Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. 1. Актуальні проблеми сучасної України. 2. Над поняттями “національний дух”, “національна ідея” розмірковує Владика Ігор (Ісіченко) – предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви. 3. ЕТНОГРАФІЧНИЙ НАРИС: Українські поселення у Башкортостані. 4. ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР: 17 липня виповнилося 354 роки від загибелі полковника Канівського Іллі Голоти.


Володимир Ляшко “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. 1. Актуальні проблеми сучасної України. 2. Над поняттями “національний дух”, “національна ідея” розмірковує Владика Ігор (Ісіченко) – предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви. 3. ЕТНОГРАФІЧНИЙ НАРИС: Українські поселення у Башкортостані. 4. ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР: 17 липня виповнилося 354 роки від загибелі полковника Канівського Іллі Голоти.

Київ, 18 липня 2003 року.

Володимир Ляшко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко.

Актуальні проблеми сучасної України. Свою думку про деякі з цих проблем висловлює академік Іван Дзюба.

Іван Дзюба

Відомо, що історія – рівнодіюча всіх різноспрямованих зусиль і воль безлічі різно налаштованих осіб. І результат буває несподіваний для всіх, а здебільшого, й прямо протилежний намірам діючих осіб, навіть якщо вони оголошують себе творцями історії і впевнені, що крутять горезвісне “колесо історії”, як це було з більшовиками. (В дужках: люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися на другий день, що вони не знали, що робили, і що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли робити. Це – з Маркса, Енгельса. Це те, що Гегель називав “іронією історії”.) Отож те, що сталося з Україною після здобуття омріяної незалежності (економічний, соціально-культурний реґрес, замість прогресу), – не випадкове, не унікальне явище в історії людства.

Чому так сталося? Питання надто складне. Тут можна лише послатися на деякі обставини. Одна з них – одномоментний розвал тої системи, який супроводжувався виходом на поверхню раніше маскованої і почасти стримуваної, нагромаджуваної за минулі десятиліття неґативної якості суспільства і людини (егоїзму, корумпованості, продажності, безвідповідальності, зажерливості, хамства, розперезаності (як компенсації за недавній рабський послух) і т. ін.).

Довго придушувана підприємницька ініціативність теж вибухнула в злоякісних формах. Саме ця негативна якість, а не ідеалізм дисидентів чи скромна працьовитість трудового люду, стали деформувальним вектором суспільного розвитку більшості післярадянських країн. Не випадково ж означення “новий русскій”, як і його калька – “новий українець” (хоч це останнє – лише данина анкетним формальностям), включає в себе всі можливі неґативні мітки. Відповідно, всі перейняті західні рецепти ринкових відносин не підкріплені надійною нормативною базою і не сперті на економічну, соціально-психологічну, моральну, професійну підготовленість суспільства, давали прямо протилежні бажаним результати. Відпущення цін обернулося їх монопольним накручуванням, економічна самостійність підприємств – масштабними фінансовими махінаціями директорського корпусу (від створення т.зв. “малих підприємств” до перекачування коштів за кордон), лібералізація зовнішньої торгівлі – вивезенням з України за безцінь усього цінного і втратою внутрішнього ринку, приватизація – анекдотичною “прихватизацією”, навмисним наведенням до банкрутства вигідних підприємств, з наступною продажею їх за безцінь “потрібним людям” тощо.

Одним із суб’єктивних чинників, чи не найістотніших, нашого занепаду й осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість (емоційна, культурна, світоглядна) більшої частини керівного політичного та економічного виробничого корпусу. Саме їхня “свіжість”, якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна (тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття та культури свого народу), забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енерґетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів.

Все це вплинуло й на духовний тонус суспільства. Якщо в суспільстві правда справедливість, елементарні етичні норми не є вищими цінностями, не підвладними ані грі інтересів, ані раціональним ревізіям, ані інтелектуальним маніпуляціям, то таке суспільство перебуває в глибокій духовній кризі, неґативна еманація якої пронизує всю сферу культури. Воістину трагічним є те, що українська культура й мова, як знак нації, мають утверджуватися серед обставин глибокої моральної й поведінчої деградації суспільства. Механізми суспільної підтримки їх – не сформовані, натомість серед визначної частини людства панують байдужість або й неприйняття (що нерідко переходять в агресивну ворожість), або зарозумілий цинізм.

