Київ, 26 липня 2003 року.
Віктор Міняйло
“Сім днів демократії” – спеціальна передача на хвилях “Радіо свобода”. Перед мікрофоном у Празі Віктор Міняйло. Протягом наступних двадцяти хвилин, ми повторимо низку матеріалів, які вже звучали минулого тижня у передачі “Демократія і держава”. Залишайтеся з нами.
Насамперед, надамо слово письменнику, редактору газети “Наша віра” Євгену Сверстюку, він розповість про українську мову, про Сталіна, і про деякі уроки історії.
Євген Сверстюк
В школі мене довелося викладати-таки українську мову, хоча я хотів уникнути цієї ниви, бо відчував тут велике засмічення ідеологією насильства і лукавства. Мова рідна, а наповнена таким духом лжи, що хочеться кудись тікати. Мені згадалося, як мама любила з годинку погомоніти з жебрачкою Сянею і завжди просила її частіше заходити. А в літню пору треба було відкинути всю роботу, але Сяня була свята людина і говорила вона правдиво і з добрим серцем. А ось з сусідкою Ганкою, осудницею мама не могла говорити: “Краще мені десять відер води витягти з криниці, ніж ту мову слухати”. В школі мені, молодому вчителеві наполегливо радили перед випускними екзаменами зустрітися з вчителем мови і літератури – дуже досвідчений і авторитетний. Він справді був охочим поділитися досвідом. “Головне, - сказав він мені, - “добре підібрати речення для граматичного аналізу.” Я мав брати речення з творів товариша Сталіна.
“А Вас не турбує те, що все-таки це будуть речення з перекладу? Українською мовою він же наче не писав”.
“Знаєте, справді, мені це в голову не приходило”, - погодився він – “Але все рівно , то мова дуже проста і така ж у перекладі, як і в оригіналі.”
Звичайно, за моїм аргументом ховався інший, мову Сталіна я відчував якось відразу. Вона була підступно тиха і спокійна, мов гадюка, яка плавно повзе до цілі. Але кожен її рух – це крок до жертви. На екзамен я підібрав речення з Коцюбинського і Лесі Українки, і все обійшлося.
Пізніше в Києві я проводив психологічні дослідження в 6 школі, що нині за плечима пам’ятника княгині Ольги. Краща школа, як тоді казали. Мені радили не пропустити нагоди і відвідати урок вчителя історії, а особливо мовника Руденка. “Рідного брата генерального прокурора СССР”, – додавали впівголоса. Історик був трохи засмиканий, але говорив з вправністю виховательки, яка вміла показує дітям різні чудесні побудови з кубиків.
Тоді я був трохи сміливіший, ніж належало бути нормальному аспірантові, і поставив після уроку запитання вчителеві: “Ви згодні, що історія – це, передовсім, факти в хронологічному порядку?” “Звичайно, згоден,” – сказав учитель. “У такому разі, мову про початок другої світової війни починати треба з порушення кордонів в супроводі танків – у вересні 1939 року. А розмови про визволення єдинокровних – це не історія, а белетристика” .
В очах його був жах. Він промовив, заїкаючись: “То Ви проти визволення Західної України радянськими військами??” Добре, що на дворі був не 35-й, не 37-й, а 1955 рік. Ще в цитатах, в окремих реченнях, слова часом зачепали. Скажімо, коли з сибірських етапів поет, з обличчям Апостола, застерігав: “Не додавай знесиленим журби, Не добивай зневір’ям підупалих...”
Коли Грабовський з Сибіру стукає і стукає в одні двері, клич до життя будить дрімучі сили - то тут-таки починаєш задумуватися - яка віра в слово в того чоловіка? За слово він і в неволю потрапив, за слово карається все життя. І звідти, де сонця ніколи не видно з тайги, нагадує, що слово те має нас рятувати з духовного занепаду. Виходить, в його царстві Слово є найвищою силою. А в нашому царстві слово було то фальшивою поміткою лояльності, то “м’якою подушкою” лінивому, то приправою до чарки.
Та хіба може бути правда між людьми, які прийняли лож? Хіба не ті самі люди зараз видають сотні газет з чудернацькими назвами ніякою мовою, і рекламують ковбасу, горілку та лікаря Довженка від алкоголізму. Мене вразило обличчя народних депутатів при дебатуванні української проблеми, давно вивченої іноземцями на рівні наукових авторитетів - Голод 1932-33 років як геноцид проти українського народу. Що першими вивчили іноземці – не диво. У нас сіяли брехню – то як могла вирости правда? Правду сказали люди вільні. Але сьогодні вже упали заборони, і назбиралося стільки книг і свідчень чесних людей, які ненавчені брехати, бо все життя сіяли і сапали буряки.
Народ завжди знав, хто організував Голодомор. І саме це знання визначило результат референдуму на незалежність України 1 грудня 1991 року. І ось 14 травня на підтримку звернення Верховної Ради про визнання Голодомору як геноциду проголосувало 226 депутатів з 410. Хто ж є ті 184, що не хотіли? Люди, байдужі до народу і до його трагедії? Чи люди, отруєні брехнею і не чутливі до правди, як ті зразкові радянські вчителі, які показували приклад того, як треба, щоб бути добрим і заслуженим вчителем? Що вони отруєні гнилим словом – то факт. Але як лікувати - то наша велика соціальна і національна проблема. Віктор Міняйло
Ми переходимо до релігійної тематики. Нещодавно в осередку святого Андрія Первозванного у Савт Бавнд Бруці (Нью-Джерсі, США) відбулася зустріч українських православних та католицьких єпископів Північної Америки, якої довго очікували не лише в українській діаспорі, але і в самій Україні. Участь у цій зустрічі, яку організували митрополит Костянтин та архієпископи Всеволод і Антоній взяли 10 єпископів з Української православної церкви США, Української православної церкви Канади та української католицької церкви в США та Канаді. Продовження теми - у матеріалі Віктора Єленського.
Віктор Єленський
У прес-релізі за результатами зустрічі українських православних та католицьких єпископів Північної Америки особливо наголошувалося, що ті з владик, які не змогли прибути на зустріч, надіслали свої привітання та висловили підтримку. Тобто довгоочікуване зібрання виявилося цілком репрезентативним. У єпископату й духовенства, які опікуються українцями - православними й католиками – в Північній Америці, достатньо спільних проблем – навіть якщо не брати до уваги питань юрисдикційного характеру. Насамперед, це проблема воцерковлення нової української еміграції, яка за рівнем церковної свідомості і національного самоусвідомлення принципово відрізняється від попередніх еміграційних хвиль з України. Дуже часто храм десь у Нью Джерсі чи у Вінніпезі стає для них першою зустріччю із православ’ям. Це накладає на священство особливу відповідальність і вимагає від нього надзвичайної вправності. Як завважив один з православних священиків, що працює серед новоприбулих в Канаду українців: Кожний з нас відтепер має стати не просто пастирем, але й місіонером. Церква для емігранта має стати не тільки осередком українства і місцем спілкування із краянами, але передовсім місцем Богоспілкування. Це особливо актуально з огляду на активність політичних, громадських, культурних українських організацій, з якими Церкви повинні не лише співпрацювати, але і розмежувати зони відповідальності. Відтак стратегія співвідносин з українськими громадськими організаціями у Північній Америці та в самій Україні обговорювалися на зустрічі єпископів доволі предметно і всебічно.
Інша проблема – це культурна й мовна асиміляція нащадків українських емігрантів – процес природний і неуникненний. Православні Церкви на північноамериканському континенті вже втратили прийменники – вони Українські церкви Сполучених Штатів і Канади, а не у США чи в Канаді. Логіка розвитку процесу передбачає, що за умов відсутності підживлення з України через три-чотири генерації ці церкви перестануть бути українськими. Чи можна цьому запобігти і чи треба цьому запобігати – справжня дилема. Втім, у північноамериканському плавильному казані спільноти різних походжень виявляються здатними поєднувати політичну й етнічну лояльності, зберігати елементи пам’яті, культури й релігії.
Ці елементи виявляються напрочуд сталими і непроникними для вітрів секуляризму, який тривожить християн різних традицій. На зустрічі у Бавдн Бруці владики визнали, що всупереч богословським і догматичним розбіжностям, які розділяють Церкви, існують реальні можливості покращити міжцерковні відносини і об’єднатися перед тиском знебоженого світу. Ієрархи визнали, що всі вони нащадки тих самих духовних велетнів ранньої церковної історії України і що існує багато способів, якими вони можуть спільно засвідчувати Бога.
Віктор Міняйло
Нагадаю, що в ефірі програма “Сім днів демократії”. І тепер – трошечки політики. На черзі рубрика “Абетка демократії” і її ведучий Василь Зілгалов. Він знову говоритиме про політичну реформу.
Тут варто процитувати прощальну промову посла США в Україні Карлоса Паскуаля. “ Додавати ще один термін до президентства в Україні – це ... ігнорувати верховенство права», - наголосив американський дипломат.
Тему продовжує Василь Зілгалов.
Василь Зілгалов
«Мукачівська епопея», як її вже охрестили українські політики , налаштовує сьогодні багатьох експертів на передбачення, що своєрідна «перестрілка» судових рішень з приводу, здавалося б, такого «дріб’язкового» питання, як доля крісла мера якогось там районного центру Закарпаття, може бути серйозною репетицією виборів 2004 року. І не просто виборів президента, а більш масштабних виборів в Україні. Такі побоювання прозвучали з уст генерального секретаря Ради Європи Вальтера Швіммера. Він, зокрема, заявив у інтерв’ю українському виданню «Столічниє новості»: «Який буде сенс проводити вибори, якщо вищий законодавчий орган країни може припинити роботу вже через шість місяців, тим більше, якщо одночасно з обранням парламенту необхідно буде проводити президентські вибори?»
Питання зовсім не риторичне. Бо останнє голосування парламенту / 400 голосів за відсилку обох проектів політичної реформи до Конституційного суду/ і наступні заяви лідера блоку «Наша Україна» про «можливі нові політичні конфігурації» у Верховній Раді свідчать про реальність змін. А це може означати посилення впливу опозиційних нинішній владі сил і вирішальну роль парламенту у президентських виборах 2004 року. І якщо є наміри відвести українським судам третейську роль у наступних виборах, то їм може серйозно заважати «непокірний парламент», чи не так?
Якщо так, то чому б не спробувати цей парламент до кінця року розпустити і провести одночасно і президентські, і парламентські вибори в державі, а суди типу Сихівського (міста Львова) свою справу з коригування вибору електорату зроблять послідовно.
Ясно, що до цього ланцюга подій не вистачає юридично-правового обґрунтування третього терміну президента і роль такого аргументу може виконати вимога громадськості / всеукраїнського форуму, наприклад/ провести референдум на підтримку чинного президента і його кроків, направлених на розпуск парламенту України. Це відомі вже з уст політологів у Києві сценарії розвитку подій на осінь і на 2004 рік. Але що тут спільного з демократією?
Взаємні політичні претензії між президентом і Верховною Радою нагадують дещо риторику «Приказок» українського гумориста Степана Руданського, коли Дідові, що «ходив іще без штанів»/ це може бути Верховна Рада/ Онук, котрий уже «підріс» / ніби, як президент/ пропонує з приводу верховенства права піти комусь, лише одному, в гості / розумій: в політичне майбутнє України чи третій термін/ і цитую Руданського:
«Або я туди піду, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я туди піду».
А з приводу поїздки в «морозну дубину» за дрівцями / читай по – сьогоднішньому - у політичну відставку/ Онук Руданського пропонує:
«То я й кажу: «Хоч сидіть, А я не поїду; Хоч посиджу я за вас, А ви їдьте діду!»
А який це все: і третій термін, і достроковий розпуск, і судові сценарії ,- має стосунок до демократії, запитає пересічний українець? Йому можна відповісти словами того ж Степана Руданського - «як сиві яйця до «сірого зайця». Бо, наприклад, генеральний секретар Ради Європи, пан Вальтер Швіммер, котрий, мабуть, Руданського не читав, думає дещо простіше і вважає, що втілення у життя антидемократичних сценаріїв в Україні «продовжить» автоматично її шлях до об’єднаної Європи на 20 або й більше років.
Віктор Міняйло
Переходимо до міжнародних проблем. Минулого тижня народний депутат України, комуніст Леонід Грач сказав, а російські ЗМІ підхопили та розмножили його коментар, що Крим став форпостом для чеченських бойовиків. Грач стверджує, що чеченці приїздять на півострів, скуповують житло, проводять навчання, проповідують вагабізм і закликають до джигаду. Заяви Леоніда Грача викликали в Криму здивування і протести.
Володимир Притула
В інтерв’ю, яке вийшло в одному з останніх чисел московської газети “Ізвєстія”, народний депутат України, лідер кримських комуністів, голова Всеукраїнського руху “Нащадки Богдана Хмельницького” Леонід Грач заявив, що “чеченські бойовики перетворили півострів на свій форпост”. Вони “спокійно потрапляють до Криму – іноді офіційно, іноді в обхід прикордонних постів”, - стверджує він. За його словами, “чеченські бойовики у сакських та євпаторійських санаторіях заліковують вогнепальні рани. Чеченська присутність практично легалізована.”
Леонід Грач каже, що люди з Чечні скуповують житло у Феодосії та Бахчисараї. На плато Ай-Петрі бойовики організували свій табір. Вагабіти збираються у Форосі і Симферополі, активізуються довкола Севастополя. Продовжую цитувати. “Ісламісти колонами крокують півостровом. На центральному майдані вони розбивають наметові містечка і танцюють чеченські ритуальні танці, так само, як було на вулицях Грозного. А в мечетях звучать заклики до джигаду”.
У прес-групі кримського главку Служби Безпеки України, куди я звернувся за роз’ясненнями, заявили, що зараз жодних коментарів не буде. «Звичайно, всі факти, які повідомив Леонід Грач, перевіряються. За результатами цієї перевірки у будь-якому випадку буде якась офіційна заява і ,можливо, будуть представлені матеріали цієї перевірки”, - повідомила представниця прес-групи кримського главку СБУ.
Перший віце-спікер парламенту автономії Василь Кисельов, на відміну від представників спецслужб, більш відвертий і прямий у своєму коментарі.
Василь Кисельов
Щоб відповісти коротко – це брєдова ідея, але якщо подумаєш більш серйозно, знаючи Грача-політика, розумієш, що він не просто так пускає таку плітку. Грач робить все можливе, щоб підігрівати інтерес до нього, і він розуміє, що резонанс серйозний спричинить така заява. Він до сих пір не може вгамуватися, що він безславно програв вибори, він весь час намагається показати свій зв’язок з Росією. Якщо Грач сьогодні хоче сьогодні зробити шкоду діючій владі, то він чогось має досягнути, перш за все, він може такими заявами сприяти тому, що люди будуть побоюватися їхати в Крим на відпочинок, але ви розумієте, це боляче вдарить по бюджету.
Володимир Притула
Ганна Гальперина, керівник одного з Управлінь Міністерства курортів і туризму Криму була шокована, прочитавши заяви Леоніда Грача в російській пресі.
Ганна Гальперина
Я взагалі не знаю, ну звідки взялася така інформація? Звідки? Ні, в нас усе спокійно, просто спокійно!
Володимир Притула
Я зателефонував до Центрального військового клінічного санаторію і санаторію Бурденка в Саках, а також до євпаторійського військового санаторію, де лікують грязями, і на них натякав Леонід Грач. Там не тільки спростували твердження народного депутата, але й були обурені діями екс-спікера, назвавши їх “негідними”.
А лідер Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв каже, що не слід дивуватися заявам Леоніда Грача, які він назвав брехливими і провокаційними.
Мустафа Джемілєв
Сказати, що у висловлюваннях Леоніда Грача – неправильна інформація, напевно, не те сказати. Він навмисно бреше. Так само, як брехав усі ці роки, коли очолював Верховну Раду Криму. До речі, саме тоді в Криму була найбільша міжетнічна напруга, протистояння було критичним. Слава Богу, це тепер потрохи спадає. Можливо, він знову хоче збурити Крим. А загалом, ці його заяви навіть бридко спростовувати. Це така відверта брехня! Просто навіть не знаходиш слів!
Володимир Притула
А от сам Леонід Грач коментарів уник. Його прес-секретар Галина Мамико заявила, що вона зараз у відпустці, тож допомогти нічим не може, а співробітники Кримського Рескому Компартії у Симферополі повідомили, що Леонід Грач перебуває за межами міста.
Віктор Міняйло
За межами Чечні нині знаходиться віце-президент уряду Чеченської республіки Ічкерія, спеціальний представник президента Чечні Аслана Масхадова у Європі Ахмад Закаєв. Але він дав нам коментар.
Ахмад Закаєв
Висловлювання Грача - в дусі тієї ідеології, яку з приходом до влади необільшовиків у Кремлі, розгорнула російська преса і російське вище політичне керівництво.
Пам’ятаєте історію з Панкійським міжгір’ям, із біженцями у Грузії? Як тільки з’являється необхідність так чи інакше втрутитися у внутрішні справи іншої держави, нинішні російські політики негайно виявляють там чеченських бойовиків чи, ще гірше, «Аль Каїду». Це для нас не є новим.
Розпочата Путіним війна у Чечні з кожним днем стає все менше популярною, навіть у російському суспільстві. І незавершеність цього конфлікту може стати однією з причин поразки Путіна на наступних виборах. І тому обов’язково необхідний якийсь новий локальний конфлікт, де с таким же ентузіазмом втрутиться російський лідер і нібито наведе порядок.
Але, на мою думку, маючи конфлікт у Чечні, щоб ухвалити конкретні агресивні дії стосовно Криму чи Грузії, чи інших якихось регіонів, на сьогоднішній день Росія просто не має сил. Будемо сподіватися, що усі ці заяви, висловлювання ( щодо Криму, щодо перебування там мало не ісламських полків, які нібито вільно марширують та про табори, у яких заліковують рани чеченські бойовики ) залишатимуться лише заявами Грача, чисто популістськими заявами і що за цим не буде конкретних агресивних дій з боку Росії. Сподіваюся, що цього не станеться, у будь-якому разі, на даному етапі.
Віктор Міняйло
Ми також запитали пана Закаєва, як, на його думку, ставляться в Україні до нинішньої війни у Чечні?
Ахмад Закаєв
Думаю, тут необхідно розділити на дві частини: стосунки українського народу і ставлення офіційної влади України. Без сумніву, за всіма тими зв’язками і контактами, які маємо ми з українськими незалежними політиками і також із громадськістю, український народ співчуває і співпереживає разом із чеченцями за те, що відбувається у Чечні та морально підтримує чеченський народ у священній боротьбі за свою свободу і незалежність.
І, звичайно, кардинально від цієї позиції відрізняється позиція офіційного керівництва України. Це й зрозуміло. Ті тісні, дружні стосунки Путіна і Кучми... Сьогоднішня політика і нав’язлива ідея боротьби з міжнародним тероризмом, яка охопила уми лідерів західних, європейських, звичайно, не обійшла і керівників пострадянського простору, котрі у тій чи іншій мірі ще дуже залежні від політики і позиції Кремля. І це дається взнаки. І тому офіційне керівництво наче виступає і підтримує Путіна в його боротьбі з так званим міжнародним тероризмом у Чечні. А насправді і офіційне керівництво розуміє, і українська громадськість, і російська розуміють, що нічого спільного боротьба чеченського народу з міжнародним тероризмом не має. Але сьогодні ще не прийшов час, щоб лідери таких країн, як Україна, чи інші керівники СНД могли про це у повний голос заявити. Тому що вони самі на сьогоднішній день сильно залежні від позиції Путіна і від політики Кремля.
Віктор Міняйло
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо передачу “Сім днів демократії”. З вами був Віктор Міняйло, щиро дякуємо за увагу. Зичимо усього найкращого і доброї чутності на хвилях радіо “Свобода”.
Віктор Міняйло
“Сім днів демократії” – спеціальна передача на хвилях “Радіо свобода”. Перед мікрофоном у Празі Віктор Міняйло. Протягом наступних двадцяти хвилин, ми повторимо низку матеріалів, які вже звучали минулого тижня у передачі “Демократія і держава”. Залишайтеся з нами.
Насамперед, надамо слово письменнику, редактору газети “Наша віра” Євгену Сверстюку, він розповість про українську мову, про Сталіна, і про деякі уроки історії.
Євген Сверстюк
В школі мене довелося викладати-таки українську мову, хоча я хотів уникнути цієї ниви, бо відчував тут велике засмічення ідеологією насильства і лукавства. Мова рідна, а наповнена таким духом лжи, що хочеться кудись тікати. Мені згадалося, як мама любила з годинку погомоніти з жебрачкою Сянею і завжди просила її частіше заходити. А в літню пору треба було відкинути всю роботу, але Сяня була свята людина і говорила вона правдиво і з добрим серцем. А ось з сусідкою Ганкою, осудницею мама не могла говорити: “Краще мені десять відер води витягти з криниці, ніж ту мову слухати”. В школі мені, молодому вчителеві наполегливо радили перед випускними екзаменами зустрітися з вчителем мови і літератури – дуже досвідчений і авторитетний. Він справді був охочим поділитися досвідом. “Головне, - сказав він мені, - “добре підібрати речення для граматичного аналізу.” Я мав брати речення з творів товариша Сталіна.
“А Вас не турбує те, що все-таки це будуть речення з перекладу? Українською мовою він же наче не писав”.
“Знаєте, справді, мені це в голову не приходило”, - погодився він – “Але все рівно , то мова дуже проста і така ж у перекладі, як і в оригіналі.”
Звичайно, за моїм аргументом ховався інший, мову Сталіна я відчував якось відразу. Вона була підступно тиха і спокійна, мов гадюка, яка плавно повзе до цілі. Але кожен її рух – це крок до жертви. На екзамен я підібрав речення з Коцюбинського і Лесі Українки, і все обійшлося.
Пізніше в Києві я проводив психологічні дослідження в 6 школі, що нині за плечима пам’ятника княгині Ольги. Краща школа, як тоді казали. Мені радили не пропустити нагоди і відвідати урок вчителя історії, а особливо мовника Руденка. “Рідного брата генерального прокурора СССР”, – додавали впівголоса. Історик був трохи засмиканий, але говорив з вправністю виховательки, яка вміла показує дітям різні чудесні побудови з кубиків.
Тоді я був трохи сміливіший, ніж належало бути нормальному аспірантові, і поставив після уроку запитання вчителеві: “Ви згодні, що історія – це, передовсім, факти в хронологічному порядку?” “Звичайно, згоден,” – сказав учитель. “У такому разі, мову про початок другої світової війни починати треба з порушення кордонів в супроводі танків – у вересні 1939 року. А розмови про визволення єдинокровних – це не історія, а белетристика” .
В очах його був жах. Він промовив, заїкаючись: “То Ви проти визволення Західної України радянськими військами??” Добре, що на дворі був не 35-й, не 37-й, а 1955 рік. Ще в цитатах, в окремих реченнях, слова часом зачепали. Скажімо, коли з сибірських етапів поет, з обличчям Апостола, застерігав: “Не додавай знесиленим журби, Не добивай зневір’ям підупалих...”
Коли Грабовський з Сибіру стукає і стукає в одні двері, клич до життя будить дрімучі сили - то тут-таки починаєш задумуватися - яка віра в слово в того чоловіка? За слово він і в неволю потрапив, за слово карається все життя. І звідти, де сонця ніколи не видно з тайги, нагадує, що слово те має нас рятувати з духовного занепаду. Виходить, в його царстві Слово є найвищою силою. А в нашому царстві слово було то фальшивою поміткою лояльності, то “м’якою подушкою” лінивому, то приправою до чарки.
Та хіба може бути правда між людьми, які прийняли лож? Хіба не ті самі люди зараз видають сотні газет з чудернацькими назвами ніякою мовою, і рекламують ковбасу, горілку та лікаря Довженка від алкоголізму. Мене вразило обличчя народних депутатів при дебатуванні української проблеми, давно вивченої іноземцями на рівні наукових авторитетів - Голод 1932-33 років як геноцид проти українського народу. Що першими вивчили іноземці – не диво. У нас сіяли брехню – то як могла вирости правда? Правду сказали люди вільні. Але сьогодні вже упали заборони, і назбиралося стільки книг і свідчень чесних людей, які ненавчені брехати, бо все життя сіяли і сапали буряки.
Народ завжди знав, хто організував Голодомор. І саме це знання визначило результат референдуму на незалежність України 1 грудня 1991 року. І ось 14 травня на підтримку звернення Верховної Ради про визнання Голодомору як геноциду проголосувало 226 депутатів з 410. Хто ж є ті 184, що не хотіли? Люди, байдужі до народу і до його трагедії? Чи люди, отруєні брехнею і не чутливі до правди, як ті зразкові радянські вчителі, які показували приклад того, як треба, щоб бути добрим і заслуженим вчителем? Що вони отруєні гнилим словом – то факт. Але як лікувати - то наша велика соціальна і національна проблема. Віктор Міняйло
Ми переходимо до релігійної тематики. Нещодавно в осередку святого Андрія Первозванного у Савт Бавнд Бруці (Нью-Джерсі, США) відбулася зустріч українських православних та католицьких єпископів Північної Америки, якої довго очікували не лише в українській діаспорі, але і в самій Україні. Участь у цій зустрічі, яку організували митрополит Костянтин та архієпископи Всеволод і Антоній взяли 10 єпископів з Української православної церкви США, Української православної церкви Канади та української католицької церкви в США та Канаді. Продовження теми - у матеріалі Віктора Єленського.
Віктор Єленський
У прес-релізі за результатами зустрічі українських православних та католицьких єпископів Північної Америки особливо наголошувалося, що ті з владик, які не змогли прибути на зустріч, надіслали свої привітання та висловили підтримку. Тобто довгоочікуване зібрання виявилося цілком репрезентативним. У єпископату й духовенства, які опікуються українцями - православними й католиками – в Північній Америці, достатньо спільних проблем – навіть якщо не брати до уваги питань юрисдикційного характеру. Насамперед, це проблема воцерковлення нової української еміграції, яка за рівнем церковної свідомості і національного самоусвідомлення принципово відрізняється від попередніх еміграційних хвиль з України. Дуже часто храм десь у Нью Джерсі чи у Вінніпезі стає для них першою зустріччю із православ’ям. Це накладає на священство особливу відповідальність і вимагає від нього надзвичайної вправності. Як завважив один з православних священиків, що працює серед новоприбулих в Канаду українців: Кожний з нас відтепер має стати не просто пастирем, але й місіонером. Церква для емігранта має стати не тільки осередком українства і місцем спілкування із краянами, але передовсім місцем Богоспілкування. Це особливо актуально з огляду на активність політичних, громадських, культурних українських організацій, з якими Церкви повинні не лише співпрацювати, але і розмежувати зони відповідальності. Відтак стратегія співвідносин з українськими громадськими організаціями у Північній Америці та в самій Україні обговорювалися на зустрічі єпископів доволі предметно і всебічно.
Інша проблема – це культурна й мовна асиміляція нащадків українських емігрантів – процес природний і неуникненний. Православні Церкви на північноамериканському континенті вже втратили прийменники – вони Українські церкви Сполучених Штатів і Канади, а не у США чи в Канаді. Логіка розвитку процесу передбачає, що за умов відсутності підживлення з України через три-чотири генерації ці церкви перестануть бути українськими. Чи можна цьому запобігти і чи треба цьому запобігати – справжня дилема. Втім, у північноамериканському плавильному казані спільноти різних походжень виявляються здатними поєднувати політичну й етнічну лояльності, зберігати елементи пам’яті, культури й релігії.
Ці елементи виявляються напрочуд сталими і непроникними для вітрів секуляризму, який тривожить християн різних традицій. На зустрічі у Бавдн Бруці владики визнали, що всупереч богословським і догматичним розбіжностям, які розділяють Церкви, існують реальні можливості покращити міжцерковні відносини і об’єднатися перед тиском знебоженого світу. Ієрархи визнали, що всі вони нащадки тих самих духовних велетнів ранньої церковної історії України і що існує багато способів, якими вони можуть спільно засвідчувати Бога.
Віктор Міняйло
Нагадаю, що в ефірі програма “Сім днів демократії”. І тепер – трошечки політики. На черзі рубрика “Абетка демократії” і її ведучий Василь Зілгалов. Він знову говоритиме про політичну реформу.
Тут варто процитувати прощальну промову посла США в Україні Карлоса Паскуаля. “ Додавати ще один термін до президентства в Україні – це ... ігнорувати верховенство права», - наголосив американський дипломат.
Тему продовжує Василь Зілгалов.
Василь Зілгалов
«Мукачівська епопея», як її вже охрестили українські політики , налаштовує сьогодні багатьох експертів на передбачення, що своєрідна «перестрілка» судових рішень з приводу, здавалося б, такого «дріб’язкового» питання, як доля крісла мера якогось там районного центру Закарпаття, може бути серйозною репетицією виборів 2004 року. І не просто виборів президента, а більш масштабних виборів в Україні. Такі побоювання прозвучали з уст генерального секретаря Ради Європи Вальтера Швіммера. Він, зокрема, заявив у інтерв’ю українському виданню «Столічниє новості»: «Який буде сенс проводити вибори, якщо вищий законодавчий орган країни може припинити роботу вже через шість місяців, тим більше, якщо одночасно з обранням парламенту необхідно буде проводити президентські вибори?»
Питання зовсім не риторичне. Бо останнє голосування парламенту / 400 голосів за відсилку обох проектів політичної реформи до Конституційного суду/ і наступні заяви лідера блоку «Наша Україна» про «можливі нові політичні конфігурації» у Верховній Раді свідчать про реальність змін. А це може означати посилення впливу опозиційних нинішній владі сил і вирішальну роль парламенту у президентських виборах 2004 року. І якщо є наміри відвести українським судам третейську роль у наступних виборах, то їм може серйозно заважати «непокірний парламент», чи не так?
Якщо так, то чому б не спробувати цей парламент до кінця року розпустити і провести одночасно і президентські, і парламентські вибори в державі, а суди типу Сихівського (міста Львова) свою справу з коригування вибору електорату зроблять послідовно.
Ясно, що до цього ланцюга подій не вистачає юридично-правового обґрунтування третього терміну президента і роль такого аргументу може виконати вимога громадськості / всеукраїнського форуму, наприклад/ провести референдум на підтримку чинного президента і його кроків, направлених на розпуск парламенту України. Це відомі вже з уст політологів у Києві сценарії розвитку подій на осінь і на 2004 рік. Але що тут спільного з демократією?
Взаємні політичні претензії між президентом і Верховною Радою нагадують дещо риторику «Приказок» українського гумориста Степана Руданського, коли Дідові, що «ходив іще без штанів»/ це може бути Верховна Рада/ Онук, котрий уже «підріс» / ніби, як президент/ пропонує з приводу верховенства права піти комусь, лише одному, в гості / розумій: в політичне майбутнє України чи третій термін/ і цитую Руданського:
«Або я туди піду, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я туди піду».
А з приводу поїздки в «морозну дубину» за дрівцями / читай по – сьогоднішньому - у політичну відставку/ Онук Руданського пропонує:
«То я й кажу: «Хоч сидіть, А я не поїду; Хоч посиджу я за вас, А ви їдьте діду!»
А який це все: і третій термін, і достроковий розпуск, і судові сценарії ,- має стосунок до демократії, запитає пересічний українець? Йому можна відповісти словами того ж Степана Руданського - «як сиві яйця до «сірого зайця». Бо, наприклад, генеральний секретар Ради Європи, пан Вальтер Швіммер, котрий, мабуть, Руданського не читав, думає дещо простіше і вважає, що втілення у життя антидемократичних сценаріїв в Україні «продовжить» автоматично її шлях до об’єднаної Європи на 20 або й більше років.
Віктор Міняйло
Переходимо до міжнародних проблем. Минулого тижня народний депутат України, комуніст Леонід Грач сказав, а російські ЗМІ підхопили та розмножили його коментар, що Крим став форпостом для чеченських бойовиків. Грач стверджує, що чеченці приїздять на півострів, скуповують житло, проводять навчання, проповідують вагабізм і закликають до джигаду. Заяви Леоніда Грача викликали в Криму здивування і протести.
Володимир Притула
В інтерв’ю, яке вийшло в одному з останніх чисел московської газети “Ізвєстія”, народний депутат України, лідер кримських комуністів, голова Всеукраїнського руху “Нащадки Богдана Хмельницького” Леонід Грач заявив, що “чеченські бойовики перетворили півострів на свій форпост”. Вони “спокійно потрапляють до Криму – іноді офіційно, іноді в обхід прикордонних постів”, - стверджує він. За його словами, “чеченські бойовики у сакських та євпаторійських санаторіях заліковують вогнепальні рани. Чеченська присутність практично легалізована.”
Леонід Грач каже, що люди з Чечні скуповують житло у Феодосії та Бахчисараї. На плато Ай-Петрі бойовики організували свій табір. Вагабіти збираються у Форосі і Симферополі, активізуються довкола Севастополя. Продовжую цитувати. “Ісламісти колонами крокують півостровом. На центральному майдані вони розбивають наметові містечка і танцюють чеченські ритуальні танці, так само, як було на вулицях Грозного. А в мечетях звучать заклики до джигаду”.
У прес-групі кримського главку Служби Безпеки України, куди я звернувся за роз’ясненнями, заявили, що зараз жодних коментарів не буде. «Звичайно, всі факти, які повідомив Леонід Грач, перевіряються. За результатами цієї перевірки у будь-якому випадку буде якась офіційна заява і ,можливо, будуть представлені матеріали цієї перевірки”, - повідомила представниця прес-групи кримського главку СБУ.
Перший віце-спікер парламенту автономії Василь Кисельов, на відміну від представників спецслужб, більш відвертий і прямий у своєму коментарі.
Василь Кисельов
Щоб відповісти коротко – це брєдова ідея, але якщо подумаєш більш серйозно, знаючи Грача-політика, розумієш, що він не просто так пускає таку плітку. Грач робить все можливе, щоб підігрівати інтерес до нього, і він розуміє, що резонанс серйозний спричинить така заява. Він до сих пір не може вгамуватися, що він безславно програв вибори, він весь час намагається показати свій зв’язок з Росією. Якщо Грач сьогодні хоче сьогодні зробити шкоду діючій владі, то він чогось має досягнути, перш за все, він може такими заявами сприяти тому, що люди будуть побоюватися їхати в Крим на відпочинок, але ви розумієте, це боляче вдарить по бюджету.
Володимир Притула
Ганна Гальперина, керівник одного з Управлінь Міністерства курортів і туризму Криму була шокована, прочитавши заяви Леоніда Грача в російській пресі.
Ганна Гальперина
Я взагалі не знаю, ну звідки взялася така інформація? Звідки? Ні, в нас усе спокійно, просто спокійно!
Володимир Притула
Я зателефонував до Центрального військового клінічного санаторію і санаторію Бурденка в Саках, а також до євпаторійського військового санаторію, де лікують грязями, і на них натякав Леонід Грач. Там не тільки спростували твердження народного депутата, але й були обурені діями екс-спікера, назвавши їх “негідними”.
А лідер Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв каже, що не слід дивуватися заявам Леоніда Грача, які він назвав брехливими і провокаційними.
Мустафа Джемілєв
Сказати, що у висловлюваннях Леоніда Грача – неправильна інформація, напевно, не те сказати. Він навмисно бреше. Так само, як брехав усі ці роки, коли очолював Верховну Раду Криму. До речі, саме тоді в Криму була найбільша міжетнічна напруга, протистояння було критичним. Слава Богу, це тепер потрохи спадає. Можливо, він знову хоче збурити Крим. А загалом, ці його заяви навіть бридко спростовувати. Це така відверта брехня! Просто навіть не знаходиш слів!
Володимир Притула
А от сам Леонід Грач коментарів уник. Його прес-секретар Галина Мамико заявила, що вона зараз у відпустці, тож допомогти нічим не може, а співробітники Кримського Рескому Компартії у Симферополі повідомили, що Леонід Грач перебуває за межами міста.
Віктор Міняйло
За межами Чечні нині знаходиться віце-президент уряду Чеченської республіки Ічкерія, спеціальний представник президента Чечні Аслана Масхадова у Європі Ахмад Закаєв. Але він дав нам коментар.
Ахмад Закаєв
Висловлювання Грача - в дусі тієї ідеології, яку з приходом до влади необільшовиків у Кремлі, розгорнула російська преса і російське вище політичне керівництво.
Пам’ятаєте історію з Панкійським міжгір’ям, із біженцями у Грузії? Як тільки з’являється необхідність так чи інакше втрутитися у внутрішні справи іншої держави, нинішні російські політики негайно виявляють там чеченських бойовиків чи, ще гірше, «Аль Каїду». Це для нас не є новим.
Розпочата Путіним війна у Чечні з кожним днем стає все менше популярною, навіть у російському суспільстві. І незавершеність цього конфлікту може стати однією з причин поразки Путіна на наступних виборах. І тому обов’язково необхідний якийсь новий локальний конфлікт, де с таким же ентузіазмом втрутиться російський лідер і нібито наведе порядок.
Але, на мою думку, маючи конфлікт у Чечні, щоб ухвалити конкретні агресивні дії стосовно Криму чи Грузії, чи інших якихось регіонів, на сьогоднішній день Росія просто не має сил. Будемо сподіватися, що усі ці заяви, висловлювання ( щодо Криму, щодо перебування там мало не ісламських полків, які нібито вільно марширують та про табори, у яких заліковують рани чеченські бойовики ) залишатимуться лише заявами Грача, чисто популістськими заявами і що за цим не буде конкретних агресивних дій з боку Росії. Сподіваюся, що цього не станеться, у будь-якому разі, на даному етапі.
Віктор Міняйло
Ми також запитали пана Закаєва, як, на його думку, ставляться в Україні до нинішньої війни у Чечні?
Ахмад Закаєв
Думаю, тут необхідно розділити на дві частини: стосунки українського народу і ставлення офіційної влади України. Без сумніву, за всіма тими зв’язками і контактами, які маємо ми з українськими незалежними політиками і також із громадськістю, український народ співчуває і співпереживає разом із чеченцями за те, що відбувається у Чечні та морально підтримує чеченський народ у священній боротьбі за свою свободу і незалежність.
І, звичайно, кардинально від цієї позиції відрізняється позиція офіційного керівництва України. Це й зрозуміло. Ті тісні, дружні стосунки Путіна і Кучми... Сьогоднішня політика і нав’язлива ідея боротьби з міжнародним тероризмом, яка охопила уми лідерів західних, європейських, звичайно, не обійшла і керівників пострадянського простору, котрі у тій чи іншій мірі ще дуже залежні від політики і позиції Кремля. І це дається взнаки. І тому офіційне керівництво наче виступає і підтримує Путіна в його боротьбі з так званим міжнародним тероризмом у Чечні. А насправді і офіційне керівництво розуміє, і українська громадськість, і російська розуміють, що нічого спільного боротьба чеченського народу з міжнародним тероризмом не має. Але сьогодні ще не прийшов час, щоб лідери таких країн, як Україна, чи інші керівники СНД могли про це у повний голос заявити. Тому що вони самі на сьогоднішній день сильно залежні від позиції Путіна і від політики Кремля.
Віктор Міняйло
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо передачу “Сім днів демократії”. З вами був Віктор Міняйло, щиро дякуємо за увагу. Зичимо усього найкращого і доброї чутності на хвилях радіо “Свобода”.
