Київ, 14 травня 2003 року.
Павло Вольвач
Вітаю вас, шановні радіослухачі! В ефірі - радіожурнал "Віта Нова".
У щільності узвичаєного ритму щорічних травневих святкувань, де сяйво християнського Великодня сусідує з гаслами "першотравня" і офіційністю "свята перемоги", день 13 травня, здавалось би, нічим надто цікавим не вирізняється. Не маркується він у відривному календарі якимось особливим гаслом, і у палаці культури "Україна" не збереться офіційний чиновницький люд, аби відзначити цю дату в звичний офіційний спосіб.
Щодо останнього, то воно, може, й на краще, але загалом у такій ситуації лишається хіба що, услід за Миколою Хвильовим, повторити: "Темна наша батьківщина... Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху."
Бо в українській історії тринадцяте травня 1933 року - день самогубства автора "Вальдшнепів" - не просто одиниця хронологічного переліку. Це - наче дата-символ, ніби порубіжжя між світами та епохами.
Втім, 13 травня не стало фіналом. Як би там не було, "м"ятежні" романтики встигли зреалізувати перший у ХХ-у столітті цілісний проект модерної української культури. Культури, котра, на думку літературознавця Олександра Хоменка, вперше відкрилась для вселюдства і, тим - таки вселюдством вперше була взискана.
Взискана в усьому багатоманітті - від пластики кадру кіна до ритміки орнаментальної прози. Про ті буремні часи у матеріалі Олександра Хоменка.
Олександр Хоменко
У цьому дивовижному десятиріччі, початок якого позначений появою збірки новел Хвильового "Сині етюди", а прикінцевий акт його ж пострілом у скроню, часи поєднувалися, як в латиноамериканській прозі, або химерно-барокових романах Валерія Шевчука. Експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, психологічний неореалізм, конструктивізм, неокласицизм - кожна з цих естетичних граматик зазвичай засвоювалась конкретною національною спільнотою протягом цілого ряду років.
Та в українські 20-ті вони вибухнули відразу - в суцвітті, багатоголоссі і поліфонії, у взаємних перегуках і запозиченнях, у внутрішньому діалогізмі цілого і його частин. Все це, ще раз наголосимо, вкрай важливо, проте ще важливіше розгледіти структуру феномену українських 20-х, напрямні зростання сенсів. Мова за те, що доба розстріляного відродження для України здобувалася на, перефразовуючи Карла Ясперса, своєрідний вісьовий час. Після "Гарту" ї "ВАПЛІТЕ", після Леся Курбаса, Георгія Нарбута й Анатоля Петрицького знищити етнічну ідентичність в спосіб прямої валуєвсько-столипінської заборони було вже не під силу навіть для всемогутньої ВКП(б)-КПСС.
Батьки-засновники, творці харківського Ренесансу 20-х в остаточному підсумку спромоглися на щось значно більше, аніж просто стиль, нехай навіть і великий. У динамічному зростанні їхніх творчих практик уреальнилась нова якість національного міфа, нова мова українського буття, придатна відтоді для повносилого діалогу зі світом.
Павло Вольвач
Оскільки мова зайшла про "батьків-засновників" феномену, означуваного "українським відродженням 20-х", мимохіть на передній план проступає постать Миколи Хвильового - співця "загірніх комун" і лідера "м"ятежних романтиків".
Культуролог Михайло Бриних доповнює свого колегу Олександра Хоменка, а головне, дещо змінює взяту попередником тональність:
Михайло Бриних
Про Миколу Хвильового звикли завжди говорити як про великого українського провокатора в літературі, який, начебто, нічого суттєвого не створив, а все його життя - це було великим намаганням щось створити. Почасти думка справедлива, але я б все-таки вирізнив якісь важливі для мене здобутки. Важко, звичайно, обійти тему літературної дискусії, ініційованої, власне, Хвильовим. Сьогодні багато хто вважає, що це була просто така брутальна лайка з усіх боків, і від учасників, зрештою, мало було можливостей чекати на щось більше. Але для мене був дуже істотний оцей момент, коли з’явилося відчуття живого літературного процесу.