Ми часто говоримо про духовний ґеноцид більшовицьких часів, але доводиться говорити й про той, що діється на наших очах – інакшого характеру, але з можливими, не менш драматичними, наслідками. З побуту народу “вимивається” книга (в масштабах всієї країни було експропрійовано книгарні, і тільки останнім часом їх почали відроджувати, але поки що переважно у великих містах). Руйнуються або занепадають бібліотеки, сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, й узагалі умов) для продовження освіти, значна частина ЗМІ працює на пониження морального рівня і примітивізацію смаків людності, заробляючи на масовано стимульованій нерозбірливості читача, й безсоромно паразитує, мародерствує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи кампанії компрометації української культури та українства взагалі.

Однак суспільний організм має великі резерви оновлення, і сьогодні ми можемо бачити ознаки одужання, в яких акумулюються зусилля мільйонів людей різних сфер діяльності. І однією з найбільших обставин для надій є те, що ми все-таки маємо політичні свободи і свободу слова. Хоч не тою поки що мірою, як старі західні демократії, але мірою ще недавно неймовірною. І хоч суб’єктивно це не дуже цінуємо (встигли забути, що було всього 15-20 років тому), але об’єктивно ця обставина працює на формування конструктивної перспективи суспільства. Хоча можливість ця використовується недостатньо.

Гучного всезаперечення багато, а аналітичної критики – не густо. Конкретних альтернатив – ще менше. Обіцянок за останні роки зробити народ заможним і щасливим (тільки б той народ довірився й обрав “кого слід”) ми чули багато, а от, скажімо, плану подолання найбільшого лиха, безробіття (не голослівного плану, а з ґрунтовними економічними розрахунками і статистичними викладками), щось досі не чутно. І переконливого плану розв’язання проблеми донецьких шахт. І екологічних проблем, і енергетичних і т.д. Є тільки заперечення того, що робить, або не робить, влада. Може, й справедливе заперечення, але на самому запереченні ні в яке майбутнє (навіть у дуже світле) не в’їдеш. Ми й досі боїмося сказати багато з того, що думаємо. Тоді боялися влади, тепер – рутинної громадської думки, політичних лідерів, “розмітингованого” демагогами натовпу, який може вліпити пекуче тавро не згірш за колишнє КҐБ.

То як же ми прийдемо до очищення, до істини, до простої моральності зрештою? І як можемо в такому стані духу претендувати на якусь гідну роль у світі демократичного людства?

Володимир Ляшко

Лишаємося при темі. Над поняттями “національний дух”, “національна ідея” розмірковує Владика Ігор (Ісіченко) – предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви.

Ігор Ісіченко

В параметрах язичницького мислення воно абсолютно доречне і якраз вкладається в уявлення про світ як певну таку сукупність родів зі своїм ватажком, божком цього роду. Поняття “вічного національного духу”, який присутній в історії і визначає собою кроки нації, власне, і ввійшло, разом із поетизацією поганського минулого, в культуру романтизму.

Поняття “національного духу” як чогось такого вічного, незмінного, що провадить націю через історію, ввійшло в європейську культуру часів романтизму із книгами братів Ґрімм, із “Краледворським рукописом”, “Піснями Оссіана”, із “Запорожской стариной” Срезневського – з усім тим, що потім було часто викриване як фальсифікати. Ми сьогодні можемо впасти в трагічну помилку самообману, коли ловитимемося на подібні фальсифікати. А це відбувається і зараз: ми маємо чудовий феномен “Вересової книги”, яка ганьбить цілу нашу націю. Бо в той час, як жодний серйозний історик літератури не приймає цей фальсифікат як автентичну пам’ятку, її вивчають повним ходом в усіх школах України як дійсне, реальне свідчення величі того самого національного духу наших предків.

Людина, яка живе в параметрах християнства, повинна виходити з інших понять. Вона виходить, насамперед, із розуміння первинності людської особистості над будь-якими організаційними структурами – чи державними, чи національними. Багато кому це не подобається. І, власне, розбіжність між християнським вченням і націоналістичними доктринами часто з’являється тоді, коли з’являється боротьба пріоритетів. Там, де на перший план ставиться ідея (чи то держави, чи то нації), там неодмінно доходить до нищення християнства (так, як було в нацистській Німеччині, так, як було в більшовицькій Росії). Людина перетворюється в цих параметрах на коліщатко, на ґвинтик.

Володимир Ляшко

Очевидно, існують й інші думки щодо співвідношення християнського ідеалу та національної ідеї. Ми продовжимо цю тему в наступних передачах, а зараз перейдемо до іншого.

Українські поселення у Башкортостані - тема чергового ЕТНОГРАФІЧНОГО НАРИСУ Олени Боряк.

Олена Боряк

З приєднанням Башкирії до Російської держави у XVI ст. серед переселенців були вихідці з українських земель. Але постійний рух переселенців з України почався у першій пол. XVIII ст. Рішення про заселення українців до щойно створених оборонних ліній та освоєння башкирських чорноземів було певною мірою підготовлене тою обставиною, що в інтересах поміщиків приймати російських селян-втікачів було заборонено урядом. За допомогою вільних малоросійських козаків сподівалися успішно розв’язати всі проблеми.

На той час кількість переселенців становила близько 2500 чоловік. Щоправда, чимало українців не витримували тяжких умов життя та набігів кочовиків і поверталися в рідні села.

Наступний етап розселення припав на 2-у половину ХІХ ст. Земельний голод штовхав, зокрема, мешканців Полтавської, Чернігівської, Подільської та Харківської губерній шукати нового притулку в далеких башкирських степах. Цей рух тривав також на початку ХХ ст.

Так українські поселення з’явилися переважно в центральному, південному та південно-західному районах Башкирії. За своїми природно-кліматичними умовами вони найбільше нагадували рідні місця переселенців. Тут були найсприятливіші умови для землеробства. Як свідчать джерела, на першопочатках українці намагалися створити моноетнічні поселення – гнізда. Шлюби тут були переважно “внутріземляцькі”. Як пам’ять про свою землю, зберігали назви губерній, повітів і сіл, звідки вони виселилися. Щоправда, слов’янські топоніми часом витіснялися тюркськими. На зміну назві селища “Кам’янець-подільське братство” та “Золотоношка” прийшли, відповідно, Нижній і Верхній Кульчум. Давалося взнаки дисперсне розселення етносу на великій території. Контакти з рідною землею чимраз ставали все слабкішими.

У різних сферах культури (а це і житло, і їжа, і одяг) утворювалися змішані комплекси. Володимир Ляшко

І завершує програму ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 17 липня виповнилося 354 роки від загибелі полковника Канівського Іллі Голоти. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Як і більшість тодішньої козацької старшини, Ілля (або Ілляш) Голота служив у реєстровому війську і перейшов на бік Богдана Хмельницького одразу з початком повстання проти Польщі. Гетьман призначив Голоту полковником Каневським, а навесні 1649 року на чолі десяти тисяч козаків відправив на південь Білорусі. Завданням Голоти було перешкодити литовській армії під командуванням князя Януша Радзивілла з’єднатися з очолюваним королем Яном Другим Казимиром польським військом.

На початку травня корпус Голоти перейшов у Київському Поліссі кордон Великого князівства Литовського, форсував Прип’ять і невдовзі розгромив частину армії Радзивілла, примусивши його самого відступити до міста Речиці. Упродовж наступних трьох місяців козацькі полки захопили Стародуб, Гомель, Бобруйськ, Мозир, Пінськ, Кобрин, Берестя. До козаків приєднувалися повсталі селяни, і це збільшило чисельність їхнього війська до 30 тисяч. До того ж, так зване «покозачення» білоруських селян сприяло поширенню на ті землі козацької юрисдикції та запровадженню там полкового устрою.

13 липня король наказав Радзивіллові (цитата) «вдарити в гніздо козацьке, в Київ». А 17 липня семитисячний загін Голоти неподалік міста Загалля (у теперішній Мінській області) потрапив в оточення численних литовських підрозділів під командуванням Гонсевського, Денгофа та Фалендського. У запеклому бою козаки зазнали поразки, а самого Іллю Голоту, за словами Радзивілла, «в окопі підстреленого знайдено напівживого» і одразу ж страчено. Загиблих козаків разом з їхнім полковником литовці поховали у шести курганах.

Володимир Ляшко

На цьому ми завершуємо програму МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА. Вів передачу Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Наталка Антоненко. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG