Прага, 21 червня 2003 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача «Листи на Свободу». Вітаю Вас, шановні слухачі!
Більшість часу сьогоднішньої передачі буде відведено листам, у яких йдеться про окремі сторінки української історії. Спершу мова піде про українських козаків, а наприкінці передачі – про вояків Української Повстанської Армії. Також прозвучать кілька послань на інші теми.
Отримали ми два листи стосовно нещодавнього відзначення 300-річчя російського Санкт-Петербурга. Один із листів був написаний напередодні цього ювілею. Наш слухач із Дніпропетровська Леонід Ткач ще тоді писав таке (цитую): «Серед почесних гостей на ювілеї буде і наш президент. Я бажав би, щоб Леонід Кучма не тільки святкував, але й згадав, що Петро Перший збудував це місто на кістках українців.
Відомо, що на це будівництво було забрано десятки тисяч українських козаків, більшість яких через нездоровий клімат, голод, холод та каторжну працю загинуло у фінських болотах.
Фактично саме з того часу розпочалося систематичне і методичне знищення українських патріотів і всього українського. Тож було б доцільно президенту України нагадати росіянам про цю трагедію і при нагоді поставити свічку за упокій цих багатотисячних жертв-українців, які загинули з вини Російської імперії і російського царя Петра Першого».
А іншого листа ми отримали від Івана Вексея зі села Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області. Пан Вексей розповів, що за радянського часу проходив військову службу неподалік тодішнього Ленінграду, і його, разом з іншими курсантами, возили на різні екскурсії. «Я мав нагоду, - пише він, - побувати в Ермітажі, Петропавловській фортеці, Царському селі. Бачив ці чудові архітектурні витвори і дивувався цій красі. І коли минулого тижня святкували 300 річчя створення Петербурга все це пригадалося мені. Перед очима пропливли чудові витвори людських рук. Але й пригадалося інше. З війська я написав своєму близькому товаришу про побачене. У відповідь мій друг надіслав мені “Кобзар”, до якого був вкладений лист, а в листі була фраза: «Не забувай, що це місто збудоване на козацьких кістках». Після цього я вже сприймав Ленінград по-іншому. І коли через 15 років знову довелося побувати у Ленінграді (під час туристичної поїздки) мені здавалося, що я топчу кістки, які десь там глибоко у землі.
І ось тепер, коли 40 керівників держав, і між ними і наш президент Леонід Кучма, ходили вулицями Петербурга, чи усвідомлювали вони, що це місто збудоване на козацьких кістках? Принаймні, наш президент мав би знати історію України: про діяльність Петра Першого, про анафему Мазепі і так далі. І мав би хоча б якимось чином продемонструвати своє ставлення до минулого. А може, як сказав депутат Червоній, уникнути цієї церемонії взагалі або хоча б пов’язати чорну стрічку?
Я намагався знайти в літературі конкретніше, що то за козацькі кістки, на яких виникло місто Петербург. Дещо можна довідатися із трилогії Богдана Лепкого «Мазепа». Але, на мою думку, дуже мало. Історична ж література не дає вичерпного розкриття цієї проблеми. І пересічний українець не знає усієї правди, – у тому числі і я», - написав Іван Вексей зі села Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області.
Пан Вексей попросив, щоб ми на Радіо «Свобода» більше розповіли про ці козацькі кістки. Слово нашому київському колезі Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
Заячий острів у гирлі Неви для Петропавловської фортеці, під захистом якої згодом будувався Санкт-Петербург, був відвойований у шведів у ході Північної війни. І хоча та війна була чужою для українців, цар Петро І, посилаючись на Переяславську угоду, домігся від гетьмана Івана Мазепи участі козаків у бойових діях. Українці воювали та гинули за інтереси Московської держави, і саме вони відвоювали місце для її майбутньої столиці. Розповідає директор науково-дослідного Інституту козацтва, кандидат історичних наук Тарас Чухліб.
Тарас Чухліб
Якщо говорити про Санкт-Петербург, то він був заснований Петром І 16 травня 1703 року, після завоювання ним у гирлі Неви шведського містечка, фортеці Нієншанц, 1 травня 1703 року. Власне, в цій битві за Нієншанц брали участь полки Якова Лизогуба (близько 4 тисяч осіб). Взагалі близько 30 тисяч українських козаків воювали зі шведами на території Білорусі та Прибалтики у 1704-1706 роках.
Віталій Пономарьов
Натомість офіцери і солдати розквартированих в Україні московських частин у цей самий час поводилися тут як у переможеній країні. За донесеннями полковників гетьману, «козаків палками били, вуха шпагами відтинали, грабували їхні хати, жінок і дочок ґвалтували».
Власне, загроза остаточного поневолення України і змусила Івана Мазепу виступити разом з Карлом ХІІ проти Петра. Після Полтавської катастрофи цар вдався до інтенсивної розбудови Санкт-Петербурга, в основному, – силами козаків. Знову слово Тарасові Чухлібу.
Тарас Чухліб
Українські козаки робили канали поблизу Санкт-Петербурга, і в будівництві Ладозького каналу в 1721 році взяли участь 10 тисяч козаків, під керівництвом Чернігівського полковника Павла Полуботка та лубенського полковника Марковича. Як відомо, Павло Полуботок був потім закатований Петром І у Петропавлівській фортеці.
