Київ, 13 серпня 2003 року.
Олекса Починок
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА».
Перед мікрофоном Олекса Починок. Від екологічних проблем до витоків української оперної музики – такими є обшири тематики нашої програми.
Місяць тому ми розповідали про початок проекту “Соборна Україна-2003”. Цей похід південними регіонами України, здійснений групою науковців та політиків, фінішував у столиці. Своїми враженнями учасники “Соборної України-2003” поділилися з нашою кореспонденткою Богданою КОСТЮК:
Богдана Костюк
За словами керівника наукових програм Інституту відкритої політики Максима Стріхи, учасники походу автомобілями, на велосипедах і під вітрилами подолали близько чотирьох тисяч кілометрів вздовж південного кордону України. Під час проходження маршруту, члени експедиції відвідали заповідні природні та історичні об’єкти, зустрілися з місцевим населенням . За результатами цих розмов визначена низка проблем, які виноситимуться на розгляд Верховної Ради України. Голова партії “Собор” Анатолій Матвієнко вивчав ситуацію у Криму та екологічні проблеми українського півдня:
Анатолій Матвієнко
Ситуацію в Криму можна змінювати не гаслами, закликами та обіцянками, а якістю життя. З точки зору достатку, безпеки, освіти, якості послуг. І це має бути краще, ніж деінде, бо на материнській землі того етносу, який заселяє Крим. Але таку справу може зробити тільки українська влада, бо лиш українська влада розуміє, що таке Крим. Спекуляції, які сьогодні ведуться в Криму і підігріваються,- болюча рана, на яку сиплеться сіль. Це робиться не в ім’я росіян, які там живуть, і тим більше, не в ім‘я інтересів України. Крим тримають у напрузі свідомо для того, щоб, маючи там напругу, шантажувати нинішній режим і нинішнього президента. Якщо ми цього не зрозуміємо, то нічого доброго з Криму мати не зможемо, крім болючої рани. Якщо ми це зрозуміємо, тоді, очевидно, буде зовсім інша ситуація. Друге: екологічна ситуація. Чорне море є в жахливому стані. Руйнація Чорного моря в екваторії України є безперспективною, оскільки це заморозить всі капітали, як у рекреаційну зону. Тому проблема Чорного моря має бути проблемою державною. Берег нищиться сьогодні злодіями, влада місцева, особливо в Одесі, потурає такому злодіянню, нищаться паркові зони.
Богдана Костюк
Анатолій Матвієнко має намір винести названі проблеми, а також питання, пов’язані з українською мовою та освітою, на наступну парламентську сесію:
Анатолій Матвієнко
То тема, яку ми будемо вивчати, будемо вносити конкретні пропозиції. Проблема парків, проблема заповідних територій, проблема серйозної політики держави відповідно до їхнього збереження, проблема економіки – сьогодні держава на цю золоту ниву не звертає серйозної уваги, і тому вона не дає належної віддачі. Питань дуже багато і вони дуже цікаві, це тема нашої подальшої роботи, в т. ч. й депутатської групи УРП “Собор” у парламенті.
Богдана Костюк
Учасники експедиції відвідали дунайський біосферний заповідник, і стверджують, що на цій унікальній території вже розпочалося будівництво нового судноплавного каналу. Це може нанести непоправну шкоду заповіднику, - каже народний депутат України , академік Костянтин Ситник:
Костянтин Ситник
Більше такого шматка землі, як оцей наш дунайський біосферний ніде немає. Це єдина в світі, єдина на планеті саме така територія, де птахи, яких більш ніде Ви не зустрінете, там багато тваринного світу, який треба зберегти навіть не для України, а для всієї планети, всього людства, це турбота ЮНЕСКО про культуру, а якщо хочете, і побут, і охорону природи, про саму природу. Цей цинізм, який я спостерігаю з боку влади, коли, скажімо, в президентському указі, в преамбулі говориться про величезну стурбованість охороною природи, величезною цінністю цих об’єктів природи, а в постановчій частині – треба, все таки, провести канал і діяти так, як треба тим людям, які хочуть мати від цього якийсь прибуток, якісь доходи.
Богдана Костюк
Ще однією важливою складовою експедиції стала підтримка української духовності на Півдні держави, у першу чергу- у Криму. Учасники експедиції зустрілися з українськими громадами автономії і передали кримським україномовним школам набори навчальної та художньої літератури. Книжки безкоштовно надали Спілка письменників України, Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка та інші організації. Таким чином, на думку учасників, цьогорічний похід “Соборна Україна” – це не тільки науково-пізнавальна експедиція, а і захід, який об’єднав патріотичні сили держави. З Києва для радіо «Свобода» Богдана Костюк.
