Нью-Йорк, 7 травня 2003 - Ще не почалося спорудження нових хмарочосів на місці зруйнованих терористами у Нью-Йорку 11-го вересня 2001-го року, а вже набирають будівельників.
Черга охочих почала формуватися на тротуарі біля приміщення відділку Профспілки металістів Нью-Йорка за добрих три дні до відкриття дверей. У місті, що переживає економічну скруту, нові робочі місця, як то кажуть, на дорозі не валяються. Тим більше, якщо це високооплачувані місця. Зарплата будівельника-металіста, що укладає сталеву арматуру, яка зміцннює бетон, становить 9500 доларів на місяць. Це з урахуванням медичного забезпечення, оплачуваної кількатижневої відпустки та інших пільг.
Профспілка металістів навіть не вимагає від своїх нових членів будівельної кваліфикації, бо всі новачки отримуватимуть стипендію для навчання на курсах підготовки, оплачуваних тією ж таки профспілкою.
Отож ,черга бажаючих на розі 76 вулиці та Третьої Авеню в Мангеттені була велетенська, вона зміїлася навколо усього кварталу. Профспілка оголосила набір 200 робітників, а прийшли мало не тисяча. Причому, серед них були не лише городяни, а й мешканці околиць і навіть прилеглих до Нью-Йорка міст. Кандидати приходили зі складними стільцями, розкладними кемпінговими ліжками, зі спальними мішками. Дехто розбивав нейлонові намети просто на хіднику.
“Ми очікуємо не лише робочого місця, ми очікуємо нашої кар”єри”, сказав 30-річний Пітер Буоно з містечка Гемпстед на Лонг-Айленді. І це справді так. За словами Роберта Ледвіта, бізнес-менеджера профспілки металістів, більшість нових членів профспілки працює, не звільняючись, аж до пенсії у 55 років. Отож, Пітер Буоно приїхав за три дні, отримав на руку пластиковий браслет з номером 93 і поставив намет у кінці черги, накривши вентиляційну решітку, звідки йшло тепле повітря. У ці дні в Нью-Йорку досить холодно і Пітер купив цей намет у спортивній крамниці за рогом.
Браслети з номерами роздавали представники профспілки, щоб не дати змоги хитрунам пролізти поза чергою. Ці ж профспілковці щокілька годин перевіряли чергу і знімали її на відеострічку. Люди в черзі вбивали час хто як міг: грали в карти, доміно, брали піццу й сендвічі в італійській кав”ярні за рогом, вмикали свої портативні телевізори на батарейках і дивилися бейзбольний матч тощо. Джордж ВанАндерн з міста Грінгейвен приїхав за день до прийому і йому сказали, що в нього шансів нема. Він знизав плечима: “Я так мріяв про семигодинний робочий день і всі пільги”.
Черга охочих почала формуватися на тротуарі біля приміщення відділку Профспілки металістів Нью-Йорка за добрих три дні до відкриття дверей. У місті, що переживає економічну скруту, нові робочі місця, як то кажуть, на дорозі не валяються. Тим більше, якщо це високооплачувані місця. Зарплата будівельника-металіста, що укладає сталеву арматуру, яка зміцннює бетон, становить 9500 доларів на місяць. Це з урахуванням медичного забезпечення, оплачуваної кількатижневої відпустки та інших пільг.
Профспілка металістів навіть не вимагає від своїх нових членів будівельної кваліфикації, бо всі новачки отримуватимуть стипендію для навчання на курсах підготовки, оплачуваних тією ж таки профспілкою.
Отож ,черга бажаючих на розі 76 вулиці та Третьої Авеню в Мангеттені була велетенська, вона зміїлася навколо усього кварталу. Профспілка оголосила набір 200 робітників, а прийшли мало не тисяча. Причому, серед них були не лише городяни, а й мешканці околиць і навіть прилеглих до Нью-Йорка міст. Кандидати приходили зі складними стільцями, розкладними кемпінговими ліжками, зі спальними мішками. Дехто розбивав нейлонові намети просто на хіднику.
“Ми очікуємо не лише робочого місця, ми очікуємо нашої кар”єри”, сказав 30-річний Пітер Буоно з містечка Гемпстед на Лонг-Айленді. І це справді так. За словами Роберта Ледвіта, бізнес-менеджера профспілки металістів, більшість нових членів профспілки працює, не звільняючись, аж до пенсії у 55 років. Отож, Пітер Буоно приїхав за три дні, отримав на руку пластиковий браслет з номером 93 і поставив намет у кінці черги, накривши вентиляційну решітку, звідки йшло тепле повітря. У ці дні в Нью-Йорку досить холодно і Пітер купив цей намет у спортивній крамниці за рогом.
Браслети з номерами роздавали представники профспілки, щоб не дати змоги хитрунам пролізти поза чергою. Ці ж профспілковці щокілька годин перевіряли чергу і знімали її на відеострічку. Люди в черзі вбивали час хто як міг: грали в карти, доміно, брали піццу й сендвічі в італійській кав”ярні за рогом, вмикали свої портативні телевізори на батарейках і дивилися бейзбольний матч тощо. Джордж ВанАндерн з міста Грінгейвен приїхав за день до прийому і йому сказали, що в нього шансів нема. Він знизав плечима: “Я так мріяв про семигодинний робочий день і всі пільги”.
