Київ, 30 травня 2003 року.
Надія Степула
Вітаю вас, дорогі слухачі! До вашої уваги – новий випуск радіожурналу “Сюжети”. Автор і ведуча – Надія Степула, Звукооператор – Наталя Антоненко
Звучить пісня “Думи мої…” на слова Тараса Шевченка у виконанні Остапа Стахіва.
Надія Степула
Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято “В сім’ї вольній новій” відбулося у Львові.
Починаючи з 22 травня – у день перепоховання українського поета, художника і мислителя Тараса Шевченка, щороку таке свято відбувається в різних регіонах України почергово. Програма заходів, розпочата ще в 1988 році, триватиме до 2014 року, коли відзначатиметься 200-ліття Кобзаря.
Перебравши торік естафету від Донеччини, Львів передав її Києву. А до того кілька днів тут відбувалися літературно-мистецькі та музичні вечори, театральні вистави, концерти, конкурси; у храмах Львівщини відслужені пам’ятні молебні.
З нагоди свята “В сім’ї вольній новій” у Львівському Національному музеї вперше експонується картина Тараса Шевченка “Катерина” - полотно, яке львів’яни давно мріяли побачити.
Про це детальніше розповість Галина Терещук:
Навіть у переддень 22 травня з дня початку шевченківського свята я так і не змогла отримати чіткої його програмки, надто пізно з’явилася інформація у місті про різноманітні заходи, однак у рекламах гордо зазначалося, що свято має міжнародний статус. Більшість львів’ян, про що свідчить малолюдність людей на заходах не знали, що де відбуватиметься, як і про те, що Львів перейняв від Донецька естафету проведення шевченківських днів, а творча інтелігенція Львова розділилася на окремі групки, які проводили свої малолюдні імпрези, присвячені Кобзареві. Втім, ці утримки з укладенням програми можна було пояснити дуже просто: львівська обласна адміністрація адміністрація, а саме вона і організувала свято за бюджетні кошти - ніяк не могла з’ясувати якого дня український прем’єр зможе відкрити шевченкові дні у Львові. Віктор Янукович прибув до Львова 22 травня, поклав квіти до підніжжя пам’ятника Кобзареві, послухав “Заповіт” .. сів в авто і відбув у район, а чиновники, які відповідали за проведення шевченкового свята з полегшенням зітхнули: на цьому їхня місія і завершувалася.
Втім, урочистості тривали. У львівській опері провели академію, на якій не було помітно шевченкознавців зі світовим іменем. До того ж, потрапити в оперу можна було лише за запрошенням, яке видавали чиновникам та представникам творчих спілок, так як звикли робити у радянські часи. Тобто, молодь не могла потрапити на більшість заходів, приурочених Кобзареві. До того, скажімо, виставка “Свою Україну любіть” в Палаці мистецтв демонструвалася лише 3 дні. Здебільшого непоміченою під час святкування шевченківських днів у Львові була і театралізована вистава на вулицях міста. Тішить хіба те, що львів’яни ще до 7 червня матимуть можливість милуватися оригінальним полотном Тараса Шевченка “Катерина” 1842 року. привезений у львівській національний музей з Києва. Ця картина покидала Київ лише кілька разів, її експонували у Москві та Празі. У Львові полотно, яке свого часу Тарас Шевченко пропонував придбати одному з покупців бодай за шматок сала, виставляється вперше. Зауважу, що через невдале освітлення розгледіти і відчути майстерність митця є доволі складно.
Однак, схоже на те, що шевченківським дням у Львові бракувало не так світла, як більшої уваги їх організаторів.
Звучить уривок із пісні Анатолія Горчинського на слова Станіслава Шевченка “Два бантики білі”.
