Київ, 8 серпня 2003 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі, до вашої уваги – радіожурнал “Сюжети”.
Автор і ведуча – я, Надія Степула. звукорежисер – Артем Мостовий Вітаємо вас!
У час, коли з небес осипаються зоряні дощі, під якими солодко наливаються плодами сади, - у такий літній час зростає потяг людей до мандрівок. Із року в рік, із віку в вік – мандрівники, здається, ніколи не втомляться долати відстані – заради нових сюжетів у своєму житті, нових вражень і пізнання багатоликого світу. Тим щасливцям, які можуть собі дозволити розкіш подорожувати, перше, що згодилося б - то подорожня література. Путівники. Означення маршрутів. Трохи інформації про місце майбутньої подорожі – ось основний зміст такої літератури, іноді не менш цікавої, ніж справжній роман.
А вже потім, повернувшись до рідного дому, де і стіни помагають, можна перегортати свої враження. Що залишається після мандрівок? Чи змінюють подорожі людину? Такі запитання поставив собі британський історик, автор кількатомної Історії Візантії, венецієзнавець Лорд Норвич. Щойно у Великобританії вийшла його нова книга “Едем міст: Венеція та її відвідувачі в 19-ім столітті”.
Про них розповідає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Ті, кому пощастило відвідати Венецію, назавжди залишаються в полоні цього міста, якому італійці давно присвоїли неповторну характеристику – Ля сереніссіма, спокійна. І стоїть Венеція, одна серед води, спокійна. Упродовж століть вона не здається ані перед невтом-ним наступом безжалісного моря, ні перед не менш невтомним натовпом безжалісних туристів. Місто на морі, сама ідея ніби суперечить природі, але не зважаючи на те, вже понад 600 років вона захоплює душі і поневолює серця, ця неповторна, спокійна, таємнича прекрасна Венеція.
Мабуть єдиний, кого Венеція не змогла поневолити, це був Наполеон. Але це можна зрозуміти, оскільки професією цього корсиканця було завойовувати інших, а не бути завойованим. І ось прибув він до Венеції, зненавидів її відразу і 1797-го року зруйнував Спокійну дожську республіку.
Інший полководець, тим разом слів а не армій, англійський поет Лорд Байрон палко кинувся в обійми Венеції. Це місто настільки збуджувало поета, що він міг стати конкурентом Казанови. Йому подобалася тиша венеціанських каналів та веселість ґондольєрів. Але найбільше йому імпонувала легка поведінка венеціанок. «Графині, дружини шевців, декотрі шляхетні, інші середні, ще інші низького походження, але всі --повії» писав Байрон про венеціанське жіноцтво. Прогуляв англійський Лорд багато часу у Венеції.
Інший британець, мистецтвознавець та критик Джон Раскін назвав Венецію раєм. На відміну від Байрона, Раскін не гуляв з графинями та служницями, він закохався у венеціанську ґотику. Його рисунки видатних палаців стали натхненням для майбутніх поколінь англійських дипломатів та науковців, які створили фонд «Венеція в небезпеці» для збереження неповторних пам’яток міста на воді. До речі, Лорд Норвич, автор цієї книги протягом 30-ти років очолював цей фонд.
У Венеції, на відміну від інших міст, можна почути повну тишу. Там не почуєте скреготу автомобілів, ритму кінських копит на вулицях, навіть пташки там не дуже співають. Ця необхідна тиша пригодилася композиторові Річарду Ваґнеру. Саму тут, у Венеції він написав оперу «Трістан та Ізольда». Також у Венеції, в базиліці Фрарі, Ваґнер побачив картину Тіціана «Успіння Богородиці». Кажуть, що ймовірно саме ця картина надихнула його написати ще одну оперу, «Нюрнберзькі мейстерзенгери».
Але мабуть ніхто не захопився Венецією так, як сам автор книги, «Рай міст» Лорд Норвич. Він є одним із найвідоміших науковців істориків, йоли йдеться про Венецію та Візантію. Норвич написав не лише історію Венеції, а й історію Візантії та низку інших книг. Для нього Венеція була любов’ю з першого погляду. Місто, яке за свій наріжний камінь взяло візантійську славу та красу, яке дало нам Тіціана, Веронезе та Тінторетто, в якому століттями то гуляли, то насолоджувалися мистецтвом, в якому вигадали містерію Карнавалів - таке місто можна лише кохати.
Надія Степула
Вертаючи з далеких мандрівок, багато подорожніх привозять не тільки враження та сувеніри на згадку про чужі краї. Письменники везуть і списані новими творами блокноти. Видані у збірках, ці твори стають враженнями багатьох – тобто, читачів, про яких Франсіс де Круассе сказав колись: “Читання це подорож тих, хто не може поїхати потягом”.
Зібрав та впорядкував такі твори, писані українськими поетами 19-20-го століть і присвячені Італії, відомий літературознавець, поет, перекладач, професор Українського вільного Університету у Мюнхені Ігор Качуровський. У книзі “Італія в українській поезії”, виданій у Львові, презентовані твори Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, Ліни Костенко та інших поетів, які відтворили в українському слові культуру Італії - країни, в якій подорожні часто шукають слідів Бога…
Укладена Ігорем Качуровським книга – це свого роду літературний путівник, проілюстрований графікою львівського митця Сергія Іванова, путівник, де можна віднайти пейзажі міст і пейзажі душ.
Від самого початку книга заповідалася рідкістю, бо є такою єдиною, виданою в Україні. Окрім того, наклад її – тисяча примірників – цифра промовиста…
А пояснити причини доволі сумного стану української книжкової справи нам допоможе інший сюжет. Підготував його мій колишній колега Сергій Набока, на жаль, уже покійний. Серед матеріалів, які він не встиг оприлюднити – і цей, що звучить уже з Потойбіччя:
Матеріал Сергія Набоки
Колись, року так 72-го неймовірно далека і абсолютно фантастична незалежність України уявлялася мрійникам, ще й, зокрема, оповита розквітом всілякого творчого елементу. Розквіту не сталося, при чому не спостерігається той розквіт практично ніде. Вільна самостійна незалежна і демократична Україна спромоглася лише обрати двох президентів, якими не дуже-то і попишаєшся. А от з усім іншим – проблема. З мовою, культурою, з наукою і технікою з економікою та політикою, не кажучи вже про демократію чи Нобелівські премії. Проблема, у тому числі, і з книговиданням. Це ж курям насміх – ухвалили недолугий закон, та ще й у свинячий голос! Із письменниками проблеми, і з читачами. Чому з читачами? Якщо упродовж десятиріччя - не будемо про попередні 350 - принаджувати в Україну російськомовну продукцію і брати під ноги власну, то й читача матимемо відповідного, і проблематичного. А з письменниками – з письменниками ще складніше. Письменник має бути письменником “пар”екселянс” - писати книжки, отримувати гонорари від видавництва і знову писати книжки. Читач має купувати ці книжки, у такий спосіб утримуючи письменника на належному рівні побутового комфорту та творчої наснаги.
Що ж бачимо в нинішній Україні? Аж двох професійних письменників. Один з них Загребельний, який, здається, основну масу гонорарів отримує від російських перекладів, та ще Андруховича і Оксану Забужко, яких можна вважати кожного за половину професійного письменника, бо обоє все ж живуть не на гонорари, а на прибутки від побічної діяльности. Варто додати, що вони, як, втім, і Шкляр, ще кілька відомих у вузьких колах авторів, добре підживлюються за рахунок перекладів на чеську, польську, німецьку, англійську тощо. То й що? Найуспішніші в Україні - це Курков, і ще кілька суто російськомовних авторів, які видавали, видають і видаватимуть свої тексти у Москві, попри те, що видавничі пільги там вже припинилися. Справу зроблено – завойовано читача, засновано великий та середній бізнес, де і малому є чим прогодувати і себе, і авторів. А на що розраховувати українському видавцеві та авторові?
Надія Степула
Такий от сюжет, дорогі слухачі, від Сергія Набоки. Життя триває. В ньому є досить місця для добрих починів і поступу. Для того, щоб змінювати стан справ на ліпше, зокрема, і в царині культури. Кінематограф, який існує ще з кінця позаминулого століття, вносить свою лепту до мистецького розвою.
Невдовзі стануть відомими підсумки тижневого фестивалю продюсерського кіно в Криму. Такий статус конкурс набув саме цього року, до того подібні акції відбувалися під назвою “Тиждень українського і російського кіно”. Головний приз фестивалю – підтримка Міністерства культури і мистецтв України та Міністерства культури Російської Федерації для спільного українсько-російського проекту. Окрім цих міністерств, організаторами фестивалю виступили виконком ялтинської міськради та ЗАТ “Ялтинська кіностудія”. До речі, за тиждень до проведення фестивалю “Ялтинська кіностудія” повністю перейшла у власність російських приватних компаній – останні 25 відсотків акцій студії купило російське підприємство “Поліком-Вест”.
Сьогодні в Ялті знімаються в основному російські фільми, хоч зацікавленість кримськими ландшафтами як декораціями притаманна й іншим зарубіжним продюсерам, зокрема, тут уже створено одну стрічку ізраїльськими кіномитцями та два фільми – американськими.
Тим часом Україною мандрувало бельгійське кіно. Показ фільмів у Києві, Одесі та Харкові розкривав актуальність новітніх пошуків бельгійських кіномитців. Продовжує моя колега Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Цьогорічний показ бельгійських кінострічок у Києві, Одесі і Харкові мав специфічний філософський присмак. Герої сучасного кіно Бельгії - так звані люди з вулиці, розкривали перед камерою свої мрії і сподівання, шукали сенс свого життя і свого місця під цим небом, на цій землі. На тлі повсякденних клопотів і праці.
Про особливість сучасного кінематографу Бельгії говорить посол цієї держави – Жан-Клеманс Дюбюссон.
Жан-Клеманс Дюбюссон
У Бельгії змагаються між собою валлонська – франкомовна і фламандська культури, але у єдиному кінематографічному просторі вони настільки тісно взаємозв’язані, що немає сенсу розділяти їх за етнічною ознакою. Фільми, представлені у Києві, підтверджують ідею про мирне співіснування валлонського і фламандського кіномистецтв. А герої фільмів – це звичайні люди, які діляться з глядачами своїми проблемами, мріями і сподіваннями.
Богдана Костюк
Національна, громадська, етична, соціальна ідентифікація особистості залишається у центрі уваги бельгійських кіномитців, об’єднуючи найкращі традиції європейського документального та ігрового кіно, стверджує пан Дюбюссон.
Надія Степула
Помітною акцією в столиці України став Європейський фестиваль німого кіно, що відбувся під патронатом амбасади Королівства Бельгії, при підтримці Гете-Інституту та культурних центрів інших країн. Демонструвалися стрічки 10-х-20-х років минулого століття, відзняті кіностудіями Франції, Італії, Швеції, Австрії та України. Це була справжня мандрівка – мандрівка в недалекі, але віддалені часи, мандрівка у світ іронії, пластики, пантоміми, у світ естетичних концепцій столітньої давності. І від цієї мандрівки, як і від будь-якої іншої, теж віяло вітрами вічності.
Дорогі слухачі, в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ви матимете змогу почути про деяких мандрівних поетів світу. Так називають тих, хто проживав своє життя переважно у подорожах, шукаючи істину, даруючи її іншим людям, тих, хто сам про себе сказав вустами одного з них – поета і філософа Григорія Сковороди, що “світ його ловив і не впіймав”.
А на сьогодні радіожурнал “Сюжети” відзвучав, його підготували для вас я – автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Артем Мостовий.
Дякуємо, що ви були з нами.
Зичимо вам незабутніх мандрівок і вчасних повернень! До нових зустрічей на хвилях радіо Свобода!
Надія Степула
Дорогі слухачі, до вашої уваги – радіожурнал “Сюжети”.
Автор і ведуча – я, Надія Степула. звукорежисер – Артем Мостовий Вітаємо вас!
У час, коли з небес осипаються зоряні дощі, під якими солодко наливаються плодами сади, - у такий літній час зростає потяг людей до мандрівок. Із року в рік, із віку в вік – мандрівники, здається, ніколи не втомляться долати відстані – заради нових сюжетів у своєму житті, нових вражень і пізнання багатоликого світу. Тим щасливцям, які можуть собі дозволити розкіш подорожувати, перше, що згодилося б - то подорожня література. Путівники. Означення маршрутів. Трохи інформації про місце майбутньої подорожі – ось основний зміст такої літератури, іноді не менш цікавої, ніж справжній роман.
А вже потім, повернувшись до рідного дому, де і стіни помагають, можна перегортати свої враження. Що залишається після мандрівок? Чи змінюють подорожі людину? Такі запитання поставив собі британський історик, автор кількатомної Історії Візантії, венецієзнавець Лорд Норвич. Щойно у Великобританії вийшла його нова книга “Едем міст: Венеція та її відвідувачі в 19-ім столітті”.
Про них розповідає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
Ті, кому пощастило відвідати Венецію, назавжди залишаються в полоні цього міста, якому італійці давно присвоїли неповторну характеристику – Ля сереніссіма, спокійна. І стоїть Венеція, одна серед води, спокійна. Упродовж століть вона не здається ані перед невтом-ним наступом безжалісного моря, ні перед не менш невтомним натовпом безжалісних туристів. Місто на морі, сама ідея ніби суперечить природі, але не зважаючи на те, вже понад 600 років вона захоплює душі і поневолює серця, ця неповторна, спокійна, таємнича прекрасна Венеція.
Мабуть єдиний, кого Венеція не змогла поневолити, це був Наполеон. Але це можна зрозуміти, оскільки професією цього корсиканця було завойовувати інших, а не бути завойованим. І ось прибув він до Венеції, зненавидів її відразу і 1797-го року зруйнував Спокійну дожську республіку.
Інший полководець, тим разом слів а не армій, англійський поет Лорд Байрон палко кинувся в обійми Венеції. Це місто настільки збуджувало поета, що він міг стати конкурентом Казанови. Йому подобалася тиша венеціанських каналів та веселість ґондольєрів. Але найбільше йому імпонувала легка поведінка венеціанок. «Графині, дружини шевців, декотрі шляхетні, інші середні, ще інші низького походження, але всі --повії» писав Байрон про венеціанське жіноцтво. Прогуляв англійський Лорд багато часу у Венеції.
Інший британець, мистецтвознавець та критик Джон Раскін назвав Венецію раєм. На відміну від Байрона, Раскін не гуляв з графинями та служницями, він закохався у венеціанську ґотику. Його рисунки видатних палаців стали натхненням для майбутніх поколінь англійських дипломатів та науковців, які створили фонд «Венеція в небезпеці» для збереження неповторних пам’яток міста на воді. До речі, Лорд Норвич, автор цієї книги протягом 30-ти років очолював цей фонд.
У Венеції, на відміну від інших міст, можна почути повну тишу. Там не почуєте скреготу автомобілів, ритму кінських копит на вулицях, навіть пташки там не дуже співають. Ця необхідна тиша пригодилася композиторові Річарду Ваґнеру. Саму тут, у Венеції він написав оперу «Трістан та Ізольда». Також у Венеції, в базиліці Фрарі, Ваґнер побачив картину Тіціана «Успіння Богородиці». Кажуть, що ймовірно саме ця картина надихнула його написати ще одну оперу, «Нюрнберзькі мейстерзенгери».
Але мабуть ніхто не захопився Венецією так, як сам автор книги, «Рай міст» Лорд Норвич. Він є одним із найвідоміших науковців істориків, йоли йдеться про Венецію та Візантію. Норвич написав не лише історію Венеції, а й історію Візантії та низку інших книг. Для нього Венеція була любов’ю з першого погляду. Місто, яке за свій наріжний камінь взяло візантійську славу та красу, яке дало нам Тіціана, Веронезе та Тінторетто, в якому століттями то гуляли, то насолоджувалися мистецтвом, в якому вигадали містерію Карнавалів - таке місто можна лише кохати.
Надія Степула
Вертаючи з далеких мандрівок, багато подорожніх привозять не тільки враження та сувеніри на згадку про чужі краї. Письменники везуть і списані новими творами блокноти. Видані у збірках, ці твори стають враженнями багатьох – тобто, читачів, про яких Франсіс де Круассе сказав колись: “Читання це подорож тих, хто не може поїхати потягом”.
Зібрав та впорядкував такі твори, писані українськими поетами 19-20-го століть і присвячені Італії, відомий літературознавець, поет, перекладач, професор Українського вільного Університету у Мюнхені Ігор Качуровський. У книзі “Італія в українській поезії”, виданій у Львові, презентовані твори Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, Ліни Костенко та інших поетів, які відтворили в українському слові культуру Італії - країни, в якій подорожні часто шукають слідів Бога…
Укладена Ігорем Качуровським книга – це свого роду літературний путівник, проілюстрований графікою львівського митця Сергія Іванова, путівник, де можна віднайти пейзажі міст і пейзажі душ.
Від самого початку книга заповідалася рідкістю, бо є такою єдиною, виданою в Україні. Окрім того, наклад її – тисяча примірників – цифра промовиста…
А пояснити причини доволі сумного стану української книжкової справи нам допоможе інший сюжет. Підготував його мій колишній колега Сергій Набока, на жаль, уже покійний. Серед матеріалів, які він не встиг оприлюднити – і цей, що звучить уже з Потойбіччя:
Матеріал Сергія Набоки
Колись, року так 72-го неймовірно далека і абсолютно фантастична незалежність України уявлялася мрійникам, ще й, зокрема, оповита розквітом всілякого творчого елементу. Розквіту не сталося, при чому не спостерігається той розквіт практично ніде. Вільна самостійна незалежна і демократична Україна спромоглася лише обрати двох президентів, якими не дуже-то і попишаєшся. А от з усім іншим – проблема. З мовою, культурою, з наукою і технікою з економікою та політикою, не кажучи вже про демократію чи Нобелівські премії. Проблема, у тому числі, і з книговиданням. Це ж курям насміх – ухвалили недолугий закон, та ще й у свинячий голос! Із письменниками проблеми, і з читачами. Чому з читачами? Якщо упродовж десятиріччя - не будемо про попередні 350 - принаджувати в Україну російськомовну продукцію і брати під ноги власну, то й читача матимемо відповідного, і проблематичного. А з письменниками – з письменниками ще складніше. Письменник має бути письменником “пар”екселянс” - писати книжки, отримувати гонорари від видавництва і знову писати книжки. Читач має купувати ці книжки, у такий спосіб утримуючи письменника на належному рівні побутового комфорту та творчої наснаги.
Що ж бачимо в нинішній Україні? Аж двох професійних письменників. Один з них Загребельний, який, здається, основну масу гонорарів отримує від російських перекладів, та ще Андруховича і Оксану Забужко, яких можна вважати кожного за половину професійного письменника, бо обоє все ж живуть не на гонорари, а на прибутки від побічної діяльности. Варто додати, що вони, як, втім, і Шкляр, ще кілька відомих у вузьких колах авторів, добре підживлюються за рахунок перекладів на чеську, польську, німецьку, англійську тощо. То й що? Найуспішніші в Україні - це Курков, і ще кілька суто російськомовних авторів, які видавали, видають і видаватимуть свої тексти у Москві, попри те, що видавничі пільги там вже припинилися. Справу зроблено – завойовано читача, засновано великий та середній бізнес, де і малому є чим прогодувати і себе, і авторів. А на що розраховувати українському видавцеві та авторові?
Надія Степула
Такий от сюжет, дорогі слухачі, від Сергія Набоки. Життя триває. В ньому є досить місця для добрих починів і поступу. Для того, щоб змінювати стан справ на ліпше, зокрема, і в царині культури. Кінематограф, який існує ще з кінця позаминулого століття, вносить свою лепту до мистецького розвою.
Невдовзі стануть відомими підсумки тижневого фестивалю продюсерського кіно в Криму. Такий статус конкурс набув саме цього року, до того подібні акції відбувалися під назвою “Тиждень українського і російського кіно”. Головний приз фестивалю – підтримка Міністерства культури і мистецтв України та Міністерства культури Російської Федерації для спільного українсько-російського проекту. Окрім цих міністерств, організаторами фестивалю виступили виконком ялтинської міськради та ЗАТ “Ялтинська кіностудія”. До речі, за тиждень до проведення фестивалю “Ялтинська кіностудія” повністю перейшла у власність російських приватних компаній – останні 25 відсотків акцій студії купило російське підприємство “Поліком-Вест”.
Сьогодні в Ялті знімаються в основному російські фільми, хоч зацікавленість кримськими ландшафтами як декораціями притаманна й іншим зарубіжним продюсерам, зокрема, тут уже створено одну стрічку ізраїльськими кіномитцями та два фільми – американськими.
Тим часом Україною мандрувало бельгійське кіно. Показ фільмів у Києві, Одесі та Харкові розкривав актуальність новітніх пошуків бельгійських кіномитців. Продовжує моя колега Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Цьогорічний показ бельгійських кінострічок у Києві, Одесі і Харкові мав специфічний філософський присмак. Герої сучасного кіно Бельгії - так звані люди з вулиці, розкривали перед камерою свої мрії і сподівання, шукали сенс свого життя і свого місця під цим небом, на цій землі. На тлі повсякденних клопотів і праці.
Про особливість сучасного кінематографу Бельгії говорить посол цієї держави – Жан-Клеманс Дюбюссон.
Жан-Клеманс Дюбюссон
У Бельгії змагаються між собою валлонська – франкомовна і фламандська культури, але у єдиному кінематографічному просторі вони настільки тісно взаємозв’язані, що немає сенсу розділяти їх за етнічною ознакою. Фільми, представлені у Києві, підтверджують ідею про мирне співіснування валлонського і фламандського кіномистецтв. А герої фільмів – це звичайні люди, які діляться з глядачами своїми проблемами, мріями і сподіваннями.
Богдана Костюк
Національна, громадська, етична, соціальна ідентифікація особистості залишається у центрі уваги бельгійських кіномитців, об’єднуючи найкращі традиції європейського документального та ігрового кіно, стверджує пан Дюбюссон.
Надія Степула
Помітною акцією в столиці України став Європейський фестиваль німого кіно, що відбувся під патронатом амбасади Королівства Бельгії, при підтримці Гете-Інституту та культурних центрів інших країн. Демонструвалися стрічки 10-х-20-х років минулого століття, відзняті кіностудіями Франції, Італії, Швеції, Австрії та України. Це була справжня мандрівка – мандрівка в недалекі, але віддалені часи, мандрівка у світ іронії, пластики, пантоміми, у світ естетичних концепцій столітньої давності. І від цієї мандрівки, як і від будь-якої іншої, теж віяло вітрами вічності.
Дорогі слухачі, в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ви матимете змогу почути про деяких мандрівних поетів світу. Так називають тих, хто проживав своє життя переважно у подорожах, шукаючи істину, даруючи її іншим людям, тих, хто сам про себе сказав вустами одного з них – поета і філософа Григорія Сковороди, що “світ його ловив і не впіймав”.
А на сьогодні радіожурнал “Сюжети” відзвучав, його підготували для вас я – автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Артем Мостовий.
Дякуємо, що ви були з нами.
Зичимо вам незабутніх мандрівок і вчасних повернень! До нових зустрічей на хвилях радіо Свобода!
