Київ, 27 серпня 2003 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі – радіожурнал “Віта Нова”.
Про гурт “Рутенія” і його лідера Анатолія Сухого доречно говорити на тлі подій, які вже – користуючись журналістським штампом – стали хоч і недавньою, але таки історією. І в цих процесах “Рутенія” і її натхненник аж ніяк не виглядали глядачами життя, вмістивши в творчу і життєву біографію знакові, як на тепер, віхи. Слід сказати і про Український культурологічний клуб, і про “Громаду”, культурологічне об’єднання при Київському університеті – перші паростки вільнодумства і прообраз майбутніх політичних партій та рухів, що кинули виклик тоталітарній системі... А ще – участь у першій “Червоній Руті”, виступи перед мітинговими розбурханими стихіями і перед голодуючими студентами... У дні, коли столиця, як і вся Україна, відзначала День Незалежності, ми й зустрілися із Анатолієм Сухим.
Павло Вольвач
Анатолію, ми сидимо з тобою зараз на цьому святковому Хрещатику: День Незалежності, свято, музика, кияни й гості столиці, як це прийнято називати... Як би там не було, це нові реалії. Ще років десять тому такого уявити було неможливо. І ці нові реалії, як це не пафосно звучить, наближав якимсь чином і Анатолій Сухий - і як митець, і як громадянин. Я знаю, ти не був дисидентом, ти не сидів в тюрмі, ти не був лідером-пророком, який проголошував якісь істини для мас, натомість ти й не був тим, кого прийнято називати “пересічним громадянином”, а простіше, - тим, кому “все по барабану”. Ти, як міг, наближав якісь зміни, наближав здобуття Україною її незалежності.
Мені хотілося б поговорити з тобою, аби визначити твоє місце в цьому новому житті, в нових реаліях, в новій Україні, - і як людини, і як митця.
Анатолій Сухий
Та якось живу. Займаюсь якоюсь роботою, якимсь мистецтвом. Я мав різні пригоди і різні переживання... Я не можу сказати, що моє життя – аж надто хороше, але й не можу сказати, що аж надто погане.
Павло Вольвач
А не жалкуєш за тим, як ти поводився 10 років тому?
Анатолій Сухий
Ні, я діяв би більш радикально, очевидно. Це друге питання... От я можу себе за це корити, що не діяв тоді більш радикально. Можливо, ми не дозріли тоді інтелектуально, бо молоде покоління вісімдесятників інтелектуально не дозріло для того, щоб робити більш рішучі кроки, і більш скоординовані, для того, щоб по крайній мірі, ситуація не була така, яка вона є зараз. Хоча вона не дуже і погана, в якомусь смислі залишається надія... Але мені багато чого дуже не подобається... Справа в тому, що, на мій погляд, за ці десять років все рівно продовжується процес нищення індивідуальності в людині, унікальності як такої в кожній людині, і перетворення великих мас населення в якісь такі натовпи, зі спільними стадними інстинктами, спільними думками, спільними інтересами – не дуже великими... Ну, ми це все бачимо по телевізору.
Павло Вольвач
Ну, а як ти реагуєш на всі ці диктатури? Кожен реагує, я знаю, по-різному, зокрема, і музиканти. Хтось спився за ці 10 років, хтось грає солодкаву попсу, хтось поїхав в Італію і риє канали, чи доглядає дітей... Як ти? Як ти виживаєш?
Анатолій Сухий
Взагалі, я закінчив університет по спеціальності “фізика”. Але я не працював по спеціальності, оскільки Інститут ядерних досліджень...
Павло Вольвач
То ядро ти не розщеплюєш зараз...
Анатолій Сухий
Зараз - ні. Ну, я інколи займаюся математикою... Коли я розпочав грати музику, навколо цього почала з’являтися якась частина музикантів - одні з’являлися, інші зникали. Плани мінялися... Проект цей називається “Рутенія”. Власне кажучи (не буду кривити душею), в основному це моя музика і мої тексти, і навколо цього крутиться якась діяльність.