Сьогодні у нас відсутність такого ж типу дискусії змушує повертатися до ініціативи Хвильового і до його формату поведінки, до його способів провокування навколишнього середовища. Тобто одна людина по суті спромоглася створити таку собі революцію на рівному місці, скандал на рівному місці, і все це більш-менш запхати в інтелектуальний контекст.
Нехай він там був запакований в пролетарську лексику, в образи, в лайки, але відбувалося щире, абсолютно відверте обговорення літературного життя. Багато хто з цього зробив якісь для себе висновки стосовно напрямків стратегічних подальшого розвитку і поступу. І в цьому, я вважаю, що літературна дискусія 20 років - це найбільший, напевно, креатив Хвильового, який сьогодні варто було б досліджувати не в сенсі літературознавчому, а в сенсі екстраполяції не теперішній літературний побут.
Павло Вольвач
Втім, здолаймо потужний пласт часу, котрим ренесанс 20-х відокремлений від наших днів. Тож знову повернімося до матеріалу Олександра Хоменка.
Олександр Хоменко Молодий клас молодої нації, наснажений вітаїстично-хвильовістським "духом м"ятежа і свободолюбія, що ним завжди горіла Наддніпрянщина", творив неперебутні шедеври, впевнений у щедрості радісної повноти. "Ми - тільки перші хоробрі, мільйон підпирає нас", - це духовний предтеча ваплітян Василь Еллан-Блакитний.
"І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення: я зорі сестрами нарік, а місяць - побратим у мене"
...Відлунює з того ж часу голос неокласика Михайла Драй-Хмари.
Прагнення бути першими в усьому - то їхня життєва доля, покликання цілого покоління. Воно й справді: 20-ті - це перший модерний український театр "Березіль", перший направду загальнонаціональний український правопис, так званий "скрипниківський", перші українські радіопересилання, перша систематична кодифікація української наукової термінології, перші зразки вітчизняної екзистенціалістської та авантюрно-пригодницької романістики, перші українські кінофільми, нарешті.
Павло Вольвач
До речі, про кіно. Більшовицький вождь, який твердив, що з усіх мистецтв для них, більшовиків, найважливішим є саме кіно, знав фішку. У першій половині 20-го сторіччя, воно було не стільки мистецтвом, скільки засобом суспільної комунікації, своєрідним Інтернетом докомп"ютерної епохи. Кіноапарат був на тоді останнім словом цивілізаційного прогресу, і саме в цій проривній естетичній технології українська культура, зусиллями Олександра Довженка, Данила Демуцького, Семена Свашенка та інших, спромоглася бути поміченою на європейських, а, отже, і світових обширах.
Детальніше - в розмові з кінознавцем Володимиром Войтенком.
Володимир Войтенко
Що стосується кінематографа, як на мене - це один з найсильніших виявів, правда, короткотривалий, бо для кінематографа треба більше часу, ніж для літератури, з постанням всеукраїнського кінофотоуправління, з постанням цієї організації, яка існувала саме в той період -22-го вона постала і 30-го року її вже стерли просто. Йшла полеміка, вона мала журнал "Кіно", і цей бульйон, скажімо так, розминала...
Павло Вольвач
Це було жваве кінематографічне життя...
Володимир Войтенко
Воно було контраверсивне достатньо, і слава Богу. Ми знаємо тільки вершини естетичні, очевидно, це було не висловлене не тільки в українському кінематографі, а просто в кінематографі. Не забудьмо, що кінематограф тоді починався, і оця естетика вітаїзму - це естетика оцих людей, найперше, Довженко був виразником її. Вона була унікальною абсолютно в світі, і вона відлунює до сих пір. І ми зараз говоримо про це як про ніби щось нове в цій програмі. Це дуже правильно і справедливо. У світі так саме відкривають Довженка в якихось ретроспективах, і люди починають казати, що так, я звідтіля теж. Безперечно - це є новим, коли ми говоримо про "Звенигора" - це було перше, коли ми говоримо про "Землю".
