Київ, 21травня 2003 року.
Павло Вольвач
Вітаю всіх, хто слухає нас на хвилях "радіо "Свобода"! В ефірі - радіожурнал "Віта Нова".
Говорячи про дебюти і прем’єри, в уяві зазвичай спливають театральні лаштунки, пітьма кіноконцертних залів, чи, зрештою, поетичні "метелики" юних ловців невловного. Принаймні, у мене складаються саме такі візії. А тим часом, просто поряд, навкруги, повсюдно, бурхає цілий світ, в котрому раз у раз реалізуються нові мистецькі світогляди. Мова про одяг і, зрештою, про моду в одязі.
"Де ж створюється мода?" - думаєш, скошуючи око в бік чергового декольте чи звабливих вигинів задрапованих барвистим текстилем. "Звісно, в Парижі... " - підказує внутрішній голос. Хоча...
Минулися ті часи, коли, як стверджував сатирик Жванецький, у більшості громадян, означуваних збірним словом "совок", піджак рухався окремо від носія. Та й, зрештою, не лише Париж протягом віків претендував на керівну й спрямовуючу роль в питаннях смаку, а одяг існує не лише для демонстраційного кону.
Історія костюма, а відтак - історія моди, стара, як світ. І кожна епоха, кожен етнос намагалися здобутися на власний ідеал. Про це, зокрема, свідчить і перше видання "Українського літопису вбрання" - багатоілюстрованої монографії, що днями побачила світ у видавництві "Мистецтво".
ЇЇ автор - професор Зінаїда Васіна - відома дослідниця історії українського одягу. У костюмах, виконаних нею, виступають провідні художні колективи України - хор імені Верьовки, етнографічні ансамблі, хор камерної музики "Київські фрески".
Продовжить розповідь - моя колега Богдана Костюк
Богдана Костюк
"Український літопис вбрання" Зінаїда Васіна називає справою свого життя, яке вона присвятила дослідженню історії зародження, формування та розвитку українського народного костюма:
Зінаїда Васіна: "Це досвід всього мого життя, можна сказати, так, я багато працювала з костюмом, багато працювала з книжками на тематику костюму, на тематику обрядів, звичаїв".
Зінаїді Васіній вдалося реконструювати одяг давніх етносів і таким чином розгорнути яскраву галерею образів - символічних уособлень племен і народів, які проживали на території сучасної України - трипільці, скіфи і кіммерійці, слов''яни. За словами пані Васіної, сучасний український одяг увібрав символіку пращурів.
Справжнім явищем в історії українського вбрання - одяг епохи неоліту, коли з''являються перші етнографічні риси у вбранні населення нинішньої центральної і північно-східної України.
Зінаїда Васіна продовжує:
"На цій території було дуже багато племен і народів, які змінювали один одне, і таким чином формувалася ця культура вбрання. Але витоки дійсно є. Вони ще закладені в пізньому палеоліті, це десь 10 тисячоліття до нашої ери... чудові зразки кістяних виробів, браслети і антропоморфні жіночі фігурки, які вже в принципі є відображенням світогляду людини того часу з її територією".
«Український літопис вбрання» - перше видання, яке дозволяє уявити цілісну картину формування та історичного поступу України, зв''язок часів та культурних традицій народів, що її населяли.
Павло Вольвач
Культурна традиція - поняття багатошарове, нарощуване не лише зовнішніми формами культурами, але й внутрішніми. Наприклад, літературними творами. Зокрема, такими, як повість ведучого телеканалу Юрія Макарова, "Культурний шар", презентація котрої відбулася нещодавно у київському супермаркеті "Буква". Літературний дебют телеведучого не пройшов непоміченим, принаймні, літературними виданнями, котрі обіцяють читачам різні смакові відчуття від багатошарового тексту. А ще, як стверджує, наприклад, літератор Олександр Ірванець в газеті "Україна Молода", допитливий читач накопає у творі пана Макарова достатньо натяків, алюзій, асоціацій та й просто повчальних моментів.
