Доступність посилання

ТОП новини

Споконвіку було Слово


Василь Зілгалов Споконвіку було Слово

Прага, 17 травня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо «Свобода»! В ефірі щотижнева передача «Споконвіку було Слово», присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.

Сьогодні ми продовжуємо тему – українська література і суспільство, де ми спробуємо й надалі заглибитися в тему духовності в українському літературному слові і подумати на словами Олександра Олеся, який вигукнув у 1907 році:

О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!

Або ж чого коштували слова проти течії Миколи Хвильового, який у 1925 році немов відрізав:

«Всі ці літературні всеукраїнські ЦК зовсім не потрібні для письменника. Справа не в літературному ЦК, а в літературі».

За кілька років, у 1929, Євген Маланюк багато зрозумівши, з гіркотою прорік:

Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень, Бо кожен чин пожерло слово, Бо зміст заїла передмова І в ніч лягає кожен день.

І вже у 60-і Ліна Костенко немов перегукувалася з розстріляним українським відродженням:

« Поете, вмій шукати і чекати! Найкращий вірш не ходить на свободі.»

І як про храм спустошений скверною, писав про Україну поет Василь Стус:

Горить свіча – а спробуй, відшукай людину на всю велику Україну де навіть під час останнього Страшного суду покинуть яму з мертвих всталі, а ці – ще спатимуть – і далі.

Горіння слова, його споконвічність. А може слово ніколи не зникає, а десь лише, як птах відлітає у вирій на певний час. Чи не до нього звертався український поет, не до цих слів розстріляного відродження, слів правди Майк Йогансен у поезії «Верніться!», що її читає Олекса Боярко.

Верніться! Так голос пролунав із туману. Мов птиця, Схопилося серце, руки опустились в давнину, Трамвай прорізав тишу й увірвав; Я чув, як падав день, росла трава Гей вище від гаїв, від гайворонів, так, Що її люто рвали і клювали птиці... Та знову: Верніться! Нижче І не чутніше, ніж далекий гуд столиці, У незлічених тротуарах вмерло слово.

Василь Зілгалов

Сьогодні ми продовжуємо тему взаємин української літератури і духовності в українському суспільстві. Ці, образно кажучи, «сіамські близнюки» досить характерні для української літератури, зокрема, класичної.

Мій колега Тарас Марусик запросив у київську студію віце-президента Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, доктора філологічних наук, професора Володимира Панченка, коло наукових зацікавлень якого є українська література ХІХ-ХХ століть. Він автор близько 300 статей і десятка книжок. Володимир Панченко, зокрема, видав дослідження про Юрія Яновського “Морський рей Юрія ІІІ”, про Володимира Винниченка “Будинок з химерами”. Він є також автором цікавої серії “Текст і Контекст”, що виходить в київському видавництві “Факт”. Тут побачили світ три книжки, одну половину яких складають окремі твори Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка і Юрія Яновського, а іншу половину – наукові розвідки Володимира Панченка. Нагадаю, що з ним розмовляє Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Існує думка, що при згадці про класичну українську літературу випливає одразу слово «духовність». Наскільки, з Вашого погляду, ця думка відповідає дійсності і як розглядаються проблеми духовності і, можливо, віри, наприклад у другій половині ХІХ століття в українській літературі?

Володимир Панченко

Я б почав нашу розмову, можливо, відповідь на Ваше питання з того факту, що чимало письменників у другій половині ХІХ століття були дітьми священиків. Вони дуже часто виховувалися у родинах священиків. Я у цьому сенсі міг би згадати ім’я автора першого великого роману 1862 року Анатолія Свидницького, роман «Люборацькі». Я міг би згадати ім’я Івана Нечуя-Левицького і пізнішої пори письменника Сергія Єфремова, Наталю Кобринську, одну із перших українських, так би мовити, «жорж-сандисток», українських феміністок. Цей біографічний факт, він звичайно, мав продовження і в творчості цих письменників, яких я згадав і інших письменників.

Звичайно, середовище, в якому виховувався той же Нечуй- Левицький, воно не могло так, чи інакше не відрезонувати у його творчості. Він народився у Стеблові у родині священика на березі Росі.

