Прага, 24 травня 2003 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода». В ефірі передача «30 хвилин у різних вимірах», яка сьогодні дещо перетягне своїх призначених 30 хвилин. Тема сьогоднішньої передачі – сади...
Весна добігає кінця. Доцвітають бузки, каштани, яблуні. Мабуть навесні, як ніколи, сади нагадують цей первісний сад, Едемський, в якому було все і все що там було, було красивим.
Українці люблять сади. Ми не лише любимо їх садити, в них побувати, ми любимо їх оспівувати, словом і піснею. «Садок вишневий коло хати...» «Цвітуть сади, біліють хати»...
А в піснях? Господи, один суцільний сад, в тих садах кохаються, криниченьки копають, козаків ждуть, вечеряють, там соловейки щебечуть, хтось дівочу косу розплітає, а хтось дівчину покидає, матері синів проводжають... Словом, українське життя вирує в саду, зокрема тоді, коли він цвіте.
В Тернопільській області є село з загадковою назвою - Острів. В цьому селі стоїть хата, в якій виростала моя подруга Михайлина Бородай. Хату обнімає сад, в якому росте дивовижна яблуня. Вона настільки родюча, що наприкінці літа зносить свої яблуками обтяжені руки аж до землі. Я сиділа під цією яблунею і спостерігала, як по подвір’ю бігали зелененькі каченята....
Мене із малку люблять всі дерева, і розуміє бузиновий Пан, чому верба, від крапель кришталева, мені сказала:«Здрастуй!» крізь туман. Чому ліси чекають мене знову, На щит піднявши сонце і зорю. Я їх люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю. (Ліна Костенко)
Ірина Халупа
Дорогі слухачі, ця передача, це також своєрідний сад, сад пісень, віршів, сад розповідей, про те, що є втіленням життя....
Почалося садівництво в раю. Бог створив сад раніше за людину. Важко сказати наскільки раніше, але першу людину Він поселяє в Едемському саду. І поселяє, між іншим, не заради споживання нею тих плодів, яких дає сад, хоча і це входило в Його первісний задум, а задля того, щоби людина, як абсолютно визначено прочитується з першої Старозавітної книги - Книги Буття: “порала і доглядала “ цей сад. Що було далі, відомо більш або менш докладно. Але, у кожному разі, саме з гущавини саду розкручується спіраль людської історії. Принаймні так вважає наш київський колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Увертюра могутньої біблійної симфонії не лишає сумніву – Господь мав твердий намір зробити з нашої планети саме сад, а двоє наших прабатьків мали стати садівниками. Так, так, саме садівник мав би стати найдревнішою професією. Але сталося, як сталося і відповідно найдревнішою професією вважається інше ремесло.
Однак, зверніться до Книги Буття - по суті справи, Едемський сад за тим величним планом замислювався, як ідеальна модель відносин між людиною і довкіллям. Сад має всі необхідні для життя людини ресурси. Там знаходимо не лише воду і їжу, але й копалини: золото тієї землі добре, повідомляє Біблія, там «бделій і камінь онікс».
Далі. Сад покликаний задовольняти естетичні, як би ми зараз сказали, почуття – він прекрасний, дерева його приємні для очей. Людину запрошують насолоджуватися цією земною красою. Окрім цього, сад замислений як місце людської творчості – людині заповідано не лише опікуватися його рослинністю, але й примножувати багатства саду і, нарешті, передати примножене наступним поколінням. Іншими словами, навколо саду розгортається вся філософія існування людини – вінця Творіння, але і також його, Творіння, невідокремної складової, яка має особливу відповідальність за його цілісність і неушкодженість.
Екологічна криза примушує богословів різних традицій знов і знов звертатися до перших сторінок Біблії. Вони вбачають тут символіку величезної пророчої сили: перше порушення Божої заповіді пов’язане із порушенням гармонії із природою, крихкого екологічного балансу, який постає гранично важливою складовою колосального проекту, вся грандіозність якого лишається до часу прихованою від людини. Вони також говорять про те, що гріх проти глобального земного саду, це такий же самий гріх, як і проти свого ближнього.
Християнство, можливо, є найматеріалістичнішою з релігій людства. Воно не сподівається досягти духовної реальності, ігноруючи матерію. Для християнства матерія – це інструмент і носій Духа, адже саме в Христі Слово стало плоттю. Християнство – це ще опікування повнотою Творіння, цілісністю земного саду.
...Священні книги не містять випадковостей, вони містять символи. І те, що Ісус «молився до кривавого поту за потоком Кедронським, біля підніжжя гори Елеонської, в саду Гетсиманському» – один з них.
У саду мого дитинства Виростало три берези. Що одна коло окопу, Над дорогою другая, Біля брами стала третя. Пам’ятаю день розстання. Та, що стала при окопі, Омирила шум летючий, Перестала гомоніти. Що біліла край дороги – Розтворила білу кору, Обіллялася сльозами. Що над брамою сп’ялася, - Поронила листя зверху, На дорогу пометала, Вслід за мною посилала: «Ой роздумайся, вернися! Світ обійдеш, та не знайдеш Ні матері карай постелі, Ані сонця у порогу, Ані меду на зелині.»
(Володимир Свідзінський)
Ірина Халупа
Сад як метафора втраченого блаженного існування. Нинішні наукові дослідження говорять про те, що колись були часи, коли людині було достатньо кількох годин полювання, чи збирання, аби себе прохарчувати. Людина жила у контакті з природою, у безпосередньому відчутті життя. А це, як стверджував Епікур, і є щастя. Свідченням її безумовної поваги до світу було усвідомлення його як сакрального в усіх можливих проявах. Сакральне не сприймалося як антипод профанного, бо вони були нероздільні.
Відтоді як відбулася ця трагічна роздвоєність, людство згадує про щасливе минуле. Давні греки – про золотий вік, християни – про Едем.
Олекса Починок
Поет і мислитель Джон Мільтон у четвертій книзі “Загубленого раю” писав про Едем, що був у межиріччі Тигру та Євфрату, - “Тут гаї, яких дерева смолою запашною дихали, там – інші, де висіли золотистих плодів грона, ваблячи і зір і смак. І якщо де, то лише тут був правдою Міф про сади чудесні Гесперид. Між гаями – луги й поля, де траву м’яку стада щипали, або ж пальмами горби порослі. Подекуди були вологі долини, всіяні квітами, усіляких кольорів трояндами, позбавленими шипів, а з боку іншого, були там гроти тінисті, печери прохолодні і пишно вився виноград по них, розвішуючи кетяги пурпурові.
З горбів лилися водоспади, подрібнюючись у пил вологий та з’єднуючи свої потоки у тихі озера, які спокійно віддзеркалювали квітучий берег, порослий миртом. Пташині хори навкруги дзвеніли а вітерець весняний у полі та гаях дихав ароматом та колихав тремтяче листя, “ – у цих рядках звучить туга за втраченим безповоротно раєм.
Сьогодні внаслідок землеробства замість цих мальовничих красот - спекотна пустеля. Коли людство згадує про Едем – воно оновлюється.
У ХУ-ХУІІ століттях Європа пережила Ренесанс. Це було відродження у буквальному розумінні слова. Люди глянули в обличчя античності, язичницьке обличчя. Це не був крок назад. Це був початок нового духовного шляху. Сучасний британський мистецтвознавець Ніколае Певзнер пише про англійський пейзажний парк: “Вільний ріст дерева був очевидним символом вільного зростання особистості, змієподібні доріжки та струмочки - свободи англійської думки і переконання, і дії, а вірність природі місцевості – вірності природі у моралі та політиці”.
Так звані, регулярні сади, де природа була організована, подібно до довершеного механізму авторитарної системи, ототожнювались з французькою тиранічною державою з її садами епохи Людовика ХІІІ. Олександр Поп стверджував тоді, що мужні британці дають своїм садам свободу від тиранії, пригноблення та автократії.
Жан Жак Руссо визнавав у “Сповіді”, що молодою людиною він одержав свої ідеї про природу з Англії, із статей Аддісона про садівництво. Образ саду матеріального і духовного дав поштовх усій західній цивілізації.
Як вважали англійські раціоналісти – розум , це людська здатність тримати гармонію з вічним порядком у всесвіті. Парадокс – але крок людини до природи став поштовхом і до культурного та цивілізаційного розвитку.
