Прага, 6 травня 2003 – У контексті воєнної акції в Іраку і контролю США у формуванні перехідного керівництва і у відбудові Іраку західні коментатори часто порушують справу або радше проблему домінуючої ролі Сполучених Штатів у світі. Цей факт, на думку багатьох оглядачів, породжує опір з боку недавніх близьких союзників США і допроваджує до розколу у західному демократичному світі.
Газета «Інтернешанел геральд трібюн» містить коментар Саймона Тисдола, який на самому початку ставить запитання: що потрібно було б зробити, щоб зупинити поширення однобічних впливів Сполучених Штатів? Саме на цьому коментарі ми зупинимося дещо детальніше. Автор розмірковує про три можливості розв’язати проблему. Перша, яку пропонує прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер, близький і вірний союзник Вашингтона. Блер пропонує Європі беззастережно прийняти «стратегічне партнерство» зі США, мати свої впливи і водночас користі від потужного потенціалу США. Але, як підкреслює автор, цей варіант ігнорує дві речі – історію і реальність. Суверенні держави рідко погоджуються на домінуючу роль іншої держави, навіть у рамках партнерства. Найчастіше вони чинять опір або намагаються обмежити впливи сильнішого партнера.
Згідно з іншим варіантом, за словами автора, європейські партнери США могли б припинити будь- який опір на всіх фронтах – політичному, економічному і дипломатичному. Проте автор називає таку можливість малообіцяючою. Єдиним розумним шляхом він вважає відновлення геостратегічного балансу, який може забезпечити лише багатосторонність. Але для цього, на думку автора, Європейський союз повинен поглибити інтеграцію через обмеження суверенності кожної із країн, зміцнити спільну оборону, економіку, фінансову і зовнішню політику. Водночас, як вважає автор, ООН мала би реформувати Раду безпеки для зміцнення довір’я і віри в те, що вона представляє інтереси усіх народів планети і належатиме у майбутньому усім, а не лише Сполученим Штатам.
Багато західних оглядачів продовжують коментувати міжнародний план врегулювання близькосхідного конфлікту під назвою «Дорожня карта». Серед позитивних відгуків на цю ініціативу не бракує і явно скептичних. Приміром, коментатори газети «Вашингтон пост» Ґарет Еванс і Роберт Малей вважають, що «Дорожня карта», яка передбачає кілька окремих фаз втілення її в життя обома сторонами, не дає чіткого визначення методів перевірки її виконання і не визначає жодних наслідків у випадку її невиконання. У зв’язку з цим автори передбачають безконечні суперечки між обома сторонами у справі обов’язків і конкретних кроків кожної з них.
Газета «Інтернешанел геральд трібюн» містить коментар Саймона Тисдола, який на самому початку ставить запитання: що потрібно було б зробити, щоб зупинити поширення однобічних впливів Сполучених Штатів? Саме на цьому коментарі ми зупинимося дещо детальніше. Автор розмірковує про три можливості розв’язати проблему. Перша, яку пропонує прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер, близький і вірний союзник Вашингтона. Блер пропонує Європі беззастережно прийняти «стратегічне партнерство» зі США, мати свої впливи і водночас користі від потужного потенціалу США. Але, як підкреслює автор, цей варіант ігнорує дві речі – історію і реальність. Суверенні держави рідко погоджуються на домінуючу роль іншої держави, навіть у рамках партнерства. Найчастіше вони чинять опір або намагаються обмежити впливи сильнішого партнера.
Згідно з іншим варіантом, за словами автора, європейські партнери США могли б припинити будь- який опір на всіх фронтах – політичному, економічному і дипломатичному. Проте автор називає таку можливість малообіцяючою. Єдиним розумним шляхом він вважає відновлення геостратегічного балансу, який може забезпечити лише багатосторонність. Але для цього, на думку автора, Європейський союз повинен поглибити інтеграцію через обмеження суверенності кожної із країн, зміцнити спільну оборону, економіку, фінансову і зовнішню політику. Водночас, як вважає автор, ООН мала би реформувати Раду безпеки для зміцнення довір’я і віри в те, що вона представляє інтереси усіх народів планети і належатиме у майбутньому усім, а не лише Сполученим Штатам.
Багато західних оглядачів продовжують коментувати міжнародний план врегулювання близькосхідного конфлікту під назвою «Дорожня карта». Серед позитивних відгуків на цю ініціативу не бракує і явно скептичних. Приміром, коментатори газети «Вашингтон пост» Ґарет Еванс і Роберт Малей вважають, що «Дорожня карта», яка передбачає кілька окремих фаз втілення її в життя обома сторонами, не дає чіткого визначення методів перевірки її виконання і не визначає жодних наслідків у випадку її невиконання. У зв’язку з цим автори передбачають безконечні суперечки між обома сторонами у справі обов’язків і конкретних кроків кожної з них.