Надія Степула
Від пісні Анатолія Горчинського на слова Станіслава Шевченка війнуло світлістю конвалій, жасмину та півоній - правда? Шкільні дзвоники саме в цю пору кличуть – одних на канікули, інших – у широкі світи вже поза рідною школою. Більшість нинішніх випускників намагатимуться вступити до вищих навчальних закладів, і хай їм пощастить! А тим часом саме для охочих гризти граніт науки виходять нові та ще новіші навчальні посібники. Серед них і щойно виданий Володимиром Литвином, В’ячеславом Мордвінцевим та Анатолієм Слюсаренком навчальний посібник з історії України.
Кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський ділиться роздумами над цією книгою.
Сергій Грабовський
Трійка науковців у складі Володимира Литвина, віднедавна – академіка, а за сумісництвом – голови парламенту, В‘ячеслава Мордвінцева й Анатолія Слюсаренка написала і видала навчальний посібник з історії України. Мабуть, 1001-й такий посібник і не вартий був би такої уваги, коли б не три обставини.
Перша: професор Слюсаренко, котрий написав, мабуть, найскладнішу третину книги – розповідь про Україну ХХ століття – є деканом історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка. Друга. Професор Мордвінцев, котрий написав інші дві третини тексту, є найреальнішим претендентом на посаду декана після закінчення терміну Анатолія Слюсаренка, а це відбудеться влітку цього року. Третя. Володимир Литвин є лише співавтором (не автором!) тільки 40 з 670 сторінок посібника, і при цьому його ім‘я винесене на титул книги, хоча зазвичай у таких випадках пишуть: “у книзі використані матеріали такого-то” або “у написанні такого-то розділу взяв участь такий-то”. Отож де-факто ідеться не тільки про сам текст книги, а і про якість викладання історії України у одному із двох “справжніх”, а не харчових чи спортивних університетів столиці і про засадничі підстави наукового розуміння цієї історії. Власне, автори книги примудрилися зробити майже неможливе: дати стислий і зрозумілий пересічному студентові виклад основних етапів розвитку України та подій, пов‘язаних із цими етапами. Єдине, що викликає здивування у побудові книги – це відсутність списків рекомендованої для поглибленого вивчення тем літератури в кінці кожного із розділів. Невже ж до докторів наук Литвина, Слюсаренка і Мордвінцева ніхто не писав приступних для студентів текстів, присвячених окремим періодам української історії?
Що ж стосується змісту посібника, то впадає в око, що автори швидше писали історію етнічних українців, аніж історію України як держави і як країни. Фактично поза межами книги залишилися історія Криму та Причорномор‘я до їхнього включення у склад Російської імперії; що ж стосується Наддніпрянщини і Галичини, то їхнє історичне життя у ХІХ і першій половині ХХ століть традиційно подане як щось окреме, і тільки в культурній царині – спільне. І ще один момент: автори вживають щодо Російської імперії термін “країна”. Але, якщо ця імперія, тобто, за будь-яким словником, державне утворення, що виникає внаслідок зовнішньої експансії, це нормальна країна, то чим же у цьому контексті є Україна? Краєм? Територією? Провінцією?
Ще один момент. У книзі висловлена на загал відверто позитивна оцінка столипінської аграрної реформи на теренах України. А не пробували автори взяти загальну площу тодішнього земельного фонду і поділити її на кількість селянських господарств, щоб оцінити, скільки селян мусили, за Столипіним, перетворитися на безземельних люмпенів, отже, на масову опору всіх радикальних революційних рухів? Ї
А відтак, чому не пробували автори поміркувати над роллю столипінських реформ у створенні ґрунту для більшовизму? І ще. У висвітленні останнього десятиліття у книзі відсутні терміни “олігархи”, “клани”, “тіньова економіка”, “криміналітет”.
Надія Степула
Так завершує свій сюжет Сергій Грабовський – заступник головного редактора журналу “Сучасність”, кандидат філософських наук.
