Київ, 14 серпня 2003 року.
Андрій Охрімович
Мова йде про туман, що не має початку ні краю, Про замріяний самообман, де і я, нерожденний, згораю, Про дітей і тварин, що невинні у нашому горі, Про ліхтар маяка і вітрило в далекому морі. Про найближчих людей, що давно вже далеко, не з нами, Про скелети ідей і про сонце понад табунами. І про цятки зірок, що зоріють – зіниця в зіницю, І про те, що рокує пророк, про надії тремтячу синицю. Хто пройде крізь вогонь, хто не пройде крізь пелени сірі, Хто в бездонні погонь переродиться в лютій зневірі. Мова про боротьбу, про немислиме вариво болю, Про бажання означити долю співмірну з собою. Вибач, Боже, сліпим, без’язиким, глухим, безголосим! Ми вже маємо все. Ми вже маємо все, чого просим.
Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
За операторським пультом – Артем Мостовий, гості програми – поет Ігор Маленький та поет, лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк. Ессе – Віктор Недоступ. Модерує Ганна Стеців. Автор – Андрій Охрімович.
Нинішню програму ми присвячуємо співаній та писаній поезії Івана Козаченка. Народився він десятого вересня шістдесят першого року в місті Калуші Івано-Франківської області. Закінчив Київський держуніверситет в 1983-у році. Вчителював в інтернаті для важких підлітків у місті Березань Київської області. Згодом трудився для Телепрескорпорації “Республіка”. Був одним з творців фестивалю “Червона рута” та учасником різношерстих фестивалів бардівської пісні. Помер десятого червня дев’яносто дев’ятого року.
Решта вияснимо далі. Зокрема, через балачку з близькими Козаченкові поетами Ігорем Маленьким та Василем Герасим’юком. Ну а почнемо з камертонного ессе поета, журналіста і музиканта Віктора Недоступа.
Віктор Недоступ
Наприкінці 90-х точилося багато недолугих дискусій стосовно української пісні та й усього вкраїнського назагал. Чи міг існувати тоді такий вишуканий жанр як авторська пісня. Чи можна було після нудних років колгоспної самодіяльності відчувати світ лірично? Перша “Червона Рута” мала наївний присмак війни та весни – натовпи не задуреної попсою та футболом молоді, паталогічна гущина провокаторів та постійна вулична полеміка з відставниками-НКВД, за спиною яких тупуваті амбали аматорськи грали випадкових перехожих. Чернівці на той час були під особливим пресом радянської системи. Флюїди страху...
Спів Козаченка на першій “Руті” без особливого пафосу засвідчив потужного і дуже органічного лірика. При особистому знайомстві з Іваном кожен мусив визнати – в грудях цього чоловіка б’ється справжнє серце.
Імпровізовані концерти на схилах Дніпра, спонтанні виступи у студентських гуртожитках... Навряд чи це робилося задля вигоди засвітитись, що, у свою чергу, передбачало лагідні усмішки на спілчанських паркетах.
У дев’яносто четвертому вийшов касетний альбом, у якому органічно поєднались елементи рокової стилістики, романтичний симфонізм, та притаманна Іванові ангелологія.
Меседж поета та музиканта не потребує галасу. Тим більше – розкрутки. Птахові, що пролітає небом, не потрібна чиясь увага. Камінь, скільки б не тримали його за пазухою, так чи інакше ляже на землю. Не знаю, чи потребує Іван нашої уваги, знаю єдине - ми потребуємо його поезії. Суєтні шуми не лікують душу. Про душу дбають мелодія, гармонія, ритм.
Ганна Стеців
Людей пишучих – багато, тоді, як на справжніх поетів не вистачає пальців одної руки. За життя ми їх не помічаємо, після смерті – у серці відчуваємо пустку. Лишається пам’ять, спогади друзів та спроба сяк-так зафіксувати щось на скрижалях рідної культури.
Тему видовжують поети Василь Герасим’юк та Ігор Маленький. Балачка точиться на розі Прорізної та Пушкінської. Якраз у тій частині Києва, де по нині блукають привиди Євгена Плужника, Григора Тютюнника, інших діячів української культури, не кажучи вже про шелест лапок тих гебівських тарганів, які їх завжди супроводжували.
Василь Герасим’юк
Я думаю, що в кожному жанрі повинні бути якісь свої успіхи, але за останні 15 років я не можу назвати буквально жодної пісні. Тобто ллється на нас цей безконечний потік – це вже поза маразмом.
