Київ, 16 липня 2003 року.
Володимир Ляшко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «Ми, український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Сьогодні наша передача присвячена різним вимірам проблем культури.
Спершу – актуальний репортаж. Благодійний фонд “Україна Інкогніта”, Інститут відкритої політики та Українська республіканська партія “Собор” проводять культурно-просвітницьку експедицію “Соборна Україна-2003”. Її учасники вирушили у похід на український Південь. Розповідає Богдана Костюк.
Богдан Костюк
12-го липня, у день Святих Петра і Павла, від Київського кафедрального собору Святого Володимира вирушили у похід науковці, політики, представники громадськості. Шлях експедиції пролягає від Києва до історичної “Кам’яної Могили” поблизу Мелітополя, і далі на південь – Кримський півострів, Одещину, Херсонщину. Про мету походу розповідає народний депутат України, академік Костянтин Ситник.
Костянтин Ситник
Ми знайомимося з новими місцями, красою нашої рідної України. Але, ясна річ, що 90 % наших зусиль – це зустрічі з населенням, розмови з населенням, розповідь населення про нашу діяльність, про наші найближчі знання, про перспективи розвитку України, про місцеві проблеми. Все це, безперечно, дуже важливо. Ми завжди вважали, ми вже практично об’їхали всю Україну, і це в якійсь мірі навіть завершальний похід, коли ми закінчимо Дунаєм, Дунайським заповідником... Перед цим ми будемо бачити Карадазький заповідник...
Богдана Костюк Рішення української влади побудувати канал, який проходитиме через Дунайський біосферний заповідник, академік Ситник прокоментував наступним чином.
Костянтин Ситник
Зненацька нашим високим керівникам, перш за все, в особі міністра Кирпи, треба було ще провести канал для того, щоб створити умови для судоходства, для того, щоб ми не залежали від Румунії... Не маж питань – будуйте. Є ж проекти, згідно з якими його можна збудувати без втрат для заповідної справи України. для заповідної справи України. І, ну взагалі говорити про заповідні землі – це означає говорити про речі святі, які є недоторканними, які є безцінними. Їх не можна оцінювати в мільйонах чи мільярдах. Їх просто не треба чіпати й залишити всім прийдешнім поколінням. Це – не наше. Це на всю історію існування України треба мати такі куточки.
Богдана Костюк
Лідер партії “Собор”, народний депутат України Анатолій Матвієнко повідомив, що канал проходитиме через серце заповідника, що спричинить загибель багатьох видів унікальної флори і фауни. А отже, наступні покоління українських громадян не побачать розмаїття природи і фантастичних краєвидів Дунайського заповідника. Справа патріотів України – зупинити варварство, - зазначив пан Матвієнко.
Володимир Ляшко
А тепер – про Крим, де якраз перебуває експедиція “Соборна Україна-2003”. Восени цього року там відзначатимуть 500-ліття заснування столиці Кримського ханства – Бахчисарая. Однак деякі дослідники кажуть, що це набагато старіше місто. І свідчення цьому – стародавні “дюрбе”, пам’ятки кримськотатарської культури та архітектури, розташовані на території Бахчисарая. Слово Володимиру Притулі.
Володимир Притула
У Бахчисараї та його найближчих околицях до сьогодні збереглося десять древніх мавзолеїв (кримськотатарською мовою – «дюрбе»). Зосереджені вони невеликими групами: чотири розташовані на території відомого ханського палацу і поблизу нього чотири неподалік бахчисарайського залізничного вокзалу і два – фактично за межами міста (у Старосіллі та печерному древньому місті Чуфут-Кале). Найдавнішою з цих унікальних пам''яток є мавзолей Бей-Юде-Султан, збудований приблизно на межі 14-15 століть, який перебуває, на жаль, у напівзруйнованому стані. Це квадратна споруда, перекрита частково обваленою банею. У давнину до південної сторони мавзолею приєднувався портик, який не зберігся до наших днів. Над дверима – напис, виконаний арабською в''яззю: «Цю гробницю наказав збудувати Мухаммед-Шах-бей, син Мухаммед-бея, для матері своєї Бей-Юде-султан, дочки Аджахан-бея».
Іншим древнім мавзолеєм, спорудження якого датується початком 15 століття, є гробниця Ескі-дюрбе («старий мавзолей»), розташована поблизу ханського палацу. Вона досить добре збереглася, це – куб, перекритий сферичною банею. Головний вхід зі східної сторони увінчаний стрілчатою аркою. З півдня до мавзолею приєднується відкрите подвір’я, оточене трьома стінами з арками і витонченими амбразурами, чисто декоративними. Всередині подвір’я колись був фонтан. За переказом, в Ескі-дюрбе похований дере-бей – правитель, який володів місцевими землями ще до Гіреїв. Можливо, це дійсно так, бо ще в 19 столітті в околицях гробниці добре простежувались залишки древнього укріплення.
Різко відрізняється від цих мавзолеїв ще одне дюрбе 15 століття, розташоване в печерному місті Чуфут-Кале, яке належало дочці хана Тохтамиша – Джаніке-ханум. Про саму Джаніке складено безліч легенд. В одній з них чується відгомін військового минулого міста: Джаніке похована тут своїм батьком у пам''ять про її заслуги під час захисту Чуфут-Кале від ворогів. Інша легенда говорить про недозволену любов Джаніке до юнака, через що, переслідувана своїм батьком, вона кинулася у прірву, її поховали недалеко від краю північного обриву.
Дослідження спростовують легенди. Очевидно, у якийсь період Джаніке була правителькою Кирк-орського бейлика і підтримала хана Хаджи-Гірея у боротьбі за незалежність Криму, за що і був споруджений її мавзолей. На жаль, зараз важко сказати, як він виглядав спочатку, – будівля зазнала численних ремонтів і перебудов. Але всередині мавзолею все ж таки зберігся арабський напис: «Це гробниця знаменитої государині Ненекеджан-ханум, дочки Тохтамиш-хана, яка померла місяця рамазану 841 року» (тобто 1437 року нашої ери).
«Лебединою піснею» мавзолеїв баневого типу в Криму вважають гробницю Діляри Бікеч – це друга половина 18 століття. Саме в пам''ять про неї і був створений знаменитий фонтан сліз. Постать Діляри ховається за різними легендами, пізніше опоетизованими Пушкіним і Міцкевичем. Дослідження показали, що ці легенди мало відповідають дійсності. У мусульманському мавзолеї (дюрбе), над входом до якого збереглася плита із закликом до читання Корану, не могла бути похована не тільки Марія Потоцька, але й християнка взагалі. Діляра Бікеч, кохана дружина хана Керім Гірея, була, можливо, і не кримською татаркою, але, безумовно, мусульманкою. Саме про любов хана до неї і про його безмежне горе через гірку втрату, а не про смерть дівчини через тугу в ханському гаремі, розповідають нам крізь століття фонтан сліз і мавзолей Діляри.
Володимир Ляшко
На черзі – певні узагальнення. Про деякі тенденції розвитку сучасної української культури розповідь веде мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Якось так склалося, що коли в Україні ведуть мову про культуру, то майже завжди мають на увазі літературно-художню царину, і саме її. Ба більше: часом, говорячи про українську національну культуру, її звужують до властивого фольклорно-етнографічного компоненту.
Звісно, фольклор є складовою і однією з підвалин культури. Але не єдиною. Філософське, найбільш осяжне, визначення культури включає в себе сукупність ціннісних орієнтацій людського життя, ідеальні спонуки діяльності, нормативні орієнтири у всіх сферах існування людини. Отож під цим оглядом справедливо вести мову, скажімо, про екологічну, політичну чи економічну культуру, а не тільки про культурно-мистецькі пошуки.
Ситуація з Дунайський біосферним заповідником, про який ішлося у першому матеріалі нашої програми, якраз і пов‘язана з проблемою екологічної культури політичної еліти України. Фактом є те, що можливість знищення цієї унікальної природної цінності внаслідок побудови судноплавного каналу якраз в абсолютно заповідній зоні, не стурбувала жодну партію, крім “Собору”, навіть Партію зелених. Так само фактом є і те, що природоохоронні питання, котрі лежать в основі екологічної, ба, і економічної культури, турбують абсолютну меншість українських інтелектуалів, що наразі засвідчує моніторинг поточної преси. Тим часом, на думку академіка Івана Дзюби, цей вимір культурного буття ігнорувати не випадає.
Іван Дзюба
Мусить сказати своє слово Україна і в екологічному русі, у створенні нової екологічної свідомості людства. До цього зобов’язують її не тільки чорнобильська трагедія та потворність успадкованої від СРСР структури промисловості зі страхітливою мірою навантаженості на природну сферу, а й напівзабуті, непридатні до реґенерації традиції народної культури та народного світогляду.
Сергій Грабовський Та і з політичною культурою, на думку аналітиків, в Україні далеко не все гаразд. Йдеться і про “низи”, коли, за численними даними, певна частина виборців голосує в обмін на певні блага, і про “верхи” українського політикуму. Досить згадати, на які баталії часом перетворюються засідання Верховної Ради.
Що ж стосується масової культури, то тут Українська держава, на думку Миколи Рябчука, перебуває у типовому постколоніальному стані. Відтак, за словами дослідника, цілком справедливо говорити про ситуацію інформаційного і культурного неоколоніального тиску з боку колишньої метрополії. Тим більше, що цей тиск є вельми своєрідним – адже, за даними російського соціологічного центру ВЦІОМ, близько трьох чвертей громадян цієї країни воліли б мати Україну у тому чи іншому вигляді у складі своєї держави.
Таким чином, українська культура у всій своїй багатовимірності перебуває зараз, на думку згаданого вже академіка Івана Дзюби, у ситуації пошуку самовизначеності у новітню добу і чи не найбільше потребує тверезої та об‘єктивної самокритики.
Володимир Ляшко
І наостанок – рубрика ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 14-го липня виповнилося 106 років від народження письменника Мирослава Ірчана. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов
Мирослав Ірчан (справжнє ім’я – Андрій Баб’юк) народився 14 липня 1897 року у карпатському селі П’ядиках. Він навчався у сільській школі, Коломийській гімназії та Львівській учительській семінарії. З початком Першої світової війни він записався до Легіону українських січових стрільців і працював у його Пресовій Квартирі. Свою першу книгу новел під назвою «Сміх Нірвани» Ірчан видав у Львові 1918 року.
Через 2 роки хорунжий Української Галицької Армії, колишній член радикальної партії Ірчан перейшов до Червоної армії та вступив до компартії Західної України. Він їздив з лекціями по червоним частинам, викладав у більшовицькій військовій школі, співробітничав з газетою «Галицький комуніст».
22-го року Ірчан виїхав до Праги, навчався там в університеті, а у жовтні наступного року прибув до Вінніпега. Він став членом компартії Канади, редагував журнали «Робітниця» та «Світ молоді», заснував заокеанську філію письменницької організації «Гарт». Про сприйняття письменником обставин канадського життя промовляють рядки з його вірша «На чужині»:
І аж в країні вимираючих індіян Святим зітханням питаєш сам себе: А де ж країна моя?
Влітку 29-го року Ірчан переїхав, у відповідності із назвою однієї його книги, «З прерій Канади в степи України». Він оселився у Харкові і був прийнятий до компартії України. Автор півсотні книг, Ірчан очолював літературну організацію «Західна Україна» і редагував однойменний журнал. Він писав нариси про організацію колгоспів та про Харківський завод «Тракторобуд», а у травні 32-го року став членом оргкомітету Спілки письменників радянської України.
На початку 1933 року Ірчан був заарештований у справі «Української військової організації» і 28 лютого наступного року засуджений на 10 років ув’язнення.
У жовтні 37-го року Мирослав Ірчан був звинувачений у тому, що вже у таборі (цитата), «продовжуючи шпигунську, терористичну діяльність, створив контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”». Він був розстріляний разом з іншими в’язнями-українцями 3 листопада в урочищі Сандормох неподалік Медвеж’єгорська у Карелії.
Володимир Ляшко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму «Ми, український народ: національно-етнічна мозаїка». Вів передачу Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовьский та звукооператор Сергій Балабанов. Говорить радіо «Свобода».
Володимир Ляшко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «Ми, український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Сьогодні наша передача присвячена різним вимірам проблем культури.
Спершу – актуальний репортаж. Благодійний фонд “Україна Інкогніта”, Інститут відкритої політики та Українська республіканська партія “Собор” проводять культурно-просвітницьку експедицію “Соборна Україна-2003”. Її учасники вирушили у похід на український Південь. Розповідає Богдана Костюк.
Богдан Костюк
12-го липня, у день Святих Петра і Павла, від Київського кафедрального собору Святого Володимира вирушили у похід науковці, політики, представники громадськості. Шлях експедиції пролягає від Києва до історичної “Кам’яної Могили” поблизу Мелітополя, і далі на південь – Кримський півострів, Одещину, Херсонщину. Про мету походу розповідає народний депутат України, академік Костянтин Ситник.
Костянтин Ситник
Ми знайомимося з новими місцями, красою нашої рідної України. Але, ясна річ, що 90 % наших зусиль – це зустрічі з населенням, розмови з населенням, розповідь населення про нашу діяльність, про наші найближчі знання, про перспективи розвитку України, про місцеві проблеми. Все це, безперечно, дуже важливо. Ми завжди вважали, ми вже практично об’їхали всю Україну, і це в якійсь мірі навіть завершальний похід, коли ми закінчимо Дунаєм, Дунайським заповідником... Перед цим ми будемо бачити Карадазький заповідник...
Богдана Костюк Рішення української влади побудувати канал, який проходитиме через Дунайський біосферний заповідник, академік Ситник прокоментував наступним чином.
Костянтин Ситник
Зненацька нашим високим керівникам, перш за все, в особі міністра Кирпи, треба було ще провести канал для того, щоб створити умови для судоходства, для того, щоб ми не залежали від Румунії... Не маж питань – будуйте. Є ж проекти, згідно з якими його можна збудувати без втрат для заповідної справи України. для заповідної справи України. І, ну взагалі говорити про заповідні землі – це означає говорити про речі святі, які є недоторканними, які є безцінними. Їх не можна оцінювати в мільйонах чи мільярдах. Їх просто не треба чіпати й залишити всім прийдешнім поколінням. Це – не наше. Це на всю історію існування України треба мати такі куточки.
Богдана Костюк
Лідер партії “Собор”, народний депутат України Анатолій Матвієнко повідомив, що канал проходитиме через серце заповідника, що спричинить загибель багатьох видів унікальної флори і фауни. А отже, наступні покоління українських громадян не побачать розмаїття природи і фантастичних краєвидів Дунайського заповідника. Справа патріотів України – зупинити варварство, - зазначив пан Матвієнко.
Володимир Ляшко
А тепер – про Крим, де якраз перебуває експедиція “Соборна Україна-2003”. Восени цього року там відзначатимуть 500-ліття заснування столиці Кримського ханства – Бахчисарая. Однак деякі дослідники кажуть, що це набагато старіше місто. І свідчення цьому – стародавні “дюрбе”, пам’ятки кримськотатарської культури та архітектури, розташовані на території Бахчисарая. Слово Володимиру Притулі.
Володимир Притула
У Бахчисараї та його найближчих околицях до сьогодні збереглося десять древніх мавзолеїв (кримськотатарською мовою – «дюрбе»). Зосереджені вони невеликими групами: чотири розташовані на території відомого ханського палацу і поблизу нього чотири неподалік бахчисарайського залізничного вокзалу і два – фактично за межами міста (у Старосіллі та печерному древньому місті Чуфут-Кале). Найдавнішою з цих унікальних пам''яток є мавзолей Бей-Юде-Султан, збудований приблизно на межі 14-15 століть, який перебуває, на жаль, у напівзруйнованому стані. Це квадратна споруда, перекрита частково обваленою банею. У давнину до південної сторони мавзолею приєднувався портик, який не зберігся до наших днів. Над дверима – напис, виконаний арабською в''яззю: «Цю гробницю наказав збудувати Мухаммед-Шах-бей, син Мухаммед-бея, для матері своєї Бей-Юде-султан, дочки Аджахан-бея».
Іншим древнім мавзолеєм, спорудження якого датується початком 15 століття, є гробниця Ескі-дюрбе («старий мавзолей»), розташована поблизу ханського палацу. Вона досить добре збереглася, це – куб, перекритий сферичною банею. Головний вхід зі східної сторони увінчаний стрілчатою аркою. З півдня до мавзолею приєднується відкрите подвір’я, оточене трьома стінами з арками і витонченими амбразурами, чисто декоративними. Всередині подвір’я колись був фонтан. За переказом, в Ескі-дюрбе похований дере-бей – правитель, який володів місцевими землями ще до Гіреїв. Можливо, це дійсно так, бо ще в 19 столітті в околицях гробниці добре простежувались залишки древнього укріплення.
Різко відрізняється від цих мавзолеїв ще одне дюрбе 15 століття, розташоване в печерному місті Чуфут-Кале, яке належало дочці хана Тохтамиша – Джаніке-ханум. Про саму Джаніке складено безліч легенд. В одній з них чується відгомін військового минулого міста: Джаніке похована тут своїм батьком у пам''ять про її заслуги під час захисту Чуфут-Кале від ворогів. Інша легенда говорить про недозволену любов Джаніке до юнака, через що, переслідувана своїм батьком, вона кинулася у прірву, її поховали недалеко від краю північного обриву.
Дослідження спростовують легенди. Очевидно, у якийсь період Джаніке була правителькою Кирк-орського бейлика і підтримала хана Хаджи-Гірея у боротьбі за незалежність Криму, за що і був споруджений її мавзолей. На жаль, зараз важко сказати, як він виглядав спочатку, – будівля зазнала численних ремонтів і перебудов. Але всередині мавзолею все ж таки зберігся арабський напис: «Це гробниця знаменитої государині Ненекеджан-ханум, дочки Тохтамиш-хана, яка померла місяця рамазану 841 року» (тобто 1437 року нашої ери).
«Лебединою піснею» мавзолеїв баневого типу в Криму вважають гробницю Діляри Бікеч – це друга половина 18 століття. Саме в пам''ять про неї і був створений знаменитий фонтан сліз. Постать Діляри ховається за різними легендами, пізніше опоетизованими Пушкіним і Міцкевичем. Дослідження показали, що ці легенди мало відповідають дійсності. У мусульманському мавзолеї (дюрбе), над входом до якого збереглася плита із закликом до читання Корану, не могла бути похована не тільки Марія Потоцька, але й християнка взагалі. Діляра Бікеч, кохана дружина хана Керім Гірея, була, можливо, і не кримською татаркою, але, безумовно, мусульманкою. Саме про любов хана до неї і про його безмежне горе через гірку втрату, а не про смерть дівчини через тугу в ханському гаремі, розповідають нам крізь століття фонтан сліз і мавзолей Діляри.
Володимир Ляшко
На черзі – певні узагальнення. Про деякі тенденції розвитку сучасної української культури розповідь веде мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Якось так склалося, що коли в Україні ведуть мову про культуру, то майже завжди мають на увазі літературно-художню царину, і саме її. Ба більше: часом, говорячи про українську національну культуру, її звужують до властивого фольклорно-етнографічного компоненту.
Звісно, фольклор є складовою і однією з підвалин культури. Але не єдиною. Філософське, найбільш осяжне, визначення культури включає в себе сукупність ціннісних орієнтацій людського життя, ідеальні спонуки діяльності, нормативні орієнтири у всіх сферах існування людини. Отож під цим оглядом справедливо вести мову, скажімо, про екологічну, політичну чи економічну культуру, а не тільки про культурно-мистецькі пошуки.
Ситуація з Дунайський біосферним заповідником, про який ішлося у першому матеріалі нашої програми, якраз і пов‘язана з проблемою екологічної культури політичної еліти України. Фактом є те, що можливість знищення цієї унікальної природної цінності внаслідок побудови судноплавного каналу якраз в абсолютно заповідній зоні, не стурбувала жодну партію, крім “Собору”, навіть Партію зелених. Так само фактом є і те, що природоохоронні питання, котрі лежать в основі екологічної, ба, і економічної культури, турбують абсолютну меншість українських інтелектуалів, що наразі засвідчує моніторинг поточної преси. Тим часом, на думку академіка Івана Дзюби, цей вимір культурного буття ігнорувати не випадає.
Іван Дзюба
Мусить сказати своє слово Україна і в екологічному русі, у створенні нової екологічної свідомості людства. До цього зобов’язують її не тільки чорнобильська трагедія та потворність успадкованої від СРСР структури промисловості зі страхітливою мірою навантаженості на природну сферу, а й напівзабуті, непридатні до реґенерації традиції народної культури та народного світогляду.
Сергій Грабовський Та і з політичною культурою, на думку аналітиків, в Україні далеко не все гаразд. Йдеться і про “низи”, коли, за численними даними, певна частина виборців голосує в обмін на певні блага, і про “верхи” українського політикуму. Досить згадати, на які баталії часом перетворюються засідання Верховної Ради.
Що ж стосується масової культури, то тут Українська держава, на думку Миколи Рябчука, перебуває у типовому постколоніальному стані. Відтак, за словами дослідника, цілком справедливо говорити про ситуацію інформаційного і культурного неоколоніального тиску з боку колишньої метрополії. Тим більше, що цей тиск є вельми своєрідним – адже, за даними російського соціологічного центру ВЦІОМ, близько трьох чвертей громадян цієї країни воліли б мати Україну у тому чи іншому вигляді у складі своєї держави.
Таким чином, українська культура у всій своїй багатовимірності перебуває зараз, на думку згаданого вже академіка Івана Дзюби, у ситуації пошуку самовизначеності у новітню добу і чи не найбільше потребує тверезої та об‘єктивної самокритики.
Володимир Ляшко
І наостанок – рубрика ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 14-го липня виповнилося 106 років від народження письменника Мирослава Ірчана. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов
Мирослав Ірчан (справжнє ім’я – Андрій Баб’юк) народився 14 липня 1897 року у карпатському селі П’ядиках. Він навчався у сільській школі, Коломийській гімназії та Львівській учительській семінарії. З початком Першої світової війни він записався до Легіону українських січових стрільців і працював у його Пресовій Квартирі. Свою першу книгу новел під назвою «Сміх Нірвани» Ірчан видав у Львові 1918 року.
Через 2 роки хорунжий Української Галицької Армії, колишній член радикальної партії Ірчан перейшов до Червоної армії та вступив до компартії Західної України. Він їздив з лекціями по червоним частинам, викладав у більшовицькій військовій школі, співробітничав з газетою «Галицький комуніст».
22-го року Ірчан виїхав до Праги, навчався там в університеті, а у жовтні наступного року прибув до Вінніпега. Він став членом компартії Канади, редагував журнали «Робітниця» та «Світ молоді», заснував заокеанську філію письменницької організації «Гарт». Про сприйняття письменником обставин канадського життя промовляють рядки з його вірша «На чужині»:
І аж в країні вимираючих індіян Святим зітханням питаєш сам себе: А де ж країна моя?
Влітку 29-го року Ірчан переїхав, у відповідності із назвою однієї його книги, «З прерій Канади в степи України». Він оселився у Харкові і був прийнятий до компартії України. Автор півсотні книг, Ірчан очолював літературну організацію «Західна Україна» і редагував однойменний журнал. Він писав нариси про організацію колгоспів та про Харківський завод «Тракторобуд», а у травні 32-го року став членом оргкомітету Спілки письменників радянської України.
На початку 1933 року Ірчан був заарештований у справі «Української військової організації» і 28 лютого наступного року засуджений на 10 років ув’язнення.
У жовтні 37-го року Мирослав Ірчан був звинувачений у тому, що вже у таборі (цитата), «продовжуючи шпигунську, терористичну діяльність, створив контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”». Він був розстріляний разом з іншими в’язнями-українцями 3 листопада в урочищі Сандормох неподалік Медвеж’єгорська у Карелії.
Володимир Ляшко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму «Ми, український народ: національно-етнічна мозаїка». Вів передачу Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовьский та звукооператор Сергій Балабанов. Говорить радіо «Свобода».