Чи не у цьому секрет успіху і цивілізації японців ? Витоки японського саду полягають у синтоїзмі – їхній древній релігії. Обожнюючи природу і поклоняючись небу, сонцю, горам, камінню, деревам і навіть кущам, адепти цієї релігії вважають увесь світ храмом, а художні садові композиції – молитвою, що постійно звучить.
Так само вважали і наші предки. У ХХ столітті українці, заковтнувши яблуко спокуси, вирішили, що Едем можна побудувати. Тепер усе більше розуміють, що його потрібно вирощувати і найперше - у собі.
Прийшов до саду, де був хлопчиком. В паморозній тиші вечора Усі дерева сколихнулися. - Де ти так довго, довго був? Либонь усі світи обійшов, Обтрусив золоту яблуню, Пив воду з лиця місяця, Здобув уламок веселки? Я став, відказую тихо: - «Золотих яблук не рвав, З криниці неба не пив води, До веселки ані дойнявся». Усі дерева посмутилися.
Коли паморозь – сад глибокий, В саду світліє вікно. Увійшов я – там дід замшілий, На чугаїні червоні вуса, Під чобітьми мокрявий слід. Я ліг на тапчан рипливий, На ньому рядну у смужках, Тільки синя притьмарилася, За довгі літа намеркла. Розпочинає замшілий дід: - «Що був собі хлопчик малий, та пішов у далекий світ, А горбата за ним услід...»
Тріщить у грубці солома, Смертний сон облягає вії, Як той іней навислу стріху.
(Володимир Свідзінський)
Ірина Халупа
У Львові неподалік центру є Святий сад або ж як його ще називали у 70 х роках минулого століття - горіховий. Тоді ж молоді люди заснували тут республіку під назвою “Святий сад Монастиря Босих кармелітів”. Вони мали свого президента. Громадянами цієї республіки були люди мистецтва - волелюбні, романтичні і загадкові. Така собі неформальна тусовка у дусі нонконформізму. І сповідували вони лише українську національну ідею, хоча були різних національностей. Про Святий сад далі у розповіді Галини Терещук.
Галина Терещук
«Зійшла я в горіховий сад, щоб поглянути на пуп’яночки при потоці, щоб побачити там, чи зацвів виноград, чи гранатові яблука порозцвітали” – каже Пісня із пісень.
У ХУ столітті в Галицькому передмісті, нині це вулиця Князя Романа, завдяки фундації королівського намісника Яна був заснований перший у Львові невеликий монастир кармелітів. Згодом його зруйнували татари, а монахів вбили. Через рік римо- католицький архиєпископ Суліковський намагався відновити монастир і запросив до Львова монахів кармелітів із Кракова та Праги. Та його задум не вдався. У ХУІІ столітті кармеліти перебралися на пагорб, навпроти Успенської церкви. Міська влада виділила їм земельну ділянку під монастир і сад. У 1947 році совєти виселили кармелітів з монастиря. Вони виїхали у Польщу, костельний орган вивезли до Пермської філармонії у Росію. Приміщення самого костелу віддали під продовольчий склад.
Однак залишався сад, а це територія між вулицями Лисенка, Винниченка і Просвіти, що у 70 роках ожив завдяки львівській молоді. Тоді ж його почали називати Святим. Тут були кілька десятків старих дерев, посаджених ще за Австрії: яблуні, груші, сливи і горіхи. У саду збиралась, як пише у своїй книзі президент республіки Святий сад Ілько Лемко, одна з найкрутіших неформальних тусовок львівської молоді.
Ілько Лемко розповідає: Воно подібне на звичайну вуличну тусовку. Збираються хлопці, дівчата на якомусь місці. Поетико-вулична тусовка... У нас вона мала специфіку. Це було загадково, таємниче, це був монастирський сад і там публіка збиралася не будь-яка, а така, яка любила музику, вільнолюбива. Таким чином, це було названо Святим садом. І люди знали - це є Святий сад і багато хотіли потрапити в цю тусовку. Але у нас ті люди, які дійсно були близькі нам по духу, вони потрапляли, а ті, які не дуже, то відсівалися. Був такий природний відбір у цієї тусовки Святого саду.
Ганна Терещук
Для львівських підлітків із Святого саду горіх був священним деревом. Серед підлітків-шістдесятих, котрі називали себе дітьми саду, існували язичницькі традиції. Вони святкували 17 квітня - День дуріння, 12 жовтня - день горіха. День горіха вважався днем завершення горіхового сезону. Діти саду навіть написали гімн горіху:
В Єрусалимі на горі Кармель Їв Бог горіхи в славний день… Граймо, співаймо, весело стрічаймо Свято горіха. Бога величаймо…
Збирання і поїдання горіхів було справжнім мистецтвом. Для цього потрібно було мати власний маленький складний ніж. Горіх мав бути власноруч зірваний з дерева. Розколоти чітко по центру горіх - це теж вимагало вміння. Промахнешся – поріжеш палець. Розколупати горіх слід було чисто і тоді біленьке смачнюще зерно направлялось до рота. Нічого смачнішого на той час від горіхів не було. Увесь цей процес лущення горіхів юнаки настільки вдосконалили, що, скажімо, Ілько міг полущеними горіхами одразу годувати шістьох колег. До середини жовтня ліва рука любителів горіхів була чорною. Втім найчудовіше було залізти на верхівку горіха і там, сидячи на гілках, позираючи навкруги на красу Львова, їсти горіхи і кидати шкарлупи вниз.
У 70 –х у Святому саду почала збиратися неформальна молодь, так звані, хіпі. Тут можна було зустріти сина двірнички і доньку військового. Повагу викликали такі поняття як фізична сила, вміння, знання, моральний авторитет членів тусовки. Якщо мав біцепси, грав у футбол і на гітарі, то у саду був людиною номер 1 . Підступ та інтриги, закулісні розборки не були притаманні неформальному молодіжному середовищу. Їх залишили для членів комсомолу. У 1982 році тусовку саду розігнали радянські каральні органи.
Нині Святий сад занедбаний і забутий. Хіба що старезне дерево може розповісти про те, що тут діялося колись…
В осінній теплий вечір Ми сидимо в Саді, І поки Сад існує, Ми будем молоді. І поки в нас гітара, Нам не страшний розкол, Бо нас єднає вічний Рок’н ролл.
Ліна Костенко
У нашому соду була розкішна флора, - Жоржини й кропива, любисток і ревень. І прадід мій ходив, як привид Ельсінора, І сойка у кущах пищала цілий день.
Ще півники цвіли. Ще яблуня родила. В городі ще стояв локальний, свій, туман. Бабуся той город так-сяк обгородила, А потім щовесни білила той паркан.
А потім в паркані хтось виламав штахету, Ліхтариками груш вчарований між віт. В ту дірку в паркані відкрився світ поету – Великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно – з укропу у Європу. В Європі вже був млин, двигучий, паровий. І прадід мій ходив, Як Ной після потопу, А я собі, мала, була – як херувім.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку. Полохала в гнізді пташину боязку. А вранці крізь бузок дивилася та тітку, Котра була чомусь – як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба. У закутку душі хай буде трохи сад. Вже дожились, - забули колір неба, Воно буває кольору досад.
Хай буде сад, і дерево крислате. І кіт-воркіт, і ще багато див. Доросла пам’ять – то уже не слайди. Тоді вже доля гляне в об’єктив.
Ірина Халупа
Із найдавніших часів у літературі зустрічається образ Саду. Завжди це образ, позначений високістю духу і світлістю сили, вищої, ніж людина, божественної. Споконвіку сади уквітчували житла людей, а люди плекали ці сади, ототожнюючи їх із красою буття і буттям краси. Література різних народів світу майже ідентично втілює в символіці саду спрагу людини за втраченим Раєм – першим Господнім Садом.
У романі Гете “Літа навчання Вільгельма Мейстера” герой після пожежі потрапляє в сад. Цей сад у Гете є ніби замкнутим простором, у якому зберігаються сакральні цінності. Це – сад-парк і сад фруктовий, як джерело плодів; сад, як захисток для душі і як ключ до розуміння того, чому душа завжди сюди прагне потрапити. Культивований літературою, образ саду, здається, вічний. Продовжує Надія Степула.