У 1722 році знову 10 тисяч козаків, уже під керівництвом іншого полковника Чорняка, брали участь у будівництві Ладозького каналу. Ось, наприклад, що писав Черняк у своєму звіті: «Козаки щодня гатили струмки, що текли з боліт в канал і перегачували самий канал. Возили пісок, копали рови, щоб витягнути воду з каналу переносили на своїх плечах на кілька верст хмиз, дошки, палі».
У 1721 році загинуло близько 3 тисяч козаків при ритті цих каналів. Російський уряд не надавав грошей. Багато гинуло від голоду, від холоду, адже це відбувалося взимку 1721 року. У 1722 році загинуло при ритті каналу близько 2,5 тисяч козаків. 5 тисяч козаків були на будівництві каналу з 1723 по 1725 роки. Це були примусові роботи за наказом Петра І. Крім канальних робіт, козаки були залучені й до інших робіт з будівництва Санкт-Петербурга. Відома українська народна пісня, яка була складена, мабуть, у цей час, говорить: «Ой, дали хлопцям широкі лопати та послали хлопця молодого канали копати...»
Віталій Пономарьов
За оцінками деяких дослідників, тоді у Санкт-Петербурзі та його околицях загинуло близько 30% залучених до примусових канальних робіт козаків, а ті, що вижили, надовго втратили боєздатність. І це теж було моментом свідомої політики загального виснаження України. Крім козацьких полків на будівництві міста працювали українці-в’язні і так звані “робітні люди”, примусово надіслані з України. Приміром, із самої лише Київщини упродовж 1710-1715 років таку трудову повинність у Санкт-Петербурзі відбували 9 тисяч 588 осіб.
Столицю Російської держави було перенесено з Москви до Санкт-Петербурга 1713 року. Одночасно гетьман Пилип Орлик зробив останню спробу звільнити Правобережжя і створити там українську державу під турецькою протекцією. Та спроба не мала успіху, і решту свого життя Орлик намагався організувати європейську коаліцію, як він писав, «для визволення бідної Отчизни нашої України від тяжкого і тиранського московського підданства».
Зрештою, за останні півтора століття про роль українців у будівництві Санкт-Петербурга, мабуть, ніхто не сказав краще, за Тараса Шевченка:
«Якби то, думаю, якби не похилилися раби, То не стояло б над Невою оцих осквернених палат».
Звучить пісня Олега Павлишина «До Мазепи».
Петро Кагуй
Після пісні Олега Павлишина «До Мазепи» повернемося ще до одного відзначення, але вже не в Росії, а в Україні.
17 травня цього року в Україні вперше відзначали День Європи, і, згідно з Президентським указом, такий день відтепер відзначатимуть в Україні щороку.
З приводу цьогорічного відзначення нам надіслала листа студентка Ніжинського державного педагогічного університету Леся Шевченко. Фрагмент її листа послухайте у дикторському читанні.
«День Європи - свято, якого ми досі не знали, виявляється, є великим міжнародним святом, яке вже не один рік святкують у європейських країнах. Правда, його там святкують 9 травня, коли ми відзначаємо день Перемоги над нацистською Німеччиною та Східною Європою у Великій Вітчизняній.
Хай і пізніше, але ми все-таки згадали про це свято, про Європу, бо, бачите, зараз усі хочуть до Європи.
Євроінтеграційний процес не хоче проґавити і Україна, а особливо – наш президент. Можливо, побувавши з офіційними візитами у державах Азії, Леонід Кучма нарешті збагнув, що рухатися нам треба тільки в Європу, що тільки з країнами Євросоюзу Україна може знайти світле і політичне, і економічне майбутнє. І все ж, дотеперішня невизначеність президента не дає впевненості, що після Дня Європи, коли тривають Дні Росії в Україні, Кучма знову не інтегруватиметься на північ, до старшого брата. Чомусь для нашого президента дорога в Європу лежить через Росію. А можливо, разом, обійнявшись з Путіним, Леонід Кучма сподівається потрапити у дружнє коло країн ЄС?
І схоже на те, що запевнення Президента про єдино обраний курс на європейські структури - не що інше, як данина моді: сьогодні усі говорять про це. Більше того, – Леонід Кучма прагне й тут виступити ініціатором, першим і найголовнішим активістом євроінтеграційного процесу, правда, поки що на словах. Тоді як Європа залишається далекою від нас, навіть під час відзначення Дня Європи”.
Петро Кагуй
На черзі лист, якого надіслав нам Ігор Гаврилюк із міста Калуша Івано-Франківської області. Його лист також прозвучить у дикторському читанні.
«Доброго дня Вам, шановні свободяни і свободянки!
Пишу до Вас листи, але від Вас “ні слуху, ні духу”... Враження таке, що то не листи на "Свободу", а до Святого Миколая.
Хоча... тут, як і два роки тому, можливі варіанти: листи не варті уваги або десь губляться в дорозі... У випадку "не варті уваги", постараюсь "напнутись і ударно, так би мовити, натиснути". Коли ж "губляться",– буду тішитись і робити нові спроби.
