Київ, 10 червня, 2003 року.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! Те, що Україна лишається невідомою землею, такою собі “террою інкогніта” для багатьох українських громадян, наразі є достеменним фактом. Так само, як фактом є і прагнення чималого ряду інтелектуалів змінити цю ситуацію. З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода” і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Дещо про тяглість історичної традиції. У шостому колі пекла Данте зустрічає свого співгромадянина флорентійця Чакко, який говорить йому: “Родивсь ти за мого земного строку”. Отже існує безперечна тяглість від Чакко до Данте, який описує про його негоди. Але ця тяглість, яку гостре усвідомлювали італійці 14 століття, у випадку українців 20-21 століття, часто виявилася перерваною з багатьох, як тепер кажуть, об’єктивних причин. І коли ми говоримо про постаті українського минулого, то якось не завжди усвідомлюємо, що дуже часто йдеться про людей, які жили в один час, майже в один час з нами, які могли ходити з нами одними тими самими вулицями, які врешті-решт створювали той культурний пейзаж, в якому живемо ми і намагалися, щоб той культурний пейзаж все-таки був українським, а не тим, яким йому належалося бути у відповідності до вказівок з Москви.
Сергій Грабовський
9 червня 2003 року виповнилося 40 років від смерті Василя Барвінського. Людини, діяльність котрої важко охарактеризувати одним словом. Знаний український композитор, піаніст, музичний критик, педагог, літератор, громадський діяч. Все це – Василь Барвінський. Людина, знана й незнана в Україні.
Максим Стріха
Власне, є не лише Максим Барвінський, є ціла династія Барвінських, батько Василя Барвінського і його син, так само зробили визначний внесок в українську культури. Але ми говоримо саме про Василя Барвінського, тим більше, що в лютому цього року виповнилося 155 років від дня його народження. Він прожив тривале і, водночас, дуже складне життя. Понад 30 років, аж до свого арешту в 1948-му, він неформально керував усім музичним життям Галичини. Будував містки між культурою різних частин України. Очевидно, саме за це радянська влада “нагородила” його вже в 60-літньому віці десятьма роками у ҐУЛАҐу...Він не мусив звідти повернутися. Однак повернувся.
Послухаємо розповідь про життя Василя Барвінського, яку підготував дрогобицький музикознавець Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
“40 літ тому, фізично знеможений композитор попрощався зі світом, 5 літ перед тим повернувшись з пекла, з ГУЛАГу, 10 –річного безпідставного ув’язнення за фальшивим звинуваченням, де 10 літ відбув, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка. Вже звільнилися з ув”язнення фашисти, інші правдиві злочинці Другої світової війни, а композитора все ще витримували разом з його дружиною Наталією, донькою славного українського фізика, і пані Наталія також випила чашу страждань зі своїм чоловіком сповна. А що до того? А до того Максим Барвінський, багатолітній ректор, директор, визнаний авторитет української музики у центрально-східній Європі. 33 роки він очолював вищий музичний інститут імені Лисенка, від 1915 до 1948, який потім вже був утворений у Львівську консерваторію імені Лисенка. Спільно зі своїми сподвижниками від поширював українську музику не тільки в теренах Галичини, а по всій Україні. Я не помилився, говорячи про всю Україну, бо Василь Барвінський належить до тих, хто зажди бачив українську музику цілісною, багатогранною, цікавою, величною і яка би мала бути представлена в усій Європі.
У жовтні 28 року ( до речі, в цьому році виповниться 75 літ з цієї нагоди), Василь Барвінський, спільно зі своїм другом віолончелістом Богданом Бережницьким здійснив безпрецедентну музично - мистецьку подорож по Україні: Київ-Харків-Дніпропетровськ, знову Харків, Одеса, Київ. Нагадую, що Харків був тоді столицею. Під час тієї подорожі він не лише мав кілька змістовних концертів, але численні зустрічі, власне, знайомство ґрунтовне з музикою українських композиторів і тісні контакти, які потім були продовжені протягом всього життя аж до його смерті. Мав зустріч з комісаром Скрипником, який на той час, в 1928 році, все ще сподівався бути в співбудівництві української культури. Лунали цікаві дискусії про майбутнє української культури. Не сталося. Не склалося. Зрештою, Барвінський написав 29-го року чудовий і розлогий нарис “Мої вражіння з поїздки по Україні”, опубліковані в “Новому часі“ в 1929 році.