Валеріан Підмогильний десь 1929 році надрукував таку статтю в дусі фрейдизму, психоаналізу про творчість Нечуя-Левицького і, власне про його особистість, в якій він все намагався пояснити комплексом Едіпа. Едіповим комплексом далеко не все можна у Нечуя-Левицького пояснити. Підмогильний, наприклад пише, що Нечуй- Левицький був у конфлікті з батьком. А я, судячи з тих матеріалів, які залишилися в 10 томах цього письменника, можу сказати, що батько Нечуя священик справив на нього величезний вплив. Через батька до Нечуя-Левицького прийшло зацікавлення українською історією. Батько був таким свідомими українцем. Він писав проповіді українською мовою. Правда, йому не дозволяли потім їх виголошувати, але він писав українською мовою.

Цей інтерес до сфери священицької, релігійної, до сфери, яка пов’язана з вірою, він був дуже природним для української літератури ХІХ століття. Все було, я б сказав, не однозначно. У Нечуя-Левицького можна знайти і сатиричні картини у «Старосвітських батюшках і матушках», знайти іронію, адресовану цьому світові. А от у дуже цікавому, на мій погляд, романі Свидницького «Люборацькі» ми бачимо велику симпатію до цієї старосвітської патріархальної родини сільських священиків. Цей світ духовний, в який вривається світ чужий і руйнує світ український.

Тарас Марусик

Якщо перестрибнути в іншу епоху, в епоху після 1917 року. Існує такий вираз: «Нове життя нового прагне слова». Наскільки в цей вираз вкладається те, що відбувалося тоді?

Володимир Панченко

Справа у тому, що на рубежі ХІХ і ХХ століть в українській літературі, і не лише українській, я б сказав і в європейській, загалом, дуже сильно відчувався дискурс двох ідей - це ніцшеанство, із його критикою християнської віри і дискурс соціалістичної віри. Тобто Ніцше і соціалістична ідея були, так би мовити, знаком доби.

Це дуже відчувається, коли знайомишся, скажімо, з творчістю Володимира Винниченка. Я свого часу був навіть трохи здивований, коли прочитав статтю Винниченка 1913 року в українському марксистському журналі «Дзвін», яка називалася «Спостереження непрофесіонала: марксизм і література». І здивований я був тим, що, коли прочитав цю статтю,( 1913 року зауважте), то я побачив, що там вже викладено основи того, що пізніше було названо «теорією соціалістичного реалізму».

Тобто, все мало свої початки і оці початки того, що потім прийшло у 1930 роки, вони кореняться ще значно раніше десь на початку століття - у цій утопічній вірі в соціалізм, в пришестя нової ери соціалістичної, коли раптово автоматично все вирішиться і запанує навіть нова людина.

Мені здається, що в українській літературі однією із перших, хто відчув заміну віри в Бога, вірою в іншу релігію - в соціалізм, була Леся Українка. У неї є дивовижна драма, яку вона почала писати у 1906 році і писала досить довго. Навіть в одному листі зізналася, що «я б не хотіла померти, поки я не закінчу роботу над цією драмою». Це драма «Руфін і Присціла». У цій драмі, написаній на історії ще раннього християнства є як наскрізна ідея, думка про неприйняття віри безкритичної, тобто віри, яка сліпо приймається, яка нав’язується людині. Це п’єса, в якій є бунт волюнтарної особистості проти сліпої нав’язаної віри. Леся Українка у 1906 році вже відчувала, що грядуть часи, коли віра в Бога буде підмінена іншою вірою - вірою в соціалізм. Власне вона написала про оці загрози, які чекають людину і українське суспільство, людство, взагалі, загрози якоїсь нової релігії, яка буде тотальною і всепоглинаючою для суспільства. Власне так і сталося.

Тарас Марусик

Тобто, те що потім відбувалося у 20-тих роках минулого століття в українській літературі, воно поступово виростало з того, про що Ви сказали?

Володимир Панченко

Ну так, звичайно. Якщо під цим кутом зору прочитати українську літературу 20-тих років, то ми там багато чого побачимо: ми побачимо і оцей культ революційної аскези, культ безбожництва, можна навіть так сказати, скидання старих ідолів і намагання на їх місце виставити інших ідолів.