Десь на початку 90-х, коли авторська пісня виходила на сцену, почувши таку незвичну, інтелігентну мелодію Івана Козаченка, виникало відчуття, що його ніжний, беззахисний голос ось-ось обірветься – хотілося почути більш чоловічий, більш мужній голос. Проте, коли його не стало, ця беззахисність особливо якось сприймається.
В Іванових піснях такі незвичні, такі ошатні, такі пронизливі слова і мелодія. Вони одночасно мали взаємно лідируюче значення.
Андрій Охрімович
Теплоголосі горла строф Залиті оловом полуди. Вмирає сонце за Дністром.
Як щур кидається на груди Безжальна і скажена тьма. Моя душа холоднолиста Застигла стовбуром німа
І місяць, наче ніж садиста, Ввігнався між лопатки хмар І тиху кров на землю точить.
На скронях жилочки тріпочуть Бліді, мов шепоти примар.
Ігор Маленький
Отут таке щасливе поєднання. А стосовно того беззахисного голосу, то це взагалі якесь дивовижне відчуття.
“Ти голубом притулишся до скла Зимового притлумленого ранку. - Як поживаєш, дівчинко мала? - Живу, Іванку.”
Коли, прочитавши книжку Тетяни Крижанівської (його дружини), я знайшов такі слова, то мені раптом здалося, що в цьому новому столітті не було пронизливіших рядків. Вони відразу залишилися у мене в пам’яті (і завжди залишаються), з’єднані з Івановими піснями.
Я не хотів би розривати цей жанр - нехай залишиться такий же підхід, як москалі ставляться до Висоцького: його називають поетом - Іван також залишається поетом. Він міг би навернути багатьох молодих слухачів до української поезії. І сьогодні я хотів би, щоб його пісні частіше звучали, і ми їх не забували.
Іван Козаченко – це як альтернатива, як урок нашій естраді. Хочеться, щоб цей урок був засвоєний, і засвоєний саме на початку цього століття.
Андрій Охрімович
Наш маленький прихисток надії, Наше серце горде і сліпе. Наші сили втомлені без дії Поглинає безвість ЛТП.
І ніщо нікого не врятує, Сам веди себе на повідку. Сам собі усміхнена статуя. Сам живи і смерть прийми в кутку.
Я тебе ще хочу захистити... Сміх, зневага, гріх і каяття. Кажанів рухомі сталактити, Епатажних днів хмільне виття.
Боже, дай нам сили не здуріти. Першу скрипку грає чортівня. Вареними більмами прозріти В юшці закипаючій – бридня!
Хай регочуть виродки веселі, Кожен зневажає нас і б’є В нашій незахищеній оселі. Господи, ти бачиш, що ми є!
Андрій Охрімович
Повертаючись до Висоцького: Висоцький лягав на ментальність російського народу, а Іван, мені здається, лягав на ментальність українського. Ця паралель може бути правомірна.
Ігор Маленький
Івана з дня знайомства на початку 80-х я завжди сприймав як чудового, тонкого, дуже сприйнятливого до світу поета, як надзвичайно світлу людину. Душі таких людей лишаються в ноосфері планети і нікуди не діваються, продовжують струменити своє світло і заспокоювати решту людства перед цим безміром холодного космосу.
Зараз підготовлений диск Івана його друзями зі всіма його піснями. Книжка Козаченка “Обітована”, котра була видана незадовго до його смерті, також повертається до читача через видавництво “Факт”, через “Книжник”, де в рубриці “Книжки з балкону” будуть міститися статті про Івана, про Тетяну Крижанівську.
Мені здається, що вже на 5 році, коли не стало Івана, і вийшла його книжка, слід згадати про те, що все це було недаремно.
Все покоління в особі Івана Козаченка втратило якесь своє тонке, болюче, беззахисне осердя. Зі смертю Івана все це покоління трошки змінилося – стало іншим.
Андрій Охрімович
Знаю всі твої печалі, Сніг в проваллі за плечима. Тьма лягає під очима. В синіх плесах коні чалі.
Ти шукаєш губ вустами. Лиже в тяжі олениця Гостру сіль, тверді кристали, Юний місяць блідолиций.
Ані слова не потрібно. Мов ріка - вмираєм срібно. Як душа – холодним тілом. Як багаття – димом білим.
Бідні люди і звірята, І собаки, і мисливці. Кому будем докоряти? Всі – обранці, всі – щасливі.
Є певна знаковість в тому, що в Росії з’явився такий Висоцький, а в Україні дуже багато людей говорять, що немає такого Висоцького, немає мужнього голосу, а от мені здається, що така паралель є дуже актуальною.