Тоді, виробляла досить багато фільмів, які залишилися, скажімо так, без назв, це авантюрні фільми. Ми можемо згадати "Остапа Бандуру", наприклад - абсолютно авантюрна стрічка, від якої кажуть, що навіть ім’я героя Ільфа і Петрова пішло від героя цього фільму.
Це настільки було популярне кіно, що воно рухало свідомістю. А такі фільми, які творили там Тасін, Довженко, Кавалеридзе - це фільми дійсно були ніби дахом, я б навіть сказав дахом відкритим в небо, вгору. Параджанов і те середовище, яке було за ним, по суті, виросло з цього кінематографу.
Павло Вольвач
Тобто ті давні інтелектуальні лінії 20 років, ті креативні стратегії працюють і понині.
Володимир Войтенко
Абсолютно точно. Зокрема, той самий Параджанов невипадково потім згадував, що " я дихав Довженком, коли приходив сюди", і зробив той фільм, який є вершинним для українського кіна 60-х років і одним з вершин, взагалі, в історії, завдяки тому відродженню, зокрема, кінематографічному, культурному відродженню, яке було в 20-х- на початку 30-х років.
Павло Вольвач
Аналізуючи нині вже з поважної часової відстані чинність мистецького процесу доби розстріляного Відродження, невільно залишити поза увагою одну з найвиразніших його ознак: парадоксальність. Ця культура формувалася в парадоксальних умовах і дивувала своїх прихильників і опонентів щораз новими парадоксами. Її провідні творці були радикальними урбаністами, що поклали собі за завдання естетично опанувати такий звабливий для них світ трамваїв, міських кав’ярень, електрики, експериментального театру. І водночас в акустиці національного буття з новою силою зазвучав голос українського села. "Чорнозем підвівся", - тичинівська формула видається доречною для характеристики цього явища. Проза Косинки, Головка й Івченка, поезія Осьмачки, "Звенигора " і "Земля" Довженка, - все це спроби генерації м"ятежних романтиків поєднати модерний інтеграл і грунтівський архетип.
Екстатичне буяння форм, довгі ряди радісної речовинності, притаманні українському народному образотворенню, увиразнюються в багатьох артефактах культури 20-х. Проте з особливою силою - саме в тогочасному малярстві. Детальніше про це мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Дмитро Горбачов
Єрмилов, скажімо, як зазначають західні, до речі, мистецтвознавці, випередив конструктивістів Англії на років 15, випередив на 30 років абстрактних експресіоністів американських, бо в 20-х роках він робив абстрактні речі з колосальною дуже експресією.
Щодо Петрицького, то він був послідовник Екстер. А Екстер - це ключова постать у стенографії світу. І цікаво, що вона в Києві в 18-19 році викладала абстрактне мистецтво навіть дітям. Зараз дітей також вчать, але це зараз. А в Києві це було вже нормою в 1919 році. І якби Київ зміг зберегти той потенціал свій, то він би був не гіршим за Париж, а зараз ми гірші за Париж, треба все ж таки визнати.
Тому що почалася костоломка. Петрицький, наприклад, в 20 роках був художником стенографом - один з кращих, і до речі, це визнано зараз у світі. Здається у 89-му році в Дортмунді була виставка "Кращі стенографи 20 століття". Там з українців - Петрицький, Міллер і Екстер. Але на жаль, що Петрицький змушений був малювати впівсили, тому що його альбом "Театральні строї", виданий при допомозі Довженка - люксусове видання, яке купив Пікассо, наприклад. Це люксусове видання ставили йому як компромат, показували в художньому інституті в 1949 році - от у Вас який професор, це формаліст. І Петрицький, кажуть, скуповував книжки ці, де бачив, і палив їх. Уявляєте вже, як людині після цього працювати?
Павло Вольвач
А говорячи про той період, напевно, не можна оминути таку яскраву постать, як Бойчук, і взагалі, всю його школу, так званий "бойчукізм".