Мені згадується дуже цікава така не дуже відома широкому колу читачів новела 1905 року, автором якої був Юрій Яновський «У листопаді». Це новела, в якій вгадується образ і зовнішній, і внутрішній Олександра Довженка. Сюжет новели побудований на тому, що зустрічаються двоє друзів. Один із них щойно повернувся із Німеччини, де він працював у посольстві. Так було реально в біографії Олександра Довженка. Сидять двоє юних мрійників на лавці в Харкові. І Довженко, герой цієї новели, фантазує на тему про те, як було б здорово, якби знести в повітря оцю Мироносицьку церкву і на її місці збудувати якусь дивовижну архітектурну фантазію. Тобто, Яновський вловив цю мить у свідомості тодішнього інтелігента, дуже сильно заражену ідеєю руйнування всього до тла і заміни старих Богів новими.

Тарас Марусик

А можливо у такого естета, як Довженко було неприйняття тієї церкви,( не знаю в якому вона були стилі), тому що вона була не в українському стилі?

Володимир Панченко

Я не думаю, що в цьому присутній якийсь такий національний момент. Я думаю, що тут йдеться взагалі про церкву як таку, про релігію як таку. Це ж було відповідне покоління, народжене в кінці 90-х років, яке прийшло в 20-ті роки з цією вірою в загірну комуну, в соціалістичну ідею. Це покоління Хвильового, Юрія Коцюбинського.

Дуже часто люди цього всього покоління опинялися по різні боки барикад. Я веду до того, що багато із них жили такою якоюсь щирою, але дуже небезпечною, як потім показала історія, вірою в те, що можна збудувати щось на руїнах, зруйнувавши все до тла.

Між іншим, в іншого українського письменника Миколи Куліша, я маю на увазі його дуже відому і дуже скандальну свого часу драму «Народний Малахій», яку поставив на сцені Олесь Курбас, є в цій драмі теж відчуття появи «гомосовєтікус». Я б навіть сказав, що цей народний Малахій, в якого є риси Дон Кіхота, недаремно там є ціла низка таких алюзій на Сервантеса, ніби з плакатів радянських 20-тих років зійшов. Це людина, яка перейнялася ідеєю переробки дійсності і переробки людини, створення нової людини - «гомосовєтікус». Це штучне утворення , яке живе оцими утопіями, яке начинене квазі вірою радянської доби.

Так що все це було реальністю, через все це пройшло суспільство і суспільна свідомість, пройшла через все це і українська література.

Тарас Марусик

В 20-ті роки, як ми знаємо, які були дуже бурхливі і власне погляд на це не може бути однозначним, тому що не лише заперечувалася стара доба, але і творилося нове і багато вартісних речей було створено. Але, як відомо, після 1933 року переломного в українській історії, настала чорна смуга і певні проблиски настали після відомого ХХ партз’їзду. Зокрема, в українській літературі, ширше в українській культурі відомий рух української інтелігенції як «шістдесятництво». Очевидно, ця епоха 60-тих років не могла, знову ж таки, не спробувати на своєму рівні і в свій час відновити пошуки взаємозв’язку між літературою і духовністю?

Володимир Панченко

Безумовно. Загалом, можна говорити про 30-50-ті роки як про таку атеїстичну добу. Це відбилося саме таким чином і в літературі.

Хоча один виняток я б все таки зробив. Я маю на увазі період Другої світової війни. Коли почалася війна з фашизмом, то тоді в українській літературі і, загалом, в радянській літературі було раптом значно більше дозволено. Тобто, виникла така ситуація, коли потрібно було тій же владі, тому ж режиму включити якісь додаткові сили, я маю на увазі, сили опору, сили майбутньої перемоги над фашизмом. Серед цих сил були почуття патріотизму, національної самосвідомості і віри. Оцієї само класичної віри, яка тримається на звертанні: «Брати і сестри». Не даремно Сталін звертався у перші дні війни до своїх співвітчизників саме з цими словами:«Братья і сьостри». Це вже було апелювання до таких архетипів, до основ духу людського, народного духу.

Таким чином виникла парадоксальна ситуація, коли в роки війни література несподівано для себе отримала якийсь ковток свободи. В цій атмосфері, коли потрібні були знову патріотизм, знову віра, знову дух, духовність, в тому числі і релігійні основи життя суспільства, в цій несподіваній атмосфері значно більшої, ніж в попередні роки свободи, література знову змогла заговорити про ці вічні речі.

