Київ, 15 липня 2003 року.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. За режисерським пультом – Наталія Антоненко. Вітаємо Вас, шановні слухачі.
Сьогодні у програмі ви почуєте:
Володимир Притула
“...суд встановив, що правоохоронці знущалися над затриманим, били і примушували його зізнатися у злочині, якого той не здійснював...”
Валентина Одарченко
“...рівняни вважають, що в даному випадку порушені їхні права на вільне пересування територією власної держави та право на свободу слова й думки, мирних зборів і походів...”
Іван Костюк
“... зараз для ветеранів УПА головними є не пільги на комунальні послуги та мізерне підвищення пенсії. Колишні “упівці” прагнуть, передусім, щоб молодь знала правду...”
Богдана Костюк
“...на жаль, моє звернення в адміністрацію Президента та київську міську адміністрацію не знаходять підтримки, надсилаючи мені відписки...”.
Надія Шерстюк
У Криму стався безпрецедентний випадок: місцевий суд виніс вироки двом правоохоронцям. Вони були причетні до вбивства в райвідділі міліції підозрюваного, що виявився невинним. Як вважають місцеві спостерігачі, лише активна позиція громадськості не дозволила спустити цю справу на гальмах ще до суду.
Детальніше про це – у розповіді нашого кримського кореспондента Володимира Притули.
Володимир Притула
Інцидент, про який іде мова, стався два роки тому, коли 12 липня 2001 року активіста кримськотатарської громадської організації “Корпус інтеграції” 26-літнього Ніязі Гафарова затримав наряд міліції за усною заявою якогось Скрипниченка, що, начебто, той його пограбував. Підозрюваного доставили в райвідділ, де нетверезий старший оперуповноважений Дмитро Голованов зі своїм помічником Сергієм Бойком почали “вибивати” свідчення. Суд встановив, що правоохоронці знущалися над затриманим, били і примушували його зізнатися у злочині, якого той не здійснював, а коли Ніязі Гафаров став захищатися, Дмитро Голованов вистрілив із табельного пістолета. Поранення виявилося смертельним.
Місцевий суд центрального району Симферополя визнав Дмитра Голованова винним у перевищенні влади і навмисному вбивстві, а іншого міліціонера – Сергія Бойка – у перевищенні влади, і засудив їх, відповідно, до 14-ти і до 3-х років позбавлення волі. Для Криму це – безпрецедентний випадок. Оскільки, щонайменше за останні 10 років, тут не було фактів такого принципового покарання представників правоохоронних органів. Каже голова Ліги кримськотатарських юристів “Ініціум”, правозахисниця Еміне Авамілева.
Еміне Авамілева
За останні кілька років, зокрема, два роки, в Україні було порушено понад 20 кримінальних справ стосовно саме представників влади, зокрема, співробітників міліції, представників правоохоронних органів. Але чи дійшли ці справи до логічного завершення – до суду – не відомо.
А справа про вбивство Ніязі Гафарова якраз незвичайна і безпрецедентна тим, що правопорушення було здійснене саме представником влади, співробітником міліції. І ця справа в суді велася дуже неупереджено, я б сказала – класично. Наприклад, суд задовольняв усі заявлені клопотання обох сторін. Я думаю, що саме це рішення, цей вирок є зразком в реалізації принципу верховенства права, принципу законності й принципу рівності всіх перед законом.
Володимир Притула
Водночас, вона відзначила величезну роль громадськості у тому, що справу було доведено до логічного кінця. Спершу, це були стихійні масові виступи співвітчизників загиблого, мешканців його рідного села Кам’янка. Потім до контролю за перебігом розслідування долучилися громадські, в тому числі правозахисні, організації.
Еміне Авамілева
Обурення мешканців села Кам’янка, обурення великої кількості інших людей, я думаю, було абсолютно обґрунтованим. Адже людину били дуже довго, вона загинула від вогнепального поранення – і не де-небудь, а в кабінеті міліцейського оперуповноваженого! І роль громадськості тут була величезною. З одного боку, – щоб зняти напругу, а з іншого, – щоб не допустити закриття справи. Це розслідування постійно перебувало під пильною увагою громадських організацій, тож якихось можливостей спустити на гальмах цю складну і досить резонансну справу не було. Знову ж таки, через виключну увагу з боку громадськості.
Володимир Притула
Втім, додам, що вирок суду поки що не набрав законної сили. Адвокати засуджених колишніх міліціонерів мають час і, як самі заявили, бажання, щоб оскаржити його в Апеляційному суді Криму.
Надія Шерстюк
20 скарг на ім’я Генерального прокурора надіслали мешканці Рівненщини, котрі здійснювали ходу до села Павлівка, в якому 60 років тому розгорталася Волинська трагедія. Учасники пішого походу, серед яких були представники політичних партій, вважають, що влада, зокрема, правоохоронні органи, перешкоджали їм брати участь в урочистостях.
Валентина Одарченко інформує детальніше.
Валентина Одарченко
Рівняни скаржаться на застосування охоронцями сили та незаконне затримання, а також вважають, що в даному випадку порушені їхні права на вільне пересування територією власної держави та право на свободу слова й думки, вільного вираження своїх переконань, мирних зборів і походів.
Голова Радивілівської організації Української народної партії Микола Патрикєєв так пояснив свою участь у поїздці на Волинь.
Микола Патрикеєв
Це було моє бажання (і не тільки моє), а тисяч українських патріотів, але через недолугу владу ми цього не могли зробить. Ми не були допущені, власне, до цієї панахиди, зустрічі президентів 2 країн (Кваснєвського і Кучми), нас відсторонили з отакими... знаєте, як на кордонах держав, загорожі. На під’їздах до Павлівки перепиняли автобуси, вимагали якісь незрозумілі перепустки, хоча, згідно з Конституції, ми маємо вільно пересуватися по своїй державі. Тисячі й тисячі “омонівців” – це було страхітливе видовище. Українські патріоти не були допущені (це я можу свідчити перед усім світом) до цих подій.
Валентина Одарченко
Що ж небезпечного принесли з собою люди, котрі не хотіли лишитися осторонь нашумілої дати?
Микола Патрикеєв
Я особисто написав 3 транспаранти – українською і польською мовами (польська телевізія це зняла, можливо, – покажуть). Якщо ми бажаємо взаємопримирення, я ще раз хочу наголосити, що влада зробила абсолютно по-іншому. Вони загострили оцю обстановку, коли поляки вільно проходили, а українці не могли пройти.
Міліції було досить: в кожному дворику були міліціонери, на дахах сиділи знімали, а з місцевих на оці заходи (офіційні, я маю на увазі) видно було, що по перепустках чиновницького складу, і пересічних людей туди не було допущено.
Валентина Одарченко
Якщо радивівлівці відчули на собі лише зайві заходи перестороги, то до української патріотичної молоді, яка за тиждень планувала розбити наметовий історико-краєзнавчий табір у сусідньому селі, було застосовано силові методи. 11 липня табір оточив “Беркут”, а його мешканців силоміць вивозили з Волині. Але народні депутати від Рівненщини і Волині, перекривши дорогу, змусили автобуси з юнаками та дівчатами повернути назад. Втім, до місця урочистостей вони все ж не потрапили.
Кореспондент волинського регіонального видання “Вісник” Ольга Жарчинська стверджує, що перепон з акредитацією практично ні в кого не виникало, “але вже на місці, такого журналісти не пам’ятають, було дуже багато (сила-силенна) працівників наших органів. Проблема була в тому, що привезли на кладовище католицьке і сказали: вибирайте – або ви залишаєтесь тут, або ви йдете на православне кладовище. Хто хотів попасти після того, як закінчилось на католицькому кладовищі, попасти на наше православне – не могли. Пробивалися через стіни, які стояли не одною шеренгою, а стояли... одну шеренгу треба особисто пройти, потім другу, потім третю. Щоб пройти четверту шеренгу, яка складалася з трьох рядів чоловіків (я їх, до речі, зафотографувала), то мені довелося використати досвід колег із Польщі, які, загнув доброго мата по-польськи... І таким чином я пройшла”. Надія Шерстюк
Нещодавно Верховна Рада України вкотре не визнала вояків УПА учасниками бойових дій проти фашистів. Самі ж колишні вояки УПА переконані, що таким чином парламентарі нехтують історією. Вони вважають це порушенням їхніх прав і вже не чекають того, що нинішня українська влада колись надасть їм офіційного статусу ветеранів ІІ Світової війни.
З подробицями наш івано-франківський кореспондент Іван Костюк.
Іван Костюк
Уже 12 років тривають не просто дискусії, а жорстке протистояння між різними політичними силами щодо визнання колишніх вояків УПА учасниками бойових дій у Другій світовій війні. Особливо гострою ця проблема є в західних областях держави. Саме тут мешкає найбільша кількість ветеранів УПА. Саме вони найбільш боляче сприйняли, що український парламент вкотре відмовився надати їм офіційного статусу, який би зрівняв їх у правах з усіма іншими ветеранами Другої Світової війни. Колишні “упівці” переконані, що визнання їм уже не дочекатися.
Результати голосування у Верховній Раді оцінює голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю Федір Володимирський.
Федір Володимирський
Держава нас тепер не визнає. При тому складі, який є, який є президент, якою є Верховна Рада, нас не визнають.
Іван Костюк
Федір Володимирський також наголошує, що зараз для ветеранів УПА головними є не пільги на комунальні послуги та мізерне підвищення пенсії. Колишні “упівці” прагнуть передовсім, щоб молодь знала правду, що УПА – єдина збройна сила, яка воювала за незалежність України під час Другої Світової війни. “Тоді був клич “За українську соборну самостійну державу!”, котру ми сьогодні маємо. Не в такому обсязі, в якому ми думали. Був клич “Воля народам – воля людині!” Ми не дуже вже й хочемо того визнання від такої держави”.
Більшість мешканців Прикарпаття переконані, що невизнанням УПА іґноруються права ветеранів, які воювали за незалежність, адже більшості з тих людей по 80 років. На Івано-Франківщині їх залишилося півтори тисячі. Місцева влада в реґіоні з власної ініціативи надала офіційний статус ветеранів воякам УПА. Вони приходять на зустрічі з учнями в школі, проводять також численні зустрічі зі студентами та громадськістю.
Активно діє в Івано-Франківську єдиний у державі “Карпатський музей визвольних змагань”, експозиції якого детально розповідають про історію УПА.
Послухаймо ще раз думку іванофранківців щодо визнання УПА.
Респондент 1
Йдеться про те, щоб віддати належне старшим людям, які зараз не можуть прожити на пенсію. Я думаю, що варто визнати їх воюючою стороною і віддати їм ті гроші, які є й так невеликими.
Респондент 2
Треба визнати і прирівняти. Вони також боролися. Їх відкидати не треба. Вони дуже багато голів поклали за цю незалежну Україну. Примирити треба. Доки вони, ветерани, будуть ворогувати між собою і ненавидіти? Так не можна.
Респондент 3
Я вважаю, що їх варто прирівняти до ветеранів війни. Бо все ж таки війна була в усіх одна і воювали за незалежність. Але політика – це завжди брудна справа.
Іван Костюк
Івано-Франківська обласна рада ще 1996 року визнала ОУН-УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні і, відповідно, забезпечила ветеранам соціальний захист. Аналогічний крок обласні ради зробили ще в п’ятьох областях Західної України. Зараз це 25 гривень підвищення до пенсії, пільги на комунальні послуги, безкоштовне медичне обслуговування. Вже декілька разів Івано-Франківська обласна рада зверталася до президента, парламенту та Кабінету Міністрів з вимогою визнати вояків УПА на державному рівні, однак підтримки цієї ініціативи дотепер не знайшли. І невідомо, чи за нинішньої політичної ситуації знайдуть розуміння і в майбутньому.
Надія Шерстюк
Завершуємо програму рубрикою “Голоси скривджених”. Наша київська кореспондентка Богдана Костюк розповідає про долю інваліда 1-групи, киянина Григорія Лопати.
Богдана Костюк
86-річний Григорій Лопата отримав важке поранення та інвалідність у роки Другої Світової війни, нещодавно втратив дружину, переніс два інсульти. Нині проживає з донькою та онукою в кімнатці в гуртожитку. Сам говорити Григорій Лопата не може, і про його проблеми розповідає від його імені донька – пані Ольга.
Григорій Лопата (Ольга Лопата)
Двотисячного року я вимушений був переїхати з Чернігівської області, оскільки переїхала моя дружина, яка за мною, інвалідом першої групи, доглядала. Перенісши великий стрес, я зовсім перестав самостійно рухатися. У Києві я поселився в гуртожитку по вулиці Довженка 14-б, де мешкає моя донька, одинока матір, з внучкою, на 17-ти м². Я, після перенесення двох інсультів, майже не сплю. Часто буджу онуку і доньку і плачу.
На жаль, мої звернення в адміністрацію Президента та київську міську адміністрацію не знаходять підтримки, відсилаючи мені відписки. Добре відомо, що в Києві, Україні є безліч фондів. В одному зі своїх звернень я просив допомогти з приводу покращення житлових умов.
Богдана Костюк
На думку пані Ольги, чекати на допомогу від влади не доводиться. Шевченківська районна адміністрація Києва на звернення Лопати відповіла чесно: “Як буде вирішуватися питання надання живої площі пільговим категоріям у цьому році, невідомо. Станом на січень 2003-го року ваша черга на отримання жилої площі за номером 122”.
Надія Шерстюк Ви слухали програму “Права людини: українська реальність”. Її уклала і провела Надія Шерстюк. Мені допомагала Наталія Антоненко. На все добре, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”.
Надія Шерстюк
На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. За режисерським пультом – Наталія Антоненко. Вітаємо Вас, шановні слухачі.
Сьогодні у програмі ви почуєте:
Володимир Притула
“...суд встановив, що правоохоронці знущалися над затриманим, били і примушували його зізнатися у злочині, якого той не здійснював...”
Валентина Одарченко
“...рівняни вважають, що в даному випадку порушені їхні права на вільне пересування територією власної держави та право на свободу слова й думки, мирних зборів і походів...”
Іван Костюк
“... зараз для ветеранів УПА головними є не пільги на комунальні послуги та мізерне підвищення пенсії. Колишні “упівці” прагнуть, передусім, щоб молодь знала правду...”
Богдана Костюк
“...на жаль, моє звернення в адміністрацію Президента та київську міську адміністрацію не знаходять підтримки, надсилаючи мені відписки...”.
Надія Шерстюк
У Криму стався безпрецедентний випадок: місцевий суд виніс вироки двом правоохоронцям. Вони були причетні до вбивства в райвідділі міліції підозрюваного, що виявився невинним. Як вважають місцеві спостерігачі, лише активна позиція громадськості не дозволила спустити цю справу на гальмах ще до суду.
Детальніше про це – у розповіді нашого кримського кореспондента Володимира Притули.
Володимир Притула
Інцидент, про який іде мова, стався два роки тому, коли 12 липня 2001 року активіста кримськотатарської громадської організації “Корпус інтеграції” 26-літнього Ніязі Гафарова затримав наряд міліції за усною заявою якогось Скрипниченка, що, начебто, той його пограбував. Підозрюваного доставили в райвідділ, де нетверезий старший оперуповноважений Дмитро Голованов зі своїм помічником Сергієм Бойком почали “вибивати” свідчення. Суд встановив, що правоохоронці знущалися над затриманим, били і примушували його зізнатися у злочині, якого той не здійснював, а коли Ніязі Гафаров став захищатися, Дмитро Голованов вистрілив із табельного пістолета. Поранення виявилося смертельним.
Місцевий суд центрального району Симферополя визнав Дмитра Голованова винним у перевищенні влади і навмисному вбивстві, а іншого міліціонера – Сергія Бойка – у перевищенні влади, і засудив їх, відповідно, до 14-ти і до 3-х років позбавлення волі. Для Криму це – безпрецедентний випадок. Оскільки, щонайменше за останні 10 років, тут не було фактів такого принципового покарання представників правоохоронних органів. Каже голова Ліги кримськотатарських юристів “Ініціум”, правозахисниця Еміне Авамілева.
Еміне Авамілева
За останні кілька років, зокрема, два роки, в Україні було порушено понад 20 кримінальних справ стосовно саме представників влади, зокрема, співробітників міліції, представників правоохоронних органів. Але чи дійшли ці справи до логічного завершення – до суду – не відомо.
А справа про вбивство Ніязі Гафарова якраз незвичайна і безпрецедентна тим, що правопорушення було здійснене саме представником влади, співробітником міліції. І ця справа в суді велася дуже неупереджено, я б сказала – класично. Наприклад, суд задовольняв усі заявлені клопотання обох сторін. Я думаю, що саме це рішення, цей вирок є зразком в реалізації принципу верховенства права, принципу законності й принципу рівності всіх перед законом.
Володимир Притула
Водночас, вона відзначила величезну роль громадськості у тому, що справу було доведено до логічного кінця. Спершу, це були стихійні масові виступи співвітчизників загиблого, мешканців його рідного села Кам’янка. Потім до контролю за перебігом розслідування долучилися громадські, в тому числі правозахисні, організації.
Еміне Авамілева
Обурення мешканців села Кам’янка, обурення великої кількості інших людей, я думаю, було абсолютно обґрунтованим. Адже людину били дуже довго, вона загинула від вогнепального поранення – і не де-небудь, а в кабінеті міліцейського оперуповноваженого! І роль громадськості тут була величезною. З одного боку, – щоб зняти напругу, а з іншого, – щоб не допустити закриття справи. Це розслідування постійно перебувало під пильною увагою громадських організацій, тож якихось можливостей спустити на гальмах цю складну і досить резонансну справу не було. Знову ж таки, через виключну увагу з боку громадськості.
Володимир Притула
Втім, додам, що вирок суду поки що не набрав законної сили. Адвокати засуджених колишніх міліціонерів мають час і, як самі заявили, бажання, щоб оскаржити його в Апеляційному суді Криму.
Надія Шерстюк
20 скарг на ім’я Генерального прокурора надіслали мешканці Рівненщини, котрі здійснювали ходу до села Павлівка, в якому 60 років тому розгорталася Волинська трагедія. Учасники пішого походу, серед яких були представники політичних партій, вважають, що влада, зокрема, правоохоронні органи, перешкоджали їм брати участь в урочистостях.
Валентина Одарченко інформує детальніше.
Валентина Одарченко
Рівняни скаржаться на застосування охоронцями сили та незаконне затримання, а також вважають, що в даному випадку порушені їхні права на вільне пересування територією власної держави та право на свободу слова й думки, вільного вираження своїх переконань, мирних зборів і походів.
Голова Радивілівської організації Української народної партії Микола Патрикєєв так пояснив свою участь у поїздці на Волинь.
Микола Патрикеєв
Це було моє бажання (і не тільки моє), а тисяч українських патріотів, але через недолугу владу ми цього не могли зробить. Ми не були допущені, власне, до цієї панахиди, зустрічі президентів 2 країн (Кваснєвського і Кучми), нас відсторонили з отакими... знаєте, як на кордонах держав, загорожі. На під’їздах до Павлівки перепиняли автобуси, вимагали якісь незрозумілі перепустки, хоча, згідно з Конституції, ми маємо вільно пересуватися по своїй державі. Тисячі й тисячі “омонівців” – це було страхітливе видовище. Українські патріоти не були допущені (це я можу свідчити перед усім світом) до цих подій.
Валентина Одарченко
Що ж небезпечного принесли з собою люди, котрі не хотіли лишитися осторонь нашумілої дати?
Микола Патрикеєв
Я особисто написав 3 транспаранти – українською і польською мовами (польська телевізія це зняла, можливо, – покажуть). Якщо ми бажаємо взаємопримирення, я ще раз хочу наголосити, що влада зробила абсолютно по-іншому. Вони загострили оцю обстановку, коли поляки вільно проходили, а українці не могли пройти.
Міліції було досить: в кожному дворику були міліціонери, на дахах сиділи знімали, а з місцевих на оці заходи (офіційні, я маю на увазі) видно було, що по перепустках чиновницького складу, і пересічних людей туди не було допущено.
Валентина Одарченко
Якщо радивівлівці відчули на собі лише зайві заходи перестороги, то до української патріотичної молоді, яка за тиждень планувала розбити наметовий історико-краєзнавчий табір у сусідньому селі, було застосовано силові методи. 11 липня табір оточив “Беркут”, а його мешканців силоміць вивозили з Волині. Але народні депутати від Рівненщини і Волині, перекривши дорогу, змусили автобуси з юнаками та дівчатами повернути назад. Втім, до місця урочистостей вони все ж не потрапили.
Кореспондент волинського регіонального видання “Вісник” Ольга Жарчинська стверджує, що перепон з акредитацією практично ні в кого не виникало, “але вже на місці, такого журналісти не пам’ятають, було дуже багато (сила-силенна) працівників наших органів. Проблема була в тому, що привезли на кладовище католицьке і сказали: вибирайте – або ви залишаєтесь тут, або ви йдете на православне кладовище. Хто хотів попасти після того, як закінчилось на католицькому кладовищі, попасти на наше православне – не могли. Пробивалися через стіни, які стояли не одною шеренгою, а стояли... одну шеренгу треба особисто пройти, потім другу, потім третю. Щоб пройти четверту шеренгу, яка складалася з трьох рядів чоловіків (я їх, до речі, зафотографувала), то мені довелося використати досвід колег із Польщі, які, загнув доброго мата по-польськи... І таким чином я пройшла”. Надія Шерстюк
Нещодавно Верховна Рада України вкотре не визнала вояків УПА учасниками бойових дій проти фашистів. Самі ж колишні вояки УПА переконані, що таким чином парламентарі нехтують історією. Вони вважають це порушенням їхніх прав і вже не чекають того, що нинішня українська влада колись надасть їм офіційного статусу ветеранів ІІ Світової війни.
З подробицями наш івано-франківський кореспондент Іван Костюк.
Іван Костюк
Уже 12 років тривають не просто дискусії, а жорстке протистояння між різними політичними силами щодо визнання колишніх вояків УПА учасниками бойових дій у Другій світовій війні. Особливо гострою ця проблема є в західних областях держави. Саме тут мешкає найбільша кількість ветеранів УПА. Саме вони найбільш боляче сприйняли, що український парламент вкотре відмовився надати їм офіційного статусу, який би зрівняв їх у правах з усіма іншими ветеранами Другої Світової війни. Колишні “упівці” переконані, що визнання їм уже не дочекатися.
Результати голосування у Верховній Раді оцінює голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю Федір Володимирський.
Федір Володимирський
Держава нас тепер не визнає. При тому складі, який є, який є президент, якою є Верховна Рада, нас не визнають.
Іван Костюк
Федір Володимирський також наголошує, що зараз для ветеранів УПА головними є не пільги на комунальні послуги та мізерне підвищення пенсії. Колишні “упівці” прагнуть передовсім, щоб молодь знала правду, що УПА – єдина збройна сила, яка воювала за незалежність України під час Другої Світової війни. “Тоді був клич “За українську соборну самостійну державу!”, котру ми сьогодні маємо. Не в такому обсязі, в якому ми думали. Був клич “Воля народам – воля людині!” Ми не дуже вже й хочемо того визнання від такої держави”.
Більшість мешканців Прикарпаття переконані, що невизнанням УПА іґноруються права ветеранів, які воювали за незалежність, адже більшості з тих людей по 80 років. На Івано-Франківщині їх залишилося півтори тисячі. Місцева влада в реґіоні з власної ініціативи надала офіційний статус ветеранів воякам УПА. Вони приходять на зустрічі з учнями в школі, проводять також численні зустрічі зі студентами та громадськістю.
Активно діє в Івано-Франківську єдиний у державі “Карпатський музей визвольних змагань”, експозиції якого детально розповідають про історію УПА.
Послухаймо ще раз думку іванофранківців щодо визнання УПА.
Респондент 1
Йдеться про те, щоб віддати належне старшим людям, які зараз не можуть прожити на пенсію. Я думаю, що варто визнати їх воюючою стороною і віддати їм ті гроші, які є й так невеликими.
Респондент 2
Треба визнати і прирівняти. Вони також боролися. Їх відкидати не треба. Вони дуже багато голів поклали за цю незалежну Україну. Примирити треба. Доки вони, ветерани, будуть ворогувати між собою і ненавидіти? Так не можна.
Респондент 3
Я вважаю, що їх варто прирівняти до ветеранів війни. Бо все ж таки війна була в усіх одна і воювали за незалежність. Але політика – це завжди брудна справа.
Іван Костюк
Івано-Франківська обласна рада ще 1996 року визнала ОУН-УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні і, відповідно, забезпечила ветеранам соціальний захист. Аналогічний крок обласні ради зробили ще в п’ятьох областях Західної України. Зараз це 25 гривень підвищення до пенсії, пільги на комунальні послуги, безкоштовне медичне обслуговування. Вже декілька разів Івано-Франківська обласна рада зверталася до президента, парламенту та Кабінету Міністрів з вимогою визнати вояків УПА на державному рівні, однак підтримки цієї ініціативи дотепер не знайшли. І невідомо, чи за нинішньої політичної ситуації знайдуть розуміння і в майбутньому.
Надія Шерстюк
Завершуємо програму рубрикою “Голоси скривджених”. Наша київська кореспондентка Богдана Костюк розповідає про долю інваліда 1-групи, киянина Григорія Лопати.
Богдана Костюк
86-річний Григорій Лопата отримав важке поранення та інвалідність у роки Другої Світової війни, нещодавно втратив дружину, переніс два інсульти. Нині проживає з донькою та онукою в кімнатці в гуртожитку. Сам говорити Григорій Лопата не може, і про його проблеми розповідає від його імені донька – пані Ольга.
Григорій Лопата (Ольга Лопата)
Двотисячного року я вимушений був переїхати з Чернігівської області, оскільки переїхала моя дружина, яка за мною, інвалідом першої групи, доглядала. Перенісши великий стрес, я зовсім перестав самостійно рухатися. У Києві я поселився в гуртожитку по вулиці Довженка 14-б, де мешкає моя донька, одинока матір, з внучкою, на 17-ти м². Я, після перенесення двох інсультів, майже не сплю. Часто буджу онуку і доньку і плачу.
На жаль, мої звернення в адміністрацію Президента та київську міську адміністрацію не знаходять підтримки, відсилаючи мені відписки. Добре відомо, що в Києві, Україні є безліч фондів. В одному зі своїх звернень я просив допомогти з приводу покращення житлових умов.
Богдана Костюк
На думку пані Ольги, чекати на допомогу від влади не доводиться. Шевченківська районна адміністрація Києва на звернення Лопати відповіла чесно: “Як буде вирішуватися питання надання живої площі пільговим категоріям у цьому році, невідомо. Станом на січень 2003-го року ваша черга на отримання жилої площі за номером 122”.
Надія Шерстюк Ви слухали програму “Права людини: українська реальність”. Її уклала і провела Надія Шерстюк. Мені допомагала Наталія Антоненко. На все добре, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”.