Колега Юрія Макарова, тележурналіст Євген Золотухін побував на презентації. А відтак, прочитавши повість, спробував увігнати заступ дослідника у "Культурний шар".
Євген Золотухін
Повість "Культурний шар" народилася внаслідок курортного роману автора - відомого телевізійника зі своєю професійною звичкою щось писати на дозвіллі. Біологічне місце запліднення - ноут-бук, географічне - Одеса. Рідна мова - російська. Об’єктивні наслідки відпустки Юрія Макарова з’явилися, коли повість була перекладена українською, надрукована київським видавництвом "Факт" та офіційно презентована в популярному столичному літ-кафе.
Витрачений на писання власний час, автор певним чином намагається компенсувати вже за рахунок часу читацького. Цьому сприяє не лише глянцева обкладинка, а й наживки під нею: від фото відомого автора, до, власне, тексту: куртуазного детективу із кількома піар-гачками. Головний герой - просто коктейль із якостей, про які, по різному, але мріють і жінки, і чоловіки: високоморальний, успішний бізнесмен. За фізичними параметрами - десантник, за аналітичними - розвідник, за естетичними - музикант.
Звичайно, він рятує чарівну жінку, неодмінно перемагає усіх злодіїв та, безперечно, шукає скарб. Сюжет, котрий, як на мене, є досить напруженим, підсилюється ще й інтригою навколо можливої історичної сенсації.
Як ви вважаєте, де була столиця Київської Русі часів Святослава? Не поспішайте з відповіддю. Гачок історично-національної самоідентифікації в книзі - саме для консерваторів від чистого романтизму.
Втім, це вже справа смаків. Не претендуючи на узагальнення, поділюсь власним досвідом читання. Отже, процес був захоплюючим. А що ж потому? - задоволення від, власне, процесу, мовне (или языковое) вдосконалення, і підозра, що у вітчизняному культурному шарі початку ХХІ-го століття залишаться книжки, котрі можуть видатися не лише корисними, а й, напевно, просто цікавими.
Павло Вольвач
Одним з помітних явищ культури є й пісня. Зокрема - її фольклорний, народний вияв. Про український народнопісенний космос сказано чимало - від поважних наукових праць до жарту, яким інколи зручно втішати зачеплене національне самолюбство: "Зате ми співаємо краще всіх!" Як би там не було, українська пісня, не розгубивши у часопросторі своїх чару і енергетики, здобувається на нові прориви і потепер.
Підтвердженням тому став і Міжнародний конкурс записів народної музики, що відбувався у столиці Словаччини, Братиславі. Представники сімнадцяти країн Європи брали участь у цій представницькій імпрезі. А перше місце і Гран-Прі здобула українська народна пісня "Ой у неділю рано" з проекту "Моя Україна. Берви", записана у селі Крячківка Полтавської області.
Що незвичайного віднайшло журі конкурсу у цій фольклорній композиції - тлумачить Ірина Перешило:
Звучить пісня
Ірина Перешило
Ця пісня може бути ровесницею Софії Київської, а може бути і старшою за неї. Вона здобула Гран-Прі конкурсу у номінації автентичний фольклор. Автентичний - це той, що походить від першоджерел. Вік подібних першоджерел встановлювати досить складно. Але найчастіше він обчислюється цифрою від тисячі років. У конкурсі брали участь представники провідних радіокомпаній Фінляндії, Ірландії, Чехії, Угорщини, Литви, Болгарії.
Але головний приз здобула українська пісня - у наших європейських сусідів зразків такої давньої народної творчості вже не збереглося. А в Україні ще можна надибати куточки, де донині живе архаїчна музична традиція. Пошук і запис автентичного фольклору відбувається у межах проекту "Моя Україна. Берви", котрий започатковано два роки тому.
Його ініціатори поставили за мету максимально зібрати і зберегти для майбутніх поколінь зразки народної творчості, які стояли в основі сучасної культури української нації.
Пісню-переможицю "Ой, у неділю рано" у селі Крячківка Полтавської області записали члени музикознавчої експедиції проекту “Моя Україна. Берви”. І саме з їхньої подачі вона потрапила на Міжнародний конкурс до Братислави. Говорить продюсер проекту Тарас Грималюк: "Полтавщина - це абсолютно музичний феномен, Крячківка - це геніальне село, пісні ці, їх сміливо можна відносити до зразків високої музичної культури. Це ніяк не нижче, ніж Моцарт, Бетховен і так далі. Це дійсно народний геній, який витворив ці музичні шедеври. Це не є так скрізь, але скрізь є такі шедеври".
Думаєте, що слово шедеври- це перебільшення у такому контексті? Аж ніяк.
Саме з цієї причини мелодії українських народних пісень - бо вони шедеври - стали основою багатьох творів геніїв класичної музики - Бетховена, Чайковського, Глінки, Лисенка і Стравінського. Просто сьогодні в Україні ця унікальна народна творчість переживає часи брутальних метаморфоз - коли шароварщина подається як шедеври, а шедеври тлумачаться як шароварщина. Точніше, це ми переживаємо такі часи.
Шедеврам живуть поза часом. Вони вже назавжди увійшли до світової мистецької скарбниці. От тільки б частіше подібні міжнародні конкурси нам про це нагадували.
Павло Вольвач
"І Чорний Кінь із радіо виходив, маєстатично, ніби ранній Драч" - згадалися недавно читані рядки. І подумалось - без живого поетичного звучання нинішній радіожурнал обійтися не може. Бо попри всі нарікання на якісь "не такі" часи і такі ж "не такі" обставини, поети і нині виходять у позапростір.
І Поезія, як і завше, здобувається на нове життя.
Ось і Ігор Павлюк, уже зовсім не ранній, а швидше серединний, із своєю новою збіркою "Чоловіче ворожіння" нагодився зі Львова. До речі, як жартує сам Ігор, дехто з довірливих громадян, збитий з пантелику назвою, спочатку сприйняв книжку за ворожбитський посібник, такий собі путівник хащами астрології. А насправді тут зовсім про інше...
Ігор Павлюк
"Два місяці в чаї. Лимон із неба. Десь гойдалка плаче З дитинства ще. Пісні ковточок - і більш не треба Нічого не треба перед дощем. Ще під місяцем вишні киплять купально, А свічі цвітуть і скидають лист, Тишу порушує поїзд дальній. І серце, якому ми вірні колись були. Чаші лежать недопиті у травах, Вишколена печаль. І зостається одна забава: Разом дивитися вдаль"
Павло Вольвач
"В сорок зненацька вночі наїжджа, проза, мов рекет" - ще одна цитата з римаруківського вірша. Ігореві Павлюку ще не сорок, але й на нього вже накочують не лише хвилі поетичної стихії, а й прозові речення, "бритоголові, немов хлопці з бригади" - як, знову ж таки, писав колись Ігор Римарук.
Такі речі взяли і склалися в прозовий дебют, повість "Біографія дерева племені поетів". Але речення там все ж не схожі на "крутих хлопців". Бо Павлюк, насамперед, поет...
Ігор Павлюк
"Дощ мені просто на серце йшов і наростав на струни, Аж розмивався, забутий шов, шитий колись Перуном. Груша родила гніздами птиць, космос тримала крапля, А опівночі дзвеніла ти, строга й ніжна, як шабля, Душу зігріємо чорним вином, тіло зігріємо тілом Ось воно щастя - воно, воно! Кулею пролетіло. Віями сиву прикусиш сльозу, ніче Дніпро порогом, Я тебе знову у рай принесу, покладу перед Богом. Будем до раю звикати знов, до Батьківщини, щастя, Дощ мені просто на серце йшов. Друге моє причастя" Павло Вольвач
Що ж, кожен сам обирає, до чого звикати. Для тих, хто звик слухати передачі радіо "Свобода", нагадую, що радіожурнал "Віта Нова" ви зможете почути рівно за тиждень.
Сьогодні передачу готували я, ведучий Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко. Хай вам щастить! Пильнуйтеся.