Але цей період був дуже короткий. У 1946 році почалося різке повернення до репресій, «закручування гайок». Власне, історики інколи порівнюють цей момент 1945-1946 рік із періодом 1813 року. Армія тодішньої Росії перемогла Наполеона, пройшла через Європу, побачила, що виявляється світ живе зовсім по іншому і значно краще, ніж ми і з того всього народилися ідеї декабризму. А Сталін, відчувши, що солдати Радянської армії, які пройшли через Європу і повернулися додому і побачили інше життя, вони вже будуть не зовсім такими, якими вони переходили кордон. І знову жорсткі утиски, знову атеїстична доба.

Тут я повертаюся до Вашого питання про «шістдесятництво», про 60-ті роки, коли знову таки в нашій літературі «засвітилися Собори», так би я сказав. Між іншим, не випадково, що саме майже водночас з’явилися два твори про Собори. Це роман «Диво» Павла Загребельного і роман «Собор» Олеся Гончара. Це такий дивовижний збіг. В творі Загребельного романі «Диво» йдеться про історію Софійського Собору, про одіссею майбутнього творця Софійського Собору Сивоока, який пройшов від пущі через язичницький світ, через Візантію, через християнство. Пройшов світами, для того, щоб свою одіссею завершити в стольному граді Києві і звести Собор, в якому поєдналася одне і друге начало, тобто язичницьке і християнське.

А щодо роману «Собор» Олеся Гончара, то однією із перших реакцій на цей твір була відома стаття, яка в радянські часи не друкувалася, «Собор у риштованні». Ця стаття мала багато публіцистичних виходів. Там йшлося не лише про сам роман, а про ситуацію з духом, про проблеми духовного стану суспільства українського радянського. Так що цей роман зачіпав дуже глибинні пласти, які стосуються проблем духовності, віри, української свідомості і таке інше.

Василь Зілгалов

Дух, свідомість і глибинні пласти людської душі, любов до ближнього, чи не про це йдеться у поезії Леоніда Кисельова, що її читає Олекса Боярко.

Тільки двічі живемо. Раз – у світі білім-білім, Тож сумуємо і квилим, Як до іншого йдемо.

А тоді ще в другий раз, В світі чорнім – аж червонім. Чорнозем ламає скроні, І трава росте крізь нас.

Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо.

Василь Зілгалов


Духовність людини не обмежується релігійними формами духовності. Але коли ми говоримо про неї ми неодмінно згадуємо про те, що зв’язує людину зі світом, який знаходиться поза нашим розумінням й досвідом, з тим, що формує її моральну архітектуру і не дозволяє пеклу остаточно святкувати свій земний тріумф. Ми говоримо про царину, якій людина належить одвічно, до якої стримить і від якої намагається вбігти, словом ми говоримо про її відносини із трансцендентним, про релігію, питання про виникнення якої так само безпредметне, як і питання виникнення дихання, чи зору. Адже історія знає народи, які не мали, скажімо, колеса, але їй невідомі безрелігійні народи. Релігія і духовність – тема матеріалу Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Один філософ окреслив своє розуміння духовності у такий спосіб: «Літак лишається літаком і тоді, коли він пересувається по землі – ми розуміємо, що йому необхідно пересуватися землею. Але тільки злетівши до неба, він доводить, що він таки літак».

Так само й людина тільки піднісшись над своєю психофізіологічною даністю стає насправді людиною. Здатність до такого піднесення і є, очевидно, духовністю. Майже 70 років тому Микола Бердяєв писав, що йому випало жити в епоху “соціального замовлення”. Це замовлення визначає, чим має бути культура і мистецтво, література і філософія, навіть, релігія. «Але немає, немає, - жахався Бердяєв, - замовлення на вищу якісну культуру, на справжнє, на духовність. Більше того, духовна енергія витрачається на речі зовсім не духовного виміру». Хто наважиться стверджувати, що сьогодні це звучить менш актуально, ніж 1934 року?

Втім, впевнений, наразі це актуальніше рівно настільки, наскільки далі просунулося людство по шляху нарощення науково-технічних й технологічних м’язів. Розширення розламу між інтелектуальним і моральним станом світу вказало на драматичну проблему розвитку цивілізації: науково-технічний прогрес, який не супроводжується прогресом моральним і духовним зростанням людини, призводить до катастрофічних криз і ставить людство на межу самознищення.

