Київ, 26 травня 2003 року.
Людмила Литовченко
Наступна тема нашої розмови – ідеали... Це тема вічна, немодна і надзвичайно актуальна. Ідеали світять, ідеали підносять, ідеали ведуть. З іншого боку, ідеали розвінчуються, ідеали відкидаються, в ідеалах розчаровуються. І цей інший, тіньовий бік є, по суті, темою сьогоднішньої розмови в нашій передачі про фальшиві ідеали, не досить чисті і не досить високі. У київській студії гість «Демократії і держави» письменник, філософ, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Тенденція ідеалізувати закладена в людській природі. Кожна людина в юнацтві проходить смугу ідеалізації, пору юного ідеалізму і це є найкраща пора - наслідування ідеалу. Молодість дає крила. Коли кажуть: «Нас обманули ідеали»,то мають на увазі облудні болотяні вогники, сезонні ілюзії, не пов’язані з вічними цінностями.
Підсовєтське покоління 20-30-тих років виховувалося на запереченні давніх ідеалів, на культі вождя, на культі сили, культі руйнування вчорашніх святинь і вчорашніх авторитетів. Лінивство колективної мислі самопроголошувалося, як правильність. При позірному утвердженні життя, по суті, це були ідеали навиворіт, без позитиву, вузько негативні ідеали, які готували людину війни, людину, яка створює собі, а потім героїчно долає, труднощі, яка бореться і перемагає, замість пізнавати і ушляхетнювати.
Задумаймось, чому найважливіші документи, найважливіші розпорядження вождів і телеграфні доповнення до законів були під грифом «Совєршенно сєкрєтно»? Чому інформація, якою користувалися, так звані, ідейні вороги на Заході, у нас була секретна? Чому усі репресивні процеси на знищення десятків мільйонів людей були засекречені? Чи не є це моральною капітуляцією системи «лжі» перед правдою, органічно потрібною людині, так само, як закони і як правила гри.
То була епоха зневаги ідеалів правди і краси. Потрібна була павутина міфів: про владу трудящих, яка розстрілювала робітників Кронштадту, про перемогу Червоної Армії під Нарвою і Псковом (насправді - про втечу), про мудрість ленінських декретів, які були фальшивими гаслами, про мудрість і людяність геніальних вождів, що були масовими вбивцями, про єдино вірну марксистську теорію, яка була словесним ритуалом. Якщо з цього полону виривалися одиниці і слухали голосу свого сумління і доброго слова, збереженого на насіння, то це свідчить про глибокі моральні начала, закладені в душі людини, про природний потяг людини до вічних вартостей, на яких побудована культура.
Україна пережила спалах патріотичного ідеалізму 40-х років ХХ століття. Національний опір могутнім режимам, які розмовляли мовою танків, одночасно - це явище унікальне і досі не вивчене, в порівнянні з іншими силами опору в Європі. Опір цей зазнав певного впливу епохи тоталітаризму і сил часу. Але він тримався на ідеалах жертовного патріотизму і на ідеалах християнських. Саме ця причетність до вічності дала силу багатьом учасникам опору залишитися вірними своїм ідеалам за умов 25-літньої каторги, проти яких Бухенвальди - лише короткий епізод.
У часи постмодернізму скептично говорять про ідеали, за які загинуло багато людей. Але тут не може бути кількісного порівняння з тими, що загинули без ідеалів, через відсутність ідеалів. Загибель за ідеали - це та естафета ідеалізму, що пливе з давніх джерел у вічність. Очевидно, поза цим не може бути людини.
Кожне молоде покоління має свою пору цвітіння і схильність бачити світ кращим і прагнення зробити його кращим. Вартість молодого покоління історія оцінює по тому наскільки воно духовно і морально перевершило попередників. Старших, так само як і батьків, цінують за те, що своє найкраще вони передали дітям. Тому- то Байрон, Міцкевич, Гоголь, Шевченко і всі великі співали гімни і оди до молодості і прагнули нагадати молоді про неповторність високої миті юної сили, великого шансу. «Гляди ж, не проспи», - застерігав у свої 27 років Василь Симоненко, а Франко, щоб увічнити візії юнацтва, нагадував: «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни. Путь життя, темну путь проясняють вони». І це нагадування вічне.