Павло Вольвач
Що ж, життя триває. І, аби повніше відчути його багатоманіття, ми на якийсь час залишимо гурт “Рутенія”, і кинемо погляд на царину, безмежно далеку від музики. Але не від творчості, в якій, як і будь-де, завжди найважче першопрохідцям. Особливо, якщо це стосується такої делікатної сфери, як національна кухня. 15 років тому у Києві, у центрі давнього Подолу, відкрився перший в Україні етнографічний ресторан – “Гостинний двір”. Тоді, наприкінці вісімдесятих, більшість українців лише починали оговтуватись від радянської ментальності, усвідомлювати себе не складовою “великого радянського народу”, а представниками народу з давньою історією і давніми ж традиціями. Включно із традицією готувати і куштувати їжу. З відновленням Україною незалежності, кількість закладів харчування, які пропонують національну кухню, значно збільшилась – але для багатьох киян та гостей столиці “Гостинний двір” залишається першим, – каже наша київська кореспондентка Богдана Костюк:
Богдана Костюк
Горілка з перцем і сало з часником – традиційні атрибути української кухні, які стали підґрунтям для створення у сусідів образу українця: вусатий дядько з червоною від горілки пикою, який смачно наминає сало з часником. Але традиційна для України кухня пропонує набагато ширший вибір страв, перевірених часом, історією, повсякденним життям народів, котрі здавна населяють територію сучасної України. Майстри з ресторану “Гостинний двір” були першими, хто історичні дослідження, народні традиції та кулінарний досвід України поєднав у меню. Ґазда – шеф–кухар ресторану Валентин Мордхілевич також каже, що 15 років тому, коли створювався “Гостинний двір”, він і його однодумці були першими, які оформили інтер’єр виключно українськими матеріалами – для колориту і як естетичний елемент у процесі куштування національних страв.
Валентин Мордхілевич
Інтер’єр створений суто вихованцями і мешканцями міста Києва. Тут в інтер’єрі використовується тільки національного походження продукція: каміння, мармур, мінерали українські; дуб (деревина), є панно з теракоти, десь до 5 кв.м., воно має назву “Гімн правиці”. З теракоти там є голова левиці – найстаріша фігура анімалістична, найстаріша у світі скульптура – їй близько 40 тис. років, - Франція. Потім – Венера, скульптура протожінки – Чехія. Потім рухаємось до наших українських – до трипільської культури, до найстарішої у світі цивілізації - Інь і Ян, китайської цивілізації. Час додає своїх новітніх цікавих відкриттів.
Богдана Костюк
“...любив він дівчиноньку і з сиром пироги...” Не будемо дискутувати, наскільки корисна дівчинонька, але наскільки корисні із сиром пироги?
Валентин Мордхілевич
Відносно дівчиноньки я Вам відповім – користь від дівчиноньки ми маємо перед собою, тому, що ми – є. Із сиром пироги – це урочиста страва, тому, що вона потребувала часу, і готували її на свято. Після того, як знищили козацтво у 1776 році, майже 100 років ще було кріпацтво, і за цей час у людини забрали час на твори, на всі веселості... У Росії своє було кріпацтво, а тут воно з’явилося. Все, з сиром пироги могли робити тільки у вільний час – у неділю. З сиром пироги давали змогу вести собі господарство...
Богдана Костюк
- розповідає Валентин Мордхілевич. З Києва для “Радіо Свобода” – Богдана Костюк.
Павло Вольвач
З “Гостинного двору” поринемо до інших кухонь. Зокрема до тих, де знаходять поживу інтелектуальні гурмани....
Цікавим культурним явищем минулого вікенду став літературний бенефіс найвідомішого учасника російського рок-гурту “АукцЫон” Олега Гаркуші. Сотня шанувальників альтернативної культури просльозилася від концентрації тютюнового диму і світлої блазенської харизми рокера. Дійство тривало в київській книжковій кав’ярні “Бабуїн”.
Олег Гаркуша став символічним обличчям “АукцЫону” завдяки босяцьким танцювальним па та епатажним сценічним костюмам. Такий собі живий “глюк” на сцені. І хоча він скорше танцюрист, аніж музикант, саме в його постаті візуалізувалася неповторна манера гурту. Гаркуша, як і музика “АукцЫону”, часом видається пронизливим талановитим нонсенсом. Це явище не вписується в жодні формати. Принаймні, так вважає Тарас Антипович:
Тарас Антипович
Цього разу київська публіка мала справу з його поетичним еґо. Майстер хореографічного абсурду приїхав сам – почитати тексти. І кожен інфантильний віршик Гаркуші зустрічали оплесками. Як виявилося, молодь добряче занудьгувала за “непрофесійною поезією” з її простими почуттями та недоношеними римами:
“Елки-палки, сосны, пни. Где вы люди? Мы одни. Мы с тобой одни гуляем, Нашу зиму провожаем…”
Коли чуєш ці рядки, у пам’яті зринають “підстрелені” школярські штанці сценічного Гаркуші, одягнуті в ансамблі з кілограмом орденів. Така ж неспівмірність біографії битого рокера і дитячого сприйняття світу випирає з текстів. Сам автор прокоментував природу свого віршування так:
Олег Гаркуша
Те, що ось мені пишеться – те пишеться... Я просто записую на папір те, що мені приходить. І все, і більш нічого... А рими, дієслова – я навіть у це не вдумуюсь... Я взагалі жоден із своїх віршів ніколи не розглядав, не обговорював, і не думав взагалі, що це таке. Але є деякі вірші, які мені просто подобаються стилістично, і якісь епізодичні моменти у них присутні. Ось, наприклад:
Зима обернулась весной, Юноша стал стариком, Здоровый стал больным, А мальчик стал “голубым”, Женщина стала мужчиной, Имея на это причины, Солдат стал генералом, А маршал стал капралом, Гоша одел калоши, Папа купил «макинтош», Мама ходит на курсы, Пытаясь умерить трусость, Сосед по имени Константин Старается быть один, И в этот момент жизни Пробуждается любовь к Отчизне У мальчика Николая Ранней весной, когда все тает.
Авторські декламації були перемежовані показом “аукціонівських” кліпів, яких зараз ніде не можна побачити. Експериментальна стилістика відеоматеріалу закрила йому шлях на телебачення. Скажімо, у кліпі до відомого хіта “Я родился под колпаком” телевізійні редактори розгледіли символіку педофілії. Отож, сьогодні Гаркуша залишається єдиним носієм і транслятором цієї кінопродукції. Він же і головний персонаж більшості кліпів. Найбільше ж задоволення присутні отримали від простої балаканини з гостем. Як не дивно, у цьому спілкуванні була дидактична нота. Сім років тому Олег Гаркуша кинув пити (це після багатомісячних запоїв та іншого декадансу). За його словами, бачити світ тверезими очима – неймовірне задоволення. Тарас Антипович, для “Радіо Свобода”, Київ.
Павло Вольвач
Я не проти, аби на світ дивитися тверезими очима. Але й пити я не кидав. І Толік Сухий з “Рутенії ”- теж. Отож, посеред Хрещатика і Дня Незалежності піниться пиво і снується розмова “за жизнь”. За життя, тобто. І за нове також. Віта, перепрошую, нова...
Анатолій Сухий
Справа в тому, що дуже багато пісень написано, але за цей час, за ці 10 років, в силу фінансових можливостей чи ще якихось причин, ми випустили в реліз три альбоми: “Вулиці рожевого міста”, це 1992 року альбом, потім в 1998 році був записаний “Провінційний час”, і ще випущений альбом “Десь за Дніпром гримить гроза”. Але – є ще три альбоми, які не потрапили у продаж, їх майже ніхто не чув.
Павло Вольвач
А коли можна сподіватись, що цей ваш проект втілиться в життя?
Анатолій Сухий
Можливо, це так і лишиться. Напрями, які мене цікавлять в музиці, і в яких я намагаюся працювати – фолк, рок, рок-балади, рок-н-рол, ритм-н-блюз. Тобто, це – новітня музика, грубо кажучи, нової хвилі, яка з’явилася на Заході десь на початку 50-х років і продовжується до сих пір по Європі і так далі. Звичайно, я намагаюся якимось чином переплести це з національними коренями України – у мене є кілька однодумців, з якими я це роблю час від часу. Все це називається “Рутенія”.
Павло Вольвач
Нагадаю, ви слухали радіожурнал “Віта Нова”. Його підготував і провів я, Павло Вольвач, мені допомагав звукооператор Михайло Петренко. Залишайтеся з нами. Говорить “Радіо Свобода”.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі – радіожурнал “Віта Нова”.