Олекса Починок
Від екології і політики – до музики і знов-таки, політики. Феномен Дмитра Бортнянського, одного з перших авторів українських опер – тема нарису Лесі ОЛІЙНИК
Леся Олійник
Оперне мистецтво України нині мало б відзначити дату, яка спонукає замислитися над деякими усталеними позиціями в історії розвитку української музики. 225 років тому в тодішній столиці оперного співу – Венеції – вперше прозвучала опера Дмитра Бортнянського “Алкід”. На той час це вже був другий оперний твір 27-річного геніального українця. Від радянських часів побутує офіційна версія, що українська опера починається із “Запорожця за Дунаєм” Гулака-Артемовського абож із “Різдвяної опери” Миколи Лисенка. Насправді ж першим українським автором твору оперного жанру є Максим Березовський. Його “Демофонт” прозвучав за 100 років до “Різдвяної ночі” Лисенка. Кілька років згодом, після “Демофонта”, з’являються одна за одною “Креонт”, “Алкід” та “Квінт-фабії” Дмитра Бортнянського, а пізніше ще три його опери. Лібрето до “Алкіда” написав лібретист номер один П’єтро Метастазіо – знаменитий автор літературних текстів до 27-ми опер, музику на які поклали Гендель, Перголезі, Моцарт, Гайдн, Ґлюк Березовський. До Дмитра Бортнянського Алкід уже став героєм музики Монте Верді, Люлі, Генделя й інших, менш відомих композиторів. За традиціями тодішніх європейських музично-сценічних творів, оперні зразки Березовського та Бортнянського побудовані на основі міфологічних сюжетів. Д.Бортнянський, який був європейськиосвіченою людиною, безумовно, добре знав грецьку міфологію. Для своєї другої опери, серед сотень міфічних героїв, він обрав Алкіда. Чому саме Алкіда? Спробую зробити певне припущення. За однією з версій батька історії Геродота, Алкід пов‘язаний із легендою про походження українського народу. Нагадаю, що за давньогрецьким міфом, Алкід, що означає “сильний чоловік” – це той же знаменитий Геракл або Геркулес, вірніше, Алкід – це перше ім’я, дане при народженні знаменитого героя, який за легендою, став чоловіком доньки Борисфена або Дніпра – Єхидни. За тою ж легендою, Гераклова чи, за іншим ім’ям, Алкідова дружина народила першого праукраїнця – Скіфа, котрий, згідно з версією того ж Геродота, з’явився на світ у степах України, поблизу сучасного Запоріжжя. Можливо, у такий спосіб Бортнянський, який перебував далеко від батьківщини, хотів підкреслити свій український родовід. Звичайно, це тільки припущення, але припущення, пов’язане з національним корінням Бортнянського, який на усі радянські часи був зарахований до реєстру російських композиторів. Чи не тому саме початок української опери тогочасне офіційне мистецтвознавство затримало на ціле століття? Врешті, це питання історії. Сьогодні ж увесь світ має можливість насолоджуватися спадщиною Бортнянського, серед якої справжнім шедевром європейської музики є його опера “Алкід”. Леся Олійник для радіо “Свобода”, Київ.