Журнал із короткою назвою – “Ї” видається з 1989 року і сьогодні вважається багатьма фахівцями одним із провідних культурологічних та політологічних часописів України. Минулого року це видання стало переможцем рейтингового опитування “Книга року” за розділом “Науково-популярна есеїстика”.
Від часу з’яви журнал “Ї” не змінював своєї концепції, був і залишається журналом не масовим , виданням для інтелектуалів. Та впродовж минулих кілька місяців журнал “Ї” отримав п’ять нагород у різних українських конкурсах, що певним чином заперечує його мниму чи явну герметичність.
Чи засвідчують згадані нагороди, що суспільство звернуло якусь пильнішу увагу на львівський незалежний журнал? Про це та інші проблеми маємо нагоду почути в інтерв’ю співредактора журналу “Ї” - пані Ірини Магдиш Віталієві Пономарьову.
Ірина Магдиш: “Суспільство вже дозріло, доросло до того, щоб помітити такий журнал, як “Ї”, хоча він існує вже 14 років. А друга причина – напевно, це потрібно і самим організаторам конкурсу, тому що це якоюсь мірою піднімає рівень цих нагород і рейтинг конкурсів, які організовуються.”
Віталій Пономарьов: “Чи випадково, що три нагороди - саме київських - для львівського журналу?”
Ірина Магдиш: “Думаю, що невипадково, бо в Києві-таки зосереджується більшість інтелектуальних сил. Такі конкурси є типовими, власне, для столичних міст, тому це, напевно, київські нагороди.”
Віталій Пономарьов: “Я знаю, що Ви зараз готуєте чергове тематичне число львівського журналу “Ї”, яке буде присвячено Львову.”
Ірина Магдиш: “Так, ми готуємо львівське число, бо хочемо нарешті віддати данину місту, де ми народилися, де ми живемо і де ми існуємо. Робоча назва цього журналу є “Геній міста” чи “Геній місця” ( латинською), і ми хочемо витворити якусь певну філософію міста, сказати, яким ми хочемо, щоб це місто було, і якими ми маємо бути у цьому місті, яке ми так любимо. Я тільки відкрию невеличку таємницю, що в цьому журналі буде диск музичний, де буде записана музика Ксавера Моцарта, який також мешкав у Львові. І це буде такою, дуже гарною родзинкою у цьому числі.”
Надія Степула
На початку червня традиційно відзначається Міжнародний день захисту дітей.
“Чи може вистачити дитинства на все життя?” – запитує першокласник Марко в своєму листі до Бога. Добірку таких дитячих листів опубліковано у травневому цьогорічному числі “Мгарського дзвону” – виданні Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря, що поблизу Лубен на Полтавщині.
“Господи, чи можна в Тебе хоч щось виплакати?” – запитує десятирічний Семенко.
А його ровесниця Оля дивується: “Навіщо Бог уранці стирає з неба всі зорі?”
“Можна, я Тобі буду хоч іноді снитися?” - просить у Бога маленький Валерій. “Чому життя даруєш Ти, Господи, а забрати його може будь-хто?” – не розуміє третьокласник Ромчик, а другокласник Вітя висловлюється ще категоричніше: “Отче Всевишній, чому Ти багатьом людям – наче Вітчим?”…
Дев’ятилітній Зорик дуже лаконічний: “Дай мені надію!” - просить він у Господа.
За цими короткими цитатами з дитячих листів до Бога сховані великі і малі сюжети, сповнені тривоги і сподівань, гострого болю, першого смаку і досвіду життя. Сюжети неходжених доріг і не прочитаних іще книг, сюжети невідворотних поразок і сюжети здобутих перемог, пошуків та здивувань, - усе це ще буде. Передусім – у дітей, бо сюжети їхніх життів тільки починаються.
Радіожурнал “Сюжети” завершує своє нинішнє звучання. З вами, дорогі слухачі, були автор і ведуча Надія Степула, звукооператор Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу і зичимо вам світлих сюжетів! Говорить радіо “Свобода”.
Надія Степула
Вітаю вас, дорогі слухачі! До вашої уваги – новий випуск радіожурналу “Сюжети”. Автор і ведуча – Надія Степула, Звукооператор – Наталя Антоненко
Звучить пісня “Думи мої…” на слова Тараса Шевченка у виконанні Остапа Стахіва.
Надія Степула
Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято “В сім’ї вольній новій” відбулося у Львові.
Починаючи з 22 травня – у день перепоховання українського поета, художника і мислителя Тараса Шевченка, щороку таке свято відбувається в різних регіонах України почергово. Програма заходів, розпочата ще в 1988 році, триватиме до 2014 року, коли відзначатиметься 200-ліття Кобзаря.
Перебравши торік естафету від Донеччини, Львів передав її Києву. А до того кілька днів тут відбувалися літературно-мистецькі та музичні вечори, театральні вистави, концерти, конкурси; у храмах Львівщини відслужені пам’ятні молебні.
З нагоди свята “В сім’ї вольній новій” у Львівському Національному музеї вперше експонується картина Тараса Шевченка “Катерина” - полотно, яке львів’яни давно мріяли побачити.
Про це детальніше розповість Галина Терещук:
Навіть у переддень 22 травня з дня початку шевченківського свята я так і не змогла отримати чіткої його програмки, надто пізно з’явилася інформація у місті про різноманітні заходи, однак у рекламах гордо зазначалося, що свято має міжнародний статус. Більшість львів’ян, про що свідчить малолюдність людей на заходах не знали, що де відбуватиметься, як і про те, що Львів перейняв від Донецька естафету проведення шевченківських днів, а творча інтелігенція Львова розділилася на окремі групки, які проводили свої малолюдні імпрези, присвячені Кобзареві. Втім, ці утримки з укладенням програми можна було пояснити дуже просто: львівська обласна адміністрація адміністрація, а саме вона і організувала свято за бюджетні кошти - ніяк не могла з’ясувати якого дня український прем’єр зможе відкрити шевченкові дні у Львові. Віктор Янукович прибув до Львова 22 травня, поклав квіти до підніжжя пам’ятника Кобзареві, послухав “Заповіт” .. сів в авто і відбув у район, а чиновники, які відповідали за проведення шевченкового свята з полегшенням зітхнули: на цьому їхня місія і завершувалася.
Втім, урочистості тривали. У львівській опері провели академію, на якій не було помітно шевченкознавців зі світовим іменем. До того ж, потрапити в оперу можна було лише за запрошенням, яке видавали чиновникам та представникам творчих спілок, так як звикли робити у радянські часи. Тобто, молодь не могла потрапити на більшість заходів, приурочених Кобзареві. До того, скажімо, виставка “Свою Україну любіть” в Палаці мистецтв демонструвалася лише 3 дні. Здебільшого непоміченою під час святкування шевченківських днів у Львові була і театралізована вистава на вулицях міста. Тішить хіба те, що львів’яни ще до 7 червня матимуть можливість милуватися оригінальним полотном Тараса Шевченка “Катерина” 1842 року. привезений у львівській національний музей з Києва. Ця картина покидала Київ лише кілька разів, її експонували у Москві та Празі. У Львові полотно, яке свого часу Тарас Шевченко пропонував придбати одному з покупців бодай за шматок сала, виставляється вперше. Зауважу, що через невдале освітлення розгледіти і відчути майстерність митця є доволі складно.
Однак, схоже на те, що шевченківським дням у Львові бракувало не так світла, як більшої уваги їх організаторів.
Звучить уривок із пісні Анатолія Горчинського на слова Станіслава Шевченка “Два бантики білі”.
Надія Степула
Від пісні Анатолія Горчинського на слова Станіслава Шевченка війнуло світлістю конвалій, жасмину та півоній - правда? Шкільні дзвоники саме в цю пору кличуть – одних на канікули, інших – у широкі світи вже поза рідною школою. Більшість нинішніх випускників намагатимуться вступити до вищих навчальних закладів, і хай їм пощастить! А тим часом саме для охочих гризти граніт науки виходять нові та ще новіші навчальні посібники. Серед них і щойно виданий Володимиром Литвином, В’ячеславом Мордвінцевим та Анатолієм Слюсаренком навчальний посібник з історії України.
Кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський ділиться роздумами над цією книгою.
Сергій Грабовський
Трійка науковців у складі Володимира Литвина, віднедавна – академіка, а за сумісництвом – голови парламенту, В‘ячеслава Мордвінцева й Анатолія Слюсаренка написала і видала навчальний посібник з історії України. Мабуть, 1001-й такий посібник і не вартий був би такої уваги, коли б не три обставини.
Перша: професор Слюсаренко, котрий написав, мабуть, найскладнішу третину книги – розповідь про Україну ХХ століття – є деканом історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка. Друга. Професор Мордвінцев, котрий написав інші дві третини тексту, є найреальнішим претендентом на посаду декана після закінчення терміну Анатолія Слюсаренка, а це відбудеться влітку цього року. Третя. Володимир Литвин є лише співавтором (не автором!) тільки 40 з 670 сторінок посібника, і при цьому його ім‘я винесене на титул книги, хоча зазвичай у таких випадках пишуть: “у книзі використані матеріали такого-то” або “у написанні такого-то розділу взяв участь такий-то”. Отож де-факто ідеться не тільки про сам текст книги, а і про якість викладання історії України у одному із двох “справжніх”, а не харчових чи спортивних університетів столиці і про засадничі підстави наукового розуміння цієї історії. Власне, автори книги примудрилися зробити майже неможливе: дати стислий і зрозумілий пересічному студентові виклад основних етапів розвитку України та подій, пов‘язаних із цими етапами. Єдине, що викликає здивування у побудові книги – це відсутність списків рекомендованої для поглибленого вивчення тем літератури в кінці кожного із розділів. Невже ж до докторів наук Литвина, Слюсаренка і Мордвінцева ніхто не писав приступних для студентів текстів, присвячених окремим періодам української історії?
Що ж стосується змісту посібника, то впадає в око, що автори швидше писали історію етнічних українців, аніж історію України як держави і як країни. Фактично поза межами книги залишилися історія Криму та Причорномор‘я до їхнього включення у склад Російської імперії; що ж стосується Наддніпрянщини і Галичини, то їхнє історичне життя у ХІХ і першій половині ХХ століть традиційно подане як щось окреме, і тільки в культурній царині – спільне. І ще один момент: автори вживають щодо Російської імперії термін “країна”. Але, якщо ця імперія, тобто, за будь-яким словником, державне утворення, що виникає внаслідок зовнішньої експансії, це нормальна країна, то чим же у цьому контексті є Україна? Краєм? Територією? Провінцією?
Ще один момент. У книзі висловлена на загал відверто позитивна оцінка столипінської аграрної реформи на теренах України. А не пробували автори взяти загальну площу тодішнього земельного фонду і поділити її на кількість селянських господарств, щоб оцінити, скільки селян мусили, за Столипіним, перетворитися на безземельних люмпенів, отже, на масову опору всіх радикальних революційних рухів? Ї
А відтак, чому не пробували автори поміркувати над роллю столипінських реформ у створенні ґрунту для більшовизму? І ще. У висвітленні останнього десятиліття у книзі відсутні терміни “олігархи”, “клани”, “тіньова економіка”, “криміналітет”.
Надія Степула
Так завершує свій сюжет Сергій Грабовський – заступник головного редактора журналу “Сучасність”, кандидат філософських наук.