Дмитро Горбачов
"Бойчукізм"- безперечно видатне явище української культури, але це ніяк на Заході не можуть визнати. Або нема критеріїв для того, аби це поцінувати, або вони ще не набрали абсолютної такої світової форми. У всякому разі, коли Єрмилова сприймають на Заході "на ура"- як одного з кращих художників, Екстер, Малевича і так далі, причому Малевича визнають вже і українським художником - це теж нова якість 90 років, то з бойчукістами кажуть - якось воно мляво, нецікаво. Але я думаю, що бойчукісти, вони створили стиль неповторний. Це не так просто. Українські митці стали законодавцями світового мистецтва. Такої ситуації не було ніколи в нашій історії.
Україна двічі блискуче проявила себе на Бієналах Венеційських в 1928 і 30 році, в межах радянського павільйону був єдиний, до речі, з усіх республік павільйон Української Ессоціалістичної Республіки. Саме там проявилися і бойчукісти, і Федір Кричевський, і Петрицький. І фахівці на Заході стали відрізняти російське від українського. Забуваючи, правда, що в павільйоні радянському, в російському відділі все одно була половина свідомих українців, з художником Дайнекою включно.
Павло Вольвач
"Коли доба нас дожене, то й ми підемо в такт з добою ", - проголошене Максимом Рильським від імені всього "п’ятірного грона" неокласиків кредо художнього нонконформізму переростає межі конкретного часу і простору.
Бо, як писав у "Зустрічі на перехресній станції" один з титанів епохи розстріляного відродження Микола Бажан, вони знали джерело: "той складний комплекс з географічних, економічних і соціально-історичних передумов, що зветься - Україна, - сам нап’ється ще раз і всьому людству дасть пити з того джерела, профільтрувавши й очистивши воду..."
На цій натхненній ноті із буремних років українського Ренесансу я прощаюся з вами і нагадую, що в ефірі був радіожурнал "Віта Нова", котрий підготували для вас я, ведучий Павло Вольвач та звукооператор Сергій Балабанов. Хай щастить! Пильнуйте себе.
Говорить радіо "Свобода!"
Павло Вольвач
Вітаю вас, шановні радіослухачі! В ефірі - радіожурнал "Віта Нова".
У щільності узвичаєного ритму щорічних травневих святкувань, де сяйво християнського Великодня сусідує з гаслами "першотравня" і офіційністю "свята перемоги", день 13 травня, здавалось би, нічим надто цікавим не вирізняється. Не маркується він у відривному календарі якимось особливим гаслом, і у палаці культури "Україна" не збереться офіційний чиновницький люд, аби відзначити цю дату в звичний офіційний спосіб.
Щодо останнього, то воно, може, й на краще, але загалом у такій ситуації лишається хіба що, услід за Миколою Хвильовим, повторити: "Темна наша батьківщина... Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху."
Бо в українській історії тринадцяте травня 1933 року - день самогубства автора "Вальдшнепів" - не просто одиниця хронологічного переліку. Це - наче дата-символ, ніби порубіжжя між світами та епохами.
Втім, 13 травня не стало фіналом. Як би там не було, "м"ятежні" романтики встигли зреалізувати перший у ХХ-у столітті цілісний проект модерної української культури. Культури, котра, на думку літературознавця Олександра Хоменка, вперше відкрилась для вселюдства і, тим - таки вселюдством вперше була взискана.
Взискана в усьому багатоманітті - від пластики кадру кіна до ритміки орнаментальної прози. Про ті буремні часи у матеріалі Олександра Хоменка.
Олександр Хоменко
У цьому дивовижному десятиріччі, початок якого позначений появою збірки новел Хвильового "Сині етюди", а прикінцевий акт його ж пострілом у скроню, часи поєднувалися, як в латиноамериканській прозі, або химерно-барокових романах Валерія Шевчука. Експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, психологічний неореалізм, конструктивізм, неокласицизм - кожна з цих естетичних граматик зазвичай засвоювалась конкретною національною спільнотою протягом цілого ряду років.