Олекса Починок
Драматична доля українських некрополів на українській же землі – тема нарису нашого колеги Івана КОСТЮКА
Іван Костюк
В Івано-Франківську, колишньому Станиславові, було чимало цвинтарів. Один з них у центрі міста перетворено за радянських часів з допомогою бульдозерів у меморіальний парк. За твердженням фахівців, цей цвинтар за естетичним рівнем архітектурного виконання надгробків був одним з найкращих у Східній Європі. Зараз цих пам’ятників на могилах немає. Кам’яними доріжками прогулюються люди. На газончиках з густою зеленою травою, що виросла на людських кістках, бігають песики. І лише кілька могил , символічне поховання Українських січових стрільців та капличка нагадують, що колись тут був цвинтар. Не лише це історичне кладовище стало пусткою. Така ж доля спіткала чимало цвинтарів в Івано-Франківську. Серед них два єврейських цвинтарі. Вони з’явилися ще наприкінці 19-го століття. На місці одного в 70-х роках був збудований кінотеатр. Перед тим, як згадують очевидці, діти грали у футбол людськими черепами. Доля ж іншого цвинтаря стала найтрагічнішою сторінкою в історії міста. Про існування цього старого єврейського цвинтаря в районі міського озера не знає більшість іванофранківців. Сюди вам не покажуть дороги, але цей цвинтар, все-ж-таки, існує. Із 1941 року цвинтар увійшов до території створеного фашистами єврейського ґето. Упродовж майже двох років на території цвинтаря розстрілювали й закопували у величезні ями євреїв. Розстріли тривали до того часу, допоки мешканців ґето не було знищено повністю. Потім настала черга українців. Їх розстрілювали аж до 1944 року. Загалом число вбитих перевищує сто тисяч. Якщо ввійти на територію цвинтаря, перед очима постає моторошна картина: сотні могил без надгробків. Кам’яні надгробки поруч утворили величезну кам’яну гору. На тих, які збереглися на могилах, виразно помітні сліди куль. А поруч прогини на землі. Це ями з тисячами розстріляних. Єврейська громада за власний кошт кілька років тому обгородила цей цвинтар високим кам’яним муром. Отож, тут тепер не пасуться корови й кози. А це, як би страшно не звучало, донедавна було реальністю. Євреї встановили тут пам’ятний знак про страхітливі фашистські розстріли. Українці ж за якоюсь фатальною неписаною національною традицією забули про це місце або воліють про нього не згадувати. Жодного пам’ятного знака, хреста або ж таблички. Нічого. Мовби й не лежать тут тисячі українців. Ще живі очевидці тих подій. Але історія невблаганно накладає свій відбиток на пам’ять. Вона стирає з землі все, що не увіковічнюють її невдячні діти. Старий єврейський цвинтар в Івано-Франківську також поволі стає забутою історією українців, міста, держави. Він стає свідченням нашого непам’ятства, нашого шляху, який ми самі вибрали, але який ще можна змінити. Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.
Олекса Починок
І на завершення програми – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 15 серпня виповнюється 328 років від смерті митрополита Київського Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Перед мікрофоном Віталій ПОНОМАРЬОВ
Вітолій Пономарьов
Шляхтич з Пінщини Йосиф Нелюбович-Тукальський навчався у Києво-Могилянській академії та за кордоном. Він прийняв чернечий постриг в одному з православних монастирів Великого князівства Литовського, а на початку Хмельниччини став архімандритом Лещинського монастиря біля Пінська. 1656 року Тукальський був змушений тікати з обителі, що зазнала нападу католиків та уніатів, і на його захист виступив Богдан Хмельницький. Наступного року Нелюбович-Тукальський став архімандритом Віленського Святодухівського монастиря. Розчарувавшись у союзі з Московщиною, він підтримував самостійницьку політику гетьмана Івана Виговського, пізніше домагався від Юрася Хмельниченка відмовитися від угоди з царем. У серпні 1661 року Тукальський був висвячений на єпископа Мстиславського, Оршанського та Могильовського, а через 2 роки на соборі у Корсуні обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Росії. Нового митрополита не визнав царський уряд, а московський воєвода не пустив його до Києва. Варшавський уряд теж намагався втручатися у діяльність української церкви, і за протидію цьому Тукальський був 1664 року ув’язнений у фортеці Мальборк у Прусії. Звільнений через 2 роки зусиллями гетьмана Петра Дорошенка та хана Мехмед-Гірея Четвертого, митрополит оселився у Чигирині. 1668 року патріарх Константинопольський Мефодій Третій визнав Тукальського канонічним предстоятелем усієї православної церкви в Україні та Білорусі. Вступивши в сан, Нелюбович розпорядився не згадувати царське ім’я під час служби у церквах України. Близький друг та дорадник гетьмана Дорошенка, митрополит обґрунтував необхідність переорієнтації української політики на Південь і став ініціатором угоди з Туреччиною.
У липні 1674 року під час облоги Чигирина московською армією гарматне ядро потрапило в митрополичий будинок, і Нелюбович-Тукальський був поранений. Він помер 15 серпня 1675 року і був похований у Троїцькому монастирі у Чигирині. Через 3 роки під час другої облоги Чигирина тіло Тукальського було перепоховане у Преображенському соборі Лубенського Мгарського монастиря. Згодом цар Петро Перший наказав замурувати його могилу.
Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ
Олекса Починок
На все добре, шановні слухачі. Ми продовжимо розмову про Київ цієї п’ятниці. Ви слухали програму «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Вів передачу Олекса Починок. Над випуском працювали: укладач програми Сергій ГРАБОВСЬКИЙ та звукооператор Артем МОСТОВИЙ. Говорить радіо «Свобода».
Олекса Починок
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА».
Перед мікрофоном Олекса Починок. Від екологічних проблем до витоків української оперної музики – такими є обшири тематики нашої програми.
Місяць тому ми розповідали про початок проекту “Соборна Україна-2003”. Цей похід південними регіонами України, здійснений групою науковців та політиків, фінішував у столиці. Своїми враженнями учасники “Соборної України-2003” поділилися з нашою кореспонденткою Богданою КОСТЮК:
Богдана Костюк
За словами керівника наукових програм Інституту відкритої політики Максима Стріхи, учасники походу автомобілями, на велосипедах і під вітрилами подолали близько чотирьох тисяч кілометрів вздовж південного кордону України. Під час проходження маршруту, члени експедиції відвідали заповідні природні та історичні об’єкти, зустрілися з місцевим населенням . За результатами цих розмов визначена низка проблем, які виноситимуться на розгляд Верховної Ради України. Голова партії “Собор” Анатолій Матвієнко вивчав ситуацію у Криму та екологічні проблеми українського півдня:
Анатолій Матвієнко
Ситуацію в Криму можна змінювати не гаслами, закликами та обіцянками, а якістю життя. З точки зору достатку, безпеки, освіти, якості послуг. І це має бути краще, ніж деінде, бо на материнській землі того етносу, який заселяє Крим. Але таку справу може зробити тільки українська влада, бо лиш українська влада розуміє, що таке Крим. Спекуляції, які сьогодні ведуться в Криму і підігріваються,- болюча рана, на яку сиплеться сіль. Це робиться не в ім’я росіян, які там живуть, і тим більше, не в ім‘я інтересів України. Крим тримають у напрузі свідомо для того, щоб, маючи там напругу, шантажувати нинішній режим і нинішнього президента. Якщо ми цього не зрозуміємо, то нічого доброго з Криму мати не зможемо, крім болючої рани. Якщо ми це зрозуміємо, тоді, очевидно, буде зовсім інша ситуація. Друге: екологічна ситуація. Чорне море є в жахливому стані. Руйнація Чорного моря в екваторії України є безперспективною, оскільки це заморозить всі капітали, як у рекреаційну зону. Тому проблема Чорного моря має бути проблемою державною. Берег нищиться сьогодні злодіями, влада місцева, особливо в Одесі, потурає такому злодіянню, нищаться паркові зони.
Богдана Костюк
Анатолій Матвієнко має намір винести названі проблеми, а також питання, пов’язані з українською мовою та освітою, на наступну парламентську сесію:
Анатолій Матвієнко
То тема, яку ми будемо вивчати, будемо вносити конкретні пропозиції. Проблема парків, проблема заповідних територій, проблема серйозної політики держави відповідно до їхнього збереження, проблема економіки – сьогодні держава на цю золоту ниву не звертає серйозної уваги, і тому вона не дає належної віддачі. Питань дуже багато і вони дуже цікаві, це тема нашої подальшої роботи, в т. ч. й депутатської групи УРП “Собор” у парламенті.
Богдана Костюк
Учасники експедиції відвідали дунайський біосферний заповідник, і стверджують, що на цій унікальній території вже розпочалося будівництво нового судноплавного каналу. Це може нанести непоправну шкоду заповіднику, - каже народний депутат України , академік Костянтин Ситник:
Костянтин Ситник
Більше такого шматка землі, як оцей наш дунайський біосферний ніде немає. Це єдина в світі, єдина на планеті саме така територія, де птахи, яких більш ніде Ви не зустрінете, там багато тваринного світу, який треба зберегти навіть не для України, а для всієї планети, всього людства, це турбота ЮНЕСКО про культуру, а якщо хочете, і побут, і охорону природи, про саму природу. Цей цинізм, який я спостерігаю з боку влади, коли, скажімо, в президентському указі, в преамбулі говориться про величезну стурбованість охороною природи, величезною цінністю цих об’єктів природи, а в постановчій частині – треба, все таки, провести канал і діяти так, як треба тим людям, які хочуть мати від цього якийсь прибуток, якісь доходи.
Богдана Костюк
Ще однією важливою складовою експедиції стала підтримка української духовності на Півдні держави, у першу чергу- у Криму. Учасники експедиції зустрілися з українськими громадами автономії і передали кримським україномовним школам набори навчальної та художньої літератури. Книжки безкоштовно надали Спілка письменників України, Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка та інші організації. Таким чином, на думку учасників, цьогорічний похід “Соборна Україна” – це не тільки науково-пізнавальна експедиція, а і захід, який об’єднав патріотичні сили держави. З Києва для радіо «Свобода» Богдана Костюк.