Про цю особистість можна говорити до безкінечності багато. Віні піаніст, він композитор, він громадський діяч, він інтелігент. Музичний критик, який кілька сот рецензій написав. Власне, на композицію йому майже не вистачало часу. Але його творчість позначена великим талантом, особливою якоюсь вдячністю, вона вишукана, витончена. Його музику музикознавці відзначають до якихось напрямів.., але на мою думку, це є українська музика, яка дещо з осторонь, так би мовити, представляє величезний багатий світ. У творчості композитора фортепіанні твори, говорилося, що Барвінський був непересічним піаністом, струнні квартети, хорова творчість.
Він писав і великі твори, духовна музика, секстети. Він є співтворцем, а може, і співзасновником камерної музики, мається на увазі , струнно-смичкові тріо. Це все, що шукає свого слухача і своїх дослідників.
Максим Стріха
Володимир Грабовський у своєму нарисі уточнив: Василь Барвінський очолював ще музичний інститут імені Лисенка, першу музичну вищу школу на теренах Галичини 1915 року. Вдумаємося, це російська окупація, це повернення Австрії, це західна УНР, це друга Річ Посполита, де українці не були громадянами першого гатунку, це той час, коли діяльність вищих навчальних заходів українських загалом не толерується, нарешті, біографія композитора – це і Друга світова війна, і це перші “совєти” перед цієї війною, другі “совєти” по війні, коли вимагалося зовсім не вишуканої музики, а бадьорих од Сталіну. Людина, яка пережила всі ці часи, дбаючи про збереження національної культури, розвиток музичної освіти, про примноження культурних надбань українського народу, зрештою, про утвердження місця цього народу на культурній карті Центрально-Східної Європи, неминуче виявлялася водночас громадським діячем. На жаль, був такий час, чи на щастя, кожен помітний український культурний діяч цього часу мусив водночас заявляти своїм життям свою громадянську позицію. Як мусив це робити і Василь Барвінський - людина надзвичайно високої європейської культури, яка самою своєю появою стверджувала, що українська культура є зовсім не тією національною за формою, соціалістичною за змістом, якою хотіла її бачити ті.., які прийшли у звільнений Львів 44 року. Власне, і вони відчували цю іншість Барвінського, і через те 1948 року мирна робота Василя Барвінського обірвалася.
Сергій Грабовський
Сталося так, що Василь Барвінський, ця людина витонченої культури, мав подвійний досвід спілкування з карально-репресивними органами тоталітарної системи. У вересні 1941року він був серед заарештованих гестапо діячів української культури. Там були Станіслав Людкевич, Мілена Рудницька, Осип Тарнавський і він, Василь Барвінський. Проте гестапо їх незабаром звільнило. 1948 року МҐБ Радянського союзу повелося інакше. Воно не тільки “забезпечило” Барвінському 10 років таборів. На задвірках Львівської консерваторії були спалені ноти творів її учорашнього директора. Коли Барвінський у рік свого 70-ліття повернувся до Львова, виявилося, що практично весь доробок його життя знищений. П‘ять своїх останніх років він дбав не про власну реабілітацію – а про розшуки кимось переписаних копій цих творів і про потаємне приватне навчання піаністів, аби хоч якось передати свій досвід, своє бачення музичного світу.
Максим Стріха
Не тільки в радянських, але й в європейський фільмах не бракує сцен, коли німецькі нацисти палять книжки і ноти... Але чомусь ніде, у жодному фільмі, мені не довелося бачити сцен, як це роблять представники влади країни, яку дехто досі вважає “світочем прогресивного людства”. Нагадую, в тій країні палили не тільки ноти, палили картини у тому ж самому Львові в 1952 році. Була гучна історія, гучна тепер, про спалення запасників, знищення величезної кількості творів з запасників Національного музею, руйнували архітектурну спадщину. Поза тим, звичайно, нищили творців цих нот, картин, цих книжок, тієї архітектура.
Сергій Грабовський
Офіційна реабілітація Василя Барвінського відбулася через рік після його смерті, в 1964 році, стараннями людей, добре знаних у світі музики - Анатоля Кос-Анатольського та Стефанії Павлишин. Але ще довго це ім‘я було вельми небажаним у концертних програмах. Навіть сторічний ювілей композитора 1988 року, уже у часи перестройки, проходив без афіш, лише в залі консерваторії для вузького кола. На щастя, цього року, до сто п‘ятнадцятилітнього ювілею, були знайдені не тільки, як свідчать фахівці, практично всі його нотні видання в самій Україні, за її межами, але і рукописи творів, що їх фахівці вважали втраченими. Твори Барвінського включені в концертні програми по всій Україні. Здавалося б, все добре, наскільки все може бути добре, з вшануванням видатної людини, з включенням її доробку у живу тканину культури...
Максим Стріха
Якщо тільки не згадувати, що ті часи, коли ноти почалися знаходитися, припали на ті часи, коли видавництво “Музична Україна” вже практично не працювало, і ці ноти досі існують в одиноких примірниках, як правило, переписані від руки. Якщо не говорити про те, що сьогодні ми майже не маємо фондових записів творів Барвінського, а якщо і маємо, то вони не звучать по наших каналах радіо і телебачення, де панує зовсім інша музика. Отже, все добре, як може бути добре в сьогоднішній Україні.
І все ж твори Василя Барвінського існують. І все ж рукописи, згорілі рукописи, відродилися, а це дає надію, що дійде час і для масових видань, які зможуть задовольнити інтерес до музики Барвінського всіх музикантів - і в Україні, і за кордоном, до добрих фондових записів, до трансляцій його творів на головних найпрестижніших національних телерадіоканалах. І цей час неодмінно надійде.
Сергій Грабовський
Я хотів би, Максиме, звернути увагу на ще одну рису Василя Барвінського. Він був невигойним оптимістом. Свого часу німецький музикознавець Теодор Адорно поставив запитання: чи взагалі після Освєнціма має сенс фортепіано? Василь Барвінський відповів на це запитання самим фактом свого життя після ҐУЛАҐу, своїми учнями і творенням української музичної традиції.
Отож ми прощаємося з вами. Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! Те, що Україна лишається невідомою землею, такою собі “террою інкогніта” для багатьох українських громадян, наразі є достеменним фактом. Так само, як фактом є і прагнення чималого ряду інтелектуалів змінити цю ситуацію. З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода” і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Дещо про тяглість історичної традиції. У шостому колі пекла Данте зустрічає свого співгромадянина флорентійця Чакко, який говорить йому: “Родивсь ти за мого земного строку”. Отже існує безперечна тяглість від Чакко до Данте, який описує про його негоди. Але ця тяглість, яку гостре усвідомлювали італійці 14 століття, у випадку українців 20-21 століття, часто виявилася перерваною з багатьох, як тепер кажуть, об’єктивних причин. І коли ми говоримо про постаті українського минулого, то якось не завжди усвідомлюємо, що дуже часто йдеться про людей, які жили в один час, майже в один час з нами, які могли ходити з нами одними тими самими вулицями, які врешті-решт створювали той культурний пейзаж, в якому живемо ми і намагалися, щоб той культурний пейзаж все-таки був українським, а не тим, яким йому належалося бути у відповідності до вказівок з Москви.
Сергій Грабовський
9 червня 2003 року виповнилося 40 років від смерті Василя Барвінського. Людини, діяльність котрої важко охарактеризувати одним словом. Знаний український композитор, піаніст, музичний критик, педагог, літератор, громадський діяч. Все це – Василь Барвінський. Людина, знана й незнана в Україні.
Максим Стріха
Власне, є не лише Максим Барвінський, є ціла династія Барвінських, батько Василя Барвінського і його син, так само зробили визначний внесок в українську культури. Але ми говоримо саме про Василя Барвінського, тим більше, що в лютому цього року виповнилося 155 років від дня його народження. Він прожив тривале і, водночас, дуже складне життя. Понад 30 років, аж до свого арешту в 1948-му, він неформально керував усім музичним життям Галичини. Будував містки між культурою різних частин України. Очевидно, саме за це радянська влада “нагородила” його вже в 60-літньому віці десятьма роками у ҐУЛАҐу...Він не мусив звідти повернутися. Однак повернувся.
Послухаємо розповідь про життя Василя Барвінського, яку підготував дрогобицький музикознавець Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
“40 літ тому, фізично знеможений композитор попрощався зі світом, 5 літ перед тим повернувшись з пекла, з ГУЛАГу, 10 –річного безпідставного ув’язнення за фальшивим звинуваченням, де 10 літ відбув, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка. Вже звільнилися з ув”язнення фашисти, інші правдиві злочинці Другої світової війни, а композитора все ще витримували разом з його дружиною Наталією, донькою славного українського фізика, і пані Наталія також випила чашу страждань зі своїм чоловіком сповна. А що до того? А до того Максим Барвінський, багатолітній ректор, директор, визнаний авторитет української музики у центрально-східній Європі. 33 роки він очолював вищий музичний інститут імені Лисенка, від 1915 до 1948, який потім вже був утворений у Львівську консерваторію імені Лисенка. Спільно зі своїми сподвижниками від поширював українську музику не тільки в теренах Галичини, а по всій Україні. Я не помилився, говорячи про всю Україну, бо Василь Барвінський належить до тих, хто зажди бачив українську музику цілісною, багатогранною, цікавою, величною і яка би мала бути представлена в усій Європі.
У жовтні 28 року ( до речі, в цьому році виповниться 75 літ з цієї нагоди), Василь Барвінський, спільно зі своїм другом віолончелістом Богданом Бережницьким здійснив безпрецедентну музично - мистецьку подорож по Україні: Київ-Харків-Дніпропетровськ, знову Харків, Одеса, Київ. Нагадую, що Харків був тоді столицею. Під час тієї подорожі він не лише мав кілька змістовних концертів, але численні зустрічі, власне, знайомство ґрунтовне з музикою українських композиторів і тісні контакти, які потім були продовжені протягом всього життя аж до його смерті. Мав зустріч з комісаром Скрипником, який на той час, в 1928 році, все ще сподівався бути в співбудівництві української культури. Лунали цікаві дискусії про майбутнє української культури. Не сталося. Не склалося. Зрештою, Барвінський написав 29-го року чудовий і розлогий нарис “Мої вражіння з поїздки по Україні”, опубліковані в “Новому часі“ в 1929 році.
Про цю особистість можна говорити до безкінечності багато. Віні піаніст, він композитор, він громадський діяч, він інтелігент. Музичний критик, який кілька сот рецензій написав. Власне, на композицію йому майже не вистачало часу. Але його творчість позначена великим талантом, особливою якоюсь вдячністю, вона вишукана, витончена. Його музику музикознавці відзначають до якихось напрямів.., але на мою думку, це є українська музика, яка дещо з осторонь, так би мовити, представляє величезний багатий світ. У творчості композитора фортепіанні твори, говорилося, що Барвінський був непересічним піаністом, струнні квартети, хорова творчість.
Він писав і великі твори, духовна музика, секстети. Він є співтворцем, а може, і співзасновником камерної музики, мається на увазі , струнно-смичкові тріо. Це все, що шукає свого слухача і своїх дослідників.
Максим Стріха
Володимир Грабовський у своєму нарисі уточнив: Василь Барвінський очолював ще музичний інститут імені Лисенка, першу музичну вищу школу на теренах Галичини 1915 року. Вдумаємося, це російська окупація, це повернення Австрії, це західна УНР, це друга Річ Посполита, де українці не були громадянами першого гатунку, це той час, коли діяльність вищих навчальних заходів українських загалом не толерується, нарешті, біографія композитора – це і Друга світова війна, і це перші “совєти” перед цієї війною, другі “совєти” по війні, коли вимагалося зовсім не вишуканої музики, а бадьорих од Сталіну. Людина, яка пережила всі ці часи, дбаючи про збереження національної культури, розвиток музичної освіти, про примноження культурних надбань українського народу, зрештою, про утвердження місця цього народу на культурній карті Центрально-Східної Європи, неминуче виявлялася водночас громадським діячем. На жаль, був такий час, чи на щастя, кожен помітний український культурний діяч цього часу мусив водночас заявляти своїм життям свою громадянську позицію. Як мусив це робити і Василь Барвінський - людина надзвичайно високої європейської культури, яка самою своєю появою стверджувала, що українська культура є зовсім не тією національною за формою, соціалістичною за змістом, якою хотіла її бачити ті.., які прийшли у звільнений Львів 44 року. Власне, і вони відчували цю іншість Барвінського, і через те 1948 року мирна робота Василя Барвінського обірвалася.
Сергій Грабовський
Сталося так, що Василь Барвінський, ця людина витонченої культури, мав подвійний досвід спілкування з карально-репресивними органами тоталітарної системи. У вересні 1941року він був серед заарештованих гестапо діячів української культури. Там були Станіслав Людкевич, Мілена Рудницька, Осип Тарнавський і він, Василь Барвінський. Проте гестапо їх незабаром звільнило. 1948 року МҐБ Радянського союзу повелося інакше. Воно не тільки “забезпечило” Барвінському 10 років таборів. На задвірках Львівської консерваторії були спалені ноти творів її учорашнього директора. Коли Барвінський у рік свого 70-ліття повернувся до Львова, виявилося, що практично весь доробок його життя знищений. П‘ять своїх останніх років він дбав не про власну реабілітацію – а про розшуки кимось переписаних копій цих творів і про потаємне приватне навчання піаністів, аби хоч якось передати свій досвід, своє бачення музичного світу.
Максим Стріха
Не тільки в радянських, але й в європейський фільмах не бракує сцен, коли німецькі нацисти палять книжки і ноти... Але чомусь ніде, у жодному фільмі, мені не довелося бачити сцен, як це роблять представники влади країни, яку дехто досі вважає “світочем прогресивного людства”. Нагадую, в тій країні палили не тільки ноти, палили картини у тому ж самому Львові в 1952 році. Була гучна історія, гучна тепер, про спалення запасників, знищення величезної кількості творів з запасників Національного музею, руйнували архітектурну спадщину. Поза тим, звичайно, нищили творців цих нот, картин, цих книжок, тієї архітектура.
Сергій Грабовський
Офіційна реабілітація Василя Барвінського відбулася через рік після його смерті, в 1964 році, стараннями людей, добре знаних у світі музики - Анатоля Кос-Анатольського та Стефанії Павлишин. Але ще довго це ім‘я було вельми небажаним у концертних програмах. Навіть сторічний ювілей композитора 1988 року, уже у часи перестройки, проходив без афіш, лише в залі консерваторії для вузького кола. На щастя, цього року, до сто п‘ятнадцятилітнього ювілею, були знайдені не тільки, як свідчать фахівці, практично всі його нотні видання в самій Україні, за її межами, але і рукописи творів, що їх фахівці вважали втраченими. Твори Барвінського включені в концертні програми по всій Україні. Здавалося б, все добре, наскільки все може бути добре, з вшануванням видатної людини, з включенням її доробку у живу тканину культури...
Максим Стріха
Якщо тільки не згадувати, що ті часи, коли ноти почалися знаходитися, припали на ті часи, коли видавництво “Музична Україна” вже практично не працювало, і ці ноти досі існують в одиноких примірниках, як правило, переписані від руки. Якщо не говорити про те, що сьогодні ми майже не маємо фондових записів творів Барвінського, а якщо і маємо, то вони не звучать по наших каналах радіо і телебачення, де панує зовсім інша музика. Отже, все добре, як може бути добре в сьогоднішній Україні.
І все ж твори Василя Барвінського існують. І все ж рукописи, згорілі рукописи, відродилися, а це дає надію, що дійде час і для масових видань, які зможуть задовольнити інтерес до музики Барвінського всіх музикантів - і в Україні, і за кордоном, до добрих фондових записів, до трансляцій його творів на головних найпрестижніших національних телерадіоканалах. І цей час неодмінно надійде.
Сергій Грабовський
Я хотів би, Максиме, звернути увагу на ще одну рису Василя Барвінського. Він був невигойним оптимістом. Свого часу німецький музикознавець Теодор Адорно поставив запитання: чи взагалі після Освєнціма має сенс фортепіано? Василь Барвінський відповів на це запитання самим фактом свого життя після ҐУЛАҐу, своїми учнями і творенням української музичної традиції.
Отож ми прощаємося з вами. Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