Про гурт “Рутенія” і його лідера Анатолія Сухого доречно говорити на тлі подій, які вже – користуючись журналістським штампом – стали хоч і недавньою, але таки історією. І в цих процесах “Рутенія” і її натхненник аж ніяк не виглядали глядачами життя, вмістивши в творчу і життєву біографію знакові, як на тепер, віхи. Слід сказати і про Український культурологічний клуб, і про “Громаду”, культурологічне об’єднання при Київському університеті – перші паростки вільнодумства і прообраз майбутніх політичних партій та рухів, що кинули виклик тоталітарній системі... А ще – участь у першій “Червоній Руті”, виступи перед мітинговими розбурханими стихіями і перед голодуючими студентами... У дні, коли столиця, як і вся Україна, відзначала День Незалежності, ми й зустрілися із Анатолієм Сухим.
Павло Вольвач
Анатолію, ми сидимо з тобою зараз на цьому святковому Хрещатику: День Незалежності, свято, музика, кияни й гості столиці, як це прийнято називати... Як би там не було, це нові реалії. Ще років десять тому такого уявити було неможливо. І ці нові реалії, як це не пафосно звучить, наближав якимсь чином і Анатолій Сухий - і як митець, і як громадянин. Я знаю, ти не був дисидентом, ти не сидів в тюрмі, ти не був лідером-пророком, який проголошував якісь істини для мас, натомість ти й не був тим, кого прийнято називати “пересічним громадянином”, а простіше, - тим, кому “все по барабану”. Ти, як міг, наближав якісь зміни, наближав здобуття Україною її незалежності.
Мені хотілося б поговорити з тобою, аби визначити твоє місце в цьому новому житті, в нових реаліях, в новій Україні, - і як людини, і як митця.
Анатолій Сухий
Та якось живу. Займаюсь якоюсь роботою, якимсь мистецтвом. Я мав різні пригоди і різні переживання... Я не можу сказати, що моє життя – аж надто хороше, але й не можу сказати, що аж надто погане.
Павло Вольвач
А не жалкуєш за тим, як ти поводився 10 років тому?
Анатолій Сухий
Ні, я діяв би більш радикально, очевидно. Це друге питання... От я можу себе за це корити, що не діяв тоді більш радикально. Можливо, ми не дозріли тоді інтелектуально, бо молоде покоління вісімдесятників інтелектуально не дозріло для того, щоб робити більш рішучі кроки, і більш скоординовані, для того, щоб по крайній мірі, ситуація не була така, яка вона є зараз. Хоча вона не дуже і погана, в якомусь смислі залишається надія... Але мені багато чого дуже не подобається... Справа в тому, що, на мій погляд, за ці десять років все рівно продовжується процес нищення індивідуальності в людині, унікальності як такої в кожній людині, і перетворення великих мас населення в якісь такі натовпи, зі спільними стадними інстинктами, спільними думками, спільними інтересами – не дуже великими... Ну, ми це все бачимо по телевізору.
Павло Вольвач
Ну, а як ти реагуєш на всі ці диктатури? Кожен реагує, я знаю, по-різному, зокрема, і музиканти. Хтось спився за ці 10 років, хтось грає солодкаву попсу, хтось поїхав в Італію і риє канали, чи доглядає дітей... Як ти? Як ти виживаєш?
Анатолій Сухий
Взагалі, я закінчив університет по спеціальності “фізика”. Але я не працював по спеціальності, оскільки Інститут ядерних досліджень...
Павло Вольвач
То ядро ти не розщеплюєш зараз...
Анатолій Сухий
Зараз - ні. Ну, я інколи займаюся математикою... Коли я розпочав грати музику, навколо цього почала з’являтися якась частина музикантів - одні з’являлися, інші зникали. Плани мінялися... Проект цей називається “Рутенія”. Власне кажучи (не буду кривити душею), в основному це моя музика і мої тексти, і навколо цього крутиться якась діяльність.