Олекса Починок
Від екології і політики – до музики і знов-таки, політики. Феномен Дмитра Бортнянського, одного з перших авторів українських опер – тема нарису Лесі ОЛІЙНИК
Леся Олійник
Оперне мистецтво України нині мало б відзначити дату, яка спонукає замислитися над деякими усталеними позиціями в історії розвитку української музики. 225 років тому в тодішній столиці оперного співу – Венеції – вперше прозвучала опера Дмитра Бортнянського “Алкід”. На той час це вже був другий оперний твір 27-річного геніального українця. Від радянських часів побутує офіційна версія, що українська опера починається із “Запорожця за Дунаєм” Гулака-Артемовського абож із “Різдвяної опери” Миколи Лисенка. Насправді ж першим українським автором твору оперного жанру є Максим Березовський. Його “Демофонт” прозвучав за 100 років до “Різдвяної ночі” Лисенка. Кілька років згодом, після “Демофонта”, з’являються одна за одною “Креонт”, “Алкід” та “Квінт-фабії” Дмитра Бортнянського, а пізніше ще три його опери. Лібрето до “Алкіда” написав лібретист номер один П’єтро Метастазіо – знаменитий автор літературних текстів до 27-ми опер, музику на які поклали Гендель, Перголезі, Моцарт, Гайдн, Ґлюк Березовський. До Дмитра Бортнянського Алкід уже став героєм музики Монте Верді, Люлі, Генделя й інших, менш відомих композиторів. За традиціями тодішніх європейських музично-сценічних творів, оперні зразки Березовського та Бортнянського побудовані на основі міфологічних сюжетів. Д.Бортнянський, який був європейськиосвіченою людиною, безумовно, добре знав грецьку міфологію. Для своєї другої опери, серед сотень міфічних героїв, він обрав Алкіда. Чому саме Алкіда? Спробую зробити певне припущення. За однією з версій батька історії Геродота, Алкід пов‘язаний із легендою про походження українського народу. Нагадаю, що за давньогрецьким міфом, Алкід, що означає “сильний чоловік” – це той же знаменитий Геракл або Геркулес, вірніше, Алкід – це перше ім’я, дане при народженні знаменитого героя, який за легендою, став чоловіком доньки Борисфена або Дніпра – Єхидни. За тою ж легендою, Гераклова чи, за іншим ім’ям, Алкідова дружина народила першого праукраїнця – Скіфа, котрий, згідно з версією того ж Геродота, з’явився на світ у степах України, поблизу сучасного Запоріжжя. Можливо, у такий спосіб Бортнянський, який перебував далеко від батьківщини, хотів підкреслити свій український родовід. Звичайно, це тільки припущення, але припущення, пов’язане з національним корінням Бортнянського, який на усі радянські часи був зарахований до реєстру російських композиторів. Чи не тому саме початок української опери тогочасне офіційне мистецтвознавство затримало на ціле століття? Врешті, це питання історії. Сьогодні ж увесь світ має можливість насолоджуватися спадщиною Бортнянського, серед якої справжнім шедевром європейської музики є його опера “Алкід”. Леся Олійник для радіо “Свобода”, Київ.
