Прага, 26 липня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У Празі перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає у студії звукооператор Вашек Клоцзберг.
Сьогодні наша програма присвячена релігійній, духовній одинокості – тобто монашеству, монахам, чернецтву і ченцям. “Монос” – слово грецьке, і перекладається як “один, усамітнений”. “Монахос” – “той що живе усамітнено”, “монастир” – “самітне житло”....
Ця назва застосовується, однак, до життя не лише окремих осіб, але ще більше до товариств, які себе прирікають не безшлюбність і відречення від всіх благ світу. Ці люди підкоряються звичайно визначеному статутові і мають за мету служіння ідеалам, котрі досягаються лише самозреченням і віддаленням від світу. Ідея такого відособлення, що здійснювалося в тих чи інших формах, зустрічалася і в релігіях Сходу (брахманізм, буддизм, єврейство, в єгипетському культі Серапіса), і в грецькій філософії александрійської епохи. Але вона дістала особливе значення і досягла виключного розвитку в християнстві.
Як установа, створена з певною свідомою метою і оформлена для цього в організаційні форми, християнське чернецтво з’являється вже у 4 столітті Христової ери. У багатьох людей вже тоді й раніше виникала потреба все різкіше й різкіше відкидати основні риси цього світу, як Царства Гріха і Сатани, все рішучіше підкреслювати різницю життя “за плоттю”, і життя “за духом”, вказувати, що “наміри і думки плотські є смерть, а думки духовні – життя і мир”, і що “плотські утіхи і наміри суть ворожі Богові”. І такі люди, монахи, закликали до омертвіння плотських справ духом, про що йдеться в Євангеліях і посланнях апостолів. Євангелія дають два зразки життя і святості: один обов’язковий для всіх, другий – добровільний, що пропонується прагнучим вищої святості (що, до речі, відкидається протестантизмом).
На ранньому етапі великий вплив на чернецтво мали ідеї александрійських неоплатоніків. Гностики різко протиставили Богові – “Творцеві духів” – світ матерії, світ чуттєвої обмеженості і конечності, світ Зла. Тому гностики вважали, що душа людська має рятуватися через Бога, звільнятися від тілесності. І це відбилося на ідеях християнського аскетизму.
До сучасності, наприклад, у православ’ї, чернецтво визначило за основу ідею про світ, як царство погибелі, від якого належить повністю відректися. А католицьке чернецтво базується на тому, що світ, що лежить у злі, мусить бути підкорений для Бога працею чернецтва.
І сьогодні багато з нас відчувають необхідність хоч на мить усамітнитися, подумати над цим світом і собою... Тоді й звертаємо ми погляд на монастир і думаємо, а чи змогли б ми знайти прихисток там, як це відчувається у поезії українського автора Петра Шкраб’юка, що читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Ріка і міст. А ліхтарі – Канвою мережкою, Самотньо монастир вгорі Світився над водою.
Вже не молилися ченці, А х то там був – не знаю. Та вогник жеврів у ріці Біля тополі скраю.
Арештували в дикі дні Той монастир чинуші. Тепер вселились – чом би й ні! – Забуті Богом душі.
Чи не тому він хвилював, Тривожив, ніби привид. Йому вклонялася трава, Єднали з небом зливи.
І він світився іздаля В серпанку чарівному. Я мріяв, щоб душа моя Знайшла притулок в ньому.
Я б все розгледів з висоти – І відвертав оману, Комусь з туману засвітив, Вселивши вість незнану. Я б відкривав Господню шир, Спокутував провину.
...Душі потрібний монастир бодай на мить єдину.
Василь Зілгалов
Що таке богопосвячення? І у минулому, і нині богопосвячене життя виявляє глибинну сутність християнського покликання, є цінним даром, який підтримує і допомагає церкві. А ще й суспільству. Українська греко-католицька церква має 27 монаших спільнот. Нині вони виконують важливу молитовну і місійну діяльність.
Про роль монашества у минулому і сьогоденні мова йшла на конференції чернецтва “Преображення у Господі”, яка вперше відбувалась у Львові і була організована греко-католицькою церквою. Адже наступного року запланований Собор монашества УГКЦ.
Розповідає наша колега Галина Терещук.
Галина Терещук
Пригадую, коли у 70-х я проводила свої літні канікули у польському містечку Перемишль, і була дитиною, від якої ховали книги про греко-католицьку церкву та Андрея Шептицького, – мене неабияк дивували жінки у чернечому вбранні. Хто це? Як вони живуть? Чому відреклися від суєтного життя, від родини, можливості мати власну сім’ю, виховувати дітей? Що покликало їх у монастир? На ці запитання важко було знайти відповіді у дитячій голові. А в 90-ті, коли почала відроджуватись греко-католицька церква, усе частіше на вулицях Львова можна було зустріти і ченців, і черниць. Спочатку це були переважно старші люди, які у часи підпілля ревно берегли свою віру і церкву. Однак, в останні роки серед ченців різних згромаджень УГКЦ почали переважати молоді люди. Що вони шукають у монашестві?
Конференція чернецтва “Преображення у Господі” ставила собі за мету дослідити коріння греко-католицького чернецтва, історію виникнення та розвитку монашества в Україні. А відтак – і проаналізувати сучасний стан чернечого життя.
Про роль монашества в сучасному українському суспільстві запитую у отця Григорія Планчака, ігумена монастиря Святого Теодора-студита, що на Тернопільщині.