Прагнення вирватися з липких обіймів цинізму, з кола тотальної неправди, виснажливої для тих, хто бреше і кому брешуть, вів до храму. Потяг України до духу, який там часом ледь жеврів, але не згасав, був, як усім здавалося, природним і єдино можливим. Люди пішли у храми, вони викидали звідти міндобрива, щелепи пітекантропів, експонати про щасливе колгоспне життя і знов встановлювали олтарі; вони відбудовували знищені церкви і зводили нові. Питома вага тих, хто вважає себе релігійною особою, за пару років перевищила половину всіх в Україні сущих, а згодом – і дві третини. І саме тоді, можливо, чи не найбільш виразною стала відсутність, як сказали б соціологи, кореляцій між бурхливим зростанням релігійних декларацій і станом духовності.

Зростання декларацій релігійності не супроводжується піднесенням суспільної моралі – швидше навпаки, наскільки про це можна судити з рівня злочинності, числа покинутих дітей, полишених напризволяще перестарілих батьків, стану ділової етики і, насамкінець, але не за значенням, з відсутності того самого замовлення на духовність. Якщо під замовленням не розуміти, звісно, казенні заходи. В такому разі посткомуністична ситуація в Україні або спростовує теорію, згідно з якою трансцендентний вимір, встановлений релігією для людської поведінки, заохочує особу до більш високих її стандартів. Або будемо вимушені визнати, що посткомуністичні трансформації не супроводжуються тим, що в публіцистиці отримало назву “духовного відродження”.

Ще важливішим стає розуміння того, що Церква не є фабрикою з виробництва духовності. Духовність є тим, що завойовується людиною мірою її прориву до світу вищих значень і одночасного збавлення від злого. І це відбувається, насамперед і головно, не в рамках інституцій й організацій, а в рамках кожної індивідуальної душі. Людина, нагадаю, наділена свободою згори і життя її, як зауважив чудовий християнський письменник Клайв Льюїс – «це шлях, довгий шлях через долину». Людина може простувати цим шляхом до храму, але може впасти п’яною у рівчак.

Василь Зілгалов

Дійсно довгий шлях через долину, до храму. Від народження, від найпершої купелі йде людина і не знає, яку в українського поета Василя Герасим’юка, що її чекає.

Дванадцять сивих суддів сидять У сутінках під стіною, А я, ховаю очі, як тать. Що стало, старці, зі мною?

Чому ви тут? Ви ж приходите в час найпершої тільки купелі, і більше до скону не чути вас, і ваші суди невеселі.

Хто душу, мов немовля, розповив? Тремтить, нага, над водою. Ïї вже мили для ваших слів Найпершою крижаною.

Судіть, бо душа – це така пора, Коли слово – за вами. У першій купелі жінка стара Занурювала руками

мене, а кожен суддя судив, А жінка дим сокотила: Від хижих птахів і муравлів Мале тільце обкурила.

Над ватрою тримала вона Мене, і стікала з мене Вода свячена, вода крижана І мати пила свячену.

Дванадцять сивих суддів сидять У сутінках під стіною, А я ховаю очі, як тать. Що старці, було зі мною?

Кричить породілля, бо на порі. Чекають дванадцять суддів, Плаває гострий лід у цебрі. Вогонь обпікає руки старі. Що, старці, зі мною буде?


Василь Зілгалов

Що ж старці, із нами буде? Де наше серце зупиниться? Може після слова житнього, покладеного у хміль десь у серці України, як у поезії Павла Вольвача?

ЄВРАЗІЯ

Романських назв туга сливова м"якоть сповзає вбік, ропою вмита хвиль. А я назад вертаюся балакать з словами житніми, покладеними в хміль,

підпертими могилою пророка, що пурхають з-під зрящої ноги. А далі теж ходило моє око - в піски, в орду, в кайдани і сніги.

Та що мені вугільна міць Кузбасу і Піренеїв ламаний каркас? Чорняві, наче чоботи, Черкаси спиняють серце десь біля Черкас.

Василь Зілгалов


Головний редактор літературно-мистецького часопису “Дзвін”, львівський поет Роман Кудлик вважає, що духовність у сучасній українській літературі присутня доволі багатогранно і власне висока мораль та духовність оберегли багатьох українських митців у радянський період від антирелігійних та антинаціональних публікацій.

Галина Терещук

Як є присутня духовність, що це за поняття, як воно виявляється?