Олекса Починок
Драматична доля українських некрополів на українській же землі – тема нарису нашого колеги Івана КОСТЮКА
Іван Костюк
В Івано-Франківську, колишньому Станиславові, було чимало цвинтарів. Один з них у центрі міста перетворено за радянських часів з допомогою бульдозерів у меморіальний парк. За твердженням фахівців, цей цвинтар за естетичним рівнем архітектурного виконання надгробків був одним з найкращих у Східній Європі. Зараз цих пам’ятників на могилах немає. Кам’яними доріжками прогулюються люди. На газончиках з густою зеленою травою, що виросла на людських кістках, бігають песики. І лише кілька могил , символічне поховання Українських січових стрільців та капличка нагадують, що колись тут був цвинтар. Не лише це історичне кладовище стало пусткою. Така ж доля спіткала чимало цвинтарів в Івано-Франківську. Серед них два єврейських цвинтарі. Вони з’явилися ще наприкінці 19-го століття. На місці одного в 70-х роках був збудований кінотеатр. Перед тим, як згадують очевидці, діти грали у футбол людськими черепами. Доля ж іншого цвинтаря стала найтрагічнішою сторінкою в історії міста. Про існування цього старого єврейського цвинтаря в районі міського озера не знає більшість іванофранківців. Сюди вам не покажуть дороги, але цей цвинтар, все-ж-таки, існує. Із 1941 року цвинтар увійшов до території створеного фашистами єврейського ґето. Упродовж майже двох років на території цвинтаря розстрілювали й закопували у величезні ями євреїв. Розстріли тривали до того часу, допоки мешканців ґето не було знищено повністю. Потім настала черга українців. Їх розстрілювали аж до 1944 року. Загалом число вбитих перевищує сто тисяч. Якщо ввійти на територію цвинтаря, перед очима постає моторошна картина: сотні могил без надгробків. Кам’яні надгробки поруч утворили величезну кам’яну гору. На тих, які збереглися на могилах, виразно помітні сліди куль. А поруч прогини на землі. Це ями з тисячами розстріляних. Єврейська громада за власний кошт кілька років тому обгородила цей цвинтар високим кам’яним муром. Отож, тут тепер не пасуться корови й кози. А це, як би страшно не звучало, донедавна було реальністю. Євреї встановили тут пам’ятний знак про страхітливі фашистські розстріли. Українці ж за якоюсь фатальною неписаною національною традицією забули про це місце або воліють про нього не згадувати. Жодного пам’ятного знака, хреста або ж таблички. Нічого. Мовби й не лежать тут тисячі українців. Ще живі очевидці тих подій. Але історія невблаганно накладає свій відбиток на пам’ять. Вона стирає з землі все, що не увіковічнюють її невдячні діти. Старий єврейський цвинтар в Івано-Франківську також поволі стає забутою історією українців, міста, держави. Він стає свідченням нашого непам’ятства, нашого шляху, який ми самі вибрали, але який ще можна змінити. Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.
Олекса Починок
І на завершення програми – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 15 серпня виповнюється 328 років від смерті митрополита Київського Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Перед мікрофоном Віталій ПОНОМАРЬОВ
Вітолій Пономарьов
Шляхтич з Пінщини Йосиф Нелюбович-Тукальський навчався у Києво-Могилянській академії та за кордоном. Він прийняв чернечий постриг в одному з православних монастирів Великого князівства Литовського, а на початку Хмельниччини став архімандритом Лещинського монастиря біля Пінська. 1656 року Тукальський був змушений тікати з обителі, що зазнала нападу католиків та уніатів, і на його захист виступив Богдан Хмельницький. Наступного року Нелюбович-Тукальський став архімандритом Віленського Святодухівського монастиря. Розчарувавшись у союзі з Московщиною, він підтримував самостійницьку політику гетьмана Івана Виговського, пізніше домагався від Юрася Хмельниченка відмовитися від угоди з царем. У серпні 1661 року Тукальський був висвячений на єпископа Мстиславського, Оршанського та Могильовського, а через 2 роки на соборі у Корсуні обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Росії. Нового митрополита не визнав царський уряд, а московський воєвода не пустив його до Києва. Варшавський уряд теж намагався втручатися у діяльність української церкви, і за протидію цьому Тукальський був 1664 року ув’язнений у фортеці Мальборк у Прусії. Звільнений через 2 роки зусиллями гетьмана Петра Дорошенка та хана Мехмед-Гірея Четвертого, митрополит оселився у Чигирині. 1668 року патріарх Константинопольський Мефодій Третій визнав Тукальського канонічним предстоятелем усієї православної церкви в Україні та Білорусі. Вступивши в сан, Нелюбович розпорядився не згадувати царське ім’я під час служби у церквах України. Близький друг та дорадник гетьмана Дорошенка, митрополит обґрунтував необхідність переорієнтації української політики на Південь і став ініціатором угоди з Туреччиною.
У липні 1674 року під час облоги Чигирина московською армією гарматне ядро потрапило в митрополичий будинок, і Нелюбович-Тукальський був поранений. Він помер 15 серпня 1675 року і був похований у Троїцькому монастирі у Чигирині. Через 3 роки під час другої облоги Чигирина тіло Тукальського було перепоховане у Преображенському соборі Лубенського Мгарського монастиря. Згодом цар Петро Перший наказав замурувати його могилу.
Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ
Олекса Починок
На все добре, шановні слухачі. Ми продовжимо розмову про Київ цієї п’ятниці. Ви слухали програму «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Вів передачу Олекса Починок. Над випуском працювали: укладач програми Сергій ГРАБОВСЬКИЙ та звукооператор Артем МОСТОВИЙ. Говорить радіо «Свобода».