Григорій Планчак
Роль монашества у суспільстві є різноманітна. По-перше, монашества має бути таким свого роду каталізатором духовним. Суспільство потребує духовного очищення, духовного просвітлення. І саме в церкві найсильнішу роль таку виконує монашество. Взагалі-то, духівниці кажуть, що монах віддаляється від світу, щоб стати до нього ще ближчим (тобто віддалитися від проблем світу, щоб набути духовної сили і, повернувшись до нього, допомогти звільнитися від тих, проблем). Можна сказати, що це – основна суть монашества у нашому суспільстві. Але, звичайно, що кожне суспільство є інакше. Наше українське суспільство є своєрідне. І наше монашество, і наші інститути монаші ще дуже молоді, бо церква дістала свободу недавно. Щоб церква дістала духовну силу і монашества – їм треба певний період часу, певний досвід духовний. Вони мусять пройти певну духовну боротьбу.
Сьогодні українське суспільство дуже потребує побачити вже завершених монахів, духовно завершених, і монашества. На жаль, цього ще немає. І тому часто виходять такі непорозуміння між церквою і суспільством, і монашесвом і суспільством. Але ми надіємося, що час допоможе нам полікувати цю проблему і що монашество займе краще свою позицію. Я мушу сказати, що ми не виконуємо ще до кінця своєї ролі. Але, мабуть, і суспільство не є готове нас прийняти. Ми знаходимо ряд проблем, щоб, припустімо, у суспільстві знайти своє місце. Тільки недавно, припустімо, нам вдалося вийти на мас-медіа, на телебачення з духовною програмою, хоч це було бажання і наше, як монастиря, і багатьох вірних. Але певні сили не допускали, що це сталося: аж стільки треба було часу чекати. Значить, і суспільство помаленьку усвідомлює потребу духовності і правдивої ролі монашества у суспільстві. Бо не донедавна навіть ще існувало таке хворобливе поняття про монашества, що там ідуть в монастир тільки старі люди чи хворі, немічні, які не знайшли реалізації своєї у суспільстві, у нормальному житті, хоч знаємо, що воно зовсім не так. У монастир ідуть люди, які Богом покликані, які чують це покликання так, як, припустімо, одна людина чує покликання стати лікарем чи професором, і Бог кличе завжди монаха чи монахиню не тільки для себе, а для інших. І тому, правда, монах один період мусить провести в монастирі, закритий у своїй келії, щоб у читанні духовної літератури і в його молитві пізнати Бога. Але тоді цей Господь йому каже: “Тепер ти іди назовні”. І ця душа, цей монах – він тоді знає тільки дві речі, дві істоти – Бога і людей. Тобто він тоді себе цілковито посвячує Богові і душам. Так, як Дон Боско, припустімо (він один із святих Західної церкви), постійно мав такий девіз: “Дайте мені душі”. І це не один святий був потрібний. Тобто, що він цілий віддавався суспільному життю. І його суспільне життя виглядало в тому, що він намагався всім допомогти і відкрити їм духовну ... життя.
Галина Терещук
Отче, але, скажімо, коли тільки ГКЦ легалізувалася, то, власне, був брак як отців, так і монахів. Почали відроджуватися монастирі... Десь був монах, десь було двоє, троє. Чи пройшов той період, коли до монастиря приходили люди трошки випадкові, скажімо ті, що втікали від проблем суспільних, від роботи в селі, ті, які втікали від безгрошів’я, від того, що вони в суспільстві були абсолютно не потрібні, скажімо, відкинуті були?
Григорій Планчак
Звичайно, були такі особи, і завжди вони є. Але в монастирі духовний провід, який здійснюється настоятелем-духовником, є зобов’язаний відмежувати, хоча тут з другої сторони, і монастир як такий не має права цілковито відкинути таких людей, бо такі люди також шукають якогось духовного змісту і, можливо, свого лікування. Дуже часто таким особам треба довше жити в монастирі, але часто вони і не витримують. Але на цю категорію людей не повинні дивитися, тому що у кожному монастирі завжди є достатня кількість тих, які покликані Богом, тих, які повинні сповнити своє завдання, свою місію у цьому суспільстві.
Павло Вольвач
Живеш, невпевнений язичник, Шукаєш рим і божества, І серце тоншає, як ситчик, І цідить світло у слова.
І вже дарма спинити все це. Воно – як спалах божевіль. І трудні вірші власне серце Поб’ють, поточать звідусіль...
Василь Зілгалов
“Шукаєш рим і божества”, може, шукав щось подібне, поет і журналіст Павло Вольвач, коли зайшов до келій чернечих у Києво-Печерській Лаврі. Послухайте спочатку його розмову з ігуменом Гаврилом
Павло Вольвач
Отче Гавриїле, кілька слів. Що це таке у Вашому розумінні, що таке “монах”?
Отець Гавриїл
Монах – це самотня людина. “Монос” – один. Це людина, яка черпає світло від ангелів, а люди черпають світло від монахів. З монахів складається воїнство Христове. Кожен монах – це воїн Царя Небесного, воїн Господа нашого Ісуса Христа. Монахи – це люди, які все своє життя присвячують на служіння Богу і на служіння церкви. Це люди, котрі щодня борються зі своїми “пороками”, зі своїми “страстями”, зі своїми недоліками, котрі допомагають по можливості людям. Людина, яка була спокушена, вона може допомогти тій людині, яка зараз спокушується.
Павло Вольвач
Отче Гавриїл, а от Ви як особисто прийшли до монашества?