Говорить радіо "Свобода".
Павло Вольвач
Вітаю всіх, хто слухає нас на хвилях "радіо "Свобода"! В ефірі - радіожурнал "Віта Нова".
Говорячи про дебюти і прем’єри, в уяві зазвичай спливають театральні лаштунки, пітьма кіноконцертних залів, чи, зрештою, поетичні "метелики" юних ловців невловного. Принаймні, у мене складаються саме такі візії. А тим часом, просто поряд, навкруги, повсюдно, бурхає цілий світ, в котрому раз у раз реалізуються нові мистецькі світогляди. Мова про одяг і, зрештою, про моду в одязі.
"Де ж створюється мода?" - думаєш, скошуючи око в бік чергового декольте чи звабливих вигинів задрапованих барвистим текстилем. "Звісно, в Парижі... " - підказує внутрішній голос. Хоча...
Минулися ті часи, коли, як стверджував сатирик Жванецький, у більшості громадян, означуваних збірним словом "совок", піджак рухався окремо від носія. Та й, зрештою, не лише Париж протягом віків претендував на керівну й спрямовуючу роль в питаннях смаку, а одяг існує не лише для демонстраційного кону.
Історія костюма, а відтак - історія моди, стара, як світ. І кожна епоха, кожен етнос намагалися здобутися на власний ідеал. Про це, зокрема, свідчить і перше видання "Українського літопису вбрання" - багатоілюстрованої монографії, що днями побачила світ у видавництві "Мистецтво".
ЇЇ автор - професор Зінаїда Васіна - відома дослідниця історії українського одягу. У костюмах, виконаних нею, виступають провідні художні колективи України - хор імені Верьовки, етнографічні ансамблі, хор камерної музики "Київські фрески".
Продовжить розповідь - моя колега Богдана Костюк
Богдана Костюк
"Український літопис вбрання" Зінаїда Васіна називає справою свого життя, яке вона присвятила дослідженню історії зародження, формування та розвитку українського народного костюма:
Зінаїда Васіна: "Це досвід всього мого життя, можна сказати, так, я багато працювала з костюмом, багато працювала з книжками на тематику костюму, на тематику обрядів, звичаїв".
Зінаїді Васіній вдалося реконструювати одяг давніх етносів і таким чином розгорнути яскраву галерею образів - символічних уособлень племен і народів, які проживали на території сучасної України - трипільці, скіфи і кіммерійці, слов''яни. За словами пані Васіної, сучасний український одяг увібрав символіку пращурів.
Справжнім явищем в історії українського вбрання - одяг епохи неоліту, коли з''являються перші етнографічні риси у вбранні населення нинішньої центральної і північно-східної України.
Зінаїда Васіна продовжує:
"На цій території було дуже багато племен і народів, які змінювали один одне, і таким чином формувалася ця культура вбрання. Але витоки дійсно є. Вони ще закладені в пізньому палеоліті, це десь 10 тисячоліття до нашої ери... чудові зразки кістяних виробів, браслети і антропоморфні жіночі фігурки, які вже в принципі є відображенням світогляду людини того часу з її територією".
«Український літопис вбрання» - перше видання, яке дозволяє уявити цілісну картину формування та історичного поступу України, зв''язок часів та культурних традицій народів, що її населяли.
Павло Вольвач
Культурна традиція - поняття багатошарове, нарощуване не лише зовнішніми формами культурами, але й внутрішніми. Наприклад, літературними творами. Зокрема, такими, як повість ведучого телеканалу Юрія Макарова, "Культурний шар", презентація котрої відбулася нещодавно у київському супермаркеті "Буква". Літературний дебют телеведучого не пройшов непоміченим, принаймні, літературними виданнями, котрі обіцяють читачам різні смакові відчуття від багатошарового тексту. А ще, як стверджує, наприклад, літератор Олександр Ірванець в газеті "Україна Молода", допитливий читач накопає у творі пана Макарова достатньо натяків, алюзій, асоціацій та й просто повчальних моментів.