Та в українські 20-ті вони вибухнули відразу - в суцвітті, багатоголоссі і поліфонії, у взаємних перегуках і запозиченнях, у внутрішньому діалогізмі цілого і його частин. Все це, ще раз наголосимо, вкрай важливо, проте ще важливіше розгледіти структуру феномену українських 20-х, напрямні зростання сенсів. Мова за те, що доба розстріляного відродження для України здобувалася на, перефразовуючи Карла Ясперса, своєрідний вісьовий час. Після "Гарту" ї "ВАПЛІТЕ", після Леся Курбаса, Георгія Нарбута й Анатоля Петрицького знищити етнічну ідентичність в спосіб прямої валуєвсько-столипінської заборони було вже не під силу навіть для всемогутньої ВКП(б)-КПСС.
Батьки-засновники, творці харківського Ренесансу 20-х в остаточному підсумку спромоглися на щось значно більше, аніж просто стиль, нехай навіть і великий. У динамічному зростанні їхніх творчих практик уреальнилась нова якість національного міфа, нова мова українського буття, придатна відтоді для повносилого діалогу зі світом.
Павло Вольвач
Оскільки мова зайшла про "батьків-засновників" феномену, означуваного "українським відродженням 20-х", мимохіть на передній план проступає постать Миколи Хвильового - співця "загірніх комун" і лідера "м"ятежних романтиків".
Культуролог Михайло Бриних доповнює свого колегу Олександра Хоменка, а головне, дещо змінює взяту попередником тональність:
Михайло Бриних
Про Миколу Хвильового звикли завжди говорити як про великого українського провокатора в літературі, який, начебто, нічого суттєвого не створив, а все його життя - це було великим намаганням щось створити. Почасти думка справедлива, але я б все-таки вирізнив якісь важливі для мене здобутки. Важко, звичайно, обійти тему літературної дискусії, ініційованої, власне, Хвильовим. Сьогодні багато хто вважає, що це була просто така брутальна лайка з усіх боків, і від учасників, зрештою, мало було можливостей чекати на щось більше. Але для мене був дуже істотний оцей момент, коли з’явилося відчуття живого літературного процесу.
Сьогодні у нас відсутність такого ж типу дискусії змушує повертатися до ініціативи Хвильового і до його формату поведінки, до його способів провокування навколишнього середовища. Тобто одна людина по суті спромоглася створити таку собі революцію на рівному місці, скандал на рівному місці, і все це більш-менш запхати в інтелектуальний контекст.
Нехай він там був запакований в пролетарську лексику, в образи, в лайки, але відбувалося щире, абсолютно відверте обговорення літературного життя. Багато хто з цього зробив якісь для себе висновки стосовно напрямків стратегічних подальшого розвитку і поступу. І в цьому, я вважаю, що літературна дискусія 20 років - це найбільший, напевно, креатив Хвильового, який сьогодні варто було б досліджувати не в сенсі літературознавчому, а в сенсі екстраполяції не теперішній літературний побут.
Павло Вольвач
Втім, здолаймо потужний пласт часу, котрим ренесанс 20-х відокремлений від наших днів. Тож знову повернімося до матеріалу Олександра Хоменка.
Олександр Хоменко Молодий клас молодої нації, наснажений вітаїстично-хвильовістським "духом м"ятежа і свободолюбія, що ним завжди горіла Наддніпрянщина", творив неперебутні шедеври, впевнений у щедрості радісної повноти. "Ми - тільки перші хоробрі, мільйон підпирає нас", - це духовний предтеча ваплітян Василь Еллан-Блакитний.
"І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення: я зорі сестрами нарік, а місяць - побратим у мене"
...Відлунює з того ж часу голос неокласика Михайла Драй-Хмари.
Прагнення бути першими в усьому - то їхня життєва доля, покликання цілого покоління. Воно й справді: 20-ті - це перший модерний український театр "Березіль", перший направду загальнонаціональний український правопис, так званий "скрипниківський", перші українські радіопересилання, перша систематична кодифікація української наукової термінології, перші зразки вітчизняної екзистенціалістської та авантюрно-пригодницької романістики, перші українські кінофільми, нарешті.