Журнал із короткою назвою – “Ї” видається з 1989 року і сьогодні вважається багатьма фахівцями одним із провідних культурологічних та політологічних часописів України. Минулого року це видання стало переможцем рейтингового опитування “Книга року” за розділом “Науково-популярна есеїстика”.
Від часу з’яви журнал “Ї” не змінював своєї концепції, був і залишається журналом не масовим , виданням для інтелектуалів. Та впродовж минулих кілька місяців журнал “Ї” отримав п’ять нагород у різних українських конкурсах, що певним чином заперечує його мниму чи явну герметичність.
Чи засвідчують згадані нагороди, що суспільство звернуло якусь пильнішу увагу на львівський незалежний журнал? Про це та інші проблеми маємо нагоду почути в інтерв’ю співредактора журналу “Ї” - пані Ірини Магдиш Віталієві Пономарьову.
Ірина Магдиш: “Суспільство вже дозріло, доросло до того, щоб помітити такий журнал, як “Ї”, хоча він існує вже 14 років. А друга причина – напевно, це потрібно і самим організаторам конкурсу, тому що це якоюсь мірою піднімає рівень цих нагород і рейтинг конкурсів, які організовуються.”
Віталій Пономарьов: “Чи випадково, що три нагороди - саме київських - для львівського журналу?”
Ірина Магдиш: “Думаю, що невипадково, бо в Києві-таки зосереджується більшість інтелектуальних сил. Такі конкурси є типовими, власне, для столичних міст, тому це, напевно, київські нагороди.”
Віталій Пономарьов: “Я знаю, що Ви зараз готуєте чергове тематичне число львівського журналу “Ї”, яке буде присвячено Львову.”
Ірина Магдиш: “Так, ми готуємо львівське число, бо хочемо нарешті віддати данину місту, де ми народилися, де ми живемо і де ми існуємо. Робоча назва цього журналу є “Геній міста” чи “Геній місця” ( латинською), і ми хочемо витворити якусь певну філософію міста, сказати, яким ми хочемо, щоб це місто було, і якими ми маємо бути у цьому місті, яке ми так любимо. Я тільки відкрию невеличку таємницю, що в цьому журналі буде диск музичний, де буде записана музика Ксавера Моцарта, який також мешкав у Львові. І це буде такою, дуже гарною родзинкою у цьому числі.”
Надія Степула
На початку червня традиційно відзначається Міжнародний день захисту дітей.
“Чи може вистачити дитинства на все життя?” – запитує першокласник Марко в своєму листі до Бога. Добірку таких дитячих листів опубліковано у травневому цьогорічному числі “Мгарського дзвону” – виданні Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря, що поблизу Лубен на Полтавщині.
“Господи, чи можна в Тебе хоч щось виплакати?” – запитує десятирічний Семенко.
А його ровесниця Оля дивується: “Навіщо Бог уранці стирає з неба всі зорі?”
“Можна, я Тобі буду хоч іноді снитися?” - просить у Бога маленький Валерій. “Чому життя даруєш Ти, Господи, а забрати його може будь-хто?” – не розуміє третьокласник Ромчик, а другокласник Вітя висловлюється ще категоричніше: “Отче Всевишній, чому Ти багатьом людям – наче Вітчим?”…
Дев’ятилітній Зорик дуже лаконічний: “Дай мені надію!” - просить він у Господа.
За цими короткими цитатами з дитячих листів до Бога сховані великі і малі сюжети, сповнені тривоги і сподівань, гострого болю, першого смаку і досвіду життя. Сюжети неходжених доріг і не прочитаних іще книг, сюжети невідворотних поразок і сюжети здобутих перемог, пошуків та здивувань, - усе це ще буде. Передусім – у дітей, бо сюжети їхніх життів тільки починаються.
Радіожурнал “Сюжети” завершує своє нинішнє звучання. З вами, дорогі слухачі, були автор і ведуча Надія Степула, звукооператор Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу і зичимо вам світлих сюжетів! Говорить радіо “Свобода”.