... У нашому невеличкому містечку (якби лише в містечку, але у краї теж!) чиновництво заслабло на типове «кучмолюбіє». На стінах урядницьких приміщень зарясніли Великодні президентські віншування... так до ладу складені, що Яворівський не втне ліпше!
Мало того, в Калуші вигадали новий майдан, корисна площа якого складається із проїзної частини дороги, прилеглих тротуарів і кількох десятків квадратних метрів газону, в центрі якого посеред восьми свіжих пнів встановлено пам''ятник... Кучмі!
Звісно, не зовсім щоб Кучмі, до такого поки що не дійшли. Встановили каменюку з написом МАЙДАН КОНСТИТУЦІЇ з відповідним текстом, який завершується словами "Президент України Леонід Кучма" (одесную). Ошуйцю - президентський кам''яний автограф. Ось такечки! Щоб ні в кого не виникало сумніву стосовно того: кому маємо завдячувати, що маємо ДОБРУ КОНСТИТУЦІЮ.
Конституцію, ґарантом якої є президент. Гадаю, не варто наголошувати на тому, що нині сущий президент не хоче (чи не може) ґарантувати нам конституційні права і свободи, а отже, як це не прикро, є першим порушником Конституції... І на то нема ради, бо як законно покарати такого неґаранта за бездіяльність, здається, жодним законом України не передбачено. І тому вказувати ім''я такого президента на всіляких каменях, окрім самі знаєте яких, щонайменше некоректно...
Але що там якесь райцентрівське (хай навіть обласного підпорядкування) містечко у порівнянні з цілим краєм?!
А в Краї нещодавно утворено ще одну могутню опозиційну партію об''єднану - з уламків демократичної та української народної. Одним із заступників голови обласної організації УНП став, як ви уже здогадались, заступник ГОЛОВИ... ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ. Ото опозиція!!! Аж дух перехоплює...
Гадаю, нагадувати про те, що УНП входить до блоку "Наша Україна", не варто...
Цього листа Ви, звісно читати не будете, оскільки "опозиціонер" Костенко у Вас на "Свободі" частий гість, як, перепрошую, ніякий Гавриш іже Погребинські та інші достойники з різних "таборів", які чомусь мають такі однакові погляди, що можна заснути від нудьги.
На закінчення пропоную Вашій увазі два невеличкі твори зі своєї нової збірки "Шпичаки".
Петро Кагуй
Ось такого листа надіслав нам Ігор Гаврилюк із міста Калуша Івано-Франківської області. Пан Гаврилюк є членом Національної Спілки письменників України. Ми зателефонували до нього і попросили пана Гаврилюка самому прочитати одного з його віршів, надісланих нам.
Отож послухаймо вірша в авторському виконанні.
Ігор Гаврилюк
Роздуми про блочні конструкції
Є у блоці люди ружні: Козаченькі безоружні, Молодички дуже ладні, Браві хлопці шоколадні, Генерали вельми хвацькі, Колективи викладацькі, Віце-екс і екс-прем’єри, Екс-міністрів до холери, Кілька РУХів, ПеЕрПісти, Навіть, націоналісти. Щоби блок не міг померти Є у ньому і безсмертні, Ще й з Волині пан вусатий. Дуже раді з того тато, Мабуть, тішиться і мати. Що ж Вкраїна буде мати? Дай-то, Боже, щоб щось гідне, А не кучмо-леонідне.
Петро Кагуй
Ми дякуємо пану Ігорю Гаврилюку за його вірш «Роздуми про блочні конструкції» і переходимо до листа, що його надіслав Григорій Походій з міста Мелітополя Запорізької області.
«Ви дуже добре робите, що запрошуєте на радіо представників різних політичних сил, бо цим відразу ж висвітлюється не тільки «істина», але й те - «хто є хто» серед опонентів, бо є можливість порівняти не лише їхні точки зору, але й також їхні голоси. Саме так! Адже радіо – це слово, яке звучить. Тож важливим є не тільки зміст слова, але й його звучання. І звучання, мабуть, насамперед, бо «кидається» у вуха слухачеві передусім саме голос. Яка його інтонація – щира, доброзичлива, коректна, переконлива чи навпаки.
Тож буває «кидається у вуха» неправота тих опонентів, які викривають себе саме голосом – нещирим, фальшивим, відштовхуючим».
Григорій Походій з міста Мелітополя, серед іншого, також зауважує, що «коли виступають, так би мовити, «провладні диспутанти», то помітно, що вони ніби то мають особливе замовлення: обов’язково хоч якось зачепити Віктора Ющенка. Щоб пізніше сказати: «І я його хвицнув». А відомий журналіст Піховшек «хвицнув» Ющенка навіть двічі за вечір в одній з Ваших передач. Спершу хлюпнув сарказмом, іронічно назвавши Ющенка «світлою альтернативою», а потім пристебнув його до касетного скандалу, від якого, мовляв, Ющенко сам постраждав, бо інакше його, можливо, і не відправили б у відставку з посади глави уряду».
