Київ-Прага, 24 травня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”! В ефірі щотижнева передача «Споконвіку було Слово», присвячена проблемам релігії, духовності культурної пам’яті. Перед мікрофоном у празькій студії автор і ведучий програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Гонза Кайзер.
Мало хто знає, що у стусовій Рахнівці в 1887 році народився поет Лавро Миронюк, загадкова його доля, не знати де спочивають його кості. Але є у поезіях Лавра Миронюка чимало слів, котрі стосуються нашої сьогоднішньої теми, теми “Апокаліпсису" Івана Богослова і української літератури.
Лавро писав у 1920 році такі рельєфні слова:
У вічну славу Батька й Сина Й Духа Святого Голуба... Ой зацвіла біла калина Біля Синього Жолоба.
Але вже трохи пізніше, десь у час назрівання чорного лиха в Україні, кінця 20- початку 30 років, Лавро Миронюк висловив у поезії своїй трагічні видіння:
Стали чорні виночерпи, Вино чорне ллють, А у серці чорні верби Вінки смерті в’ють.
Такі особистості як Лавро Миронюк, чи Тодось Осьмачка, чи Василь Барка, у чомусь схожі на отих «свідків у волосяницях», котрі, за “Одкровенням”, будуть пророкувати «тисячу двісті і шістдесят днів підряд» .
І в сучасних українських поетів та письменників тема “Апокаліпсису” присутня, так, як, наприклад, у Миколи Руденка, у його циклі “Содом”, уривок читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Останній барель нафти – і тоді Відкриється нікчемність, а не сила. БАМи, бари, металеві крила , Помруть, мов іскра в крижаній воді.
Позаростають траси між долин, І спорожніють мертві хмарочоси. Поем та Біблій непотрібні стоси Палатимуть у свисті хуртовин.
Можливо б кара обминула ця, коли б не наша нерозумна пиха. І кожен в думці прикидає стиха: А скільки ж залишилось до Кінця?
Чи вистачить на карнавальні дні Вина і затишку в містах Європи? Хай після мене голод чи потопи- Про те вже дбати іншим, не мені.
І часто заздриш звичаям бджоли. Лисиця стане вісницею неба: Вони ідуть на смерть, якщо це треба- Аби нащадки на землі жили!
Василь Зілгалов
“Я, Іван, брат ваш і спільник у біді, і в царстві, і в терпінні в Ісусі, був на острові, що зветься Патмос, за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа... і почув за собою голос гучний, немов сурми, який говорив: ”Що бачиш, напиши то до книги і пішли церквам”. Це сталося понад 19 століть тому, Іван, останній вцілілий апостол, засланий на маленький острівець архіпелагу Додеканес, отримав вражаюче одкровення, яке містить таїну цілого світу. Острів став місцем, де зійшлися небо й земля, мінливе і вічне. Час зупинився – Іван заходився заносити до книги найзагадковіше і найвидатніше пророцтво, ключ до розуміння майбутнього. Жодна футурологічна схема відтоді, жоден Нострадамус і Глоба не наблизилися до космічності і глибини записаної апостолом історіософії майбутнього. Далі – у матеріалі Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Книгу “Одкровення” написано у часи, щедро омиті кров’ю християнських мучеників. Римська імперія, яка трощила безжалісним і, здавалося тоді, вічним колесом тіла святих, уявлялася послідовникам Ісуса зажерливим монстром. Це чудище ми майже фізично відчуємо тільки-но приступивши до читання книги, суперечки навколо якої ніколи не скінчаться.
«Апокаліпсис» перекладається як «Одкровення», або “Об’явлення”, тобто, відкриття того, що вже реально існує, що пульсує живою кров’ю по артеріях життя, але приховано від нас часовою завісою. Це дуже важливо зрозуміти – новозавітний “Апокаліпсис” не футурологічний прогноз, не язичницька книга для ворожіння – це оголошення того, що є, що присутнє серед нас, але дотепер не побачене і не осмислене.
Символіка “Апокаліпсису” важковисловлювана, вона насичена метафорами і перед відчуттями: “Мечі обосічні і сім печаток, двадцять чотири старці і сто сорок чотири тисячі відкуплених, чотири тварини і сім янголів, коні з лев’ячими головами і подібна до рися звірина з ведмежими ногами, погани, які сорок два місяці топтатимуть святе місце і зодягнуті у волосяницю свідки, що пророкуватимуть тисячу двісті і шістдесят днів поспіль. Вогонь і сірка, оскаженілі коні, спопеляючі битви і відчуття невідворотності Суду...”