Колега Юрія Макарова, тележурналіст Євген Золотухін побував на презентації. А відтак, прочитавши повість, спробував увігнати заступ дослідника у "Культурний шар".
Євген Золотухін
Повість "Культурний шар" народилася внаслідок курортного роману автора - відомого телевізійника зі своєю професійною звичкою щось писати на дозвіллі. Біологічне місце запліднення - ноут-бук, географічне - Одеса. Рідна мова - російська. Об’єктивні наслідки відпустки Юрія Макарова з’явилися, коли повість була перекладена українською, надрукована київським видавництвом "Факт" та офіційно презентована в популярному столичному літ-кафе.
Витрачений на писання власний час, автор певним чином намагається компенсувати вже за рахунок часу читацького. Цьому сприяє не лише глянцева обкладинка, а й наживки під нею: від фото відомого автора, до, власне, тексту: куртуазного детективу із кількома піар-гачками. Головний герой - просто коктейль із якостей, про які, по різному, але мріють і жінки, і чоловіки: високоморальний, успішний бізнесмен. За фізичними параметрами - десантник, за аналітичними - розвідник, за естетичними - музикант.
Звичайно, він рятує чарівну жінку, неодмінно перемагає усіх злодіїв та, безперечно, шукає скарб. Сюжет, котрий, як на мене, є досить напруженим, підсилюється ще й інтригою навколо можливої історичної сенсації.
Як ви вважаєте, де була столиця Київської Русі часів Святослава? Не поспішайте з відповіддю. Гачок історично-національної самоідентифікації в книзі - саме для консерваторів від чистого романтизму.
Втім, це вже справа смаків. Не претендуючи на узагальнення, поділюсь власним досвідом читання. Отже, процес був захоплюючим. А що ж потому? - задоволення від, власне, процесу, мовне (или языковое) вдосконалення, і підозра, що у вітчизняному культурному шарі початку ХХІ-го століття залишаться книжки, котрі можуть видатися не лише корисними, а й, напевно, просто цікавими.
Павло Вольвач
Одним з помітних явищ культури є й пісня. Зокрема - її фольклорний, народний вияв. Про український народнопісенний космос сказано чимало - від поважних наукових праць до жарту, яким інколи зручно втішати зачеплене національне самолюбство: "Зате ми співаємо краще всіх!" Як би там не було, українська пісня, не розгубивши у часопросторі своїх чару і енергетики, здобувається на нові прориви і потепер.
Підтвердженням тому став і Міжнародний конкурс записів народної музики, що відбувався у столиці Словаччини, Братиславі. Представники сімнадцяти країн Європи брали участь у цій представницькій імпрезі. А перше місце і Гран-Прі здобула українська народна пісня "Ой у неділю рано" з проекту "Моя Україна. Берви", записана у селі Крячківка Полтавської області.
Що незвичайного віднайшло журі конкурсу у цій фольклорній композиції - тлумачить Ірина Перешило:
Звучить пісня
Ірина Перешило
Ця пісня може бути ровесницею Софії Київської, а може бути і старшою за неї. Вона здобула Гран-Прі конкурсу у номінації автентичний фольклор. Автентичний - це той, що походить від першоджерел. Вік подібних першоджерел встановлювати досить складно. Але найчастіше він обчислюється цифрою від тисячі років. У конкурсі брали участь представники провідних радіокомпаній Фінляндії, Ірландії, Чехії, Угорщини, Литви, Болгарії.
Але головний приз здобула українська пісня - у наших європейських сусідів зразків такої давньої народної творчості вже не збереглося. А в Україні ще можна надибати куточки, де донині живе архаїчна музична традиція. Пошук і запис автентичного фольклору відбувається у межах проекту "Моя Україна. Берви", котрий започатковано два роки тому.
Його ініціатори поставили за мету максимально зібрати і зберегти для майбутніх поколінь зразки народної творчості, які стояли в основі сучасної культури української нації.