Роман Кудлик

Це дуже непросте питання. Кожний твір, який ми друкуємо повинен мати справді якесь значення для формування високої духовності у наших читачів, але не лише формувати. У нас є читачі, які вже мають сформований світогляд, справді багатодуховні і їм не треба формувати цього, але вони може хочуть знайти підтвердження тих своїх ідеалів, своїх думок щодо того, що вони думають, що вони роблять, чим живуть. Власне це ми і намагаємося робити. Ми просто зобов’язані це робити в наш такий скудний і непростий час. Звичайно ж ми намагаємося і, я думаю, що ми це робимо успішно, не друкувати творів низької художньої вартості. Зараз такий час настав, що видається, хто тільки хоче, якщо має гроші. Виходять книжечки, правду кажучи, деколи такі, що навіть не можна про них не те, що добре слово сказати, просто навіть критикувати їх не зручно, тому що це абсолютна графоманія найнижчого кшталту.

Ми хочемо, щоб друкувалися твори талановитих письменників. Микола Вінграновський, прекрасний поет. Мені здається, що це один із найгеніальніших поетів, яких дала Україна вже в наш час. Друкуємо Миколу Руденка, дисидента, відомого у минулому поета, який надзвичайно цікавий і з формального боку і з такого духовного. Друкуємо поезії Юрка Завгороднього з Києва. Друкуємо поезії такої прекрасної поетеси, яка живе тут у нас на Львівщині, Світлана Антонишина.

Галина Терещук

Чи можна говорити, що церква теж мала якийсь вплив на формування духовності в літературному процесі України і навпаки?

Роман Кудлик

Мені здається, що таким лакмусовим папером порядності письменників було те, що якщо він не писав атеїстичних віршів і якщо він не писав анти-націоналістичних віршів. Це, на мою думку, був якраз лакмусовий папірець порядності. Я думаю, що церква завжди формувала і далі формує нашу духовність. Якщо людина дотримується 10 заповідей Божих - це, по моєму, те, що потрібно.

Галина Терещук

За радянської влади, чи завжди було те, що змушували поета написати, так, як наприклад Павличко проти Шептицького, чи можна було якось це обминути?

Роман Кудлик

В тому то і річ, що ніхто його не примушував до цього. Перша книжка моя вийшла у 1963 році, потім у 1968, 1979 році і так далі. Ніхто мене не примушував. Звичайно, що тоді, якщо не було в книжках «паровозів», чи віршів, що славили Леніна, чи партію, то редактор говорив, що треба такий якийсь вірш на початок обов’язково, інакше книжка не вийде. Але у мене вийшла, наприклад, книжка у 1968 році «Весняний більярд» і без того «паровозу». Мій редактор прекрасний поет Петро Засенко мені абсолютно ніяких зауважень не робив і не радив навіть. Книжка вийшла у Києві у видавництві «Молодь» - друга моя книжка, яку я вважаю найкращою із своїх книжок.

В принципі, можна було завжди обійтися без цього. І завжди Павличко обходився потім. Видав прекрасну книжку «Таємниця твого обличчя» та інші. Це, на мою думку, один з найкращих поетів, які є зараз в Україні і тоді він був. Він міг обійтися без цього. Це була така не потрібна кон’юнктура.

Подивіться, в той же час писав прозу Роман Іваничук і ніколи він не грішив проти релігії. Чи, наприклад, прекрасний поет, якого зараз трошки починають забувати, наш львівський поет Володимир Лучук, який був предтечею «шістдесятництва» і він не писав таких віршів. То я кажу, що хтось хотів вислужитися і може людина йшла навіть проти своїх переконань. Ліна Костенко, вона ж жодного вірша не написала анти-націоналістичного, не написала жодного вірша атеїстичного в угоду владі. Звичайно їй довелося і перетерпіти, але зараз це найвища літературна особистість, яка є в Україні. Це прекрасний вид високої моральності і вид високої духовності.

Павло Вольвач

Прийшов і станув морок зусібіч, І ти стоїш у мене під повіками. Зчорніле місто дивиться на ніч Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг, Набившись густо світу в плоть залізну. А світ отой і вичахлий наш гріх Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом. Чужі слова, шляхи і підприємства. Та, кажуть, щось міняється, бо он Зіходить зірка. Кажуть - віфлиємська.


Василь Зілгалов

Так, кажуть щось міняється, бо сходить Зірка. На цьому ми завершуємо програму «Споконвіку було Слово» і я прощаюся з Вами.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG