Київ, 13 червня 2003 року.
Людмила Литовченко
Духовність, релігійне виховання, наповнення душі християнськими чеснотами – така тема чергового звернення до слухачів письменника, філософа Євгена Сверстюка, або, як він сам говорить, «мова йтиме про наріжний камінь, якого відкинули будівничі, а він повинен стати наріжним”. Отож, слово Євгенові Сверстюку.
Євген Сверстюк
Його відкинули давно і не тільки совєтські будівничі. Будівничі нашого часу навчилися будувати на піску інженерно обгрунтовано. Вавілонська башта, яку будували сім десятиліть, упала, як міраж, без трагедії і без катарсису. Маленькі будівничі вже показують пальцем, як будувати на тому ж самому фундаменті з залученням західних технологій. Камінь відкинули, але чомусь завжди повертаються до нього. Власне Європа, до якої нас тягне,- це не стільки спільний ринок, скільки камені - ті священні камені, про які так зворушливо писав Достоєвський. Але чи впізнаємо ми ті камені, чи тільки фотографуємо? До якої міри ми причетні до творчої сили, яка створила нашу культуру?
Розповідають, екскурсовод Ермітажу запитав екскурсантів:«Хто з Вас читав Бібілію?» і після огляду сучасного мистецтва запросив до огляду класичного мистецтва тільки тих, хто читав Біблію. Бо що зрозуміє в картині «Авраам приносить в жертву свого сина Ісаака» той, хто бачить тільки старця з ножем? І що зрозуміє він в «Поверненні блудного сина»? Про ті притчі написано багато філософських книг. Головне тут у мові символів, що лежать в основі культурного дискурсу, який забезпечує взаємовпізнавання і діалог культур. Але ми впізнаємо не лише явище культури, мистецтва, ми впізнаємо і людину, яка з дитинства засвоїла мову сакральних символів, на відміну від того, хто знає загальні місця плюс свою професію.
Мені згадується один символ художньо умовний. У 1972 році у тюрмі в’язням давали читати тільки газету «Правда». В одному числі я прочитав грунтовну критику театру Товстоногова. Совєтська влада знепокоїлась, що режисер ввів в постановку Гоголівського «Ревізора» зайвий персонаж, котрий сидить в чорних окулярах і мовчить, але його присутність змінює поведінку всіх. Ця критика явилась мені, як откровення. Мені і досі здається, що цей чорний персонаж сидить і мовчки стежить за дотриманням пристойності на міжнародних конференціях. В його присутності не говорять про Бога, а подібно до Лапласа в розмові з Наполеоном обходяться без цієї гіпотези. Порушників пристойності на конференції більше не запрошують.
Я гостро відчуваю присутність Товстоногівського персонажа в житті моєї країни. Він влаштований скромним радником президента, в минулому ракетчика і займається державотворенням. Згаданий радник нині порадив викреслити з шкільної програми згадку про Бога, пропустити всі «номіна одіоза» старих підручників, а решту залишити, як було. В результаті екскурсовод з Ермітажу може так, як і колись, відбирати тільки невеличку групу, з якою можна говорити про глибоке і сокровенне у мистецтві. Решта йде на дискотеку.
На уроках, де вивчається творчість Шевченка без ключа його Євангельських епіграфів, творчість Гоголя без релігійного підгрунття, творчість Сковороди, де з “Саду Божественних пісень” випадає головне слово - «Божественних», профанація узвичаюється і узаконюється.
Через14 років після падіння цензури, а з нею і падіння рівня страху дисципліна моралі упала до такої міри, що чорний радник допустив можливість введення в шкільну програму християнської етики, десь поряд з валеологією. За той час заповіді Господні: не кради, не вбивай, не чини перелюбу, втратили навіть ту популярність, яку вони мали за диктатури. Чорний радник на хвилину знімає окуляри і з лукавою одвертістю каже:«Але Ви маєте свободу вибору в релігійному плюралізмі».
Мудрість Нагірної проповіді Христа проникає до глибини серця і свідомості особи, але вона зовсім не зрозуміла для мас. Принцип безкорисності, що лежить в основі етичного і естетичного, принцип любові, що поширюється також на ворогів, принцип прощення, котрий не виключає чіткого розуміння і моральної оцінки, принцип абсолютної вірності слову і обіту, принцип відповідальності. Всі ці засадничі принципи для людей епохи споживацтва наче гострі цвяхи. Однак в душі людини закладено потяг до пізнання своєї суті, до осягнення сокровенного, до самовдосконалення.
Віра в церкві відроджується повільно. Храми відбудовуються швидше. Телебачення і жовта преса дезорієнтують більше, ніж колись атеїзм. Газетні публікації про міжцерковні проблеми ловлять істину приблизно так, як сіті ловлять воду.
Новий посів. На нинішньому засміченому і екологічно забрудненому грунті, який потрібен посів? Очевидно,потрібен посів Божого Слова, з якого ми вийшли. Насамперед, потрібне ясне усвідомлення, що ми від Творця, а не «тріков нейче», як казали ліліпути у Свіфта.
Людина сьогодні індивідуально приходить до Віри, а не в етнічному масиві. Проблема в тому, що б її зорієнтувати на пошук своєї ідентичності. Інша проблема в посткомуністичному суспільстві - знейтралізувати напівправду, напівграмотність, вульгарність, фальш інтерпретацій совєтського часу. Тут проблема інформації і культурної, і коректної.
Покоління, яке не пройшло азбуки релігійної освіти, залишається напівосвіченим і напівкультурним. Релігія дає не лише грунт, вона дає культурі дух і висоту. Нині повернення до джерел веде не прямо через Біблію, а через тисячолітні дороги, якими пройшли через історію і культуру. І не забуваємо наріжного каменя, зокрема, Джорджа Вошингтона:«Небо ніколи ласкаво не усміхнеться країні, яка зневажила закон і лад, на якому світ стоїть».
Людмила Литовченко
Духовність, релігійне виховання, наповнення душі християнськими чеснотами – така тема чергового звернення до слухачів письменника, філософа Євгена Сверстюка, або, як він сам говорить, «мова йтиме про наріжний камінь, якого відкинули будівничі, а він повинен стати наріжним”. Отож, слово Євгенові Сверстюку.
Євген Сверстюк
Його відкинули давно і не тільки совєтські будівничі. Будівничі нашого часу навчилися будувати на піску інженерно обгрунтовано. Вавілонська башта, яку будували сім десятиліть, упала, як міраж, без трагедії і без катарсису. Маленькі будівничі вже показують пальцем, як будувати на тому ж самому фундаменті з залученням західних технологій. Камінь відкинули, але чомусь завжди повертаються до нього. Власне Європа, до якої нас тягне,- це не стільки спільний ринок, скільки камені - ті священні камені, про які так зворушливо писав Достоєвський. Але чи впізнаємо ми ті камені, чи тільки фотографуємо? До якої міри ми причетні до творчої сили, яка створила нашу культуру?
Розповідають, екскурсовод Ермітажу запитав екскурсантів:«Хто з Вас читав Бібілію?» і після огляду сучасного мистецтва запросив до огляду класичного мистецтва тільки тих, хто читав Біблію. Бо що зрозуміє в картині «Авраам приносить в жертву свого сина Ісаака» той, хто бачить тільки старця з ножем? І що зрозуміє він в «Поверненні блудного сина»? Про ті притчі написано багато філософських книг. Головне тут у мові символів, що лежать в основі культурного дискурсу, який забезпечує взаємовпізнавання і діалог культур. Але ми впізнаємо не лише явище культури, мистецтва, ми впізнаємо і людину, яка з дитинства засвоїла мову сакральних символів, на відміну від того, хто знає загальні місця плюс свою професію.
Мені згадується один символ художньо умовний. У 1972 році у тюрмі в’язням давали читати тільки газету «Правда». В одному числі я прочитав грунтовну критику театру Товстоногова. Совєтська влада знепокоїлась, що режисер ввів в постановку Гоголівського «Ревізора» зайвий персонаж, котрий сидить в чорних окулярах і мовчить, але його присутність змінює поведінку всіх. Ця критика явилась мені, як откровення. Мені і досі здається, що цей чорний персонаж сидить і мовчки стежить за дотриманням пристойності на міжнародних конференціях. В його присутності не говорять про Бога, а подібно до Лапласа в розмові з Наполеоном обходяться без цієї гіпотези. Порушників пристойності на конференції більше не запрошують.
Я гостро відчуваю присутність Товстоногівського персонажа в житті моєї країни. Він влаштований скромним радником президента, в минулому ракетчика і займається державотворенням. Згаданий радник нині порадив викреслити з шкільної програми згадку про Бога, пропустити всі «номіна одіоза» старих підручників, а решту залишити, як було. В результаті екскурсовод з Ермітажу може так, як і колись, відбирати тільки невеличку групу, з якою можна говорити про глибоке і сокровенне у мистецтві. Решта йде на дискотеку.
На уроках, де вивчається творчість Шевченка без ключа його Євангельських епіграфів, творчість Гоголя без релігійного підгрунття, творчість Сковороди, де з “Саду Божественних пісень” випадає головне слово - «Божественних», профанація узвичаюється і узаконюється.
Через14 років після падіння цензури, а з нею і падіння рівня страху дисципліна моралі упала до такої міри, що чорний радник допустив можливість введення в шкільну програму християнської етики, десь поряд з валеологією. За той час заповіді Господні: не кради, не вбивай, не чини перелюбу, втратили навіть ту популярність, яку вони мали за диктатури. Чорний радник на хвилину знімає окуляри і з лукавою одвертістю каже:«Але Ви маєте свободу вибору в релігійному плюралізмі».
Мудрість Нагірної проповіді Христа проникає до глибини серця і свідомості особи, але вона зовсім не зрозуміла для мас. Принцип безкорисності, що лежить в основі етичного і естетичного, принцип любові, що поширюється також на ворогів, принцип прощення, котрий не виключає чіткого розуміння і моральної оцінки, принцип абсолютної вірності слову і обіту, принцип відповідальності. Всі ці засадничі принципи для людей епохи споживацтва наче гострі цвяхи. Однак в душі людини закладено потяг до пізнання своєї суті, до осягнення сокровенного, до самовдосконалення.
Віра в церкві відроджується повільно. Храми відбудовуються швидше. Телебачення і жовта преса дезорієнтують більше, ніж колись атеїзм. Газетні публікації про міжцерковні проблеми ловлять істину приблизно так, як сіті ловлять воду.
Новий посів. На нинішньому засміченому і екологічно забрудненому грунті, який потрібен посів? Очевидно,потрібен посів Божого Слова, з якого ми вийшли. Насамперед, потрібне ясне усвідомлення, що ми від Творця, а не «тріков нейче», як казали ліліпути у Свіфта.
Людина сьогодні індивідуально приходить до Віри, а не в етнічному масиві. Проблема в тому, що б її зорієнтувати на пошук своєї ідентичності. Інша проблема в посткомуністичному суспільстві - знейтралізувати напівправду, напівграмотність, вульгарність, фальш інтерпретацій совєтського часу. Тут проблема інформації і культурної, і коректної.
Покоління, яке не пройшло азбуки релігійної освіти, залишається напівосвіченим і напівкультурним. Релігія дає не лише грунт, вона дає культурі дух і висоту. Нині повернення до джерел веде не прямо через Біблію, а через тисячолітні дороги, якими пройшли через історію і культуру. І не забуваємо наріжного каменя, зокрема, Джорджа Вошингтона:«Небо ніколи ласкаво не усміхнеться країні, яка зневажила закон і лад, на якому світ стоїть».