Ці картини спричинялися до божевілля художників, але й давали життя шедеврам, які представлятимуть колись – хто знає? - нашу планету перед позаземними цивілізаціями. Немає ліку сектам, які зламали зуби і долі своїх адептів, намагаючись розшифрувати те грандіозне послання. Одні стверджували, що царство Христа триватиме тисячу років, і нагромаджували стоси розрахунків, щоби довести – вірним треба порозпродувати майно і чекати якщо не завтра, то позавтра дня Суду. Інші наполягали, що тільки сто сорок чотири тисячі врятуються і оголошували конкурси на місце в цій когорті.
Історія християнства – це ще й історія нескінчених провалів цих розрахунків і ви будов. Деякі з них відбулися вже на пам’яті нашого покоління.
Обмеженість людського розуму весь час повертало його до матеріалістичних витлумачень “Об’явлення”. Так з’являлися купки фанатиків, які вираховували те, що непідвладне вирахуванню. Бо “Святе Письмо” беззастережно попереджує: ніхто не знає, коли прийде останній день – ані янголи в небі, ані навіть Син, а тільки Отець.
Насправді ж “Апокаліпсис” – це не прогноз. “Апокаліпсис” – це могутній акорд біблійної симфонії, де розгортається боротьба між добром і злом, між розпачем і надією, між тліном і вічністю. Це картина актуальної історії, яка водночас є і над історією, “мета історією”, і ця історія матиме своє завершення, матиме кінець. І цей кінець означатиме грандіозне перевтілення – нову землю і нове небо. Тому, до прикладу, чудовому християнському апологетові отцю Олександрові Меню і не лише, звісно, йому одному, вдалося розрізнити серед вогняних танців і химерних чисел промінь надії. Ні, навіть не промінь, але справжній сніп світла, який надихаю людину.
“Апокаліпсис насичено надією”, - писав отець Олександр. Поза сумнівом, це найвидатніша книга надії, бо чим чорнішою є історична перспектива, яку змальовує пророк, тим переконливіше лунають переможні сурми, сурми світлого світу, який обов’язково змінить собою темряву. Не випадково останні слова “Об’явлення” і всього “Святого Письма”, це слова найбільшої надії для всіх християн – “Так, скоро прийду!”
Василь Зілгалов
“Так, скоро прийду!”, - сказано у фіналі тексту святого письма. А українська поетеса Ліна Костенко, про неї ми на початку сьогодні згадували, запитує – “Куди піду? Куди тепер піду? Де на землі земля обітована?” Ïї позію болю за страждання Ісуса, за людство і його рани читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Ісус Христос розп’ятий був не раз. Там, на Голгофі, це було уперше. Умер од смерті, може,- від образ, і за життям не пожалів, умерши. А потім – розп’яли на полотні, у мармурі, у гіпсі, і в граніті. А потім – роз’пяли його в мені, і розіп’яли на цілім білім світі. І тіло з’їли, кров’ю запили. Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку? І продавали образ з-під поли. І не дають умерти чоловіку. Куди піду? Куди тепер піду? Де на землі земля обітована? Казарми в Гетсиманському саду. і всі народи як розкрита рана...
Василь Зілгалов
У своїй поемі «Сиве сонце моє» український поет Борис Олійник колись написав:
Читає Олекса Боярко:
Чорний вітер. Жовтий смерч. Гухнув пугач в оболоні. Чи то яструб, чи то... смерть,- Просвистіло біля скроні.
Чорний грім. Свинцеве тло. Небо тріснуло на скельця... Попід горло перейшло. Полоснуло біля серця.
Щось в душі, на самім дні, Застогнало, підсвідоме. Обвуглів, як на вогні, Жовтий лист аеродрому. Біг я сліпо. Падав... Біг... Коні сторчма - у замети, Літаки валило з ніг, Задихалися ракети.
На порозі хати стих, Глянув... ноги похололи. Захитався світ: «Не встиг». І ніколи вже... Ніколи.
Василь Зілгалов
А от як сьогодні настрій Бориса Олійника перекликається з його апокаліптичними творами минулих років?
ВР України з часу проголошення незалежності знала і знає не одного письменника і не одного поета, який вирішив присвятити себе вирішенню важливих державних проблем у стінах парламенту. Депутатська діяльність дуже часто позначалася на творчій, але, як завжди, є винятки.
Один із них лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, голова Українського фонду культури Борис Олійник. Він не лише досі діючий поет, але й автор низки публіцистичних матеріалів, в яких намагається осмислити сучасне буття українського народу. Отож, слово нашому київському кореспондентові Тарасу Марусику, який розмовляв з Б.Олійником.