Людмила Литовченко
Наступна тема нашої розмови – ідеали... Це тема вічна, немодна і надзвичайно актуальна. Ідеали світять, ідеали підносять, ідеали ведуть. З іншого боку, ідеали розвінчуються, ідеали відкидаються, в ідеалах розчаровуються. І цей інший, тіньовий бік є, по суті, темою сьогоднішньої розмови в нашій передачі про фальшиві ідеали, не досить чисті і не досить високі. У київській студії гість «Демократії і держави» письменник, філософ, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Тенденція ідеалізувати закладена в людській природі. Кожна людина в юнацтві проходить смугу ідеалізації, пору юного ідеалізму і це є найкраща пора - наслідування ідеалу. Молодість дає крила. Коли кажуть: «Нас обманули ідеали»,то мають на увазі облудні болотяні вогники, сезонні ілюзії, не пов’язані з вічними цінностями.
Підсовєтське покоління 20-30-тих років виховувалося на запереченні давніх ідеалів, на культі вождя, на культі сили, культі руйнування вчорашніх святинь і вчорашніх авторитетів. Лінивство колективної мислі самопроголошувалося, як правильність. При позірному утвердженні життя, по суті, це були ідеали навиворіт, без позитиву, вузько негативні ідеали, які готували людину війни, людину, яка створює собі, а потім героїчно долає, труднощі, яка бореться і перемагає, замість пізнавати і ушляхетнювати.
Задумаймось, чому найважливіші документи, найважливіші розпорядження вождів і телеграфні доповнення до законів були під грифом «Совєршенно сєкрєтно»? Чому інформація, якою користувалися, так звані, ідейні вороги на Заході, у нас була секретна? Чому усі репресивні процеси на знищення десятків мільйонів людей були засекречені? Чи не є це моральною капітуляцією системи «лжі» перед правдою, органічно потрібною людині, так само, як закони і як правила гри.
То була епоха зневаги ідеалів правди і краси. Потрібна була павутина міфів: про владу трудящих, яка розстрілювала робітників Кронштадту, про перемогу Червоної Армії під Нарвою і Псковом (насправді - про втечу), про мудрість ленінських декретів, які були фальшивими гаслами, про мудрість і людяність геніальних вождів, що були масовими вбивцями, про єдино вірну марксистську теорію, яка була словесним ритуалом. Якщо з цього полону виривалися одиниці і слухали голосу свого сумління і доброго слова, збереженого на насіння, то це свідчить про глибокі моральні начала, закладені в душі людини, про природний потяг людини до вічних вартостей, на яких побудована культура.
Україна пережила спалах патріотичного ідеалізму 40-х років ХХ століття. Національний опір могутнім режимам, які розмовляли мовою танків, одночасно - це явище унікальне і досі не вивчене, в порівнянні з іншими силами опору в Європі. Опір цей зазнав певного впливу епохи тоталітаризму і сил часу. Але він тримався на ідеалах жертовного патріотизму і на ідеалах християнських. Саме ця причетність до вічності дала силу багатьом учасникам опору залишитися вірними своїм ідеалам за умов 25-літньої каторги, проти яких Бухенвальди - лише короткий епізод.
У часи постмодернізму скептично говорять про ідеали, за які загинуло багато людей. Але тут не може бути кількісного порівняння з тими, що загинули без ідеалів, через відсутність ідеалів. Загибель за ідеали - це та естафета ідеалізму, що пливе з давніх джерел у вічність. Очевидно, поза цим не може бути людини.
Кожне молоде покоління має свою пору цвітіння і схильність бачити світ кращим і прагнення зробити його кращим. Вартість молодого покоління історія оцінює по тому наскільки воно духовно і морально перевершило попередників. Старших, так само як і батьків, цінують за те, що своє найкраще вони передали дітям. Тому- то Байрон, Міцкевич, Гоголь, Шевченко і всі великі співали гімни і оди до молодості і прагнули нагадати молоді про неповторність високої миті юної сили, великого шансу. «Гляди ж, не проспи», - застерігав у свої 27 років Василь Симоненко, а Франко, щоб увічнити візії юнацтва, нагадував: «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни. Путь життя, темну путь проясняють вони». І це нагадування вічне.