А наприкінці свого листа Григорій Походій, цитуючи слова однієї особи про те, що Ющенко так і не став політиком, зробив такий висновок: «Очевидно, можна сказати, що Ющенко ніколи не стане таким політиком, як «кравчуки» і «медведчуки». Саме це й прекрасно. Саме тому Ющенкові вірять більше ніж будь-кому. І саме тому будуть «хвицати», брикати, брехати на нього, всіляко натякати і чим далі, тобто, чим ближче до виборів, – тим більш».
Петро Кагуй
А зараз, шановні слухачі, перейдімо до листів на тему Української Повстанської Армії. На початку передачі я вже читав одного листа Івана Вексея стосовно українських козаків і міста Санкт-Петербург. А вже в іншому листі пан Вексей зі села Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області порушив тему вояків УПА. Іван Вексей надіслав нам невеликий буклет “Виставки архіву світлин Української Повстанської Армії тактичного відділу -21 «Гуцульщина»”. Цей архів у червні 1999 року випадково знайшла родина Кіщуків у карпатському селі Яворові, Івано-Франківської області. Архів був закопаний у землю. На знайдених фотоплівках зафіксовано понад 200 сюжетів різних жанрів щодо УПА. Йдеться про період 1945-1951 років.
Зокрема, на самому буклеті, що його надіслав пан Вексей, вміщено 20 фотографій: це групові фотографії воїнів УПА та окремі портретні. Фотографії, які, між іншим, технічно досить добре виконані, вражають, зворушують своїм змістом. На них симпатичні люди, здебільшого молодого та середнього віку у військових формах. Вражають їхні мужні та відкриті обличчя. Серед вояків УПА - двоє жінок, також в одностроях.
На буклеті зокрема написано: «Герої зі світлин загинули в боях чи були розстріляні за вироком московсько-більшовицьких суддів».
А тепер пропоную послухати фрагмент із самого листа Івана Вексея:
«Вони не вернулися. Вони полягли, щоб не стати на коліна. Але слава про них і гордість за цих людей, що дивляться на нас із фотографій завжди буде в душах українців, особливо тих, хто не піддався на брехливу московську пропаганду.
За ті символи, що тепер стали державними (синьо-жовтий прапор і тризуб), вони вмирали. Вмирали зі словами на устах: «Ще не вмерла Україна!», «Слава Україні!» А президент України у цьогорічному привітанні з нагоди «Дня Перемоги», звертаючись до українського народу, навіть словом не перемовився про них – вояків Української Повстанської Армії. Напевне, на догоду так званому «старшому брату».
Адже, як сказав останній головний командир УПА Василь Кук, для колишніх вояків УПА, які дожили до нинішнього часу, немає ще «Дня Перемоги», бо немає ще тієї держави про яку вони мріяли. А є якийсь сурогат, де влада робить, що хоче.
Із величезною помпою відсвятковано 9 травня, а про вояків УПА - ні слова».
Петро Кагуй
Про вояків УПА пише також Михайло Шилов зі села Козацьке Бериславського району Херсонської області. Він переймається тим, чому ветеранам УПА не надають статусу учасників Другої світової війни, щоб і вони, як і радянські ветерани, мали на старість років певні пільги.
Отримали ми листа й від Василя Суса зі Львова. «В газетах, на радіо "Свобода", - пише він, - постійно точаться дискусії, розповіді колишніх енкаведистів, політиків, журналістів про події періоду 1938- 1957 років, про активну діяльність УПА зі зброєю в руках. А після цього періоду були ще важкі роки таборів, зон та заборони повернення до рідної оселі. Та й сьогодні багато українців звертаються до судів із позовами, щоб їм повернули хоча б земельну ділянку, на якій знаходилася батьківська хата, сад, город і з якої їх везли до Сибіру чи на Далекий Схід ліс рубати. Однак судді... вислуховують позивачів на скороченому судовому процесі та швидко видають рішення, а апеляційний суд – ухвалу: «Нєльзя», закон проти, а який закон, ніхто толком не знає».
Василь Сус також нагадує про те, якою була УПА: «Армія налічувала близько 50 тисяч реєстрованих вояків та командирів. Переважно це були чоловіки та жінки віком до 35 років. Це були на той час найбільш освічені та свідомі українці, які давали присягу: "Загину, або здобуду Україну".
УПА не підписала жодного акту капітуляції. Жоден командир не підписав такого документу з СССР. НКВД через зрадників вислідило командуючого - генерала Чупринку – та намагалося його захопити живим, щоб під тортурами примусити підписати акт капітуляції та оголосити, що УПА знищена і не існує. Генерал Чупринка розумів це, він вступив у свій останній бій. Йому вдалося убити керівника операції, але при цьому загинув і він сам».
Василь Сус також зауважує у своєму листі, що досі невідомо про місце поховання головного командира УПА генерала Чупринки (Романа Шухевича). Архіви знаходяться у Росії, а офіційна Москва не бажає повідомити українцям правду.
На цьому, шановні слухачі, ми завершуємо передачу «Листи на Свободу».
З Вами був Петро Кагуй, а в читанні листів мені допомагали мої колеги: Алла Снігур, Сергій Драчук та Михайло Мигалисько.
Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за Ваші листи!
На все добре.
Говорить Радіо «Свобода»!