Василь Герасим’юк
Як на мене, то в Україні не міг з’явитися Висоцький, так само, як в Україні свого часу не міг з’явитися Пушкін, а з’явився Шевченко, з’явився не Мальденштам, а з’явився Антонич. І ось тому в Україні з’явився не Висоцький, а Козаченко. Різна ментальність. Мені здається, що пісні Івана виражають те українське, що було наприкінці 20 століття в нашому буті.
Андрій Охрімович
Ментальність різна, а от по силі?
Василь Герасим’юк
По силі? Я скажу, що у Івана сила не менша, ніж у Висоцького.
Ігор Маленький
Іван брав участь у цих перших “Червоних Рутах”, які, дійсно, були таким національним всплеском, а не те, що сьогодні: вони через кому зі всіма іншими конкурсами. Так от, на конкурсах він займав ні перші, ні другі місця – просто був дипломантом.
Проте, коли ми зараз подивимося на все те з відстані часу ще й пригадаємо Андрія Миколайчука, то скажемо, що те все також потрібне, але воно, як каліф на годину. Багато з тих переможців теж вже в історії естради, якщо потрібна інвентаризація цього маразму. Але коли ми послухаємо співану поезію Івана Козаченка кінця 80-х – початку 90-х, то зрозумілим стає, що вона і сьогодні актуальна, тому що завжди актуальне - інтенсивне переживання. Звичайно, всі ці стьобові речі (“Піду втоплюся у річці глибокій...”) потрібні були для молоді, для стрибків у довжину та висоту.
Андрій Охрімович
З серйозної, щімкої, високої ноти сьогодні в Україні не рекомендується брати.
Василь Герасим’юк
Мені здається, що все це – туфта, тому що поезія завжди повинна бути на високих та щемких нотах – без цього вона просто не поезія. Те, що є інше: белетристика як прозова, так і поетична, чи вся “тусовочна” співанина – це зовсім інше, але поезія як і писана, так і читана, так і співана завжди була і буде. І все.
Ганна Стеців
На цьому все. Нинішній випуск “Альтернативи” готували поети Василь Герасим’юк та Ігор Маленький. Тема – творчість українського поета, барда Івана Козаченка. Вела програму Ганна Стеців. Над звуком ворожив Артем Мостовий. Автор - Андрій Охрімович. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить радіо “Свобода”.
Андрій Охрімович
Мова йде про туман, що не має початку ні краю, Про замріяний самообман, де і я, нерожденний, згораю, Про дітей і тварин, що невинні у нашому горі, Про ліхтар маяка і вітрило в далекому морі. Про найближчих людей, що давно вже далеко, не з нами, Про скелети ідей і про сонце понад табунами. І про цятки зірок, що зоріють – зіниця в зіницю, І про те, що рокує пророк, про надії тремтячу синицю. Хто пройде крізь вогонь, хто не пройде крізь пелени сірі, Хто в бездонні погонь переродиться в лютій зневірі. Мова про боротьбу, про немислиме вариво болю, Про бажання означити долю співмірну з собою. Вибач, Боже, сліпим, без’язиким, глухим, безголосим! Ми вже маємо все. Ми вже маємо все, чого просим.
Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
За операторським пультом – Артем Мостовий, гості програми – поет Ігор Маленький та поет, лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк. Ессе – Віктор Недоступ. Модерує Ганна Стеців. Автор – Андрій Охрімович.
Нинішню програму ми присвячуємо співаній та писаній поезії Івана Козаченка. Народився він десятого вересня шістдесят першого року в місті Калуші Івано-Франківської області. Закінчив Київський держуніверситет в 1983-у році. Вчителював в інтернаті для важких підлітків у місті Березань Київської області. Згодом трудився для Телепрескорпорації “Республіка”. Був одним з творців фестивалю “Червона рута” та учасником різношерстих фестивалів бардівської пісні. Помер десятого червня дев’яносто дев’ятого року.
Решта вияснимо далі. Зокрема, через балачку з близькими Козаченкові поетами Ігорем Маленьким та Василем Герасим’юком. Ну а почнемо з камертонного ессе поета, журналіста і музиканта Віктора Недоступа.
Віктор Недоступ
Наприкінці 90-х точилося багато недолугих дискусій стосовно української пісні та й усього вкраїнського назагал. Чи міг існувати тоді такий вишуканий жанр як авторська пісня. Чи можна було після нудних років колгоспної самодіяльності відчувати світ лірично? Перша “Червона Рута” мала наївний присмак війни та весни – натовпи не задуреної попсою та футболом молоді, паталогічна гущина провокаторів та постійна вулична полеміка з відставниками-НКВД, за спиною яких тупуваті амбали аматорськи грали випадкових перехожих. Чернівці на той час були під особливим пресом радянської системи. Флюїди страху...
Спів Козаченка на першій “Руті” без особливого пафосу засвідчив потужного і дуже органічного лірика. При особистому знайомстві з Іваном кожен мусив визнати – в грудях цього чоловіка б’ється справжнє серце.
Імпровізовані концерти на схилах Дніпра, спонтанні виступи у студентських гуртожитках... Навряд чи це робилося задля вигоди засвітитись, що, у свою чергу, передбачало лагідні усмішки на спілчанських паркетах.
У дев’яносто четвертому вийшов касетний альбом, у якому органічно поєднались елементи рокової стилістики, романтичний симфонізм, та притаманна Іванові ангелологія.
Меседж поета та музиканта не потребує галасу. Тим більше – розкрутки. Птахові, що пролітає небом, не потрібна чиясь увага. Камінь, скільки б не тримали його за пазухою, так чи інакше ляже на землю. Не знаю, чи потребує Іван нашої уваги, знаю єдине - ми потребуємо його поезії. Суєтні шуми не лікують душу. Про душу дбають мелодія, гармонія, ритм.
Ганна Стеців
Людей пишучих – багато, тоді, як на справжніх поетів не вистачає пальців одної руки. За життя ми їх не помічаємо, після смерті – у серці відчуваємо пустку. Лишається пам’ять, спогади друзів та спроба сяк-так зафіксувати щось на скрижалях рідної культури.
Тему видовжують поети Василь Герасим’юк та Ігор Маленький. Балачка точиться на розі Прорізної та Пушкінської. Якраз у тій частині Києва, де по нині блукають привиди Євгена Плужника, Григора Тютюнника, інших діячів української культури, не кажучи вже про шелест лапок тих гебівських тарганів, які їх завжди супроводжували.
Василь Герасим’юк
Я думаю, що в кожному жанрі повинні бути якісь свої успіхи, але за останні 15 років я не можу назвати буквально жодної пісні. Тобто ллється на нас цей безконечний потік – це вже поза маразмом.
Десь на початку 90-х, коли авторська пісня виходила на сцену, почувши таку незвичну, інтелігентну мелодію Івана Козаченка, виникало відчуття, що його ніжний, беззахисний голос ось-ось обірветься – хотілося почути більш чоловічий, більш мужній голос. Проте, коли його не стало, ця беззахисність особливо якось сприймається.
В Іванових піснях такі незвичні, такі ошатні, такі пронизливі слова і мелодія. Вони одночасно мали взаємно лідируюче значення.
Андрій Охрімович
Теплоголосі горла строф Залиті оловом полуди. Вмирає сонце за Дністром.
Як щур кидається на груди Безжальна і скажена тьма. Моя душа холоднолиста Застигла стовбуром німа
І місяць, наче ніж садиста, Ввігнався між лопатки хмар І тиху кров на землю точить.
На скронях жилочки тріпочуть Бліді, мов шепоти примар.
Ігор Маленький
Отут таке щасливе поєднання. А стосовно того беззахисного голосу, то це взагалі якесь дивовижне відчуття.
“Ти голубом притулишся до скла Зимового притлумленого ранку. - Як поживаєш, дівчинко мала? - Живу, Іванку.”
Коли, прочитавши книжку Тетяни Крижанівської (його дружини), я знайшов такі слова, то мені раптом здалося, що в цьому новому столітті не було пронизливіших рядків. Вони відразу залишилися у мене в пам’яті (і завжди залишаються), з’єднані з Івановими піснями.
Я не хотів би розривати цей жанр - нехай залишиться такий же підхід, як москалі ставляться до Висоцького: його називають поетом - Іван також залишається поетом. Він міг би навернути багатьох молодих слухачів до української поезії. І сьогодні я хотів би, щоб його пісні частіше звучали, і ми їх не забували.
Іван Козаченко – це як альтернатива, як урок нашій естраді. Хочеться, щоб цей урок був засвоєний, і засвоєний саме на початку цього століття.
Андрій Охрімович
Наш маленький прихисток надії, Наше серце горде і сліпе. Наші сили втомлені без дії Поглинає безвість ЛТП.
І ніщо нікого не врятує, Сам веди себе на повідку. Сам собі усміхнена статуя. Сам живи і смерть прийми в кутку.
Я тебе ще хочу захистити... Сміх, зневага, гріх і каяття. Кажанів рухомі сталактити, Епатажних днів хмільне виття.
Боже, дай нам сили не здуріти. Першу скрипку грає чортівня. Вареними більмами прозріти В юшці закипаючій – бридня!
Хай регочуть виродки веселі, Кожен зневажає нас і б’є В нашій незахищеній оселі. Господи, ти бачиш, що ми є!
Андрій Охрімович
Повертаючись до Висоцького: Висоцький лягав на ментальність російського народу, а Іван, мені здається, лягав на ментальність українського. Ця паралель може бути правомірна.
Ігор Маленький
Івана з дня знайомства на початку 80-х я завжди сприймав як чудового, тонкого, дуже сприйнятливого до світу поета, як надзвичайно світлу людину. Душі таких людей лишаються в ноосфері планети і нікуди не діваються, продовжують струменити своє світло і заспокоювати решту людства перед цим безміром холодного космосу.
Зараз підготовлений диск Івана його друзями зі всіма його піснями. Книжка Козаченка “Обітована”, котра була видана незадовго до його смерті, також повертається до читача через видавництво “Факт”, через “Книжник”, де в рубриці “Книжки з балкону” будуть міститися статті про Івана, про Тетяну Крижанівську.
Мені здається, що вже на 5 році, коли не стало Івана, і вийшла його книжка, слід згадати про те, що все це було недаремно.
Все покоління в особі Івана Козаченка втратило якесь своє тонке, болюче, беззахисне осердя. Зі смертю Івана все це покоління трошки змінилося – стало іншим.
Андрій Охрімович
Знаю всі твої печалі, Сніг в проваллі за плечима. Тьма лягає під очима. В синіх плесах коні чалі.
Ти шукаєш губ вустами. Лиже в тяжі олениця Гостру сіль, тверді кристали, Юний місяць блідолиций.
Ані слова не потрібно. Мов ріка - вмираєм срібно. Як душа – холодним тілом. Як багаття – димом білим.
Бідні люди і звірята, І собаки, і мисливці. Кому будем докоряти? Всі – обранці, всі – щасливі.
Є певна знаковість в тому, що в Росії з’явився такий Висоцький, а в Україні дуже багато людей говорять, що немає такого Висоцького, немає мужнього голосу, а от мені здається, що така паралель є дуже актуальною.
Василь Герасим’юк
Як на мене, то в Україні не міг з’явитися Висоцький, так само, як в Україні свого часу не міг з’явитися Пушкін, а з’явився Шевченко, з’явився не Мальденштам, а з’явився Антонич. І ось тому в Україні з’явився не Висоцький, а Козаченко. Різна ментальність. Мені здається, що пісні Івана виражають те українське, що було наприкінці 20 століття в нашому буті.
Андрій Охрімович
Ментальність різна, а от по силі?
Василь Герасим’юк
По силі? Я скажу, що у Івана сила не менша, ніж у Висоцького.
Ігор Маленький
Іван брав участь у цих перших “Червоних Рутах”, які, дійсно, були таким національним всплеском, а не те, що сьогодні: вони через кому зі всіма іншими конкурсами. Так от, на конкурсах він займав ні перші, ні другі місця – просто був дипломантом.
Проте, коли ми зараз подивимося на все те з відстані часу ще й пригадаємо Андрія Миколайчука, то скажемо, що те все також потрібне, але воно, як каліф на годину. Багато з тих переможців теж вже в історії естради, якщо потрібна інвентаризація цього маразму. Але коли ми послухаємо співану поезію Івана Козаченка кінця 80-х – початку 90-х, то зрозумілим стає, що вона і сьогодні актуальна, тому що завжди актуальне - інтенсивне переживання. Звичайно, всі ці стьобові речі (“Піду втоплюся у річці глибокій...”) потрібні були для молоді, для стрибків у довжину та висоту.
Андрій Охрімович
З серйозної, щімкої, високої ноти сьогодні в Україні не рекомендується брати.
Василь Герасим’юк
Мені здається, що все це – туфта, тому що поезія завжди повинна бути на високих та щемких нотах – без цього вона просто не поезія. Те, що є інше: белетристика як прозова, так і поетична, чи вся “тусовочна” співанина – це зовсім інше, але поезія як і писана, так і читана, так і співана завжди була і буде. І все.
Ганна Стеців
На цьому все. Нинішній випуск “Альтернативи” готували поети Василь Герасим’юк та Ігор Маленький. Тема – творчість українського поета, барда Івана Козаченка. Вела програму Ганна Стеців. Над звуком ворожив Артем Мостовий. Автор - Андрій Охрімович. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить радіо “Свобода”.