Павло Вольвач
До речі, про кіно. Більшовицький вождь, який твердив, що з усіх мистецтв для них, більшовиків, найважливішим є саме кіно, знав фішку. У першій половині 20-го сторіччя, воно було не стільки мистецтвом, скільки засобом суспільної комунікації, своєрідним Інтернетом докомп"ютерної епохи. Кіноапарат був на тоді останнім словом цивілізаційного прогресу, і саме в цій проривній естетичній технології українська культура, зусиллями Олександра Довженка, Данила Демуцького, Семена Свашенка та інших, спромоглася бути поміченою на європейських, а, отже, і світових обширах.
Детальніше - в розмові з кінознавцем Володимиром Войтенком.
Володимир Войтенко
Що стосується кінематографа, як на мене - це один з найсильніших виявів, правда, короткотривалий, бо для кінематографа треба більше часу, ніж для літератури, з постанням всеукраїнського кінофотоуправління, з постанням цієї організації, яка існувала саме в той період -22-го вона постала і 30-го року її вже стерли просто. Йшла полеміка, вона мала журнал "Кіно", і цей бульйон, скажімо так, розминала...
Павло Вольвач
Це було жваве кінематографічне життя...
Володимир Войтенко
Воно було контраверсивне достатньо, і слава Богу. Ми знаємо тільки вершини естетичні, очевидно, це було не висловлене не тільки в українському кінематографі, а просто в кінематографі. Не забудьмо, що кінематограф тоді починався, і оця естетика вітаїзму - це естетика оцих людей, найперше, Довженко був виразником її. Вона була унікальною абсолютно в світі, і вона відлунює до сих пір. І ми зараз говоримо про це як про ніби щось нове в цій програмі. Це дуже правильно і справедливо. У світі так саме відкривають Довженка в якихось ретроспективах, і люди починають казати, що так, я звідтіля теж. Безперечно - це є новим, коли ми говоримо про "Звенигора" - це було перше, коли ми говоримо про "Землю".
Тоді, виробляла досить багато фільмів, які залишилися, скажімо так, без назв, це авантюрні фільми. Ми можемо згадати "Остапа Бандуру", наприклад - абсолютно авантюрна стрічка, від якої кажуть, що навіть ім’я героя Ільфа і Петрова пішло від героя цього фільму.
Це настільки було популярне кіно, що воно рухало свідомістю. А такі фільми, які творили там Тасін, Довженко, Кавалеридзе - це фільми дійсно були ніби дахом, я б навіть сказав дахом відкритим в небо, вгору. Параджанов і те середовище, яке було за ним, по суті, виросло з цього кінематографу.
Павло Вольвач
Тобто ті давні інтелектуальні лінії 20 років, ті креативні стратегії працюють і понині.
Володимир Войтенко
Абсолютно точно. Зокрема, той самий Параджанов невипадково потім згадував, що " я дихав Довженком, коли приходив сюди", і зробив той фільм, який є вершинним для українського кіна 60-х років і одним з вершин, взагалі, в історії, завдяки тому відродженню, зокрема, кінематографічному, культурному відродженню, яке було в 20-х- на початку 30-х років.
Павло Вольвач
Аналізуючи нині вже з поважної часової відстані чинність мистецького процесу доби розстріляного Відродження, невільно залишити поза увагою одну з найвиразніших його ознак: парадоксальність. Ця культура формувалася в парадоксальних умовах і дивувала своїх прихильників і опонентів щораз новими парадоксами. Її провідні творці були радикальними урбаністами, що поклали собі за завдання естетично опанувати такий звабливий для них світ трамваїв, міських кав’ярень, електрики, експериментального театру. І водночас в акустиці національного буття з новою силою зазвучав голос українського села. "Чорнозем підвівся", - тичинівська формула видається доречною для характеристики цього явища. Проза Косинки, Головка й Івченка, поезія Осьмачки, "Звенигора " і "Земля" Довженка, - все це спроби генерації м"ятежних романтиків поєднати модерний інтеграл і грунтівський архетип.
Екстатичне буяння форм, довгі ряди радісної речовинності, притаманні українському народному образотворенню, увиразнюються в багатьох артефактах культури 20-х. Проте з особливою силою - саме в тогочасному малярстві. Детальніше про це мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Дмитро Горбачов
Єрмилов, скажімо, як зазначають західні, до речі, мистецтвознавці, випередив конструктивістів Англії на років 15, випередив на 30 років абстрактних експресіоністів американських, бо в 20-х роках він робив абстрактні речі з колосальною дуже експресією.
Щодо Петрицького, то він був послідовник Екстер. А Екстер - це ключова постать у стенографії світу. І цікаво, що вона в Києві в 18-19 році викладала абстрактне мистецтво навіть дітям. Зараз дітей також вчать, але це зараз. А в Києві це було вже нормою в 1919 році. І якби Київ зміг зберегти той потенціал свій, то він би був не гіршим за Париж, а зараз ми гірші за Париж, треба все ж таки визнати.
Тому що почалася костоломка. Петрицький, наприклад, в 20 роках був художником стенографом - один з кращих, і до речі, це визнано зараз у світі. Здається у 89-му році в Дортмунді була виставка "Кращі стенографи 20 століття". Там з українців - Петрицький, Міллер і Екстер. Але на жаль, що Петрицький змушений був малювати впівсили, тому що його альбом "Театральні строї", виданий при допомозі Довженка - люксусове видання, яке купив Пікассо, наприклад. Це люксусове видання ставили йому як компромат, показували в художньому інституті в 1949 році - от у Вас який професор, це формаліст. І Петрицький, кажуть, скуповував книжки ці, де бачив, і палив їх. Уявляєте вже, як людині після цього працювати?
Павло Вольвач
А говорячи про той період, напевно, не можна оминути таку яскраву постать, як Бойчук, і взагалі, всю його школу, так званий "бойчукізм".
Дмитро Горбачов
"Бойчукізм"- безперечно видатне явище української культури, але це ніяк на Заході не можуть визнати. Або нема критеріїв для того, аби це поцінувати, або вони ще не набрали абсолютної такої світової форми. У всякому разі, коли Єрмилова сприймають на Заході "на ура"- як одного з кращих художників, Екстер, Малевича і так далі, причому Малевича визнають вже і українським художником - це теж нова якість 90 років, то з бойчукістами кажуть - якось воно мляво, нецікаво. Але я думаю, що бойчукісти, вони створили стиль неповторний. Це не так просто. Українські митці стали законодавцями світового мистецтва. Такої ситуації не було ніколи в нашій історії.
Україна двічі блискуче проявила себе на Бієналах Венеційських в 1928 і 30 році, в межах радянського павільйону був єдиний, до речі, з усіх республік павільйон Української Ессоціалістичної Республіки. Саме там проявилися і бойчукісти, і Федір Кричевський, і Петрицький. І фахівці на Заході стали відрізняти російське від українського. Забуваючи, правда, що в павільйоні радянському, в російському відділі все одно була половина свідомих українців, з художником Дайнекою включно.
Павло Вольвач
"Коли доба нас дожене, то й ми підемо в такт з добою ", - проголошене Максимом Рильським від імені всього "п’ятірного грона" неокласиків кредо художнього нонконформізму переростає межі конкретного часу і простору.
Бо, як писав у "Зустрічі на перехресній станції" один з титанів епохи розстріляного відродження Микола Бажан, вони знали джерело: "той складний комплекс з географічних, економічних і соціально-історичних передумов, що зветься - Україна, - сам нап’ється ще раз і всьому людству дасть пити з того джерела, профільтрувавши й очистивши воду..."
На цій натхненній ноті із буремних років українського Ренесансу я прощаюся з вами і нагадую, що в ефірі був радіожурнал "Віта Нова", котрий підготували для вас я, ведучий Павло Вольвач та звукооператор Сергій Балабанов. Хай щастить! Пильнуйте себе.
Говорить радіо "Свобода!"