Павло Вольвач
Що ж, життя триває. І, аби повніше відчути його багатоманіття, ми на якийсь час залишимо гурт “Рутенія”, і кинемо погляд на царину, безмежно далеку від музики. Але не від творчості, в якій, як і будь-де, завжди найважче першопрохідцям. Особливо, якщо це стосується такої делікатної сфери, як національна кухня. 15 років тому у Києві, у центрі давнього Подолу, відкрився перший в Україні етнографічний ресторан – “Гостинний двір”. Тоді, наприкінці вісімдесятих, більшість українців лише починали оговтуватись від радянської ментальності, усвідомлювати себе не складовою “великого радянського народу”, а представниками народу з давньою історією і давніми ж традиціями. Включно із традицією готувати і куштувати їжу. З відновленням Україною незалежності, кількість закладів харчування, які пропонують національну кухню, значно збільшилась – але для багатьох киян та гостей столиці “Гостинний двір” залишається першим, – каже наша київська кореспондентка Богдана Костюк:
Богдана Костюк
Горілка з перцем і сало з часником – традиційні атрибути української кухні, які стали підґрунтям для створення у сусідів образу українця: вусатий дядько з червоною від горілки пикою, який смачно наминає сало з часником. Але традиційна для України кухня пропонує набагато ширший вибір страв, перевірених часом, історією, повсякденним життям народів, котрі здавна населяють територію сучасної України. Майстри з ресторану “Гостинний двір” були першими, хто історичні дослідження, народні традиції та кулінарний досвід України поєднав у меню. Ґазда – шеф–кухар ресторану Валентин Мордхілевич також каже, що 15 років тому, коли створювався “Гостинний двір”, він і його однодумці були першими, які оформили інтер’єр виключно українськими матеріалами – для колориту і як естетичний елемент у процесі куштування національних страв.
Валентин Мордхілевич
Інтер’єр створений суто вихованцями і мешканцями міста Києва. Тут в інтер’єрі використовується тільки національного походження продукція: каміння, мармур, мінерали українські; дуб (деревина), є панно з теракоти, десь до 5 кв.м., воно має назву “Гімн правиці”. З теракоти там є голова левиці – найстаріша фігура анімалістична, найстаріша у світі скульптура – їй близько 40 тис. років, - Франція. Потім – Венера, скульптура протожінки – Чехія. Потім рухаємось до наших українських – до трипільської культури, до найстарішої у світі цивілізації - Інь і Ян, китайської цивілізації. Час додає своїх новітніх цікавих відкриттів.
Богдана Костюк
“...любив він дівчиноньку і з сиром пироги...” Не будемо дискутувати, наскільки корисна дівчинонька, але наскільки корисні із сиром пироги?
Валентин Мордхілевич
Відносно дівчиноньки я Вам відповім – користь від дівчиноньки ми маємо перед собою, тому, що ми – є. Із сиром пироги – це урочиста страва, тому, що вона потребувала часу, і готували її на свято. Після того, як знищили козацтво у 1776 році, майже 100 років ще було кріпацтво, і за цей час у людини забрали час на твори, на всі веселості... У Росії своє було кріпацтво, а тут воно з’явилося. Все, з сиром пироги могли робити тільки у вільний час – у неділю. З сиром пироги давали змогу вести собі господарство...
Богдана Костюк
- розповідає Валентин Мордхілевич. З Києва для “Радіо Свобода” – Богдана Костюк.
Павло Вольвач
З “Гостинного двору” поринемо до інших кухонь. Зокрема до тих, де знаходять поживу інтелектуальні гурмани....
Цікавим культурним явищем минулого вікенду став літературний бенефіс найвідомішого учасника російського рок-гурту “АукцЫон” Олега Гаркуші. Сотня шанувальників альтернативної культури просльозилася від концентрації тютюнового диму і світлої блазенської харизми рокера. Дійство тривало в київській книжковій кав’ярні “Бабуїн”.