Тарас Марусик
Борисе Іллічу, якщо оглянутися назад на 20 століття, то очевидним є не лише апокаліптичні події, які вразили український народ: братовбивчі війни, голодомори, Друга Світова війна, зрештою, Чорнобиль, але й той факт, що ми й досі не можемо більш-менш точно порахувати наші жертви. Очевидно те, що сталося в минулому столітті, тісно пов’язане з духовним розвитком українського суспільства. Чому, на Вашу думку, Україна пережила ці апокаліпсиси? На Вашу думку, чи вони знаходили адекватний відгук в літературі?
Борис Олійник
Передовсім, мушу сказати, що Україна вистояла навіть під цими ударами долі, під якими не кожен народ зумів зберегтися, вистояв. Що нас зберегло в цих важких випробуваннях? Це, звичайно, слово. Слово – не тільки духовна категорія, але й матеріальна. Вже зараз доведено, що слово може підняти людину і вбити, якщо потрапить в погані руки. Стосовно того, як ми відреагували на всі світові катастрофи і апокаліпсиси, то в нашій літературі знайшло це відбиття. Можливо, найбільш таке точне - це в Гончара “Людина і зброя”. Як на мене – це його твір, написаний не в його плавкому, м’якому характері, а з бинтами і з кров’ю. Так, як воно було насправді на війні. І в Григорія Тютюнника. і в того ж Віктора Некрасова “ В окопах Сталінграда”, якоїсь мірою він і потерпів.
Так що українська література не було збоку і не ховалася за тином. Стосовно голодомору. Ця тема була заборонена і досить чітко регламентувалася. І заборонена, на подив декого, не стільки політичної номенклатурою, а й ще й тією частиною суспільства, яка боялася, що ми дійдемо в першооснові до першопочатків голоду. І досі ця тема не повністю розкрита. І той, хто хоче списати її на одну особу, я маю на увазі Сталіна, той намагається закрити цю тему на цій основі. А все було не так, як хтось хоче подати це. Я, до речі, маю моральне право говорити про це, бо ще у 1988 році з трибуни 19-ї .. партконференції вперше постало питання створити білу книгу про чорні справи голодомору, назвавши поіменно не тільки жертви, а й катів. І як впала скляна тиша в Кремлівському палаці, так стоїть і досі ця тиша.
Щодо Чорнобиля. Ми якоюсь мірою застерігали, чим може закінчитися загравання з мирним атомом. Хоча всі були тоді захоплені цим мирним атомом. Я собі дозволяв приблизно таке: якщо Вам весь час лізти пальцем в око, то Ви механічно відштовхнете того. Якщо розщеплювати атом до якоїсь межі, то може відбутися ланцюгова реакція неконтрольована. Я не можу звинуватити українських вчених, вони стояли проти будівництва АЕС, вони заблокували будівництво теплоелектроцентралі на тому самому місці, у зв’язку з тим, що.. вітрів іде на Київ. Без підпису Патона все-таки всунули під 9 ребро, під ніж, під ребро трьох слов’янських народів. Я не граю в панславізм, але так воно вийшло. На превеликий жаль, крім правдивих свідчень про Чорнобиль, занадто багато було спекуляцій і серед письменників, які, спекулюючи на цій болючій гострій темі, нині забули про Чорнобиль, а він тільки починається. І я просто схиляюся перед Ліною Костенко, яка відмовившись від своїх благ, земних – вона має моральне право як та, яка воювала весь час за суверенну Україну – мала зараз начебто жити в затишку, вона кинула все і пішла туди, в Чорнобиль, бо можливо, вона відчуває, що там, де був цей удар, можливо, звідти почнеться відродження України.
Тарас Марусик
Чи не здається Вам, що на культурній еліті, в першому розумінні, на духовній еліті, лежить великий гріх, який треба якимось чином спокутувати?
Борис Олійник
Я думаю, настав час – уже ж ми живемо 12 років у суверенній незалежній державі, можливо, ми б почали все-таки над тим замислюватися - хто нас розколює – на лівих, правих центристів, монархістів, анархістів, націоналістів, комуняк. Може все-таки вже пора оговтатися і від цієї махновщини, коли один одного обстрілює, і з трибун високих і низьких? Нарешті згадати, що ми ж українці! Ну хто може заборонити бути мені українцем, не виходячи з Компартії, тому що в мене є інше бачення розвитку України? Але України – а не якоїсь третьої держави.