Надія Степула
Ще з перших кроків людини на землі садівництво уособлює культуротворчу діяльність людства. Чи не тому сади завжди цвіли і навколо храмів, і навколо простих помешкань?
Література справді культивує образ саду від своїх початків. І продовжує це робити.
У романі англійського письменника Пітера Акройда “Дім Доктора Ді” (1993) головний герой – вчений 16 століття – проходить різні етапи на шляху до якогось вищого посвячення. Один із етапів того шляху є “Сад філософів” – це алхімічний сад, з якого доктор Ді потрапляє до Саду істини. Там росте світове дерево, на гіллі котрого сидить птах Фенікс. Подолавши лабіринт, доктор Ді виходить до яскравого світла і з любов’ю входить у світ…
“Сад вічності” – таку назву має поема Наталі Давидовської, української поетеси, яка дочасно покинула цей світ кілька років тому. Другий розділ поеми так і називається – “Сад”. Загадковий “Сакраментальний сад. І тиша, як на початку. На початку тисячоліть…” – таким побачила цей сад Наталя Давидовська. “Ти спробуй, зорю дожени, поки виросте Сад, доки гіллям завруниться глина…” , - пише поетка, шукаючи смислу життя і смерті у своїй поемі, написаній незадовго до того, як самої її не стало. У Саду Наталі Давидовської Садівником “наречений” “Птах сумний, трикрилий, всюдисущий”. А сад у поетеси – “забрамний сад і вічності огром”. “Що моя сльозина, - запитує вона, - коли є вічний Сад, і вічний плід, і в чорній ніші – зовсім вічна Жінка…”. Ту Жінку в глибині Саду, який розступився, щоб до нього зайшла і лірична героїня Наталі Давидовської, в поемі названо “сестрою”. Містичність сюжету “Саду вічності” Наталки Давидовської незбагненна. Сама авторка увійшла в той Сад, який змалювала як пошук Раю, дорогу до Раю.
У Гетсиманському саду починалися страждання Ісуса. Тут проминули останні години його земного життя – в молитві до Отця. “Сад Гетсиманський” – таку назву дав своєму творові Іван Багряний.
Історія української та світової літератури сповнена творів, які торкаються образу Саду, або ж – сади оспівують, або - в символічному Саду пропонують відлуння вселюдської туги за Раєм. Це, очевидно, основний мотив і головна причина того, чому сад як художній образ живе в літературі справіку й донині…
Виходжу в сад, він чорний і худий, Йому вже ані яблучко не сниться. Шовковий шум танечної ходи Йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він Мене впізнав, хоч довго придивлявся. В круговороті нефатальних змін Він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: - Чого ж ти не прийшла У іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: - ти мені один Оцій порі, об іншій і довіку.
Ія прийшла не струшувати ренклод І не робить з плодів твоїх набутку. Чужі приходять в час твоїх щедрот, А я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права. Уже й зникало сонце за горбами ! Сад шепотів пошерхлими губами Якісь прощальні золоті слова... (Ліна Костенко)
Ірина Халупа
Любов українців до садків загальновідома. Вони – постійний елемент народних пісень, українського фольклору. Важко собі уявити хату бодай без кількох фруктових дерев довкола. Очевидно, українська земля, в додаток до загальнополітичних обставин, спричинилася своєю мірою до формування української ментальності, тобто українського світобачення, в якому не останню роль відіграє елемент краси. А все важливе для народної свідомості опоетизовується і стає звичаєм.
Про значення саду в житті українців моєму колезі Тарасові Марусику розповідає член Національної спілки письменників України, народознавець, головний редактор журналу “Берегиня” Василь Скуратівський.
Тарас Марусик
Пане Скуратівський, ведучи мову про значення саду для українського світовідчуття, не можливо обминути згадкою хрестоматійний вірш Тараса Шевченка. До речі, багато хто з літературознавців вважає, що «Садок вишневий» для Шевченка був більше, ніж садок.
Василь Скуратівський
Звичайно, по перше «вишневий садок» Тарас Григович увів і він став як символ садівництва в Україні, бо раніше переважали садки, де домінувала вишня і оті хрущі, що «над вишнями гудуть». Це стало як візитною карткою України. Скажімо, мені щасливилося побувати в Сибіру. (Звичайно, щастя було не від того, що туди засилали). І там, де живуть українці і до сьогодні обов’язково садять дерева і оселя обмащена білою глиною... Це дві візитні картки, за якими можна визначити, що тут живуть українці.
Таким чином, звичай висаджувати дерева сягає глибокої давнини в Україні. Вважалося, якщо біля хати не росте вишня, чи слива, чи яблуня, то в тій оселі правують нечисті сили. Тобто, фруктові дерева оберігали і оселю, і родину.
Я пригадую ще з дитинства таку притчу, яку переповідав мені ще дідусь. Він розповідав, що якось старенький чоловік садить яблуньку навесні. Підходить до нього внучок і питає:«Дідусю, а навіщо Ви садите її, Ви все одно ж не дочекаєтеся плодів?» Дід став, подумав, погладив хлопчика по голівці і каже:« Е, внуче, якщо я не дочекаюсь, то хтось дочекається і мені спасибі скаже». Я вважаю, що в цій притчі висока мораль і ота любов до праці, і до садків. Вони були своєрідними оберегами, оперезували оселю, а це, за віруваннями, охороняло її від всяких напастей.
Тарас Марусик
Які українські звичаї пов’язані з садом, зокрема, з фруктовими деревами?
Василь Скуратівський
Один з найцікавіших, як на мене, це напередодні нового року, (я маю на увазі, старого нового року), в Україні ще й до сьогодні на Поліссі, а колись раніше по всій Україні, існував звичай опівночі з 13 на 14 січня, батько з сином виносили з оселі дідуха, скручували перевесла і оперезували усі фруктові дерева. Це було своєрідне магічне заклинання, щоб «фрукта родилася». Натомість, якщо деревина не дуже вдало родила, то хлопець, тобто син, брав сокиру підходив до деревини і окрикував:«Я тебе зрубаю, ти не родиш», а батько, імітуючи яблуню, чи грушу казав:«Не рубай, я цього року ще краще врожу». У такий спосіб обходили всі дерева, які не родили і вважалося, що вже у цьому році деревина, садовина заквітує і вродить на щастя родині.
Тарас Марусик
А чи був якийсь звичай, пов’язаний з жіночим і чоловічим началом, з Інь і Янь, з хлопчиком і дівчинкою?
Василь Скуратівський
Так, були. Якщо народжувалася доця, то садили грушу, якщо син - то яблуню. За ними дуже стежили і не дай Боже, якщо всихала якась із цих деревин, то вважалося, що життя буде складне для новонародженого.
Тарас Марусик
Пане Василю, чи в українській традиції було лише садити сади довкола хати, довкола обійстя?
Василь Скуратівський
Не лише. Сади висаджували на дорогах, на перехрестях, на левадах.
Я пригадую такий випадок свого родовідного хутора Великий ліс, коли у 50-тих роках сталінський режим наклав податок на садовину: за кожне дерево доводилося сплачувати. Люди почали масово з сльозами на очах вирубувати дерева, бо ні звідки було платити за них. То наш сільський, його так і називають, Васюнчик, (він і досі живий), весною пішов у ліс, а у нас дуже багато росло диких груш і яблунь, і він усі невеличкі дерева привив. І коли через два роки було знято цей ганебний наказ, сельчани йшли викопували дерева і в такий спосіб поновили сади у нашому Великому лісі.
Тарас Марусик
Це у якій місцевості?
Василь Скуратівський
Це Житомирщина, Малинський район. У нас взагалі цікаве з цим пов’язано. До речі, вірували, що не у кожного, коли прищеплює деревину, прийметься від нього. А от у цього Васюнчика - всі майже дерева. Його навіть запрошували. Він всі дерева у нашому селі прищеплював і вони майже не всихали. Бо є, як то кажуть у народі, така «легка рука» і «важка рука». Так і кажуть: «Васюнчикова яблуня, Васюнчикова груша» і до сьогодні згадують прекрасними словами цю людину.
Вже в стільниках стерні немає меду сонця. І дика груша журиться: одна. Лиш клаптики червоного суконця шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста. Скляніють очі неба і води. Суху розмову полум’я із листям до ночі сумно слухають сади...
(Ліна Костенко)
Тарас Марусик
Ми тут згадали про Полісся, чи є якісь відмінності в різних етнографічних районах України?
Василь Скуратівський
Звичайно є. Скажімо, лісостепова зона має свої відмінності. Там у степовій зоні переважно вирощують дерева вже у розсадниках. Там знамениті ці Семеренківські яблуні.
У нас на Поліссі трошки по іншому склалося. У нас багато дичок росло у лісі. Викопували весною дички, приносили, заготовляли живчики напередодні. Вживляли цього живчика, а виготовляли спеціальну таку суміш: розтоплювали віск і ним покривали цю розколину, чи, якщо це робили під кору, замотували і спостерігали. Це переважно на Поліссі. Тобто, кожен регіон мав свої специфічні відмінності. Але у всій Україні домінували деякі звичаї. Скажімо, те, про що я казав перед новим роком, то це було повсюдно в Україні, звичай такий.
Тарас Марусик
На початку розмови Ви згадали про Сибір, де Ви зустрічали українців і бачили їхні обійстя. Чи отой спосіб життя, чи він так само актуальний і для інших територій, де довелося мешкати українцям?
Василь Скуратівський
Так, практично там, куди етнічні українці за тих, чи інших обставин виїжджали, поза межами рідної землі, вони обов’язково білили хату і висаджували садок з місцевих порід дерев.
Варто згадати ще такий аспект, що в Україні багато було пасік і пасічників і це теж спонукало до висаджування дерев. Це і медоноси для бджіл, і захисток для вуликів, на старі груші витягували колоди ще у давніші часи. На яблуні ні, а ось чомусь на груші.
Згадаємо садки Петра Прокоповича, знаменитого нашого пасічника, що з Чернігівщини, що винайшов рамковий вулик. Він обсаджував і липами, але у нього були величезні площі садків. Це медоноси для бджолярства. А бджолярство на Україні, як Ви знаєте, розвинене. На сьогодні в Україні понад 500 тисяч бджолярів. Вони не можуть обійтися, щоб пасіки свої не обсадити садком.
Тарас Марусик
Очевидно ж сади увійшли в українську ментальність глибоко і думаю не могли б не залишити свого сліду у фольклорі?
Василь Скуратівський
У фольклорі, у всіх різновидах фольклору мовиться про сад, про яблуню, образ дівчини з вишнею... Треба сказати, що до садків обов’язково додавали калину, бо висаджували і її. Це теж був як елемент саду. То ягоди, з яких виготовляли кисіль і таке інше. Тобто, садівництво в Україні - це домінанта, це візитна картка. Кожен чужинець, який приїздив і це ще в минулому, і позаминулому столітті, зауважували, що найбільше садів в Україні що народ цей любить дерева. Очевидно, це може тяглося із глибини століть, коли дерева були священними. Особливо в пошані дика груша. Поліщуки обов’язково садили дику грушу. З неї виготовляли кисіль і висушували їх, робили начинки і це побутувало майже по всій Україні.
Ірина Халупа
Для когось Київ пересічне місто. Для інших незручне і екологічно не найкраще місто для життя. Але українська столиця має чимало унікальних речей. Скажімо, парком нікого не здивуєш, та й змагатися з Лондоном у цій номінації важко. А от не кожне місто має у самому своєму серці – сад. І не один, а цілих два. Мабуть, це данина традиції з боку Києва. Подібна до тої, яку віддає саду і українська пісня.
Моя колега Юлія Жмакіна записала розмову із співачкою, бандуристкою, викладачем кафедри народних інструментів Національної музичної академії Ларисою Дедюх, яка якомога частіше відвідує ботанічні сади в Києві і знає непораховану кількість пісень, у яких якщо не головній ролі, то у другорядній обов’язково фігурує сад.
Юлія Жмакіна
Ларисо, чи часто Ти відвідуєш ботанічний сад, чи обидва ботанічні сади і який ти більше любиш: той, що біля університету, чи більший?
Лариса Дедюх
Звичайно, я більше буваю в саду, який є біля університету, тому що він ближче від мене і там багато людей. Він менший, а все що менше, воно якесь затишніше, акуратніше. Але дуже я люблю і великий ботанічний сад і люблю туди приїжджати весною, коли цвітуть каштани, коли цвіте бузок, коли все цвіте.
Юлія Жмакіна
Ти, взагалі, надавала значення тому, що раптом сад в центрі міста, не парк, а сад, це щось інше, ніж парк?
Лариса Дедюх
Звичайно, що так. Сад він дає отой домашній затишок. Парк він завжди якийсь такий прохідний. Сад має свій затишок. Тим Київ цікавий і гарний. Всім, хто не приїжджає, я рекомендую в Києві прийти в обидва ботанічні сади, тому що то рідкість. То не є на окраїні міста, а якраз у центрі міста і сад. Чудово!
Юлія Жмакіна
А в київський ботанічний ти заради чого їдеш - заради каштанів, чи все таки бузку?
Лариса Дедюх
Я їду заради того, що в тому місці, якщо чесно, там багато землі, там багато зелені, повітря і дуже багато енергії. Звичайно хочеться, так як часу нема їздити туди кожен день, щоб люди частіше бували в парках і садах. Але звичайно хочеться поїхати тоді, коли око милує і запах, як кажуть, і око і нюх все насолоджується. А тим більше як цього року було надзвичайно, коли цвіло все. Цього року як в казці «Дванадцять місяців» розцвіли і яблуні, і вишні, і каштани, і бузок. Все цвіло в один час, що не природно навіть. Але надзвичайна картина.
Юлія Жмакіна
А в твоєму дитинстві Ви біля дому мали сад?
Лариса Дедюх
Звичайно. Перший вибіг з хати, то був - в сад: до вишеньки, до яблуньки, до грушки, на гойдалку.
Юлія Жмакіна
В українській традиції сад - це щось більше. Тобто, кожна оселя мала мати сад?
Лариса Дедюх
Звичайно, тільки садок біля хати, «садок вишневий коло хати»... Що може бути ближче і зрозуміліше?
Юлія Жмакіна
Ларисо, на Твою думку, так само адекватно і в музичній культурі, в народній музиці і в класичній, відображений образ саду?
Лариса Дедюх
Звичайно, дуже багато відображений сад. Взагалі українська пісня відзначається і будь-яка пісня починається природними якимись явищами. А саду призначено дуже багато місця: і «По садочку ходжу», «А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать»... Дуже багато пісень пов’язаних з садом. Якщо просто зараз перелік робити, нам би не вистачило передачі.
Юлія Жмакіна
Але все таки, якби Ти зараз була в Ботанічному саду і, я не знаю, чи Ти любиш, щоб коли Душа співає був глядач і слухач, або не любиш, не знаю, але якби Ти зараз була в саду, яку б пісню присвятила Ботанічному, щоб Ти заспівала?
Лариса Дедюх
Я б заспівала «Коли в саду ти гуляєш і вже начебто пора додому...» Так от ця пісня як аналогія побачення дівчини з хлопцем. Але зараз я заспіваю «І не відпускає сад». Співає: «Ой, у вишневому саду там соловейко щебетав, додому я просилася, а він мене все не пускав...
Ірина Халупа
Я також дуже люблю київські ботанічні сади, як старий маленький інтимний, так і новий, розлогий, квітучий, той, що спостерігає зі схилів, куди пливе Дніпро.
Пригадую одної весни ми приїхали там в пошуках розсади, сказали нам, що можна так купити петрушку, базилік тощо. Ходили, блукали, розпитували, без успіхів і раптом попали на грядку. А там, гарно, рівненькими рядочками росте собі все, і петрушка, і шалвія, і базилік і багато, багато іншого. Признаюся, я вкрала пучечок базиліку і кіндзи, а вони на кухні у вазонах розрослися в могутні кущі і ціле літо аж до пізньої осені збагачували наші кулінарні витвори. Спасибі тим золотим рукам, що його посадили, і пробачте прошу, за те, що без дозволу і без оплати, собі присвоїла ці пахучі приправи. Але кажуть, що саме такі, ростуть найкраще. Мій досвід це підтверджує.
На цьому закінчуємо цей випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах». До наступної зустрічі, з вами прощається Ірина Халупа, і бажає Вам ясної погоди на душі. Хай завжди цвітуть Ваші сади. Говорить радіо «Свобода».
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода». В ефірі передача «30 хвилин у різних вимірах», яка сьогодні дещо перетягне своїх призначених 30 хвилин. Тема сьогоднішньої передачі – сади...
Весна добігає кінця. Доцвітають бузки, каштани, яблуні. Мабуть навесні, як ніколи, сади нагадують цей первісний сад, Едемський, в якому було все і все що там було, було красивим.
Українці люблять сади. Ми не лише любимо їх садити, в них побувати, ми любимо їх оспівувати, словом і піснею. «Садок вишневий коло хати...» «Цвітуть сади, біліють хати»...
А в піснях? Господи, один суцільний сад, в тих садах кохаються, криниченьки копають, козаків ждуть, вечеряють, там соловейки щебечуть, хтось дівочу косу розплітає, а хтось дівчину покидає, матері синів проводжають... Словом, українське життя вирує в саду, зокрема тоді, коли він цвіте.
В Тернопільській області є село з загадковою назвою - Острів. В цьому селі стоїть хата, в якій виростала моя подруга Михайлина Бородай. Хату обнімає сад, в якому росте дивовижна яблуня. Вона настільки родюча, що наприкінці літа зносить свої яблуками обтяжені руки аж до землі. Я сиділа під цією яблунею і спостерігала, як по подвір’ю бігали зелененькі каченята....
Мене із малку люблять всі дерева, і розуміє бузиновий Пан, чому верба, від крапель кришталева, мені сказала:«Здрастуй!» крізь туман. Чому ліси чекають мене знову, На щит піднявши сонце і зорю. Я їх люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю. (Ліна Костенко)
Ірина Халупа
Дорогі слухачі, ця передача, це також своєрідний сад, сад пісень, віршів, сад розповідей, про те, що є втіленням життя....
Почалося садівництво в раю. Бог створив сад раніше за людину. Важко сказати наскільки раніше, але першу людину Він поселяє в Едемському саду. І поселяє, між іншим, не заради споживання нею тих плодів, яких дає сад, хоча і це входило в Його первісний задум, а задля того, щоби людина, як абсолютно визначено прочитується з першої Старозавітної книги - Книги Буття: “порала і доглядала “ цей сад. Що було далі, відомо більш або менш докладно. Але, у кожному разі, саме з гущавини саду розкручується спіраль людської історії. Принаймні так вважає наш київський колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Увертюра могутньої біблійної симфонії не лишає сумніву – Господь мав твердий намір зробити з нашої планети саме сад, а двоє наших прабатьків мали стати садівниками. Так, так, саме садівник мав би стати найдревнішою професією. Але сталося, як сталося і відповідно найдревнішою професією вважається інше ремесло.
Однак, зверніться до Книги Буття - по суті справи, Едемський сад за тим величним планом замислювався, як ідеальна модель відносин між людиною і довкіллям. Сад має всі необхідні для життя людини ресурси. Там знаходимо не лише воду і їжу, але й копалини: золото тієї землі добре, повідомляє Біблія, там «бделій і камінь онікс».
Далі. Сад покликаний задовольняти естетичні, як би ми зараз сказали, почуття – він прекрасний, дерева його приємні для очей. Людину запрошують насолоджуватися цією земною красою. Окрім цього, сад замислений як місце людської творчості – людині заповідано не лише опікуватися його рослинністю, але й примножувати багатства саду і, нарешті, передати примножене наступним поколінням. Іншими словами, навколо саду розгортається вся філософія існування людини – вінця Творіння, але і також його, Творіння, невідокремної складової, яка має особливу відповідальність за його цілісність і неушкодженість.
Екологічна криза примушує богословів різних традицій знов і знов звертатися до перших сторінок Біблії. Вони вбачають тут символіку величезної пророчої сили: перше порушення Божої заповіді пов’язане із порушенням гармонії із природою, крихкого екологічного балансу, який постає гранично важливою складовою колосального проекту, вся грандіозність якого лишається до часу прихованою від людини. Вони також говорять про те, що гріх проти глобального земного саду, це такий же самий гріх, як і проти свого ближнього.
Християнство, можливо, є найматеріалістичнішою з релігій людства. Воно не сподівається досягти духовної реальності, ігноруючи матерію. Для християнства матерія – це інструмент і носій Духа, адже саме в Христі Слово стало плоттю. Християнство – це ще опікування повнотою Творіння, цілісністю земного саду.
...Священні книги не містять випадковостей, вони містять символи. І те, що Ісус «молився до кривавого поту за потоком Кедронським, біля підніжжя гори Елеонської, в саду Гетсиманському» – один з них.
У саду мого дитинства Виростало три берези. Що одна коло окопу, Над дорогою другая, Біля брами стала третя. Пам’ятаю день розстання. Та, що стала при окопі, Омирила шум летючий, Перестала гомоніти. Що біліла край дороги – Розтворила білу кору, Обіллялася сльозами. Що над брамою сп’ялася, - Поронила листя зверху, На дорогу пометала, Вслід за мною посилала: «Ой роздумайся, вернися! Світ обійдеш, та не знайдеш Ні матері карай постелі, Ані сонця у порогу, Ані меду на зелині.»
(Володимир Свідзінський)
Ірина Халупа
Сад як метафора втраченого блаженного існування. Нинішні наукові дослідження говорять про те, що колись були часи, коли людині було достатньо кількох годин полювання, чи збирання, аби себе прохарчувати. Людина жила у контакті з природою, у безпосередньому відчутті життя. А це, як стверджував Епікур, і є щастя. Свідченням її безумовної поваги до світу було усвідомлення його як сакрального в усіх можливих проявах. Сакральне не сприймалося як антипод профанного, бо вони були нероздільні.
Відтоді як відбулася ця трагічна роздвоєність, людство згадує про щасливе минуле. Давні греки – про золотий вік, християни – про Едем.
Олекса Починок
Поет і мислитель Джон Мільтон у четвертій книзі “Загубленого раю” писав про Едем, що був у межиріччі Тигру та Євфрату, - “Тут гаї, яких дерева смолою запашною дихали, там – інші, де висіли золотистих плодів грона, ваблячи і зір і смак. І якщо де, то лише тут був правдою Міф про сади чудесні Гесперид. Між гаями – луги й поля, де траву м’яку стада щипали, або ж пальмами горби порослі. Подекуди були вологі долини, всіяні квітами, усіляких кольорів трояндами, позбавленими шипів, а з боку іншого, були там гроти тінисті, печери прохолодні і пишно вився виноград по них, розвішуючи кетяги пурпурові.
З горбів лилися водоспади, подрібнюючись у пил вологий та з’єднуючи свої потоки у тихі озера, які спокійно віддзеркалювали квітучий берег, порослий миртом. Пташині хори навкруги дзвеніли а вітерець весняний у полі та гаях дихав ароматом та колихав тремтяче листя, “ – у цих рядках звучить туга за втраченим безповоротно раєм.
Сьогодні внаслідок землеробства замість цих мальовничих красот - спекотна пустеля. Коли людство згадує про Едем – воно оновлюється.
У ХУ-ХУІІ століттях Європа пережила Ренесанс. Це було відродження у буквальному розумінні слова. Люди глянули в обличчя античності, язичницьке обличчя. Це не був крок назад. Це був початок нового духовного шляху. Сучасний британський мистецтвознавець Ніколае Певзнер пише про англійський пейзажний парк: “Вільний ріст дерева був очевидним символом вільного зростання особистості, змієподібні доріжки та струмочки - свободи англійської думки і переконання, і дії, а вірність природі місцевості – вірності природі у моралі та політиці”.
Так звані, регулярні сади, де природа була організована, подібно до довершеного механізму авторитарної системи, ототожнювались з французькою тиранічною державою з її садами епохи Людовика ХІІІ. Олександр Поп стверджував тоді, що мужні британці дають своїм садам свободу від тиранії, пригноблення та автократії.
Жан Жак Руссо визнавав у “Сповіді”, що молодою людиною він одержав свої ідеї про природу з Англії, із статей Аддісона про садівництво. Образ саду матеріального і духовного дав поштовх усій західній цивілізації.
Як вважали англійські раціоналісти – розум , це людська здатність тримати гармонію з вічним порядком у всесвіті. Парадокс – але крок людини до природи став поштовхом і до культурного та цивілізаційного розвитку.