Олег Гаркуша став символічним обличчям “АукцЫону” завдяки босяцьким танцювальним па та епатажним сценічним костюмам. Такий собі живий “глюк” на сцені. І хоча він скорше танцюрист, аніж музикант, саме в його постаті візуалізувалася неповторна манера гурту. Гаркуша, як і музика “АукцЫону”, часом видається пронизливим талановитим нонсенсом. Це явище не вписується в жодні формати. Принаймні, так вважає Тарас Антипович:
Тарас Антипович
Цього разу київська публіка мала справу з його поетичним еґо. Майстер хореографічного абсурду приїхав сам – почитати тексти. І кожен інфантильний віршик Гаркуші зустрічали оплесками. Як виявилося, молодь добряче занудьгувала за “непрофесійною поезією” з її простими почуттями та недоношеними римами:
“Елки-палки, сосны, пни. Где вы люди? Мы одни. Мы с тобой одни гуляем, Нашу зиму провожаем…”
Коли чуєш ці рядки, у пам’яті зринають “підстрелені” школярські штанці сценічного Гаркуші, одягнуті в ансамблі з кілограмом орденів. Така ж неспівмірність біографії битого рокера і дитячого сприйняття світу випирає з текстів. Сам автор прокоментував природу свого віршування так:
Олег Гаркуша
Те, що ось мені пишеться – те пишеться... Я просто записую на папір те, що мені приходить. І все, і більш нічого... А рими, дієслова – я навіть у це не вдумуюсь... Я взагалі жоден із своїх віршів ніколи не розглядав, не обговорював, і не думав взагалі, що це таке. Але є деякі вірші, які мені просто подобаються стилістично, і якісь епізодичні моменти у них присутні. Ось, наприклад:
Зима обернулась весной, Юноша стал стариком, Здоровый стал больным, А мальчик стал “голубым”, Женщина стала мужчиной, Имея на это причины, Солдат стал генералом, А маршал стал капралом, Гоша одел калоши, Папа купил «макинтош», Мама ходит на курсы, Пытаясь умерить трусость, Сосед по имени Константин Старается быть один, И в этот момент жизни Пробуждается любовь к Отчизне У мальчика Николая Ранней весной, когда все тает.
Авторські декламації були перемежовані показом “аукціонівських” кліпів, яких зараз ніде не можна побачити. Експериментальна стилістика відеоматеріалу закрила йому шлях на телебачення. Скажімо, у кліпі до відомого хіта “Я родился под колпаком” телевізійні редактори розгледіли символіку педофілії. Отож, сьогодні Гаркуша залишається єдиним носієм і транслятором цієї кінопродукції. Він же і головний персонаж більшості кліпів. Найбільше ж задоволення присутні отримали від простої балаканини з гостем. Як не дивно, у цьому спілкуванні була дидактична нота. Сім років тому Олег Гаркуша кинув пити (це після багатомісячних запоїв та іншого декадансу). За його словами, бачити світ тверезими очима – неймовірне задоволення. Тарас Антипович, для “Радіо Свобода”, Київ.
Павло Вольвач
Я не проти, аби на світ дивитися тверезими очима. Але й пити я не кидав. І Толік Сухий з “Рутенії ”- теж. Отож, посеред Хрещатика і Дня Незалежності піниться пиво і снується розмова “за жизнь”. За життя, тобто. І за нове також. Віта, перепрошую, нова...
Анатолій Сухий
Справа в тому, що дуже багато пісень написано, але за цей час, за ці 10 років, в силу фінансових можливостей чи ще якихось причин, ми випустили в реліз три альбоми: “Вулиці рожевого міста”, це 1992 року альбом, потім в 1998 році був записаний “Провінційний час”, і ще випущений альбом “Десь за Дніпром гримить гроза”. Але – є ще три альбоми, які не потрапили у продаж, їх майже ніхто не чув.
Павло Вольвач
А коли можна сподіватись, що цей ваш проект втілиться в життя?
Анатолій Сухий
Можливо, це так і лишиться. Напрями, які мене цікавлять в музиці, і в яких я намагаюся працювати – фолк, рок, рок-балади, рок-н-рол, ритм-н-блюз. Тобто, це – новітня музика, грубо кажучи, нової хвилі, яка з’явилася на Заході десь на початку 50-х років і продовжується до сих пір по Європі і так далі. Звичайно, я намагаюся якимось чином переплести це з національними коренями України – у мене є кілька однодумців, з якими я це роблю час від часу. Все це називається “Рутенія”.
Павло Вольвач
Нагадаю, ви слухали радіожурнал “Віта Нова”. Його підготував і провів я, Павло Вольвач, мені допомагав звукооператор Михайло Петренко. Залишайтеся з нами. Говорить “Радіо Свобода”.