Петро Кагуй
В ефірі передача «Листи на Свободу». Вітаю Вас, шановні слухачі!
Більшість часу сьогоднішньої передачі буде відведено листам, у яких йдеться про окремі сторінки української історії. Спершу мова піде про українських козаків, а наприкінці передачі – про вояків Української Повстанської Армії. Також прозвучать кілька послань на інші теми.
Отримали ми два листи стосовно нещодавнього відзначення 300-річчя російського Санкт-Петербурга. Один із листів був написаний напередодні цього ювілею. Наш слухач із Дніпропетровська Леонід Ткач ще тоді писав таке (цитую): «Серед почесних гостей на ювілеї буде і наш президент. Я бажав би, щоб Леонід Кучма не тільки святкував, але й згадав, що Петро Перший збудував це місто на кістках українців.
Відомо, що на це будівництво було забрано десятки тисяч українських козаків, більшість яких через нездоровий клімат, голод, холод та каторжну працю загинуло у фінських болотах.
Фактично саме з того часу розпочалося систематичне і методичне знищення українських патріотів і всього українського. Тож було б доцільно президенту України нагадати росіянам про цю трагедію і при нагоді поставити свічку за упокій цих багатотисячних жертв-українців, які загинули з вини Російської імперії і російського царя Петра Першого».
А іншого листа ми отримали від Івана Вексея зі села Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області. Пан Вексей розповів, що за радянського часу проходив військову службу неподалік тодішнього Ленінграду, і його, разом з іншими курсантами, возили на різні екскурсії. «Я мав нагоду, - пише він, - побувати в Ермітажі, Петропавловській фортеці, Царському селі. Бачив ці чудові архітектурні витвори і дивувався цій красі. І коли минулого тижня святкували 300 річчя створення Петербурга все це пригадалося мені. Перед очима пропливли чудові витвори людських рук. Але й пригадалося інше. З війська я написав своєму близькому товаришу про побачене. У відповідь мій друг надіслав мені “Кобзар”, до якого був вкладений лист, а в листі була фраза: «Не забувай, що це місто збудоване на козацьких кістках». Після цього я вже сприймав Ленінград по-іншому. І коли через 15 років знову довелося побувати у Ленінграді (під час туристичної поїздки) мені здавалося, що я топчу кістки, які десь там глибоко у землі.
І ось тепер, коли 40 керівників держав, і між ними і наш президент Леонід Кучма, ходили вулицями Петербурга, чи усвідомлювали вони, що це місто збудоване на козацьких кістках? Принаймні, наш президент мав би знати історію України: про діяльність Петра Першого, про анафему Мазепі і так далі. І мав би хоча б якимось чином продемонструвати своє ставлення до минулого. А може, як сказав депутат Червоній, уникнути цієї церемонії взагалі або хоча б пов’язати чорну стрічку?
Я намагався знайти в літературі конкретніше, що то за козацькі кістки, на яких виникло місто Петербург. Дещо можна довідатися із трилогії Богдана Лепкого «Мазепа». Але, на мою думку, дуже мало. Історична ж література не дає вичерпного розкриття цієї проблеми. І пересічний українець не знає усієї правди, – у тому числі і я», - написав Іван Вексей зі села Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області.
Пан Вексей попросив, щоб ми на Радіо «Свобода» більше розповіли про ці козацькі кістки. Слово нашому київському колезі Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
Заячий острів у гирлі Неви для Петропавловської фортеці, під захистом якої згодом будувався Санкт-Петербург, був відвойований у шведів у ході Північної війни. І хоча та війна була чужою для українців, цар Петро І, посилаючись на Переяславську угоду, домігся від гетьмана Івана Мазепи участі козаків у бойових діях. Українці воювали та гинули за інтереси Московської держави, і саме вони відвоювали місце для її майбутньої столиці. Розповідає директор науково-дослідного Інституту козацтва, кандидат історичних наук Тарас Чухліб.
Тарас Чухліб
Якщо говорити про Санкт-Петербург, то він був заснований Петром І 16 травня 1703 року, після завоювання ним у гирлі Неви шведського містечка, фортеці Нієншанц, 1 травня 1703 року. Власне, в цій битві за Нієншанц брали участь полки Якова Лизогуба (близько 4 тисяч осіб). Взагалі близько 30 тисяч українських козаків воювали зі шведами на території Білорусі та Прибалтики у 1704-1706 роках.
Віталій Пономарьов
Натомість офіцери і солдати розквартированих в Україні московських частин у цей самий час поводилися тут як у переможеній країні. За донесеннями полковників гетьману, «козаків палками били, вуха шпагами відтинали, грабували їхні хати, жінок і дочок ґвалтували».
Власне, загроза остаточного поневолення України і змусила Івана Мазепу виступити разом з Карлом ХІІ проти Петра. Після Полтавської катастрофи цар вдався до інтенсивної розбудови Санкт-Петербурга, в основному, – силами козаків. Знову слово Тарасові Чухлібу.
Тарас Чухліб
Українські козаки робили канали поблизу Санкт-Петербурга, і в будівництві Ладозького каналу в 1721 році взяли участь 10 тисяч козаків, під керівництвом Чернігівського полковника Павла Полуботка та лубенського полковника Марковича. Як відомо, Павло Полуботок був потім закатований Петром І у Петропавлівській фортеці.
У 1722 році знову 10 тисяч козаків, уже під керівництвом іншого полковника Чорняка, брали участь у будівництві Ладозького каналу. Ось, наприклад, що писав Черняк у своєму звіті: «Козаки щодня гатили струмки, що текли з боліт в канал і перегачували самий канал. Возили пісок, копали рови, щоб витягнути воду з каналу переносили на своїх плечах на кілька верст хмиз, дошки, палі».
У 1721 році загинуло близько 3 тисяч козаків при ритті цих каналів. Російський уряд не надавав грошей. Багато гинуло від голоду, від холоду, адже це відбувалося взимку 1721 року. У 1722 році загинуло при ритті каналу близько 2,5 тисяч козаків. 5 тисяч козаків були на будівництві каналу з 1723 по 1725 роки. Це були примусові роботи за наказом Петра І. Крім канальних робіт, козаки були залучені й до інших робіт з будівництва Санкт-Петербурга. Відома українська народна пісня, яка була складена, мабуть, у цей час, говорить: «Ой, дали хлопцям широкі лопати та послали хлопця молодого канали копати...»
Віталій Пономарьов
За оцінками деяких дослідників, тоді у Санкт-Петербурзі та його околицях загинуло близько 30% залучених до примусових канальних робіт козаків, а ті, що вижили, надовго втратили боєздатність. І це теж було моментом свідомої політики загального виснаження України. Крім козацьких полків на будівництві міста працювали українці-в’язні і так звані “робітні люди”, примусово надіслані з України. Приміром, із самої лише Київщини упродовж 1710-1715 років таку трудову повинність у Санкт-Петербурзі відбували 9 тисяч 588 осіб.
Столицю Російської держави було перенесено з Москви до Санкт-Петербурга 1713 року. Одночасно гетьман Пилип Орлик зробив останню спробу звільнити Правобережжя і створити там українську державу під турецькою протекцією. Та спроба не мала успіху, і решту свого життя Орлик намагався організувати європейську коаліцію, як він писав, «для визволення бідної Отчизни нашої України від тяжкого і тиранського московського підданства».
Зрештою, за останні півтора століття про роль українців у будівництві Санкт-Петербурга, мабуть, ніхто не сказав краще, за Тараса Шевченка:
«Якби то, думаю, якби не похилилися раби, То не стояло б над Невою оцих осквернених палат».
Звучить пісня Олега Павлишина «До Мазепи».
Петро Кагуй
Після пісні Олега Павлишина «До Мазепи» повернемося ще до одного відзначення, але вже не в Росії, а в Україні.
17 травня цього року в Україні вперше відзначали День Європи, і, згідно з Президентським указом, такий день відтепер відзначатимуть в Україні щороку.
З приводу цьогорічного відзначення нам надіслала листа студентка Ніжинського державного педагогічного університету Леся Шевченко. Фрагмент її листа послухайте у дикторському читанні.
«День Європи - свято, якого ми досі не знали, виявляється, є великим міжнародним святом, яке вже не один рік святкують у європейських країнах. Правда, його там святкують 9 травня, коли ми відзначаємо день Перемоги над нацистською Німеччиною та Східною Європою у Великій Вітчизняній.
Хай і пізніше, але ми все-таки згадали про це свято, про Європу, бо, бачите, зараз усі хочуть до Європи.
Євроінтеграційний процес не хоче проґавити і Україна, а особливо – наш президент. Можливо, побувавши з офіційними візитами у державах Азії, Леонід Кучма нарешті збагнув, що рухатися нам треба тільки в Європу, що тільки з країнами Євросоюзу Україна може знайти світле і політичне, і економічне майбутнє. І все ж, дотеперішня невизначеність президента не дає впевненості, що після Дня Європи, коли тривають Дні Росії в Україні, Кучма знову не інтегруватиметься на північ, до старшого брата. Чомусь для нашого президента дорога в Європу лежить через Росію. А можливо, разом, обійнявшись з Путіним, Леонід Кучма сподівається потрапити у дружнє коло країн ЄС?
І схоже на те, що запевнення Президента про єдино обраний курс на європейські структури - не що інше, як данина моді: сьогодні усі говорять про це. Більше того, – Леонід Кучма прагне й тут виступити ініціатором, першим і найголовнішим активістом євроінтеграційного процесу, правда, поки що на словах. Тоді як Європа залишається далекою від нас, навіть під час відзначення Дня Європи”.
Петро Кагуй
На черзі лист, якого надіслав нам Ігор Гаврилюк із міста Калуша Івано-Франківської області. Його лист також прозвучить у дикторському читанні.
«Доброго дня Вам, шановні свободяни і свободянки!
Пишу до Вас листи, але від Вас “ні слуху, ні духу”... Враження таке, що то не листи на "Свободу", а до Святого Миколая.
Хоча... тут, як і два роки тому, можливі варіанти: листи не варті уваги або десь губляться в дорозі... У випадку "не варті уваги", постараюсь "напнутись і ударно, так би мовити, натиснути". Коли ж "губляться",– буду тішитись і робити нові спроби.
... У нашому невеличкому містечку (якби лише в містечку, але у краї теж!) чиновництво заслабло на типове «кучмолюбіє». На стінах урядницьких приміщень зарясніли Великодні президентські віншування... так до ладу складені, що Яворівський не втне ліпше!
Мало того, в Калуші вигадали новий майдан, корисна площа якого складається із проїзної частини дороги, прилеглих тротуарів і кількох десятків квадратних метрів газону, в центрі якого посеред восьми свіжих пнів встановлено пам''ятник... Кучмі!
Звісно, не зовсім щоб Кучмі, до такого поки що не дійшли. Встановили каменюку з написом МАЙДАН КОНСТИТУЦІЇ з відповідним текстом, який завершується словами "Президент України Леонід Кучма" (одесную). Ошуйцю - президентський кам''яний автограф. Ось такечки! Щоб ні в кого не виникало сумніву стосовно того: кому маємо завдячувати, що маємо ДОБРУ КОНСТИТУЦІЮ.
Конституцію, ґарантом якої є президент. Гадаю, не варто наголошувати на тому, що нині сущий президент не хоче (чи не може) ґарантувати нам конституційні права і свободи, а отже, як це не прикро, є першим порушником Конституції... І на то нема ради, бо як законно покарати такого неґаранта за бездіяльність, здається, жодним законом України не передбачено. І тому вказувати ім''я такого президента на всіляких каменях, окрім самі знаєте яких, щонайменше некоректно...
Але що там якесь райцентрівське (хай навіть обласного підпорядкування) містечко у порівнянні з цілим краєм?!
А в Краї нещодавно утворено ще одну могутню опозиційну партію об''єднану - з уламків демократичної та української народної. Одним із заступників голови обласної організації УНП став, як ви уже здогадались, заступник ГОЛОВИ... ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ. Ото опозиція!!! Аж дух перехоплює...
Гадаю, нагадувати про те, що УНП входить до блоку "Наша Україна", не варто...
Цього листа Ви, звісно читати не будете, оскільки "опозиціонер" Костенко у Вас на "Свободі" частий гість, як, перепрошую, ніякий Гавриш іже Погребинські та інші достойники з різних "таборів", які чомусь мають такі однакові погляди, що можна заснути від нудьги.
На закінчення пропоную Вашій увазі два невеличкі твори зі своєї нової збірки "Шпичаки".
Петро Кагуй
Ось такого листа надіслав нам Ігор Гаврилюк із міста Калуша Івано-Франківської області. Пан Гаврилюк є членом Національної Спілки письменників України. Ми зателефонували до нього і попросили пана Гаврилюка самому прочитати одного з його віршів, надісланих нам.
Отож послухаймо вірша в авторському виконанні.
Ігор Гаврилюк
Роздуми про блочні конструкції
Є у блоці люди ружні: Козаченькі безоружні, Молодички дуже ладні, Браві хлопці шоколадні, Генерали вельми хвацькі, Колективи викладацькі, Віце-екс і екс-прем’єри, Екс-міністрів до холери, Кілька РУХів, ПеЕрПісти, Навіть, націоналісти. Щоби блок не міг померти Є у ньому і безсмертні, Ще й з Волині пан вусатий. Дуже раді з того тато, Мабуть, тішиться і мати. Що ж Вкраїна буде мати? Дай-то, Боже, щоб щось гідне, А не кучмо-леонідне.
Петро Кагуй
Ми дякуємо пану Ігорю Гаврилюку за його вірш «Роздуми про блочні конструкції» і переходимо до листа, що його надіслав Григорій Походій з міста Мелітополя Запорізької області.
«Ви дуже добре робите, що запрошуєте на радіо представників різних політичних сил, бо цим відразу ж висвітлюється не тільки «істина», але й те - «хто є хто» серед опонентів, бо є можливість порівняти не лише їхні точки зору, але й також їхні голоси. Саме так! Адже радіо – це слово, яке звучить. Тож важливим є не тільки зміст слова, але й його звучання. І звучання, мабуть, насамперед, бо «кидається» у вуха слухачеві передусім саме голос. Яка його інтонація – щира, доброзичлива, коректна, переконлива чи навпаки.
Тож буває «кидається у вуха» неправота тих опонентів, які викривають себе саме голосом – нещирим, фальшивим, відштовхуючим».
Григорій Походій з міста Мелітополя, серед іншого, також зауважує, що «коли виступають, так би мовити, «провладні диспутанти», то помітно, що вони ніби то мають особливе замовлення: обов’язково хоч якось зачепити Віктора Ющенка. Щоб пізніше сказати: «І я його хвицнув». А відомий журналіст Піховшек «хвицнув» Ющенка навіть двічі за вечір в одній з Ваших передач. Спершу хлюпнув сарказмом, іронічно назвавши Ющенка «світлою альтернативою», а потім пристебнув його до касетного скандалу, від якого, мовляв, Ющенко сам постраждав, бо інакше його, можливо, і не відправили б у відставку з посади глави уряду».
А наприкінці свого листа Григорій Походій, цитуючи слова однієї особи про те, що Ющенко так і не став політиком, зробив такий висновок: «Очевидно, можна сказати, що Ющенко ніколи не стане таким політиком, як «кравчуки» і «медведчуки». Саме це й прекрасно. Саме тому Ющенкові вірять більше ніж будь-кому. І саме тому будуть «хвицати», брикати, брехати на нього, всіляко натякати і чим далі, тобто, чим ближче до виборів, – тим більш».
Петро Кагуй
А зараз, шановні слухачі, перейдімо до листів на тему Української Повстанської Армії. На початку передачі я вже читав одного листа Івана Вексея стосовно українських козаків і міста Санкт-Петербург. А вже в іншому листі пан Вексей зі села Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області порушив тему вояків УПА. Іван Вексей надіслав нам невеликий буклет “Виставки архіву світлин Української Повстанської Армії тактичного відділу -21 «Гуцульщина»”. Цей архів у червні 1999 року випадково знайшла родина Кіщуків у карпатському селі Яворові, Івано-Франківської області. Архів був закопаний у землю. На знайдених фотоплівках зафіксовано понад 200 сюжетів різних жанрів щодо УПА. Йдеться про період 1945-1951 років.
Зокрема, на самому буклеті, що його надіслав пан Вексей, вміщено 20 фотографій: це групові фотографії воїнів УПА та окремі портретні. Фотографії, які, між іншим, технічно досить добре виконані, вражають, зворушують своїм змістом. На них симпатичні люди, здебільшого молодого та середнього віку у військових формах. Вражають їхні мужні та відкриті обличчя. Серед вояків УПА - двоє жінок, також в одностроях.
На буклеті зокрема написано: «Герої зі світлин загинули в боях чи були розстріляні за вироком московсько-більшовицьких суддів».
А тепер пропоную послухати фрагмент із самого листа Івана Вексея:
«Вони не вернулися. Вони полягли, щоб не стати на коліна. Але слава про них і гордість за цих людей, що дивляться на нас із фотографій завжди буде в душах українців, особливо тих, хто не піддався на брехливу московську пропаганду.
За ті символи, що тепер стали державними (синьо-жовтий прапор і тризуб), вони вмирали. Вмирали зі словами на устах: «Ще не вмерла Україна!», «Слава Україні!» А президент України у цьогорічному привітанні з нагоди «Дня Перемоги», звертаючись до українського народу, навіть словом не перемовився про них – вояків Української Повстанської Армії. Напевне, на догоду так званому «старшому брату».
Адже, як сказав останній головний командир УПА Василь Кук, для колишніх вояків УПА, які дожили до нинішнього часу, немає ще «Дня Перемоги», бо немає ще тієї держави про яку вони мріяли. А є якийсь сурогат, де влада робить, що хоче.
Із величезною помпою відсвятковано 9 травня, а про вояків УПА - ні слова».
Петро Кагуй
Про вояків УПА пише також Михайло Шилов зі села Козацьке Бериславського району Херсонської області. Він переймається тим, чому ветеранам УПА не надають статусу учасників Другої світової війни, щоб і вони, як і радянські ветерани, мали на старість років певні пільги.
Отримали ми листа й від Василя Суса зі Львова. «В газетах, на радіо "Свобода", - пише він, - постійно точаться дискусії, розповіді колишніх енкаведистів, політиків, журналістів про події періоду 1938- 1957 років, про активну діяльність УПА зі зброєю в руках. А після цього періоду були ще важкі роки таборів, зон та заборони повернення до рідної оселі. Та й сьогодні багато українців звертаються до судів із позовами, щоб їм повернули хоча б земельну ділянку, на якій знаходилася батьківська хата, сад, город і з якої їх везли до Сибіру чи на Далекий Схід ліс рубати. Однак судді... вислуховують позивачів на скороченому судовому процесі та швидко видають рішення, а апеляційний суд – ухвалу: «Нєльзя», закон проти, а який закон, ніхто толком не знає».
Василь Сус також нагадує про те, якою була УПА: «Армія налічувала близько 50 тисяч реєстрованих вояків та командирів. Переважно це були чоловіки та жінки віком до 35 років. Це були на той час найбільш освічені та свідомі українці, які давали присягу: "Загину, або здобуду Україну".
УПА не підписала жодного акту капітуляції. Жоден командир не підписав такого документу з СССР. НКВД через зрадників вислідило командуючого - генерала Чупринку – та намагалося його захопити живим, щоб під тортурами примусити підписати акт капітуляції та оголосити, що УПА знищена і не існує. Генерал Чупринка розумів це, він вступив у свій останній бій. Йому вдалося убити керівника операції, але при цьому загинув і він сам».
Василь Сус також зауважує у своєму листі, що досі невідомо про місце поховання головного командира УПА генерала Чупринки (Романа Шухевича). Архіви знаходяться у Росії, а офіційна Москва не бажає повідомити українцям правду.
На цьому, шановні слухачі, ми завершуємо передачу «Листи на Свободу».
З Вами був Петро Кагуй, а в читанні листів мені допомагали мої колеги: Алла Снігур, Сергій Драчук та Михайло Мигалисько.
Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за Ваші листи!
На все добре.
Говорить Радіо «Свобода»!