І нам нема куди один від одного подітися. Ті, хто нас провокують, зберуть валізи і вилетять. А ми є тут, народилися і тут відійдемо за вічну межу, як наші батьки і діди. То, нарешті, треба робити так, як один мудрий народ: спочатку я українець, потім народний депутат, а потім член тої чи іншої партії. Але якби спочатку наша еліта це зрозуміла і не спекулювала на наших розбіжностях, тому що модель реалізації суверенітету я вбачав дещо іншу – щоб вона була народовладдю державою “Україна”, і все-такти українці завжди були з лівого флангу. Уже починаючи з того, що росіяни схильні до монархічної влади, українці схильні до республіканської. Це так було завжди, по-козацькі. Треба було підтримати нас у тому, що не все ж треба було ламати, що там робилося. Те, що треба було відкинути.. ідеологічно, втолити спрагу національну, деякі ж речі треба було лишити. Так роблять китайці, не порушивши всієї структури, але китайці знають, що вони китайці, а ми не зажди знаємо, що ми українці, тим паче, що нами правлять майже не українці. Ви що – не бачите?
Тарас Марусик
Відомо, що років 15 тому ви видали одну книжку, яка зробила багато шереху з часів перебудови. Чи Ви змінили свою думку з того часу?
Борис Олійник
Я хотів би її змінити, але, на мій превеликий жаль, це була перша книжка про те, що на нас чекає, на неї зараз посилаються інші, які вийшли, на превеликий жаль, навіть маючи дуже мало матеріалів. У ній вдалося передбачити, чим це все закінчиться. На жаль, я не можу від неї відмовитися зараз, вона тільки-но вийшла в Югославії. І вона думали, що я тільки написав.
Тарас Марусик
Поет – це оголений біль, як часто кажуть. Оскільки Ви далі залишаєтеся діючим поетом, як Ваша поетична душа реагує на суспільні процеси?
Борис Олійник
Це моє перше кохання – поезія. Все решта – оця політика, депутатство – я виконую те, що можу як людина, яка найближче стикується, письменник, особливо поет, з національним питанням, ми завжди за радянських часів воювали за рідне слово, бо це будівельний матеріал. Як же без нього жити?
Але перше кохання –це поезія. Я, звичайно, заздрю тим, хто намагається герметизуватися і вирішити, що він пішов в авангард, і зробив послугу своєму народу. На превеликий їхній жаль, поезія ніколи не може сховатися від соціальних проблем. І тому я, як Ви знаєте, у мене вийшла поема.., в деякий місцях я прямо публіцистично заявив свою позицію, по деяких - більш художньо. Але я застерігаю, що ми дійшли до того моменту, коли нами правлять ті, про яких говорив Грушевський ще у 85 році: “Біда України в тому, що нею правлять ті, котрим вона не потрібна».
Тому що ми не дійшли до того, що на карті з”явиться вже не Україна, а “Юкрейн”. Треба все-таки брати кермо управління в свої руки. За що ж тоді страждали наші предтечі, великі, перед якими капелюха знімає весь цивілізований світ, за їхню мужність козацьку – щоб ми нарешті здали те, що вони нам надбали?!
Тарас Марусик
Тепер логічне запитання на закінчення: що нас чекає, на Вашу думку, в майбутньому?
Борис Олійник
Я безнадійний оптиміст і твердо переконаний, що нас чекає, як це не прозвучить тривіально, світле грядуще, тому що всі знаки, і космічні, і земні засвідчують про те, щ настає наша пора. Все-таки відійшла в минуле епоха Риб - це найпідліша і найпідступніша епоха, і заходить наш знак - Водолій - чистоти і правдивості. І така, багата історією, природою, щедрістю, вона найбагатша в Європі, ця держава, якщо не в світі , приречена бути багатою, щасливою, і між іншим, з високим реноме і з високо піднятим чолом. Тому що що ми вистраждали своє право в історії бути серед чільних народів світу.
Василь Зілгалов
Славна ера Водолія лише розпочинається, а український поет Павло Вольвач поетизує про слово українського перддмістя, яке десь за духом откровення непередбачене, як крововилив.
Павло Вольвач
Десь на околиці, десь на задвірках Вже мріє хтось і вишіптує слово, Серед чужинства і кухонь прогіркнув Серед зневір, але невипадково Саме воно - це дитя передмістя Сутінки колій, парканів похилих Видохне слово як дим через ніздрі Непередбачене, мов крововилив Там на кошлатих, понурих задвірках Він підроста серед зойків і диму, Двійка з життя, і по фізиці двійка Так, як жорства на зубах Риму.
Василь Зілгалов
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо передачу радіо “Свобода” “Споконвіку було Слово”. До нових зустрічей в ефірі і я хочу ще раз нагадати вам слова відомого у світі українського фізика і філософа Івана Пулюя, котрий у своїй науковій праці «Нові й перемінні зірки» написав:
«Наша земля й другі планети мусять все більше й більше наближатися до Сонця, поки на кінець не рухнуть, одна за одною, в тую утробу, з якої вийшли перед незліченними віками. Се буде новонастання нашого світа, але епохи, після яких таке новонастання починається, такі великі, що не охопити їх хоч би й думкою нашою» Говорить радіо “Свобода!”
