Київ, 9 липня 2003 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова” .
Про кризу кіно сказано достатньо. Не знаю, кому як, а мені в зв’язку з цим знову і знову приходять на пам’ять слова сатирика. Пригадуєте? – мовляв, збереглися костюми й взуття, але коли над старовинним дворянським одягом проглядає “лицьо” буфетниці зенітного училища, щось нам заважає повірити в її латинь.
Втім, більше серйозу. За умов кризи українського кінематографу поява нових виробників і нових фільмів виглядає чи не єдиним “промінчиком надії”. І, доки представники Спілки кінематографістів нарікають на нестачу коштів – до великого екрану готується кінофільм “Мамай” Олеся Саніна, а у київському Будинку кіно презентує свою продукцію – ігрові та документальні “короткометражки” незалежна українська студія LIZARD Films. Розповідає Богдана Костюк:
Богдана Костюк
“28 червня 2002-го року четверо піднялися на Олегівську гору у Києві. Вони сіли на схилі, підібгали ноги і заговорили – так було започатковано студію LIZARD Films”.
Один з тієї четвірки – директор студії Леонід Кантор – пояснив, що вечірка у Будинку кіно – це не лише презентація LIZARD Films та її продукції (за рік існування студійці створили понад тридцять короткометражних ігрових відеофільмів), а і показ можливостей короткометражного кіно. Леонід Кантор: “ Не для мене знімати короткометражне кіно, це так розлого, так довго, навіть не в тому річ, просто донести думку, яка губиться на всіх етапах, 5-хвилинний фільм це не хронометраж.”
З Леонідом Кантером згоден і режисер Сергій Лисенко – автор кіно-проекту про останній день життя українського філософа Григорія Сковороди: «Останній фільм «Хробаки” - 41 хвилина, це найбільший фільм, який ми робили, він набагато більший за обсягом роботи і за зусиллями. Зовсім інший підхід до таких фільмів.»
Богдана Костюк
“А як Ваша мрія – зняти короткий фільм про останній день життя Григорія Сковороди?”
Сергій Лисенко
“Це вже не мрія – це вже конкретні кроки до цього зроблені. Ми вже домовилися з Фомою – лідером групи “Мандри”, який буде грати головну роль. Він погодився, і зараз іде розробка сценарію”.
Студійці працювали з відомими українськими та російськими акторами – такими як Анатолій Дяченко і Віктор Цекало, Леонід Куравльов та Лідія Федосеєва-Шукшина; у “короткометражці” “Поняття” дебютував як актор скандально відомий російський політик Володимир Жириновський. LIZARD Films, який об’єднує близько двадцяти молодих митців, сповідує принципи незалежного кіно: краще зняти малобюджетний фільм зараз і з тим, що є, ніж роками чекати на якісь джерела фінансування для зйомок блок-бастеру. Українська кіно – молодь обирає незалежність.
Павло Вольвач
До речі, про “короткометражки”, про які згадувалося у попередньому сюжеті.
На монументальному тлі радянських блокбастерів штибу “Вєчнава зова”, саме короткометражні стрічки грузинських кіномитців вирізнялися людяністю і справжньою увагою до так званої “маленької людини”.
Гурам Петріашвілі – один з творців феномену, відомого під назвою “грузинська школа кіно”. І хоча доля закинула майстра далеко від батьківщини, він і посеред київських бруків вслухається у відгомони рідного грузинського мелосу, накладаючи його на пластику українського підсоння.
Про те, як сяють грузинські зорі на українському хуторі – в моїй розмові з батоні Гурамом.
Гурам Петріашвілі
Я почав писати маленькі п’єси, я давно готувався до драматургії... тому що я драматург кіношний, що для сцени – мені завжди було цікаво. Театр я люблю більш за все, може бути. Крім того, я закінчив фільм про Анатолія Хостякоєва, про актора дуже гарного...
Павло Вольвач
Гураме, а як фільм називається, і взагалі, демонструвався він?
Гурам Петріашвілі
Демонструвався, звичайно, на каналі “Культура” , називається “ Я актор”. Крім того, я в минулому році давно вже не друкувався в Грузії, не друкував свої вірші. І люди, які поважали мене як поета, їм сподобалося і те, що я зараз роблю.
Павло Вольвач
Кілька слів про те, яка культурна ситуація взагалі в грузинському світі в Україні, в Києві.
Гурам Петріашвілі
По-перше, треба сказати, що тут є недільна школа, де я викладаю грузинську мову. Там різні є діти, є маленькі, до 7 років, є трошечки більші – 11, 12. Вони навчаються тут, в українських школах, треба щоб вони залишалися грузинами. Там є хлопець-грузин, йому 7 років, він так і співає, і танцює, і говорить вірші, це класний актор. Я хочу, щоб це завжди пам’ятали .. І навіть він мене підштовхнув до того, що я написав сценарій, і зараз ми намагаємося, щоб були у нас гроші, щоб я зняв фільм про дідуся і онука. Дідусь буду я. Я хочу, щоб залишився оцей хлопець як він є. Оце є новина, сама велика новина, оцей Кахей Джохонолідзе.
Павло Вольвач
Якщо грузинам в Україні для збереження власної ідентичності гуманітарної царини цілком достатньо, то українцям, як видається, цього явно замало. Їм подавай пряму дію. Симфонію мускулатур і пружність міцно стиснутого п”ястука.
А де той міцний п”ястук – хіба серед блідих фігурантів богемних кав’ярень? Отже, рушаймо до спортовців.
Знайомтеся – Сашко Корнієнко, – боєць, ентузіаст, а з певного часу – інструктор козацького бойового рукопашу “Спас”. Він ділиться своїми думками про шлях воїна, бойову традицію та геометрію блискавичного удару. Отож...
Павло Вольвач
Два слова – що таке “Спас”?
Сашко Корнієнко
Два слова “Спас” – це бойовий звичай. Це в широкому розумінні цього слова, а якщо у більш вузькому – це стиль ведення бою, або метод ведення бою. Це короткочасний бій на знищення, і з цього визначення можна будувати вже цілу систему, на що спрямовано. Якщо це спортивний напрям – це одне, якщо прикладний – це інше. Для мене “Спас” –це звичай.
Павло Вольвач
“Спас” якимось чином відрізняється від східних єдиноборств?
Сашко Корнієнко
Той напрямок, український..., різниця дуже невеличка, тому що спорт накладає певні обмеження, а якщо ми будемо розмовляти про саму систему вже підготовки воїна, то, безумовно, відрізняється. І навіть як представники східних єдиноборств любили про філософію казати – дійсно філософія. Павло Вольвач
Олександре, а коли відбулася прем’єра “Спасу”, дебют його?
Сашко Корнієнко
Якщо брати останнє десятиріччя 20 століття, я думаю, це Запоріжжя. І спас вперше пролунав саме в Запоріжжі. Я пам’ятаю той рік, коли вперше були виступи на масах, в цирку ми виступали, брали участь у різних заходах, які проводила міська рада. І люди побачили, що таке “Спас.” Перший дебют – це 92-93 рік у Запоріжжі.
Павло Вольвач
А як Вам вдалося його відтворити, тобто Ви збирали якісь елементи, які зберігались в народі?
Сашко Корнієнко
Так, безумовно, перші були два напрямки, обрані одразу – виїзд на Донеччину та Одещину, і там, і там живуть носії цієї традиції, в Одесі - це Безклубий Леонід Петрович, на Донеччині - це Бондаренко Анатолій Петрович. Оба родові козаки, оба мають відношення до цієї традиції, єдине, що є певні відмінності в підході до цієї справи, Безклубий більше знає про саму навіть техніку, про рухальну базу, а Бондаренко на Донеччині - він більше носій саме звичаєвих традицій. 93- року в Запоріжжі була зареєстрована громадська організація, котра одразу за своє завдання поставила підняття “Спасу” на державний рівень. 98 -го року в Запоріжжі було відкрито державну спортивну школу...
Павло Вольвач
Це вперше, до цього в жодному терені Україні нічого не було подібного?
Сашко Корнієнко
Я можу сказати більше - не до того, ні після того на теренах України немає більше спортивних шкіл, котрі б практикували національні види єдиноборств.
Павло Вольвач
Тобто в цьому плані Запоріжжя обігнало навіть національно-свідомий і “продвінутий”, як модно казати, Львів? Вони практикують гопак, наскільки я пам’ятаю.
Сашко Корнієнко
Абсолютно точно. Ми не йшли шляхом кількості, ми йшли і йдемо шляхом якості. Зараз в Києві відкрито філію цієї школи , це державна філія, але на території міста Києва. Мета одна – побудувати мережу спортивних шкіл, підготувати всю необхідну документацію, щоб подати на Держкомспорт відповідні матеріали, і щоб було визнано національний вид спорту. Бо Україна немає поки що національного виду спорту.
Павло Вольвач
Віднедавна ти в Києві, і викладаєш “Спас” вже для київської молоді, більш детально скажи, де це відбувається, я чув, що в Києво-Могилянці?
Сашко Корнієнко
Так, в Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” існує предмет, кафедра фізвиховання започаткувала цей предмет. Він так і називається “ бойове мистецтво “Спасу”, викладається він для 15 студентів, це офіційно, а взагалі-то нас десь 80 чоловік, 81.
Павло Вольвач
Так, “Спас” – це уречевлена енергетика етнічного прориву. Але вона не обмежується лише вояцьким завзяттям і бойовим гартом. В ній вчуваються обертони правічного мелосу, щемного і нестримного водночас. А якщо етнічна глибинність вдало накладається на ритми сучасної поп-культури, то й взагалі – чекай мистецького вибуху.
Шакіра, Таркан, Рікі Мартін і шерег їхніх послідовників зробили собі імена на національно забарвлених композиціях. Себто наднаціональний музичний казан і надалі кипить і булькає, але все частіше його інгредієнти смакуються гурманами окремими порціями...
Гуцульську мелодику з того казана витягати на світ тепер заходилася співачка Руслана.
А що з того вийшло, зокрема в новому альбомі “Дикі танці”, розповідає Юля Жмакіна:
Юлія Жмакіна
Руслана еволюціонувала. Від співачки світанку, принцеси замків, від речей загально красивих і патетично неодноразово оспіваних через складну симфорокову музику вона прийшла до коломийок, до звуків трембіт і сказала – це нове і це майбутнє...
Руслана: “Те, що ми захопилися етніком, напевно, абсолютно логічно і справедливо. Не збиралися займатися Гуцульщино, більш того, коли вчилася в Консерваторії, абсолютно байдужа була до фольклорних експедицій, більше того, склала іспит на 4...”
Однак щось її покликало таки в етнографічні експедиції...
Як стверджує Руслана, до альбому “Дикі танці”, що вийшов у середині червня, вона йшла невеликими кроками. На 10-ий ювілейний фестиваль “Таврійські ігри”, у Каховку вона привезла хлопців з трембітами і представила орнаментовану етнікою пісню “Знаю я”.
Експедиції на Гуцульщину продовжувалися. Приєдналася модельєр Роксолана Богуцька. До пошуків звуків додалися пошуки візерунку, витинанки, шкіряного мережива... Етнічний малюнок густішав.
Потім звуки Гуцульщини передислокували до Лондона, в одну з відомих звукозаписуючих студій. Там і укладали український альбом “Дикі танці”. Перші його слухачі, британські звукорежисери з тренованими вухами тепер знають, що таке Гуцульщина.
Руслана: “Безпосередньо на “Коломийку”, там чоловік танцював.. в них всі асистенти зібралися, почали сперечатися, як треба краще визвучити гітару, барабани, вони не могли спокійно це зводити. Коли я співала, намагався звукорежисер вивчити слова за мною, і повторювати хоча би приспіви”.
Руслана каже, що етнічний продукт – єдино можливий для ідентифікації і самоідентифікації України у світі. І тут згадування про останній конкурс “Євробачення” (на якому перші два місця посіли пісні саме з національною мелодикою) – стали загальним місцем.
Руслана каже, що цим альбомом “Дикі танці” ідеї Гуцульщини вона ще не вичерпала і на третину.
Руслана: «Тиждень, як альбом вийшов, вчора ми сиділи у студії, програмували якісь нові ідеї, ми зараз переписуємося дуже щильно з музикантами інших країн. І зараз взагалі ідея номер один - залучити інших музиканців в гуцульський проект, крім наших, які би могли привнести якесь своє бачення Гуцульщини. Для мене зробити Гуцульщину популярною, і можливо, модною - це якась дуже амбітна мета - більша, ніж «розкрутити» Руслану».
Як і у турі замками України, попередньому проекті Руслани (після чого вона зробила велику творчу паузу), нинішній етнопроект теж має точку дотику з життям, тобто не є виключно творчою або бізнесовою примхою співачки і композитора.
Руслана
«Залишається дуже сумна ситуація, так само як із замками , кафедра фольклористики має одні з найбагатіших архівів етнічної музики, понад 60 тисяч пісень. І все це зараз нищиться і розлітається, бо це на плівках було. Це архівувати треба по-новій, і вони не мають коштів і можливостей це робити, і воно все..»
Юлія Жмакіна
«Але кожен твій проект мав і ідеологічну складову, тур по замках, пам»ятаєш, багато журналістів їздили тоді , дивилися, в якому реально стані, і що своїми руками робить Двозницький.»
Руслана
«Так воно своїми руками до сьогодні і робиться». Юлія Жмакіна
« Тобто ти хочеш сказати , що поки що постать виконавця, зірки, воно не здатно зрушити ситуацію з місця»
Руслана
«Фінансову - так, на жаль».
Павло Вольвач
Отож, шановні радіослухачі – тренуйте м’язи і слухайте “Дикі танці”. А я на цьому прощаюся з вами, нагадавши лишень, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”, котрий підготував і провів я, ведучий Павло Вольвач, і звукооператор Світлана Коломієць. Хай вам щастить!
Говорить радіо “Свобода”.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова” .
Про кризу кіно сказано достатньо. Не знаю, кому як, а мені в зв’язку з цим знову і знову приходять на пам’ять слова сатирика. Пригадуєте? – мовляв, збереглися костюми й взуття, але коли над старовинним дворянським одягом проглядає “лицьо” буфетниці зенітного училища, щось нам заважає повірити в її латинь.
Втім, більше серйозу. За умов кризи українського кінематографу поява нових виробників і нових фільмів виглядає чи не єдиним “промінчиком надії”. І, доки представники Спілки кінематографістів нарікають на нестачу коштів – до великого екрану готується кінофільм “Мамай” Олеся Саніна, а у київському Будинку кіно презентує свою продукцію – ігрові та документальні “короткометражки” незалежна українська студія LIZARD Films. Розповідає Богдана Костюк:
Богдана Костюк
“28 червня 2002-го року четверо піднялися на Олегівську гору у Києві. Вони сіли на схилі, підібгали ноги і заговорили – так було започатковано студію LIZARD Films”.
Один з тієї четвірки – директор студії Леонід Кантор – пояснив, що вечірка у Будинку кіно – це не лише презентація LIZARD Films та її продукції (за рік існування студійці створили понад тридцять короткометражних ігрових відеофільмів), а і показ можливостей короткометражного кіно. Леонід Кантор: “ Не для мене знімати короткометражне кіно, це так розлого, так довго, навіть не в тому річ, просто донести думку, яка губиться на всіх етапах, 5-хвилинний фільм це не хронометраж.”
З Леонідом Кантером згоден і режисер Сергій Лисенко – автор кіно-проекту про останній день життя українського філософа Григорія Сковороди: «Останній фільм «Хробаки” - 41 хвилина, це найбільший фільм, який ми робили, він набагато більший за обсягом роботи і за зусиллями. Зовсім інший підхід до таких фільмів.»
Богдана Костюк
“А як Ваша мрія – зняти короткий фільм про останній день життя Григорія Сковороди?”
Сергій Лисенко
“Це вже не мрія – це вже конкретні кроки до цього зроблені. Ми вже домовилися з Фомою – лідером групи “Мандри”, який буде грати головну роль. Він погодився, і зараз іде розробка сценарію”.
Студійці працювали з відомими українськими та російськими акторами – такими як Анатолій Дяченко і Віктор Цекало, Леонід Куравльов та Лідія Федосеєва-Шукшина; у “короткометражці” “Поняття” дебютував як актор скандально відомий російський політик Володимир Жириновський. LIZARD Films, який об’єднує близько двадцяти молодих митців, сповідує принципи незалежного кіно: краще зняти малобюджетний фільм зараз і з тим, що є, ніж роками чекати на якісь джерела фінансування для зйомок блок-бастеру. Українська кіно – молодь обирає незалежність.
Павло Вольвач
До речі, про “короткометражки”, про які згадувалося у попередньому сюжеті.
На монументальному тлі радянських блокбастерів штибу “Вєчнава зова”, саме короткометражні стрічки грузинських кіномитців вирізнялися людяністю і справжньою увагою до так званої “маленької людини”.
Гурам Петріашвілі – один з творців феномену, відомого під назвою “грузинська школа кіно”. І хоча доля закинула майстра далеко від батьківщини, він і посеред київських бруків вслухається у відгомони рідного грузинського мелосу, накладаючи його на пластику українського підсоння.
Про те, як сяють грузинські зорі на українському хуторі – в моїй розмові з батоні Гурамом.
Гурам Петріашвілі
Я почав писати маленькі п’єси, я давно готувався до драматургії... тому що я драматург кіношний, що для сцени – мені завжди було цікаво. Театр я люблю більш за все, може бути. Крім того, я закінчив фільм про Анатолія Хостякоєва, про актора дуже гарного...
Павло Вольвач
Гураме, а як фільм називається, і взагалі, демонструвався він?
Гурам Петріашвілі
Демонструвався, звичайно, на каналі “Культура” , називається “ Я актор”. Крім того, я в минулому році давно вже не друкувався в Грузії, не друкував свої вірші. І люди, які поважали мене як поета, їм сподобалося і те, що я зараз роблю.
Павло Вольвач
Кілька слів про те, яка культурна ситуація взагалі в грузинському світі в Україні, в Києві.
Гурам Петріашвілі
По-перше, треба сказати, що тут є недільна школа, де я викладаю грузинську мову. Там різні є діти, є маленькі, до 7 років, є трошечки більші – 11, 12. Вони навчаються тут, в українських школах, треба щоб вони залишалися грузинами. Там є хлопець-грузин, йому 7 років, він так і співає, і танцює, і говорить вірші, це класний актор. Я хочу, щоб це завжди пам’ятали .. І навіть він мене підштовхнув до того, що я написав сценарій, і зараз ми намагаємося, щоб були у нас гроші, щоб я зняв фільм про дідуся і онука. Дідусь буду я. Я хочу, щоб залишився оцей хлопець як він є. Оце є новина, сама велика новина, оцей Кахей Джохонолідзе.
Павло Вольвач
Якщо грузинам в Україні для збереження власної ідентичності гуманітарної царини цілком достатньо, то українцям, як видається, цього явно замало. Їм подавай пряму дію. Симфонію мускулатур і пружність міцно стиснутого п”ястука.
А де той міцний п”ястук – хіба серед блідих фігурантів богемних кав’ярень? Отже, рушаймо до спортовців.
Знайомтеся – Сашко Корнієнко, – боєць, ентузіаст, а з певного часу – інструктор козацького бойового рукопашу “Спас”. Він ділиться своїми думками про шлях воїна, бойову традицію та геометрію блискавичного удару. Отож...
Павло Вольвач
Два слова – що таке “Спас”?
Сашко Корнієнко
Два слова “Спас” – це бойовий звичай. Це в широкому розумінні цього слова, а якщо у більш вузькому – це стиль ведення бою, або метод ведення бою. Це короткочасний бій на знищення, і з цього визначення можна будувати вже цілу систему, на що спрямовано. Якщо це спортивний напрям – це одне, якщо прикладний – це інше. Для мене “Спас” –це звичай.
Павло Вольвач
“Спас” якимось чином відрізняється від східних єдиноборств?
Сашко Корнієнко
Той напрямок, український..., різниця дуже невеличка, тому що спорт накладає певні обмеження, а якщо ми будемо розмовляти про саму систему вже підготовки воїна, то, безумовно, відрізняється. І навіть як представники східних єдиноборств любили про філософію казати – дійсно філософія. Павло Вольвач
Олександре, а коли відбулася прем’єра “Спасу”, дебют його?
Сашко Корнієнко
Якщо брати останнє десятиріччя 20 століття, я думаю, це Запоріжжя. І спас вперше пролунав саме в Запоріжжі. Я пам’ятаю той рік, коли вперше були виступи на масах, в цирку ми виступали, брали участь у різних заходах, які проводила міська рада. І люди побачили, що таке “Спас.” Перший дебют – це 92-93 рік у Запоріжжі.
Павло Вольвач
А як Вам вдалося його відтворити, тобто Ви збирали якісь елементи, які зберігались в народі?
Сашко Корнієнко
Так, безумовно, перші були два напрямки, обрані одразу – виїзд на Донеччину та Одещину, і там, і там живуть носії цієї традиції, в Одесі - це Безклубий Леонід Петрович, на Донеччині - це Бондаренко Анатолій Петрович. Оба родові козаки, оба мають відношення до цієї традиції, єдине, що є певні відмінності в підході до цієї справи, Безклубий більше знає про саму навіть техніку, про рухальну базу, а Бондаренко на Донеччині - він більше носій саме звичаєвих традицій. 93- року в Запоріжжі була зареєстрована громадська організація, котра одразу за своє завдання поставила підняття “Спасу” на державний рівень. 98 -го року в Запоріжжі було відкрито державну спортивну школу...
Павло Вольвач
Це вперше, до цього в жодному терені Україні нічого не було подібного?
Сашко Корнієнко
Я можу сказати більше - не до того, ні після того на теренах України немає більше спортивних шкіл, котрі б практикували національні види єдиноборств.
Павло Вольвач
Тобто в цьому плані Запоріжжя обігнало навіть національно-свідомий і “продвінутий”, як модно казати, Львів? Вони практикують гопак, наскільки я пам’ятаю.
Сашко Корнієнко
Абсолютно точно. Ми не йшли шляхом кількості, ми йшли і йдемо шляхом якості. Зараз в Києві відкрито філію цієї школи , це державна філія, але на території міста Києва. Мета одна – побудувати мережу спортивних шкіл, підготувати всю необхідну документацію, щоб подати на Держкомспорт відповідні матеріали, і щоб було визнано національний вид спорту. Бо Україна немає поки що національного виду спорту.
Павло Вольвач
Віднедавна ти в Києві, і викладаєш “Спас” вже для київської молоді, більш детально скажи, де це відбувається, я чув, що в Києво-Могилянці?
Сашко Корнієнко
Так, в Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” існує предмет, кафедра фізвиховання започаткувала цей предмет. Він так і називається “ бойове мистецтво “Спасу”, викладається він для 15 студентів, це офіційно, а взагалі-то нас десь 80 чоловік, 81.
Павло Вольвач
Так, “Спас” – це уречевлена енергетика етнічного прориву. Але вона не обмежується лише вояцьким завзяттям і бойовим гартом. В ній вчуваються обертони правічного мелосу, щемного і нестримного водночас. А якщо етнічна глибинність вдало накладається на ритми сучасної поп-культури, то й взагалі – чекай мистецького вибуху.
Шакіра, Таркан, Рікі Мартін і шерег їхніх послідовників зробили собі імена на національно забарвлених композиціях. Себто наднаціональний музичний казан і надалі кипить і булькає, але все частіше його інгредієнти смакуються гурманами окремими порціями...
Гуцульську мелодику з того казана витягати на світ тепер заходилася співачка Руслана.
А що з того вийшло, зокрема в новому альбомі “Дикі танці”, розповідає Юля Жмакіна:
Юлія Жмакіна
Руслана еволюціонувала. Від співачки світанку, принцеси замків, від речей загально красивих і патетично неодноразово оспіваних через складну симфорокову музику вона прийшла до коломийок, до звуків трембіт і сказала – це нове і це майбутнє...
Руслана: “Те, що ми захопилися етніком, напевно, абсолютно логічно і справедливо. Не збиралися займатися Гуцульщино, більш того, коли вчилася в Консерваторії, абсолютно байдужа була до фольклорних експедицій, більше того, склала іспит на 4...”
Однак щось її покликало таки в етнографічні експедиції...
Як стверджує Руслана, до альбому “Дикі танці”, що вийшов у середині червня, вона йшла невеликими кроками. На 10-ий ювілейний фестиваль “Таврійські ігри”, у Каховку вона привезла хлопців з трембітами і представила орнаментовану етнікою пісню “Знаю я”.
Експедиції на Гуцульщину продовжувалися. Приєдналася модельєр Роксолана Богуцька. До пошуків звуків додалися пошуки візерунку, витинанки, шкіряного мережива... Етнічний малюнок густішав.
Потім звуки Гуцульщини передислокували до Лондона, в одну з відомих звукозаписуючих студій. Там і укладали український альбом “Дикі танці”. Перші його слухачі, британські звукорежисери з тренованими вухами тепер знають, що таке Гуцульщина.
Руслана: “Безпосередньо на “Коломийку”, там чоловік танцював.. в них всі асистенти зібралися, почали сперечатися, як треба краще визвучити гітару, барабани, вони не могли спокійно це зводити. Коли я співала, намагався звукорежисер вивчити слова за мною, і повторювати хоча би приспіви”.
Руслана каже, що етнічний продукт – єдино можливий для ідентифікації і самоідентифікації України у світі. І тут згадування про останній конкурс “Євробачення” (на якому перші два місця посіли пісні саме з національною мелодикою) – стали загальним місцем.
Руслана каже, що цим альбомом “Дикі танці” ідеї Гуцульщини вона ще не вичерпала і на третину.
Руслана: «Тиждень, як альбом вийшов, вчора ми сиділи у студії, програмували якісь нові ідеї, ми зараз переписуємося дуже щильно з музикантами інших країн. І зараз взагалі ідея номер один - залучити інших музиканців в гуцульський проект, крім наших, які би могли привнести якесь своє бачення Гуцульщини. Для мене зробити Гуцульщину популярною, і можливо, модною - це якась дуже амбітна мета - більша, ніж «розкрутити» Руслану».
Як і у турі замками України, попередньому проекті Руслани (після чого вона зробила велику творчу паузу), нинішній етнопроект теж має точку дотику з життям, тобто не є виключно творчою або бізнесовою примхою співачки і композитора.
Руслана
«Залишається дуже сумна ситуація, так само як із замками , кафедра фольклористики має одні з найбагатіших архівів етнічної музики, понад 60 тисяч пісень. І все це зараз нищиться і розлітається, бо це на плівках було. Це архівувати треба по-новій, і вони не мають коштів і можливостей це робити, і воно все..»
Юлія Жмакіна
«Але кожен твій проект мав і ідеологічну складову, тур по замках, пам»ятаєш, багато журналістів їздили тоді , дивилися, в якому реально стані, і що своїми руками робить Двозницький.»
Руслана
«Так воно своїми руками до сьогодні і робиться». Юлія Жмакіна
« Тобто ти хочеш сказати , що поки що постать виконавця, зірки, воно не здатно зрушити ситуацію з місця»
Руслана
«Фінансову - так, на жаль».
Павло Вольвач
Отож, шановні радіослухачі – тренуйте м’язи і слухайте “Дикі танці”. А я на цьому прощаюся з вами, нагадавши лишень, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”, котрий підготував і провів я, ведучий Павло Вольвач, і звукооператор Світлана Коломієць. Хай вам щастить!
Говорить радіо “Свобода”.