Пісню-переможицю "Ой, у неділю рано" у селі Крячківка Полтавської області записали члени музикознавчої експедиції проекту “Моя Україна. Берви”. І саме з їхньої подачі вона потрапила на Міжнародний конкурс до Братислави. Говорить продюсер проекту Тарас Грималюк: "Полтавщина - це абсолютно музичний феномен, Крячківка - це геніальне село, пісні ці, їх сміливо можна відносити до зразків високої музичної культури. Це ніяк не нижче, ніж Моцарт, Бетховен і так далі. Це дійсно народний геній, який витворив ці музичні шедеври. Це не є так скрізь, але скрізь є такі шедеври".
Думаєте, що слово шедеври- це перебільшення у такому контексті? Аж ніяк.
Саме з цієї причини мелодії українських народних пісень - бо вони шедеври - стали основою багатьох творів геніїв класичної музики - Бетховена, Чайковського, Глінки, Лисенка і Стравінського. Просто сьогодні в Україні ця унікальна народна творчість переживає часи брутальних метаморфоз - коли шароварщина подається як шедеври, а шедеври тлумачаться як шароварщина. Точніше, це ми переживаємо такі часи.
Шедеврам живуть поза часом. Вони вже назавжди увійшли до світової мистецької скарбниці. От тільки б частіше подібні міжнародні конкурси нам про це нагадували.
Павло Вольвач
"І Чорний Кінь із радіо виходив, маєстатично, ніби ранній Драч" - згадалися недавно читані рядки. І подумалось - без живого поетичного звучання нинішній радіожурнал обійтися не може. Бо попри всі нарікання на якісь "не такі" часи і такі ж "не такі" обставини, поети і нині виходять у позапростір.
І Поезія, як і завше, здобувається на нове життя.
Ось і Ігор Павлюк, уже зовсім не ранній, а швидше серединний, із своєю новою збіркою "Чоловіче ворожіння" нагодився зі Львова. До речі, як жартує сам Ігор, дехто з довірливих громадян, збитий з пантелику назвою, спочатку сприйняв книжку за ворожбитський посібник, такий собі путівник хащами астрології. А насправді тут зовсім про інше...
Ігор Павлюк
"Два місяці в чаї. Лимон із неба. Десь гойдалка плаче З дитинства ще. Пісні ковточок - і більш не треба Нічого не треба перед дощем. Ще під місяцем вишні киплять купально, А свічі цвітуть і скидають лист, Тишу порушує поїзд дальній. І серце, якому ми вірні колись були. Чаші лежать недопиті у травах, Вишколена печаль. І зостається одна забава: Разом дивитися вдаль"
Павло Вольвач
"В сорок зненацька вночі наїжджа, проза, мов рекет" - ще одна цитата з римаруківського вірша. Ігореві Павлюку ще не сорок, але й на нього вже накочують не лише хвилі поетичної стихії, а й прозові речення, "бритоголові, немов хлопці з бригади" - як, знову ж таки, писав колись Ігор Римарук.
Такі речі взяли і склалися в прозовий дебют, повість "Біографія дерева племені поетів". Але речення там все ж не схожі на "крутих хлопців". Бо Павлюк, насамперед, поет...
Ігор Павлюк
"Дощ мені просто на серце йшов і наростав на струни, Аж розмивався, забутий шов, шитий колись Перуном. Груша родила гніздами птиць, космос тримала крапля, А опівночі дзвеніла ти, строга й ніжна, як шабля, Душу зігріємо чорним вином, тіло зігріємо тілом Ось воно щастя - воно, воно! Кулею пролетіло. Віями сиву прикусиш сльозу, ніче Дніпро порогом, Я тебе знову у рай принесу, покладу перед Богом. Будем до раю звикати знов, до Батьківщини, щастя, Дощ мені просто на серце йшов. Друге моє причастя" Павло Вольвач
Що ж, кожен сам обирає, до чого звикати. Для тих, хто звик слухати передачі радіо "Свобода", нагадую, що радіожурнал "Віта Нова" ви зможете почути рівно за тиждень.
Сьогодні передачу готували я, ведучий Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко. Хай вам щастить! Пильнуйтеся.
Говорить радіо "Свобода".