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”! В ефірі щотижнева передача «Споконвіку було Слово», присвячена проблемам релігії, духовності культурної пам’яті. Перед мікрофоном у празькій студії автор і ведучий програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Гонза Кайзер.
Мало хто знає, що у стусовій Рахнівці в 1887 році народився поет Лавро Миронюк, загадкова його доля, не знати де спочивають його кості. Але є у поезіях Лавра Миронюка чимало слів, котрі стосуються нашої сьогоднішньої теми, теми “Апокаліпсису" Івана Богослова і української літератури.
Лавро писав у 1920 році такі рельєфні слова:
У вічну славу Батька й Сина Й Духа Святого Голуба... Ой зацвіла біла калина Біля Синього Жолоба.
Але вже трохи пізніше, десь у час назрівання чорного лиха в Україні, кінця 20- початку 30 років, Лавро Миронюк висловив у поезії своїй трагічні видіння:
Стали чорні виночерпи, Вино чорне ллють, А у серці чорні верби Вінки смерті в’ють.
Такі особистості як Лавро Миронюк, чи Тодось Осьмачка, чи Василь Барка, у чомусь схожі на отих «свідків у волосяницях», котрі, за “Одкровенням”, будуть пророкувати «тисячу двісті і шістдесят днів підряд» .
І в сучасних українських поетів та письменників тема “Апокаліпсису” присутня, так, як, наприклад, у Миколи Руденка, у його циклі “Содом”, уривок читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Останній барель нафти – і тоді Відкриється нікчемність, а не сила. БАМи, бари, металеві крила , Помруть, мов іскра в крижаній воді.
Позаростають траси між долин, І спорожніють мертві хмарочоси. Поем та Біблій непотрібні стоси Палатимуть у свисті хуртовин.
Можливо б кара обминула ця, коли б не наша нерозумна пиха. І кожен в думці прикидає стиха: А скільки ж залишилось до Кінця?
Чи вистачить на карнавальні дні Вина і затишку в містах Європи? Хай після мене голод чи потопи- Про те вже дбати іншим, не мені.
І часто заздриш звичаям бджоли. Лисиця стане вісницею неба: Вони ідуть на смерть, якщо це треба- Аби нащадки на землі жили!
Василь Зілгалов
“Я, Іван, брат ваш і спільник у біді, і в царстві, і в терпінні в Ісусі, був на острові, що зветься Патмос, за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа... і почув за собою голос гучний, немов сурми, який говорив: ”Що бачиш, напиши то до книги і пішли церквам”. Це сталося понад 19 століть тому, Іван, останній вцілілий апостол, засланий на маленький острівець архіпелагу Додеканес, отримав вражаюче одкровення, яке містить таїну цілого світу. Острів став місцем, де зійшлися небо й земля, мінливе і вічне. Час зупинився – Іван заходився заносити до книги найзагадковіше і найвидатніше пророцтво, ключ до розуміння майбутнього. Жодна футурологічна схема відтоді, жоден Нострадамус і Глоба не наблизилися до космічності і глибини записаної апостолом історіософії майбутнього. Далі – у матеріалі Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Книгу “Одкровення” написано у часи, щедро омиті кров’ю християнських мучеників. Римська імперія, яка трощила безжалісним і, здавалося тоді, вічним колесом тіла святих, уявлялася послідовникам Ісуса зажерливим монстром. Це чудище ми майже фізично відчуємо тільки-но приступивши до читання книги, суперечки навколо якої ніколи не скінчаться.
«Апокаліпсис» перекладається як «Одкровення», або “Об’явлення”, тобто, відкриття того, що вже реально існує, що пульсує живою кров’ю по артеріях життя, але приховано від нас часовою завісою. Це дуже важливо зрозуміти – новозавітний “Апокаліпсис” не футурологічний прогноз, не язичницька книга для ворожіння – це оголошення того, що є, що присутнє серед нас, але дотепер не побачене і не осмислене.
Символіка “Апокаліпсису” важковисловлювана, вона насичена метафорами і перед відчуттями: “Мечі обосічні і сім печаток, двадцять чотири старці і сто сорок чотири тисячі відкуплених, чотири тварини і сім янголів, коні з лев’ячими головами і подібна до рися звірина з ведмежими ногами, погани, які сорок два місяці топтатимуть святе місце і зодягнуті у волосяницю свідки, що пророкуватимуть тисячу двісті і шістдесят днів поспіль. Вогонь і сірка, оскаженілі коні, спопеляючі битви і відчуття невідворотності Суду...”