Отець Гавриїл
Я хотів послужити Богу. Послужити, по-перше, людям, тому що кожна людина – це образ і подоба Божа. Одружений священик, одружена людина більш турбується про те, як каже апостол Павел: “Жонатий человек беспокоится о жене...”
Павло Вольвач
Тобто “дєтішкі”, “молочішко”.
Отець Гавриїл
Так. А самотня людина турбується, як допомогти Богові.
Павло Вольвач
Отже, Ви все життя прагнули послужити Богу. Коли Ви у собі відчули оту готовність, коли Ви підійшли до того моменту, до тієї точки, коли Ви відчули, що час настав?
Отець Гавриїл
В житті кожної людини відбуваються моменти, коли людина сама відчуває це. Мого особистого життя протягом року після закінчення семінарії-академії нині покійний Митрополит Чернігівський-Ніжинський пропонував мені очолити декілька монастирів, але я ще вагався - так чи ні. Але все складалося так, що було на це благословення Боже. Я побачив, що якщо я піду іншим шляхом – я піду проти рожна. Немає нічого гіршого, коли людина іде проти волі Божої.
Павло Вольвач
Але Ви відчуваєте себе щасливою людиною?
Отець Гавриїл
Так, я відчуваю себе дуже щасливою людиною, тому що я намагаюся з Божою допомогою, з допомогою наших братів відродити найдревніший монастир, монастир, який стоїть на кордоні трьох держав (України, Росії, Білорусі), монастир, який у цьому році святкує своє 970-річчя, який був 70 років спустошений. Монастир, який ніколи не був закритий до 24-го року жодною владою. І в монастирі відбувалося чернече життя. Зараз з Божою допомогою, з благословення владики Амвросія, Антонія, я з всією братією намагаємося відродити минулу славу.
Павло Вольвач
Хоча Ви говорите, що Ви щасливий, але монашество – це ж відмова від певних мирських благ, насолод, це відмова від дуже багатьох речей звичних і, здається на перший погляд, необхідних для звичайної людини? Як Ви з цим справилися?
Отець Гавриїл
Щастя – це бути потрібним комусь. Якщо людина нікому не потрібна, це нещасна людина. Я бачу, що я є потрібний і своїй братії, і тим прихожанам, і тим паломникам, які тягнуться дізнатися, що їм робити, як їм вистояти в цьому складному світі.
Василь Зілгалов
Александрійські неоплатоніки відзначали свого часу, що від грубої тілесності, розпусти всього лише один крок до спокути і очищення. Чи зробить їх герой заземлених поетичних рядків Павла Вольвача?
Павло Вольвач
Я живий. Живі часи оці І сосок, що я цілую лярві. А на гладіаторській руці Лінії щезають папілярні.
Лиця із брунатної імли Проступають, не живі нітрошки. Там повітря висохло, як гли- няна і черства шумерська дошка.
На віки лиш смерті спільний жах. От і все. Я тонкостанній свисну. І волосся в неї на ногах Переважать мудрість клинописну.
Василь Зілгалов
І Павло Вольвач продовжує розмову з печерськими ченцями...
Павло Вольвач
Ігумена Гаврила продовжить його колега насельник Києво-Печерської Лаври архімандрит Марко.
Отче Марко, солдатами, як відомо, не народжуються, а стають. А з монахами як? Це наступає такий момент в житті людини, коли вона відчуває таку потребу у духовному зростанні?
Архімандрит Марко
Прихід монастиря – це дуже індивідуальна справа, це справа кожної людини, це вибір кожної людини. Звичайно, це дуже тернистий і дуже важкий шлях, це подвиг. Шляхи, стежинки, які ведуть до обителі, до одиночого чернечого життя, в кожного різні. Мій шлях такий, що я був одруженим священнослужителем, але, на жаль, священнослужителю дозволено бути одруженому один раз. Так я став одиноким священиком вже більше 10 років тому назад.
Павло Вольвач
Отче Марко, а яка різниця між священиком і монахом?
Архімандрит Марко
Саме слово “моно” говорить про себе. Це одинока людина. Є священики білі (одружені священики) і священики черниці. Священики, які перед тим, як прийняти священний сан, дають обітницю плотської чистоти, нестяжання і послуху священноначальнику. Так відрізняється біле духовенство від монашеського духовенства. А священики по суті майже одинакові. В більшості монахи ведуть свій послух не на приходах, а саме в обителях.
Павло Вольвач
А як Вам вдається подолувати ці спокуси світу, адже справді довкола стільки спокус?
Архімандрит Марко
Цікаве питання. Ви знаєте, немає людини без гріха. Що допомагає? Звичайно Господь і Віра в Бога. Ви думає, що монахи – це справді святі. Ми тут проходимо і послух, і своє життя, і в кожного із нас диявол спокушує. Монах – це саме та людина, яка ближче стоїть до Бога і спілкується, і більше приділяє уваги церковному життю і життю духовному. Тому сили Зла (біси) спокушують таких людей більше. Як боротися? Молитва і піст.
Павло Вольвач
Отче Марку, чи нинішній час накладає якусь специфіку на сучасне монашество? От саме зараз які нові виклики доби постають перед монахами? Як монахи відповідають на ці виклики?
Архімандрит Марко
Перш за все, всі монастирі, монастирі Єгипту, Палестини були анахоретними – монахи жили поодинці. З часом монастирі стали чинними, “общежительними”, і життя пішло зовсім іншим шляхом. Завдання монашества – це не тільки спасіння себе. Завдання монашества, в першу чергу, в нас сучасний час – це, звичайно, місіонерство, це, звичайно, проповідь Христа після того “бульдозерного” атеїзму, який прокотився такою лавиною по нашій землі, і треба людей знову приводити до Бога.
Павло Вольвач
От я це і мав на увазі. Тобто оця лавина наркоманії, проституція, безробіття.
Архімандрит Марко
Це слід того безбожного періоду. І не тільки зараз треба молитися, не тільки якось замикатися в собі, а якось показувати шлях до спасіння, бути в чомусь самому прикладом.
Павло Вольвач
Отче Марко, монахи, в силу їхньої аскези, в силу їхнього духовного щоденного зростання, напевне, можуть бачити більше, як звичні люди. Як Ви як монах дивитеся на майбуття України, яка зараз, не секрет, переживає не найкращі часи?
Архімандрит Марко
Ви знаєте, якщо ми будемо оптимістами і вірити в милість Божу до нас, якщо ми будемо з Богом, то Він нас ніколи не лишить. Тому в мене є оптимістичний настрій щодо України і щодо її “богоспасаємого” народу.
Василь Зілгалов
У цьому році минає 952 років з дня заснування однієї з найдавніших духовних святинь українського народу – Києво-Печерської Лаври, вмістилища монашества, чернецтва українського.
Впродовж 11-13 століть цей чоловічий монастир був найбільшим осередком Київської держави. Тут обдумувалися найважливіші державницькі ідеї, працювали такі мислителі й подвижники духу, як Антоній і Феодосій, Петро Могила, Єлисей Плетенецький. Вороги України-Руси вважали за перше завдати удару цьому духовному центрові українства, як це робили, руйнуючи Лавру, половці 1096 року, ростово-суздальський, вважай, московський, князь Андрій Боголюбський 1169 року, монголо-татари у 1240 році, радянське НКВД у листопаді 1941 року. А що сьогодні? Чи відродиться колись для України духовна сила Києво-Печерської лаври?
Своїми духовними багатствами Київська Русь прославилася і завдяки багатствам Києво-Печерської лаври, яка вже у рік заснування, 1051 року, мала свою бібліотеку. Тут було написано один з фундаментальних творів української історії “Повість временних літ”, а також один з найвизначніших староукраїнських літературних пам’ятників “Києво-Печерський Патерик”.
Через всю українську національну літератору яскравою “ниттю” проводиться тема спокутної прощі українців саме до Лаври Київської. У всі часи вороги України намагалися, якщо не зруйнувати, то заволодіти Києво-Печерською Лаврою і перетворити її із центру консолідації українців у центр антиукраїнства та розколу державницьких устремлінь Києва. Про це свідчать і чужі українським святиням височенні дзвіниці, що прагнуть вивершитися по-імперськи і над Лаврою, і над Софією.
Важко навіть загально перерахувати всі знаменні події та факти української історії, пов’язані з Лаврою. Чого варто лише те, що київські князі завжди радилися з лаврським чернецтвом у всіх важливих суспільно-політичних питаннях, зважаючи на його доброчесність і аскетичний, тим довірливий, патріотизм.
На початку 17 століття у Лаврі було надруковано книг староукраїнською мовою більше, аніж у всій Україні. У цей же час Києво-Печерський монастир став центром унезалежнення українського християнства, до Київського православного братства, центром якого була Лавра, записалися козаки усім Військом Запорізьким на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у 1620 році, що було фактичним об’єднанням українських політичних, військових, культурних та церковних сил.
Одним з головних архітекторів єднання українців, і греко-католиків, і православних, був митрополит Петро Могила, котрий розпочинав архімандритом Києво-Печерської лаври і заснував разом з цим Києво-Могилянську академію.
Після включення України до складу Московської держави, в другій половині 17 століття розпочався наступ на права Києво-Печерської Лаври з боку московських патріархів. 1688 року вона була вилучена з-під юрисдикції Київського митрополита. У 1720 році царський уряд заборонив друкувати книжки українською мовою, що вдарило по Києво-Печерському монастирю, як по осередкові української духовності. Царизм і Московська Патріархія неухильно русифікували монастир, як і всю Україну. Особливо нищівних ударів завдав Лаврі радянський імперський режим. Вже 1921-22 років більшість коштовностей та мистецьких цінностей Лаври було конфісковано владою більшовиків. Потім було завдано удару по святинях (особливо після націоналізації монастиря у 1936 році). У листопаді 1941 року радянськими НКВС-івцями було підірвано центральну святиню Лаври Успенський собор 11 століття.
Сьогодні ж українське чернецтво поволі відроджується, і в Києво-Печерській Лаврі це вже також чутно.
Творчий пошук самітника – він близький за духом до чернечих молитов і роздумів.
Павло Вольвач
Не пишеться. Душа пуста, Як зоране осіннє поле. В пустелі чистого листа Німує слово охололе.
І жаско так скрегоче час, І з часом тану я навзаєм. Невчасно так, але – почавсь. Почався, а часу немає.
Не пишеться. Душа пуста, Як німб нічного підворіття. І вік розп’ятого Христа Уже вроста в моє повітря.
Василь Зілгалов
Чистий лист душі, що прагне до наповнення – це, як пошук відповідей на тяжкі питання життя. Такими пошуками заповнене і чернече життя у прагненні до Бога – Володаря Абсолюту, до Богопосвячення. Мабуть, чим більше таких самітників і таких поривань душі у людей, тим більше шансів у суспільства на мир і спокій.
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Її автор та укладач Василь Зілгалов. Мені допомагав звукорежисер Вашик Клоцзберг. На все добре. До нових зустрічей в ефірі. Говорить радіо “Свобода”.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У Празі перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає у студії звукооператор Вашек Клоцзберг.
Сьогодні наша програма присвячена релігійній, духовній одинокості – тобто монашеству, монахам, чернецтву і ченцям. “Монос” – слово грецьке, і перекладається як “один, усамітнений”. “Монахос” – “той що живе усамітнено”, “монастир” – “самітне житло”....
Ця назва застосовується, однак, до життя не лише окремих осіб, але ще більше до товариств, які себе прирікають не безшлюбність і відречення від всіх благ світу. Ці люди підкоряються звичайно визначеному статутові і мають за мету служіння ідеалам, котрі досягаються лише самозреченням і віддаленням від світу. Ідея такого відособлення, що здійснювалося в тих чи інших формах, зустрічалася і в релігіях Сходу (брахманізм, буддизм, єврейство, в єгипетському культі Серапіса), і в грецькій філософії александрійської епохи. Але вона дістала особливе значення і досягла виключного розвитку в християнстві.
Як установа, створена з певною свідомою метою і оформлена для цього в організаційні форми, християнське чернецтво з’являється вже у 4 столітті Христової ери. У багатьох людей вже тоді й раніше виникала потреба все різкіше й різкіше відкидати основні риси цього світу, як Царства Гріха і Сатани, все рішучіше підкреслювати різницю життя “за плоттю”, і життя “за духом”, вказувати, що “наміри і думки плотські є смерть, а думки духовні – життя і мир”, і що “плотські утіхи і наміри суть ворожі Богові”. І такі люди, монахи, закликали до омертвіння плотських справ духом, про що йдеться в Євангеліях і посланнях апостолів. Євангелія дають два зразки життя і святості: один обов’язковий для всіх, другий – добровільний, що пропонується прагнучим вищої святості (що, до речі, відкидається протестантизмом).
На ранньому етапі великий вплив на чернецтво мали ідеї александрійських неоплатоніків. Гностики різко протиставили Богові – “Творцеві духів” – світ матерії, світ чуттєвої обмеженості і конечності, світ Зла. Тому гностики вважали, що душа людська має рятуватися через Бога, звільнятися від тілесності. І це відбилося на ідеях християнського аскетизму.
До сучасності, наприклад, у православ’ї, чернецтво визначило за основу ідею про світ, як царство погибелі, від якого належить повністю відректися. А католицьке чернецтво базується на тому, що світ, що лежить у злі, мусить бути підкорений для Бога працею чернецтва.
І сьогодні багато з нас відчувають необхідність хоч на мить усамітнитися, подумати над цим світом і собою... Тоді й звертаємо ми погляд на монастир і думаємо, а чи змогли б ми знайти прихисток там, як це відчувається у поезії українського автора Петра Шкраб’юка, що читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Ріка і міст. А ліхтарі – Канвою мережкою, Самотньо монастир вгорі Світився над водою.
Вже не молилися ченці, А х то там був – не знаю. Та вогник жеврів у ріці Біля тополі скраю.
Арештували в дикі дні Той монастир чинуші. Тепер вселились – чом би й ні! – Забуті Богом душі.
Чи не тому він хвилював, Тривожив, ніби привид. Йому вклонялася трава, Єднали з небом зливи.
І він світився іздаля В серпанку чарівному. Я мріяв, щоб душа моя Знайшла притулок в ньому.
Я б все розгледів з висоти – І відвертав оману, Комусь з туману засвітив, Вселивши вість незнану. Я б відкривав Господню шир, Спокутував провину.
...Душі потрібний монастир бодай на мить єдину.
Василь Зілгалов
Що таке богопосвячення? І у минулому, і нині богопосвячене життя виявляє глибинну сутність християнського покликання, є цінним даром, який підтримує і допомагає церкві. А ще й суспільству. Українська греко-католицька церква має 27 монаших спільнот. Нині вони виконують важливу молитовну і місійну діяльність.
Про роль монашества у минулому і сьогоденні мова йшла на конференції чернецтва “Преображення у Господі”, яка вперше відбувалась у Львові і була організована греко-католицькою церквою. Адже наступного року запланований Собор монашества УГКЦ.
Розповідає наша колега Галина Терещук.
Галина Терещук
Пригадую, коли у 70-х я проводила свої літні канікули у польському містечку Перемишль, і була дитиною, від якої ховали книги про греко-католицьку церкву та Андрея Шептицького, – мене неабияк дивували жінки у чернечому вбранні. Хто це? Як вони живуть? Чому відреклися від суєтного життя, від родини, можливості мати власну сім’ю, виховувати дітей? Що покликало їх у монастир? На ці запитання важко було знайти відповіді у дитячій голові. А в 90-ті, коли почала відроджуватись греко-католицька церква, усе частіше на вулицях Львова можна було зустріти і ченців, і черниць. Спочатку це були переважно старші люди, які у часи підпілля ревно берегли свою віру і церкву. Однак, в останні роки серед ченців різних згромаджень УГКЦ почали переважати молоді люди. Що вони шукають у монашестві?
Конференція чернецтва “Преображення у Господі” ставила собі за мету дослідити коріння греко-католицького чернецтва, історію виникнення та розвитку монашества в Україні. А відтак – і проаналізувати сучасний стан чернечого життя.
Про роль монашества в сучасному українському суспільстві запитую у отця Григорія Планчака, ігумена монастиря Святого Теодора-студита, що на Тернопільщині.
Григорій Планчак
Роль монашества у суспільстві є різноманітна. По-перше, монашества має бути таким свого роду каталізатором духовним. Суспільство потребує духовного очищення, духовного просвітлення. І саме в церкві найсильнішу роль таку виконує монашество. Взагалі-то, духівниці кажуть, що монах віддаляється від світу, щоб стати до нього ще ближчим (тобто віддалитися від проблем світу, щоб набути духовної сили і, повернувшись до нього, допомогти звільнитися від тих, проблем). Можна сказати, що це – основна суть монашества у нашому суспільстві. Але, звичайно, що кожне суспільство є інакше. Наше українське суспільство є своєрідне. І наше монашество, і наші інститути монаші ще дуже молоді, бо церква дістала свободу недавно. Щоб церква дістала духовну силу і монашества – їм треба певний період часу, певний досвід духовний. Вони мусять пройти певну духовну боротьбу.
Сьогодні українське суспільство дуже потребує побачити вже завершених монахів, духовно завершених, і монашества. На жаль, цього ще немає. І тому часто виходять такі непорозуміння між церквою і суспільством, і монашесвом і суспільством. Але ми надіємося, що час допоможе нам полікувати цю проблему і що монашество займе краще свою позицію. Я мушу сказати, що ми не виконуємо ще до кінця своєї ролі. Але, мабуть, і суспільство не є готове нас прийняти. Ми знаходимо ряд проблем, щоб, припустімо, у суспільстві знайти своє місце. Тільки недавно, припустімо, нам вдалося вийти на мас-медіа, на телебачення з духовною програмою, хоч це було бажання і наше, як монастиря, і багатьох вірних. Але певні сили не допускали, що це сталося: аж стільки треба було часу чекати. Значить, і суспільство помаленьку усвідомлює потребу духовності і правдивої ролі монашества у суспільстві. Бо не донедавна навіть ще існувало таке хворобливе поняття про монашества, що там ідуть в монастир тільки старі люди чи хворі, немічні, які не знайшли реалізації своєї у суспільстві, у нормальному житті, хоч знаємо, що воно зовсім не так. У монастир ідуть люди, які Богом покликані, які чують це покликання так, як, припустімо, одна людина чує покликання стати лікарем чи професором, і Бог кличе завжди монаха чи монахиню не тільки для себе, а для інших. І тому, правда, монах один період мусить провести в монастирі, закритий у своїй келії, щоб у читанні духовної літератури і в його молитві пізнати Бога. Але тоді цей Господь йому каже: “Тепер ти іди назовні”. І ця душа, цей монах – він тоді знає тільки дві речі, дві істоти – Бога і людей. Тобто він тоді себе цілковито посвячує Богові і душам. Так, як Дон Боско, припустімо (він один із святих Західної церкви), постійно мав такий девіз: “Дайте мені душі”. І це не один святий був потрібний. Тобто, що він цілий віддавався суспільному життю. І його суспільне життя виглядало в тому, що він намагався всім допомогти і відкрити їм духовну ... життя.
Галина Терещук
Отче, але, скажімо, коли тільки ГКЦ легалізувалася, то, власне, був брак як отців, так і монахів. Почали відроджуватися монастирі... Десь був монах, десь було двоє, троє. Чи пройшов той період, коли до монастиря приходили люди трошки випадкові, скажімо ті, що втікали від проблем суспільних, від роботи в селі, ті, які втікали від безгрошів’я, від того, що вони в суспільстві були абсолютно не потрібні, скажімо, відкинуті були?
Григорій Планчак
Звичайно, були такі особи, і завжди вони є. Але в монастирі духовний провід, який здійснюється настоятелем-духовником, є зобов’язаний відмежувати, хоча тут з другої сторони, і монастир як такий не має права цілковито відкинути таких людей, бо такі люди також шукають якогось духовного змісту і, можливо, свого лікування. Дуже часто таким особам треба довше жити в монастирі, але часто вони і не витримують. Але на цю категорію людей не повинні дивитися, тому що у кожному монастирі завжди є достатня кількість тих, які покликані Богом, тих, які повинні сповнити своє завдання, свою місію у цьому суспільстві.
Павло Вольвач
Живеш, невпевнений язичник, Шукаєш рим і божества, І серце тоншає, як ситчик, І цідить світло у слова.
І вже дарма спинити все це. Воно – як спалах божевіль. І трудні вірші власне серце Поб’ють, поточать звідусіль...
Василь Зілгалов
“Шукаєш рим і божества”, може, шукав щось подібне, поет і журналіст Павло Вольвач, коли зайшов до келій чернечих у Києво-Печерській Лаврі. Послухайте спочатку його розмову з ігуменом Гаврилом
Павло Вольвач
Отче Гавриїле, кілька слів. Що це таке у Вашому розумінні, що таке “монах”?
Отець Гавриїл
Монах – це самотня людина. “Монос” – один. Це людина, яка черпає світло від ангелів, а люди черпають світло від монахів. З монахів складається воїнство Христове. Кожен монах – це воїн Царя Небесного, воїн Господа нашого Ісуса Христа. Монахи – це люди, які все своє життя присвячують на служіння Богу і на служіння церкви. Це люди, котрі щодня борються зі своїми “пороками”, зі своїми “страстями”, зі своїми недоліками, котрі допомагають по можливості людям. Людина, яка була спокушена, вона може допомогти тій людині, яка зараз спокушується.
Павло Вольвач
Отче Гавриїл, а от Ви як особисто прийшли до монашества?
Отець Гавриїл
Я хотів послужити Богу. Послужити, по-перше, людям, тому що кожна людина – це образ і подоба Божа. Одружений священик, одружена людина більш турбується про те, як каже апостол Павел: “Жонатий человек беспокоится о жене...”
Павло Вольвач
Тобто “дєтішкі”, “молочішко”.
Отець Гавриїл
Так. А самотня людина турбується, як допомогти Богові.
Павло Вольвач
Отже, Ви все життя прагнули послужити Богу. Коли Ви у собі відчули оту готовність, коли Ви підійшли до того моменту, до тієї точки, коли Ви відчули, що час настав?
Отець Гавриїл
В житті кожної людини відбуваються моменти, коли людина сама відчуває це. Мого особистого життя протягом року після закінчення семінарії-академії нині покійний Митрополит Чернігівський-Ніжинський пропонував мені очолити декілька монастирів, але я ще вагався - так чи ні. Але все складалося так, що було на це благословення Боже. Я побачив, що якщо я піду іншим шляхом – я піду проти рожна. Немає нічого гіршого, коли людина іде проти волі Божої.
Павло Вольвач
Але Ви відчуваєте себе щасливою людиною?
Отець Гавриїл
Так, я відчуваю себе дуже щасливою людиною, тому що я намагаюся з Божою допомогою, з допомогою наших братів відродити найдревніший монастир, монастир, який стоїть на кордоні трьох держав (України, Росії, Білорусі), монастир, який у цьому році святкує своє 970-річчя, який був 70 років спустошений. Монастир, який ніколи не був закритий до 24-го року жодною владою. І в монастирі відбувалося чернече життя. Зараз з Божою допомогою, з благословення владики Амвросія, Антонія, я з всією братією намагаємося відродити минулу славу.
Павло Вольвач
Хоча Ви говорите, що Ви щасливий, але монашество – це ж відмова від певних мирських благ, насолод, це відмова від дуже багатьох речей звичних і, здається на перший погляд, необхідних для звичайної людини? Як Ви з цим справилися?
Отець Гавриїл
Щастя – це бути потрібним комусь. Якщо людина нікому не потрібна, це нещасна людина. Я бачу, що я є потрібний і своїй братії, і тим прихожанам, і тим паломникам, які тягнуться дізнатися, що їм робити, як їм вистояти в цьому складному світі.
Василь Зілгалов
Александрійські неоплатоніки відзначали свого часу, що від грубої тілесності, розпусти всього лише один крок до спокути і очищення. Чи зробить їх герой заземлених поетичних рядків Павла Вольвача?
Павло Вольвач
Я живий. Живі часи оці І сосок, що я цілую лярві. А на гладіаторській руці Лінії щезають папілярні.
Лиця із брунатної імли Проступають, не живі нітрошки. Там повітря висохло, як гли- няна і черства шумерська дошка.
На віки лиш смерті спільний жах. От і все. Я тонкостанній свисну. І волосся в неї на ногах Переважать мудрість клинописну.
Василь Зілгалов
І Павло Вольвач продовжує розмову з печерськими ченцями...
Павло Вольвач
Ігумена Гаврила продовжить його колега насельник Києво-Печерської Лаври архімандрит Марко.
Отче Марко, солдатами, як відомо, не народжуються, а стають. А з монахами як? Це наступає такий момент в житті людини, коли вона відчуває таку потребу у духовному зростанні?
Архімандрит Марко
Прихід монастиря – це дуже індивідуальна справа, це справа кожної людини, це вибір кожної людини. Звичайно, це дуже тернистий і дуже важкий шлях, це подвиг. Шляхи, стежинки, які ведуть до обителі, до одиночого чернечого життя, в кожного різні. Мій шлях такий, що я був одруженим священнослужителем, але, на жаль, священнослужителю дозволено бути одруженому один раз. Так я став одиноким священиком вже більше 10 років тому назад.
Павло Вольвач
Отче Марко, а яка різниця між священиком і монахом?
Архімандрит Марко
Саме слово “моно” говорить про себе. Це одинока людина. Є священики білі (одружені священики) і священики черниці. Священики, які перед тим, як прийняти священний сан, дають обітницю плотської чистоти, нестяжання і послуху священноначальнику. Так відрізняється біле духовенство від монашеського духовенства. А священики по суті майже одинакові. В більшості монахи ведуть свій послух не на приходах, а саме в обителях.
Павло Вольвач
А як Вам вдається подолувати ці спокуси світу, адже справді довкола стільки спокус?
Архімандрит Марко
Цікаве питання. Ви знаєте, немає людини без гріха. Що допомагає? Звичайно Господь і Віра в Бога. Ви думає, що монахи – це справді святі. Ми тут проходимо і послух, і своє життя, і в кожного із нас диявол спокушує. Монах – це саме та людина, яка ближче стоїть до Бога і спілкується, і більше приділяє уваги церковному життю і життю духовному. Тому сили Зла (біси) спокушують таких людей більше. Як боротися? Молитва і піст.
Павло Вольвач
Отче Марку, чи нинішній час накладає якусь специфіку на сучасне монашество? От саме зараз які нові виклики доби постають перед монахами? Як монахи відповідають на ці виклики?
Архімандрит Марко
Перш за все, всі монастирі, монастирі Єгипту, Палестини були анахоретними – монахи жили поодинці. З часом монастирі стали чинними, “общежительними”, і життя пішло зовсім іншим шляхом. Завдання монашества – це не тільки спасіння себе. Завдання монашества, в першу чергу, в нас сучасний час – це, звичайно, місіонерство, це, звичайно, проповідь Христа після того “бульдозерного” атеїзму, який прокотився такою лавиною по нашій землі, і треба людей знову приводити до Бога.