Чи не у цьому секрет успіху і цивілізації японців ? Витоки японського саду полягають у синтоїзмі – їхній древній релігії. Обожнюючи природу і поклоняючись небу, сонцю, горам, камінню, деревам і навіть кущам, адепти цієї релігії вважають увесь світ храмом, а художні садові композиції – молитвою, що постійно звучить.
Так само вважали і наші предки. У ХХ столітті українці, заковтнувши яблуко спокуси, вирішили, що Едем можна побудувати. Тепер усе більше розуміють, що його потрібно вирощувати і найперше - у собі.
Прийшов до саду, де був хлопчиком. В паморозній тиші вечора Усі дерева сколихнулися. - Де ти так довго, довго був? Либонь усі світи обійшов, Обтрусив золоту яблуню, Пив воду з лиця місяця, Здобув уламок веселки? Я став, відказую тихо: - «Золотих яблук не рвав, З криниці неба не пив води, До веселки ані дойнявся». Усі дерева посмутилися.
Коли паморозь – сад глибокий, В саду світліє вікно. Увійшов я – там дід замшілий, На чугаїні червоні вуса, Під чобітьми мокрявий слід. Я ліг на тапчан рипливий, На ньому рядну у смужках, Тільки синя притьмарилася, За довгі літа намеркла. Розпочинає замшілий дід: - «Що був собі хлопчик малий, та пішов у далекий світ, А горбата за ним услід...»
Тріщить у грубці солома, Смертний сон облягає вії, Як той іней навислу стріху.
(Володимир Свідзінський)
Ірина Халупа
У Львові неподалік центру є Святий сад або ж як його ще називали у 70 х роках минулого століття - горіховий. Тоді ж молоді люди заснували тут республіку під назвою “Святий сад Монастиря Босих кармелітів”. Вони мали свого президента. Громадянами цієї республіки були люди мистецтва - волелюбні, романтичні і загадкові. Така собі неформальна тусовка у дусі нонконформізму. І сповідували вони лише українську національну ідею, хоча були різних національностей. Про Святий сад далі у розповіді Галини Терещук.
Галина Терещук
«Зійшла я в горіховий сад, щоб поглянути на пуп’яночки при потоці, щоб побачити там, чи зацвів виноград, чи гранатові яблука порозцвітали” – каже Пісня із пісень.
У ХУ столітті в Галицькому передмісті, нині це вулиця Князя Романа, завдяки фундації королівського намісника Яна був заснований перший у Львові невеликий монастир кармелітів. Згодом його зруйнували татари, а монахів вбили. Через рік римо- католицький архиєпископ Суліковський намагався відновити монастир і запросив до Львова монахів кармелітів із Кракова та Праги. Та його задум не вдався. У ХУІІ столітті кармеліти перебралися на пагорб, навпроти Успенської церкви. Міська влада виділила їм земельну ділянку під монастир і сад. У 1947 році совєти виселили кармелітів з монастиря. Вони виїхали у Польщу, костельний орган вивезли до Пермської філармонії у Росію. Приміщення самого костелу віддали під продовольчий склад.
Однак залишався сад, а це територія між вулицями Лисенка, Винниченка і Просвіти, що у 70 роках ожив завдяки львівській молоді. Тоді ж його почали називати Святим. Тут були кілька десятків старих дерев, посаджених ще за Австрії: яблуні, груші, сливи і горіхи. У саду збиралась, як пише у своїй книзі президент республіки Святий сад Ілько Лемко, одна з найкрутіших неформальних тусовок львівської молоді.
Ілько Лемко розповідає: Воно подібне на звичайну вуличну тусовку. Збираються хлопці, дівчата на якомусь місці. Поетико-вулична тусовка... У нас вона мала специфіку. Це було загадково, таємниче, це був монастирський сад і там публіка збиралася не будь-яка, а така, яка любила музику, вільнолюбива. Таким чином, це було названо Святим садом. І люди знали - це є Святий сад і багато хотіли потрапити в цю тусовку. Але у нас ті люди, які дійсно були близькі нам по духу, вони потрапляли, а ті, які не дуже, то відсівалися. Був такий природний відбір у цієї тусовки Святого саду.
Ганна Терещук
Для львівських підлітків із Святого саду горіх був священним деревом. Серед підлітків-шістдесятих, котрі називали себе дітьми саду, існували язичницькі традиції. Вони святкували 17 квітня - День дуріння, 12 жовтня - день горіха. День горіха вважався днем завершення горіхового сезону. Діти саду навіть написали гімн горіху:
В Єрусалимі на горі Кармель Їв Бог горіхи в славний день… Граймо, співаймо, весело стрічаймо Свято горіха. Бога величаймо…
Збирання і поїдання горіхів було справжнім мистецтвом. Для цього потрібно було мати власний маленький складний ніж. Горіх мав бути власноруч зірваний з дерева. Розколоти чітко по центру горіх - це теж вимагало вміння. Промахнешся – поріжеш палець. Розколупати горіх слід було чисто і тоді біленьке смачнюще зерно направлялось до рота. Нічого смачнішого на той час від горіхів не було. Увесь цей процес лущення горіхів юнаки настільки вдосконалили, що, скажімо, Ілько міг полущеними горіхами одразу годувати шістьох колег. До середини жовтня ліва рука любителів горіхів була чорною. Втім найчудовіше було залізти на верхівку горіха і там, сидячи на гілках, позираючи навкруги на красу Львова, їсти горіхи і кидати шкарлупи вниз.
У 70 –х у Святому саду почала збиратися неформальна молодь, так звані, хіпі. Тут можна було зустріти сина двірнички і доньку військового. Повагу викликали такі поняття як фізична сила, вміння, знання, моральний авторитет членів тусовки. Якщо мав біцепси, грав у футбол і на гітарі, то у саду був людиною номер 1 . Підступ та інтриги, закулісні розборки не були притаманні неформальному молодіжному середовищу. Їх залишили для членів комсомолу. У 1982 році тусовку саду розігнали радянські каральні органи.
Нині Святий сад занедбаний і забутий. Хіба що старезне дерево може розповісти про те, що тут діялося колись…
В осінній теплий вечір Ми сидимо в Саді, І поки Сад існує, Ми будем молоді. І поки в нас гітара, Нам не страшний розкол, Бо нас єднає вічний Рок’н ролл.
Ліна Костенко
У нашому соду була розкішна флора, - Жоржини й кропива, любисток і ревень. І прадід мій ходив, як привид Ельсінора, І сойка у кущах пищала цілий день.
Ще півники цвіли. Ще яблуня родила. В городі ще стояв локальний, свій, туман. Бабуся той город так-сяк обгородила, А потім щовесни білила той паркан.
А потім в паркані хтось виламав штахету, Ліхтариками груш вчарований між віт. В ту дірку в паркані відкрився світ поету – Великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно – з укропу у Європу. В Європі вже був млин, двигучий, паровий. І прадід мій ходив, Як Ной після потопу, А я собі, мала, була – як херувім.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку. Полохала в гнізді пташину боязку. А вранці крізь бузок дивилася та тітку, Котра була чомусь – як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба. У закутку душі хай буде трохи сад. Вже дожились, - забули колір неба, Воно буває кольору досад.
Хай буде сад, і дерево крислате. І кіт-воркіт, і ще багато див. Доросла пам’ять – то уже не слайди. Тоді вже доля гляне в об’єктив.
Ірина Халупа
Із найдавніших часів у літературі зустрічається образ Саду. Завжди це образ, позначений високістю духу і світлістю сили, вищої, ніж людина, божественної. Споконвіку сади уквітчували житла людей, а люди плекали ці сади, ототожнюючи їх із красою буття і буттям краси. Література різних народів світу майже ідентично втілює в символіці саду спрагу людини за втраченим Раєм – першим Господнім Садом.
У романі Гете “Літа навчання Вільгельма Мейстера” герой після пожежі потрапляє в сад. Цей сад у Гете є ніби замкнутим простором, у якому зберігаються сакральні цінності. Це – сад-парк і сад фруктовий, як джерело плодів; сад, як захисток для душі і як ключ до розуміння того, чому душа завжди сюди прагне потрапити. Культивований літературою, образ саду, здається, вічний. Продовжує Надія Степула.
Надія Степула
Ще з перших кроків людини на землі садівництво уособлює культуротворчу діяльність людства. Чи не тому сади завжди цвіли і навколо храмів, і навколо простих помешкань?
Література справді культивує образ саду від своїх початків. І продовжує це робити.
У романі англійського письменника Пітера Акройда “Дім Доктора Ді” (1993) головний герой – вчений 16 століття – проходить різні етапи на шляху до якогось вищого посвячення. Один із етапів того шляху є “Сад філософів” – це алхімічний сад, з якого доктор Ді потрапляє до Саду істини. Там росте світове дерево, на гіллі котрого сидить птах Фенікс. Подолавши лабіринт, доктор Ді виходить до яскравого світла і з любов’ю входить у світ…
“Сад вічності” – таку назву має поема Наталі Давидовської, української поетеси, яка дочасно покинула цей світ кілька років тому. Другий розділ поеми так і називається – “Сад”. Загадковий “Сакраментальний сад. І тиша, як на початку. На початку тисячоліть…” – таким побачила цей сад Наталя Давидовська. “Ти спробуй, зорю дожени, поки виросте Сад, доки гіллям завруниться глина…” , - пише поетка, шукаючи смислу життя і смерті у своїй поемі, написаній незадовго до того, як самої її не стало. У Саду Наталі Давидовської Садівником “наречений” “Птах сумний, трикрилий, всюдисущий”. А сад у поетеси – “забрамний сад і вічності огром”. “Що моя сльозина, - запитує вона, - коли є вічний Сад, і вічний плід, і в чорній ніші – зовсім вічна Жінка…”. Ту Жінку в глибині Саду, який розступився, щоб до нього зайшла і лірична героїня Наталі Давидовської, в поемі названо “сестрою”. Містичність сюжету “Саду вічності” Наталки Давидовської незбагненна. Сама авторка увійшла в той Сад, який змалювала як пошук Раю, дорогу до Раю.
У Гетсиманському саду починалися страждання Ісуса. Тут проминули останні години його земного життя – в молитві до Отця. “Сад Гетсиманський” – таку назву дав своєму творові Іван Багряний.
Історія української та світової літератури сповнена творів, які торкаються образу Саду, або ж – сади оспівують, або - в символічному Саду пропонують відлуння вселюдської туги за Раєм. Це, очевидно, основний мотив і головна причина того, чому сад як художній образ живе в літературі справіку й донині…
Виходжу в сад, він чорний і худий, Йому вже ані яблучко не сниться. Шовковий шум танечної ходи Йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він Мене впізнав, хоч довго придивлявся. В круговороті нефатальних змін Він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: - Чого ж ти не прийшла У іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: - ти мені один Оцій порі, об іншій і довіку.
Ія прийшла не струшувати ренклод І не робить з плодів твоїх набутку. Чужі приходять в час твоїх щедрот, А я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права. Уже й зникало сонце за горбами ! Сад шепотів пошерхлими губами Якісь прощальні золоті слова... (Ліна Костенко)
Ірина Халупа
Любов українців до садків загальновідома. Вони – постійний елемент народних пісень, українського фольклору. Важко собі уявити хату бодай без кількох фруктових дерев довкола. Очевидно, українська земля, в додаток до загальнополітичних обставин, спричинилася своєю мірою до формування української ментальності, тобто українського світобачення, в якому не останню роль відіграє елемент краси. А все важливе для народної свідомості опоетизовується і стає звичаєм.
Про значення саду в житті українців моєму колезі Тарасові Марусику розповідає член Національної спілки письменників України, народознавець, головний редактор журналу “Берегиня” Василь Скуратівський.
Тарас Марусик
Пане Скуратівський, ведучи мову про значення саду для українського світовідчуття, не можливо обминути згадкою хрестоматійний вірш Тараса Шевченка. До речі, багато хто з літературознавців вважає, що «Садок вишневий» для Шевченка був більше, ніж садок.
Василь Скуратівський
Звичайно, по перше «вишневий садок» Тарас Григович увів і він став як символ садівництва в Україні, бо раніше переважали садки, де домінувала вишня і оті хрущі, що «над вишнями гудуть». Це стало як візитною карткою України. Скажімо, мені щасливилося побувати в Сибіру. (Звичайно, щастя було не від того, що туди засилали). І там, де живуть українці і до сьогодні обов’язково садять дерева і оселя обмащена білою глиною... Це дві візитні картки, за якими можна визначити, що тут живуть українці.
Таким чином, звичай висаджувати дерева сягає глибокої давнини в Україні. Вважалося, якщо біля хати не росте вишня, чи слива, чи яблуня, то в тій оселі правують нечисті сили. Тобто, фруктові дерева оберігали і оселю, і родину.
Я пригадую ще з дитинства таку притчу, яку переповідав мені ще дідусь. Він розповідав, що якось старенький чоловік садить яблуньку навесні. Підходить до нього внучок і питає:«Дідусю, а навіщо Ви садите її, Ви все одно ж не дочекаєтеся плодів?» Дід став, подумав, погладив хлопчика по голівці і каже:« Е, внуче, якщо я не дочекаюсь, то хтось дочекається і мені спасибі скаже». Я вважаю, що в цій притчі висока мораль і ота любов до праці, і до садків. Вони були своєрідними оберегами, оперезували оселю, а це, за віруваннями, охороняло її від всяких напастей.
Тарас Марусик
Які українські звичаї пов’язані з садом, зокрема, з фруктовими деревами?
Василь Скуратівський
Один з найцікавіших, як на мене, це напередодні нового року, (я маю на увазі, старого нового року), в Україні ще й до сьогодні на Поліссі, а колись раніше по всій Україні, існував звичай опівночі з 13 на 14 січня, батько з сином виносили з оселі дідуха, скручували перевесла і оперезували усі фруктові дерева. Це було своєрідне магічне заклинання, щоб «фрукта родилася». Натомість, якщо деревина не дуже вдало родила, то хлопець, тобто син, брав сокиру підходив до деревини і окрикував:«Я тебе зрубаю, ти не родиш», а батько, імітуючи яблуню, чи грушу казав:«Не рубай, я цього року ще краще врожу». У такий спосіб обходили всі дерева, які не родили і вважалося, що вже у цьому році деревина, садовина заквітує і вродить на щастя родині.
Тарас Марусик
А чи був якийсь звичай, пов’язаний з жіночим і чоловічим началом, з Інь і Янь, з хлопчиком і дівчинкою?
Василь Скуратівський
Так, були. Якщо народжувалася доця, то садили грушу, якщо син - то яблуню. За ними дуже стежили і не дай Боже, якщо всихала якась із цих деревин, то вважалося, що життя буде складне для новонародженого.
Тарас Марусик
Пане Василю, чи в українській традиції було лише садити сади довкола хати, довкола обійстя?
Василь Скуратівський
Не лише. Сади висаджували на дорогах, на перехрестях, на левадах.
Я пригадую такий випадок свого родовідного хутора Великий ліс, коли у 50-тих роках сталінський режим наклав податок на садовину: за кожне дерево доводилося сплачувати. Люди почали масово з сльозами на очах вирубувати дерева, бо ні звідки було платити за них. То наш сільський, його так і називають, Васюнчик, (він і досі живий), весною пішов у ліс, а у нас дуже багато росло диких груш і яблунь, і він усі невеличкі дерева привив. І коли через два роки було знято цей ганебний наказ, сельчани йшли викопували дерева і в такий спосіб поновили сади у нашому Великому лісі.
Тарас Марусик
Це у якій місцевості?
Василь Скуратівський
Це Житомирщина, Малинський район. У нас взагалі цікаве з цим пов’язано. До речі, вірували, що не у кожного, коли прищеплює деревину, прийметься від нього. А от у цього Васюнчика - всі майже дерева. Його навіть запрошували. Він всі дерева у нашому селі прищеплював і вони майже не всихали. Бо є, як то кажуть у народі, така «легка рука» і «важка рука». Так і кажуть: «Васюнчикова яблуня, Васюнчикова груша» і до сьогодні згадують прекрасними словами цю людину.
Вже в стільниках стерні немає меду сонця. І дика груша журиться: одна. Лиш клаптики червоного суконця шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста. Скляніють очі неба і води. Суху розмову полум’я із листям до ночі сумно слухають сади...
(Ліна Костенко)
Тарас Марусик
Ми тут згадали про Полісся, чи є якісь відмінності в різних етнографічних районах України?
Василь Скуратівський
Звичайно є. Скажімо, лісостепова зона має свої відмінності. Там у степовій зоні переважно вирощують дерева вже у розсадниках. Там знамениті ці Семеренківські яблуні.
У нас на Поліссі трошки по іншому склалося. У нас багато дичок росло у лісі. Викопували весною дички, приносили, заготовляли живчики напередодні. Вживляли цього живчика, а виготовляли спеціальну таку суміш: розтоплювали віск і ним покривали цю розколину, чи, якщо це робили під кору, замотували і спостерігали. Це переважно на Поліссі. Тобто, кожен регіон мав свої специфічні відмінності. Але у всій Україні домінували деякі звичаї. Скажімо, те, про що я казав перед новим роком, то це було повсюдно в Україні, звичай такий.
Тарас Марусик
На початку розмови Ви згадали про Сибір, де Ви зустрічали українців і бачили їхні обійстя. Чи отой спосіб життя, чи він так само актуальний і для інших територій, де довелося мешкати українцям?
Василь Скуратівський
Так, практично там, куди етнічні українці за тих, чи інших обставин виїжджали, поза межами рідної землі, вони обов’язково білили хату і висаджували садок з місцевих порід дерев.
Варто згадати ще такий аспект, що в Україні багато було пасік і пасічників і це теж спонукало до висаджування дерев. Це і медоноси для бджіл, і захисток для вуликів, на старі груші витягували колоди ще у давніші часи. На яблуні ні, а ось чомусь на груші.
Згадаємо садки Петра Прокоповича, знаменитого нашого пасічника, що з Чернігівщини, що винайшов рамковий вулик. Він обсаджував і липами, але у нього були величезні площі садків. Це медоноси для бджолярства. А бджолярство на Україні, як Ви знаєте, розвинене. На сьогодні в Україні понад 500 тисяч бджолярів. Вони не можуть обійтися, щоб пасіки свої не обсадити садком.
Тарас Марусик
Очевидно ж сади увійшли в українську ментальність глибоко і думаю не могли б не залишити свого сліду у фольклорі?
Василь Скуратівський
У фольклорі, у всіх різновидах фольклору мовиться про сад, про яблуню, образ дівчини з вишнею... Треба сказати, що до садків обов’язково додавали калину, бо висаджували і її. Це теж був як елемент саду. То ягоди, з яких виготовляли кисіль і таке інше. Тобто, садівництво в Україні - це домінанта, це візитна картка. Кожен чужинець, який приїздив і це ще в минулому, і позаминулому столітті, зауважували, що найбільше садів в Україні що народ цей любить дерева. Очевидно, це може тяглося із глибини століть, коли дерева були священними. Особливо в пошані дика груша. Поліщуки обов’язково садили дику грушу. З неї виготовляли кисіль і висушували їх, робили начинки і це побутувало майже по всій Україні.
Ірина Халупа
Для когось Київ пересічне місто. Для інших незручне і екологічно не найкраще місто для життя. Але українська столиця має чимало унікальних речей. Скажімо, парком нікого не здивуєш, та й змагатися з Лондоном у цій номінації важко. А от не кожне місто має у самому своєму серці – сад. І не один, а цілих два. Мабуть, це данина традиції з боку Києва. Подібна до тої, яку віддає саду і українська пісня.
Моя колега Юлія Жмакіна записала розмову із співачкою, бандуристкою, викладачем кафедри народних інструментів Національної музичної академії Ларисою Дедюх, яка якомога частіше відвідує ботанічні сади в Києві і знає непораховану кількість пісень, у яких якщо не головній ролі, то у другорядній обов’язково фігурує сад.
Юлія Жмакіна
Ларисо, чи часто Ти відвідуєш ботанічний сад, чи обидва ботанічні сади і який ти більше любиш: той, що біля університету, чи більший?
Лариса Дедюх
Звичайно, я більше буваю в саду, який є біля університету, тому що він ближче від мене і там багато людей. Він менший, а все що менше, воно якесь затишніше, акуратніше. Але дуже я люблю і великий ботанічний сад і люблю туди приїжджати весною, коли цвітуть каштани, коли цвіте бузок, коли все цвіте.
Юлія Жмакіна
Ти, взагалі, надавала значення тому, що раптом сад в центрі міста, не парк, а сад, це щось інше, ніж парк?
Лариса Дедюх
Звичайно, що так. Сад він дає отой домашній затишок. Парк він завжди якийсь такий прохідний. Сад має свій затишок. Тим Київ цікавий і гарний. Всім, хто не приїжджає, я рекомендую в Києві прийти в обидва ботанічні сади, тому що то рідкість. То не є на окраїні міста, а якраз у центрі міста і сад. Чудово!
Юлія Жмакіна
А в київський ботанічний ти заради чого їдеш - заради каштанів, чи все таки бузку?
Лариса Дедюх
Я їду заради того, що в тому місці, якщо чесно, там багато землі, там багато зелені, повітря і дуже багато енергії. Звичайно хочеться, так як часу нема їздити туди кожен день, щоб люди частіше бували в парках і садах. Але звичайно хочеться поїхати тоді, коли око милує і запах, як кажуть, і око і нюх все насолоджується. А тим більше як цього року було надзвичайно, коли цвіло все. Цього року як в казці «Дванадцять місяців» розцвіли і яблуні, і вишні, і каштани, і бузок. Все цвіло в один час, що не природно навіть. Але надзвичайна картина.
Юлія Жмакіна
А в твоєму дитинстві Ви біля дому мали сад?
Лариса Дедюх
Звичайно. Перший вибіг з хати, то був - в сад: до вишеньки, до яблуньки, до грушки, на гойдалку.
Юлія Жмакіна
В українській традиції сад - це щось більше. Тобто, кожна оселя мала мати сад?
Лариса Дедюх
Звичайно, тільки садок біля хати, «садок вишневий коло хати»... Що може бути ближче і зрозуміліше?
Юлія Жмакіна
Ларисо, на Твою думку, так само адекватно і в музичній культурі, в народній музиці і в класичній, відображений образ саду?
Лариса Дедюх
Звичайно, дуже багато відображений сад. Взагалі українська пісня відзначається і будь-яка пісня починається природними якимись явищами. А саду призначено дуже багато місця: і «По садочку ходжу», «А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать»... Дуже багато пісень пов’язаних з садом. Якщо просто зараз перелік робити, нам би не вистачило передачі.
Юлія Жмакіна
Але все таки, якби Ти зараз була в Ботанічному саду і, я не знаю, чи Ти любиш, щоб коли Душа співає був глядач і слухач, або не любиш, не знаю, але якби Ти зараз була в саду, яку б пісню присвятила Ботанічному, щоб Ти заспівала?
Лариса Дедюх
Я б заспівала «Коли в саду ти гуляєш і вже начебто пора додому...» Так от ця пісня як аналогія побачення дівчини з хлопцем. Але зараз я заспіваю «І не відпускає сад». Співає: «Ой, у вишневому саду там соловейко щебетав, додому я просилася, а він мене все не пускав...
Ірина Халупа
Я також дуже люблю київські ботанічні сади, як старий маленький інтимний, так і новий, розлогий, квітучий, той, що спостерігає зі схилів, куди пливе Дніпро.
Пригадую одної весни ми приїхали там в пошуках розсади, сказали нам, що можна так купити петрушку, базилік тощо. Ходили, блукали, розпитували, без успіхів і раптом попали на грядку. А там, гарно, рівненькими рядочками росте собі все, і петрушка, і шалвія, і базилік і багато, багато іншого. Признаюся, я вкрала пучечок базиліку і кіндзи, а вони на кухні у вазонах розрослися в могутні кущі і ціле літо аж до пізньої осені збагачували наші кулінарні витвори. Спасибі тим золотим рукам, що його посадили, і пробачте прошу, за те, що без дозволу і без оплати, собі присвоїла ці пахучі приправи. Але кажуть, що саме такі, ростуть найкраще. Мій досвід це підтверджує.
На цьому закінчуємо цей випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах». До наступної зустрічі, з вами прощається Ірина Халупа, і бажає Вам ясної погоди на душі. Хай завжди цвітуть Ваші сади. Говорить радіо «Свобода».