Ці картини спричинялися до божевілля художників, але й давали життя шедеврам, які представлятимуть колись – хто знає? - нашу планету перед позаземними цивілізаціями. Немає ліку сектам, які зламали зуби і долі своїх адептів, намагаючись розшифрувати те грандіозне послання. Одні стверджували, що царство Христа триватиме тисячу років, і нагромаджували стоси розрахунків, щоби довести – вірним треба порозпродувати майно і чекати якщо не завтра, то позавтра дня Суду. Інші наполягали, що тільки сто сорок чотири тисячі врятуються і оголошували конкурси на місце в цій когорті.
Історія християнства – це ще й історія нескінчених провалів цих розрахунків і ви будов. Деякі з них відбулися вже на пам’яті нашого покоління.
Обмеженість людського розуму весь час повертало його до матеріалістичних витлумачень “Об’явлення”. Так з’являлися купки фанатиків, які вираховували те, що непідвладне вирахуванню. Бо “Святе Письмо” беззастережно попереджує: ніхто не знає, коли прийде останній день – ані янголи в небі, ані навіть Син, а тільки Отець.
Насправді ж “Апокаліпсис” – це не прогноз. “Апокаліпсис” – це могутній акорд біблійної симфонії, де розгортається боротьба між добром і злом, між розпачем і надією, між тліном і вічністю. Це картина актуальної історії, яка водночас є і над історією, “мета історією”, і ця історія матиме своє завершення, матиме кінець. І цей кінець означатиме грандіозне перевтілення – нову землю і нове небо. Тому, до прикладу, чудовому християнському апологетові отцю Олександрові Меню і не лише, звісно, йому одному, вдалося розрізнити серед вогняних танців і химерних чисел промінь надії. Ні, навіть не промінь, але справжній сніп світла, який надихаю людину.
“Апокаліпсис насичено надією”, - писав отець Олександр. Поза сумнівом, це найвидатніша книга надії, бо чим чорнішою є історична перспектива, яку змальовує пророк, тим переконливіше лунають переможні сурми, сурми світлого світу, який обов’язково змінить собою темряву. Не випадково останні слова “Об’явлення” і всього “Святого Письма”, це слова найбільшої надії для всіх християн – “Так, скоро прийду!”
Василь Зілгалов
“Так, скоро прийду!”, - сказано у фіналі тексту святого письма. А українська поетеса Ліна Костенко, про неї ми на початку сьогодні згадували, запитує – “Куди піду? Куди тепер піду? Де на землі земля обітована?” Ïї позію болю за страждання Ісуса, за людство і його рани читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Ісус Христос розп’ятий був не раз. Там, на Голгофі, це було уперше. Умер од смерті, може,- від образ, і за життям не пожалів, умерши. А потім – розп’яли на полотні, у мармурі, у гіпсі, і в граніті. А потім – роз’пяли його в мені, і розіп’яли на цілім білім світі. І тіло з’їли, кров’ю запили. Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку? І продавали образ з-під поли. І не дають умерти чоловіку. Куди піду? Куди тепер піду? Де на землі земля обітована? Казарми в Гетсиманському саду. і всі народи як розкрита рана...
Василь Зілгалов
У своїй поемі «Сиве сонце моє» український поет Борис Олійник колись написав:
Читає Олекса Боярко:
Чорний вітер. Жовтий смерч. Гухнув пугач в оболоні. Чи то яструб, чи то... смерть,- Просвистіло біля скроні.
Чорний грім. Свинцеве тло. Небо тріснуло на скельця... Попід горло перейшло. Полоснуло біля серця.
Щось в душі, на самім дні, Застогнало, підсвідоме. Обвуглів, як на вогні, Жовтий лист аеродрому. Біг я сліпо. Падав... Біг... Коні сторчма - у замети, Літаки валило з ніг, Задихалися ракети.
На порозі хати стих, Глянув... ноги похололи. Захитався світ: «Не встиг». І ніколи вже... Ніколи.
Василь Зілгалов
А от як сьогодні настрій Бориса Олійника перекликається з його апокаліптичними творами минулих років?
ВР України з часу проголошення незалежності знала і знає не одного письменника і не одного поета, який вирішив присвятити себе вирішенню важливих державних проблем у стінах парламенту. Депутатська діяльність дуже часто позначалася на творчій, але, як завжди, є винятки.
Один із них лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, голова Українського фонду культури Борис Олійник. Він не лише досі діючий поет, але й автор низки публіцистичних матеріалів, в яких намагається осмислити сучасне буття українського народу. Отож, слово нашому київському кореспондентові Тарасу Марусику, який розмовляв з Б.Олійником.
Тарас Марусик
Борисе Іллічу, якщо оглянутися назад на 20 століття, то очевидним є не лише апокаліптичні події, які вразили український народ: братовбивчі війни, голодомори, Друга Світова війна, зрештою, Чорнобиль, але й той факт, що ми й досі не можемо більш-менш точно порахувати наші жертви. Очевидно те, що сталося в минулому столітті, тісно пов’язане з духовним розвитком українського суспільства. Чому, на Вашу думку, Україна пережила ці апокаліпсиси? На Вашу думку, чи вони знаходили адекватний відгук в літературі?
Борис Олійник
Передовсім, мушу сказати, що Україна вистояла навіть під цими ударами долі, під якими не кожен народ зумів зберегтися, вистояв. Що нас зберегло в цих важких випробуваннях? Це, звичайно, слово. Слово – не тільки духовна категорія, але й матеріальна. Вже зараз доведено, що слово може підняти людину і вбити, якщо потрапить в погані руки. Стосовно того, як ми відреагували на всі світові катастрофи і апокаліпсиси, то в нашій літературі знайшло це відбиття. Можливо, найбільш таке точне - це в Гончара “Людина і зброя”. Як на мене – це його твір, написаний не в його плавкому, м’якому характері, а з бинтами і з кров’ю. Так, як воно було насправді на війні. І в Григорія Тютюнника. і в того ж Віктора Некрасова “ В окопах Сталінграда”, якоїсь мірою він і потерпів.
Так що українська література не було збоку і не ховалася за тином. Стосовно голодомору. Ця тема була заборонена і досить чітко регламентувалася. І заборонена, на подив декого, не стільки політичної номенклатурою, а й ще й тією частиною суспільства, яка боялася, що ми дійдемо в першооснові до першопочатків голоду. І досі ця тема не повністю розкрита. І той, хто хоче списати її на одну особу, я маю на увазі Сталіна, той намагається закрити цю тему на цій основі. А все було не так, як хтось хоче подати це. Я, до речі, маю моральне право говорити про це, бо ще у 1988 році з трибуни 19-ї .. партконференції вперше постало питання створити білу книгу про чорні справи голодомору, назвавши поіменно не тільки жертви, а й катів. І як впала скляна тиша в Кремлівському палаці, так стоїть і досі ця тиша.
Щодо Чорнобиля. Ми якоюсь мірою застерігали, чим може закінчитися загравання з мирним атомом. Хоча всі були тоді захоплені цим мирним атомом. Я собі дозволяв приблизно таке: якщо Вам весь час лізти пальцем в око, то Ви механічно відштовхнете того. Якщо розщеплювати атом до якоїсь межі, то може відбутися ланцюгова реакція неконтрольована. Я не можу звинуватити українських вчених, вони стояли проти будівництва АЕС, вони заблокували будівництво теплоелектроцентралі на тому самому місці, у зв’язку з тим, що.. вітрів іде на Київ. Без підпису Патона все-таки всунули під 9 ребро, під ніж, під ребро трьох слов’янських народів. Я не граю в панславізм, але так воно вийшло. На превеликий жаль, крім правдивих свідчень про Чорнобиль, занадто багато було спекуляцій і серед письменників, які, спекулюючи на цій болючій гострій темі, нині забули про Чорнобиль, а він тільки починається. І я просто схиляюся перед Ліною Костенко, яка відмовившись від своїх благ, земних – вона має моральне право як та, яка воювала весь час за суверенну Україну – мала зараз начебто жити в затишку, вона кинула все і пішла туди, в Чорнобиль, бо можливо, вона відчуває, що там, де був цей удар, можливо, звідти почнеться відродження України.
Тарас Марусик
Чи не здається Вам, що на культурній еліті, в першому розумінні, на духовній еліті, лежить великий гріх, який треба якимось чином спокутувати?
Борис Олійник
Я думаю, настав час – уже ж ми живемо 12 років у суверенній незалежній державі, можливо, ми б почали все-таки над тим замислюватися - хто нас розколює – на лівих, правих центристів, монархістів, анархістів, націоналістів, комуняк. Може все-таки вже пора оговтатися і від цієї махновщини, коли один одного обстрілює, і з трибун високих і низьких? Нарешті згадати, що ми ж українці! Ну хто може заборонити бути мені українцем, не виходячи з Компартії, тому що в мене є інше бачення розвитку України? Але України – а не якоїсь третьої держави.