Павло Вольвач
От я це і мав на увазі. Тобто оця лавина наркоманії, проституція, безробіття.
Архімандрит Марко
Це слід того безбожного періоду. І не тільки зараз треба молитися, не тільки якось замикатися в собі, а якось показувати шлях до спасіння, бути в чомусь самому прикладом.
Павло Вольвач
Отче Марко, монахи, в силу їхньої аскези, в силу їхнього духовного щоденного зростання, напевне, можуть бачити більше, як звичні люди. Як Ви як монах дивитеся на майбуття України, яка зараз, не секрет, переживає не найкращі часи?
Архімандрит Марко
Ви знаєте, якщо ми будемо оптимістами і вірити в милість Божу до нас, якщо ми будемо з Богом, то Він нас ніколи не лишить. Тому в мене є оптимістичний настрій щодо України і щодо її “богоспасаємого” народу.
Василь Зілгалов
У цьому році минає 952 років з дня заснування однієї з найдавніших духовних святинь українського народу – Києво-Печерської Лаври, вмістилища монашества, чернецтва українського.
Впродовж 11-13 століть цей чоловічий монастир був найбільшим осередком Київської держави. Тут обдумувалися найважливіші державницькі ідеї, працювали такі мислителі й подвижники духу, як Антоній і Феодосій, Петро Могила, Єлисей Плетенецький. Вороги України-Руси вважали за перше завдати удару цьому духовному центрові українства, як це робили, руйнуючи Лавру, половці 1096 року, ростово-суздальський, вважай, московський, князь Андрій Боголюбський 1169 року, монголо-татари у 1240 році, радянське НКВД у листопаді 1941 року. А що сьогодні? Чи відродиться колись для України духовна сила Києво-Печерської лаври?
Своїми духовними багатствами Київська Русь прославилася і завдяки багатствам Києво-Печерської лаври, яка вже у рік заснування, 1051 року, мала свою бібліотеку. Тут було написано один з фундаментальних творів української історії “Повість временних літ”, а також один з найвизначніших староукраїнських літературних пам’ятників “Києво-Печерський Патерик”.
Через всю українську національну літератору яскравою “ниттю” проводиться тема спокутної прощі українців саме до Лаври Київської. У всі часи вороги України намагалися, якщо не зруйнувати, то заволодіти Києво-Печерською Лаврою і перетворити її із центру консолідації українців у центр антиукраїнства та розколу державницьких устремлінь Києва. Про це свідчать і чужі українським святиням височенні дзвіниці, що прагнуть вивершитися по-імперськи і над Лаврою, і над Софією.
Важко навіть загально перерахувати всі знаменні події та факти української історії, пов’язані з Лаврою. Чого варто лише те, що київські князі завжди радилися з лаврським чернецтвом у всіх важливих суспільно-політичних питаннях, зважаючи на його доброчесність і аскетичний, тим довірливий, патріотизм.
На початку 17 століття у Лаврі було надруковано книг староукраїнською мовою більше, аніж у всій Україні. У цей же час Києво-Печерський монастир став центром унезалежнення українського християнства, до Київського православного братства, центром якого була Лавра, записалися козаки усім Військом Запорізьким на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у 1620 році, що було фактичним об’єднанням українських політичних, військових, культурних та церковних сил.
Одним з головних архітекторів єднання українців, і греко-католиків, і православних, був митрополит Петро Могила, котрий розпочинав архімандритом Києво-Печерської лаври і заснував разом з цим Києво-Могилянську академію.
Після включення України до складу Московської держави, в другій половині 17 століття розпочався наступ на права Києво-Печерської Лаври з боку московських патріархів. 1688 року вона була вилучена з-під юрисдикції Київського митрополита. У 1720 році царський уряд заборонив друкувати книжки українською мовою, що вдарило по Києво-Печерському монастирю, як по осередкові української духовності. Царизм і Московська Патріархія неухильно русифікували монастир, як і всю Україну. Особливо нищівних ударів завдав Лаврі радянський імперський режим. Вже 1921-22 років більшість коштовностей та мистецьких цінностей Лаври було конфісковано владою більшовиків. Потім було завдано удару по святинях (особливо після націоналізації монастиря у 1936 році). У листопаді 1941 року радянськими НКВС-івцями було підірвано центральну святиню Лаври Успенський собор 11 століття.
Сьогодні ж українське чернецтво поволі відроджується, і в Києво-Печерській Лаврі це вже також чутно.
Творчий пошук самітника – він близький за духом до чернечих молитов і роздумів.
Павло Вольвач
Не пишеться. Душа пуста, Як зоране осіннє поле. В пустелі чистого листа Німує слово охололе.
І жаско так скрегоче час, І з часом тану я навзаєм. Невчасно так, але – почавсь. Почався, а часу немає.
Не пишеться. Душа пуста, Як німб нічного підворіття. І вік розп’ятого Христа Уже вроста в моє повітря.
Василь Зілгалов
Чистий лист душі, що прагне до наповнення – це, як пошук відповідей на тяжкі питання життя. Такими пошуками заповнене і чернече життя у прагненні до Бога – Володаря Абсолюту, до Богопосвячення. Мабуть, чим більше таких самітників і таких поривань душі у людей, тим більше шансів у суспільства на мир і спокій.
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Її автор та укладач Василь Зілгалов. Мені допомагав звукорежисер Вашик Клоцзберг. На все добре. До нових зустрічей в ефірі. Говорить радіо “Свобода”.
