Прага, 5 серпня 2003 – Античний афоризм нагадує: «Краще людина без грошей, аніж гроші без людини». А людський досвід підказує, що гроші і час – найважчий тягар у житті і, як пишуть славетні, найбільш нещасні ті, хто не може врівноважити у своєму житті ці два поняття і особливо, коли мають грошей більше, аніж часу для їх використання... Стародавні греки знали ціну грошам і їх суспільному застосуванню. Свого часу Сократ відзначив, що не гроші породжують суспільне добро, а суспільне добро, справедливість дають людям і гроші, і всі інші блага, як у приватному житті, так і в демократії суспільства. Як змінилася роль грошей у суспільстві від часів Сократа?
Американський багатій Генрі Форд прийшов у своєму бурхливому житті з мільярдами доларів до, фактично, сократівського висновку: «Головна мета капіталу – не здобути якомога більше грошей, а досягти того, щоб гроші вели до покращення життя». І розвинуті демократії світу набули певних позитивних результатів у раціональному використанні сили грошей для суспільного блага. У країнах Заходу навчилися контролювати і обмежувати злу силу багатства. Але так чи інакше сьогодні, час від часу, спалахують в окремих демократичних країнах так звані політично-фінансові скандали. Як це мало місце із секретними фінансовими фондами християнських демократів у Німеччині, так званою справою колишнього канцлера Гельмута Коля. Внаслідок цих публічних розслідувань чимало людей опинилися у в’язницях та й політичні наслідки не забарилися.
А як же гроші впливають на політичне життя в Україні? Тим більше, що днями польський часопис «Впрост» оприлюднив 50-ку найбагатших людей країн Центральної і Східної Європи, серед яких шестеро українських багатіїв, котрі тісно пов’язані з українським політикумом. Наприклад, значні фінансові втрати такого українського багача і разом з тим голови президентської адміністрації Віктора Медведчука пов’язують із його надзвичайно активною політичною діяльністю з метою зміцнення політичних позицій у регіонах України. Про це кажуть чимало людей з опозиції. Так, наприклад, голова Української республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко переконаний, що «СДПУ(о) зараз нарощує свої сили. Робить це всіляко, як фінансово, так і кадрово з тим, щоб можливий кандидат на узгодження не міг не рахуватися з СДПУ(о). Йдуть вони на це свідомо, в них немає вибору...». А представник партії Віктора Медведчука у парламенті Геннадій Руденко вважає, що «страждає питанням нарощування тих чи інших політичних сил кожна фракція і кожна партія. У цьому нічого немає поганого. Тому, якщо один із лідерів чи людей, який має якісь важелі впливу, набирає собі симпатиків, то ми називаємо це, скажемо, політичною роботою...».
А що стосується суспільного контролю за великими капіталами, то тут в Україні також чимало проблем. Той же Анатолій Матвієнко наводить приклад: «Я , до речі, написав Азарову, коли він був ще головою податкової адміністрації, лист з проханням прокоментувати або дати відповідь мені як народному депутату, чи сплачені податки за ці всі капітали. Азаров мені відповів дипломатично, що закон не дозволяє йому це зробити, тому він не може мене про це проінформувати.» Ось такі стосунки законодавців з великими грошима. Недарма польский часопис «Впрост» у згаданій статті про найбагатших людей у нових європейських демократіях наголосив про те, хто ж насправді контролює українських багатіїв: «Олігархів пильно опікає президент Леонід Кучма”, – пише “Впрост”, – “котрий, хоч і має своїх фаворитів, але дбає, щоб між олігархами існувала рівновага”. На це можна лише згадати слова англійського політичного діяча Філіпа Честерфілда, котрий сказав, що « в кого більше грошей, у кого більше влади, той менше користується першим і більше зловживає другим». Чи врівноважаться в Україні поняття грошей і демократії – покаже найближчий час і, звичайно, вибори 2004 року.
Американський багатій Генрі Форд прийшов у своєму бурхливому житті з мільярдами доларів до, фактично, сократівського висновку: «Головна мета капіталу – не здобути якомога більше грошей, а досягти того, щоб гроші вели до покращення життя». І розвинуті демократії світу набули певних позитивних результатів у раціональному використанні сили грошей для суспільного блага. У країнах Заходу навчилися контролювати і обмежувати злу силу багатства. Але так чи інакше сьогодні, час від часу, спалахують в окремих демократичних країнах так звані політично-фінансові скандали. Як це мало місце із секретними фінансовими фондами християнських демократів у Німеччині, так званою справою колишнього канцлера Гельмута Коля. Внаслідок цих публічних розслідувань чимало людей опинилися у в’язницях та й політичні наслідки не забарилися.
А як же гроші впливають на політичне життя в Україні? Тим більше, що днями польський часопис «Впрост» оприлюднив 50-ку найбагатших людей країн Центральної і Східної Європи, серед яких шестеро українських багатіїв, котрі тісно пов’язані з українським політикумом. Наприклад, значні фінансові втрати такого українського багача і разом з тим голови президентської адміністрації Віктора Медведчука пов’язують із його надзвичайно активною політичною діяльністю з метою зміцнення політичних позицій у регіонах України. Про це кажуть чимало людей з опозиції. Так, наприклад, голова Української республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко переконаний, що «СДПУ(о) зараз нарощує свої сили. Робить це всіляко, як фінансово, так і кадрово з тим, щоб можливий кандидат на узгодження не міг не рахуватися з СДПУ(о). Йдуть вони на це свідомо, в них немає вибору...». А представник партії Віктора Медведчука у парламенті Геннадій Руденко вважає, що «страждає питанням нарощування тих чи інших політичних сил кожна фракція і кожна партія. У цьому нічого немає поганого. Тому, якщо один із лідерів чи людей, який має якісь важелі впливу, набирає собі симпатиків, то ми називаємо це, скажемо, політичною роботою...».
А що стосується суспільного контролю за великими капіталами, то тут в Україні також чимало проблем. Той же Анатолій Матвієнко наводить приклад: «Я , до речі, написав Азарову, коли він був ще головою податкової адміністрації, лист з проханням прокоментувати або дати відповідь мені як народному депутату, чи сплачені податки за ці всі капітали. Азаров мені відповів дипломатично, що закон не дозволяє йому це зробити, тому він не може мене про це проінформувати.» Ось такі стосунки законодавців з великими грошима. Недарма польский часопис «Впрост» у згаданій статті про найбагатших людей у нових європейських демократіях наголосив про те, хто ж насправді контролює українських багатіїв: «Олігархів пильно опікає президент Леонід Кучма”, – пише “Впрост”, – “котрий, хоч і має своїх фаворитів, але дбає, щоб між олігархами існувала рівновага”. На це можна лише згадати слова англійського політичного діяча Філіпа Честерфілда, котрий сказав, що « в кого більше грошей, у кого більше влади, той менше користується першим і більше зловживає другим». Чи врівноважаться в Україні поняття грошей і демократії – покаже найближчий час і, звичайно, вибори 2004 року.