І нам нема куди один від одного подітися. Ті, хто нас провокують, зберуть валізи і вилетять. А ми є тут, народилися і тут відійдемо за вічну межу, як наші батьки і діди. То, нарешті, треба робити так, як один мудрий народ: спочатку я українець, потім народний депутат, а потім член тої чи іншої партії. Але якби спочатку наша еліта це зрозуміла і не спекулювала на наших розбіжностях, тому що модель реалізації суверенітету я вбачав дещо іншу – щоб вона була народовладдю державою “Україна”, і все-такти українці завжди були з лівого флангу. Уже починаючи з того, що росіяни схильні до монархічної влади, українці схильні до республіканської. Це так було завжди, по-козацькі. Треба було підтримати нас у тому, що не все ж треба було ламати, що там робилося. Те, що треба було відкинути.. ідеологічно, втолити спрагу національну, деякі ж речі треба було лишити. Так роблять китайці, не порушивши всієї структури, але китайці знають, що вони китайці, а ми не зажди знаємо, що ми українці, тим паче, що нами правлять майже не українці. Ви що – не бачите?
Тарас Марусик
Відомо, що років 15 тому ви видали одну книжку, яка зробила багато шереху з часів перебудови. Чи Ви змінили свою думку з того часу?
Борис Олійник
Я хотів би її змінити, але, на мій превеликий жаль, це була перша книжка про те, що на нас чекає, на неї зараз посилаються інші, які вийшли, на превеликий жаль, навіть маючи дуже мало матеріалів. У ній вдалося передбачити, чим це все закінчиться. На жаль, я не можу від неї відмовитися зараз, вона тільки-но вийшла в Югославії. І вона думали, що я тільки написав.
Тарас Марусик
Поет – це оголений біль, як часто кажуть. Оскільки Ви далі залишаєтеся діючим поетом, як Ваша поетична душа реагує на суспільні процеси?
Борис Олійник
Це моє перше кохання – поезія. Все решта – оця політика, депутатство – я виконую те, що можу як людина, яка найближче стикується, письменник, особливо поет, з національним питанням, ми завжди за радянських часів воювали за рідне слово, бо це будівельний матеріал. Як же без нього жити?
Але перше кохання –це поезія. Я, звичайно, заздрю тим, хто намагається герметизуватися і вирішити, що він пішов в авангард, і зробив послугу своєму народу. На превеликий їхній жаль, поезія ніколи не може сховатися від соціальних проблем. І тому я, як Ви знаєте, у мене вийшла поема.., в деякий місцях я прямо публіцистично заявив свою позицію, по деяких - більш художньо. Але я застерігаю, що ми дійшли до того моменту, коли нами правлять ті, про яких говорив Грушевський ще у 85 році: “Біда України в тому, що нею правлять ті, котрим вона не потрібна».
Тому що ми не дійшли до того, що на карті з”явиться вже не Україна, а “Юкрейн”. Треба все-таки брати кермо управління в свої руки. За що ж тоді страждали наші предтечі, великі, перед якими капелюха знімає весь цивілізований світ, за їхню мужність козацьку – щоб ми нарешті здали те, що вони нам надбали?!
Тарас Марусик
Тепер логічне запитання на закінчення: що нас чекає, на Вашу думку, в майбутньому?
Борис Олійник
Я безнадійний оптиміст і твердо переконаний, що нас чекає, як це не прозвучить тривіально, світле грядуще, тому що всі знаки, і космічні, і земні засвідчують про те, щ настає наша пора. Все-таки відійшла в минуле епоха Риб - це найпідліша і найпідступніша епоха, і заходить наш знак - Водолій - чистоти і правдивості. І така, багата історією, природою, щедрістю, вона найбагатша в Європі, ця держава, якщо не в світі , приречена бути багатою, щасливою, і між іншим, з високим реноме і з високо піднятим чолом. Тому що що ми вистраждали своє право в історії бути серед чільних народів світу.
Василь Зілгалов
Славна ера Водолія лише розпочинається, а український поет Павло Вольвач поетизує про слово українського перддмістя, яке десь за духом откровення непередбачене, як крововилив.
Павло Вольвач
Десь на околиці, десь на задвірках Вже мріє хтось і вишіптує слово, Серед чужинства і кухонь прогіркнув Серед зневір, але невипадково Саме воно - це дитя передмістя Сутінки колій, парканів похилих Видохне слово як дим через ніздрі Непередбачене, мов крововилив Там на кошлатих, понурих задвірках Він підроста серед зойків і диму, Двійка з життя, і по фізиці двійка Так, як жорства на зубах Риму.
Василь Зілгалов
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо передачу радіо “Свобода” “Споконвіку було Слово”. До нових зустрічей в ефірі і я хочу ще раз нагадати вам слова відомого у світі українського фізика і філософа Івана Пулюя, котрий у своїй науковій праці «Нові й перемінні зірки» написав:
«Наша земля й другі планети мусять все більше й більше наближатися до Сонця, поки на кінець не рухнуть, одна за одною, в тую утробу, з якої вийшли перед незліченними віками. Се буде новонастання нашого світа, але епохи, після яких таке новонастання починається, такі великі, що не охопити їх хоч би й думкою нашою» Говорить радіо “Свобода!”
