на демократизацію і гласність. Але не в формі сумнівної демократії і фальшивої гласності. Судячи з публікацій, ми не побачили з боку керівників УКК ділового настрою на конкретну роботу. Та, певно, його й не може бути, поки в УКК будуть заправляти люди, котрі займаються критиканством, а не конструктивною здоровою критикою.” З листа молодих робітників тресту “Київпідземшляхбуд-1”

Павло Вольвач

Таке ось цікаве і незвичне заповідалося “врем”ячко”. В його атмосферу нас, сьогоднішніх, вертає і Олександр Хоменко – теж, до речі, активний, хоч і малопомітний через паталогічну скромність, завсідник зібрань УКК.

Олександр Хоменко

Олегівська, 10. Містерійні декорації Подолу з урочистою нагірністю Андріївської церкви. Автентика мовлення українського села на Житньому базарі. Старий дім на схилах одного з праісторичних київських пагорбів – його сенс в глибинах, в лабіринтах потаємних коридорів-переходів цього, як мені тоді видавалося, заледве чи не рицарського замку. І зустрічі – з людьми, які самі стали частиною національного міфу. Шістдесятництво, концтабірні одісеї українців, УПА, навіть УНР – ці реалії там були не “словниковими холодинами”, а живими, конкретними людьми, що сиділи з тобою поряд в одній світлиці з великим українським килимом на стіні.

Та й слова там відлунювали зовсім по іншому, виповнюючись прямотою, цільністю, об’ємністю безпосереднього переживання. “Червона калина”, “синьо-жовті стрічки”, “зерно”, “дзвін”, “могили, де лежать козаки” – образи-метафори там-таки співаної Анатолієм Сухим і його рок-гуртом “Рутенія” “Неопалимої купини” переростають межі власних нормативних фіксацій, звістуючи з високостей київського неба одвічну і неперебутню достеменність українського болю і української правди.

Звучить пісня Анатолія Сухого.

Леонід Мілявський

Ми були першими, хтось мав бути першим, хтось організував перші несанкціоновані збори, першу вільну демонстрацію. А далі вже пішло. Виникли інші організації, яким вже було легше, їх вже не так переслідували, тим більше, що атмосфера мінялася і не в останню чергу під дією фактів утворення таких незалежних організацій, в першу чергу УКК.

Павло Вольвач

Дебют УКК сприяв тим тектонічним зсувам, що за якихось пару років струснили половиною світу і змінили епоху до невпізнання. В тій, новій епосі, будуть власні прем’єри і дебюти. Але то вже інша історія...

Це був радіожурнал “Віта Нова”, котрий ви можете слухати щовівторка. Нехай Вам щастить – шануйтеся і пильнуйте себе.

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG