Київ, 29 серпня 2003 року.
Надія Степула
Вітаю вас, дорогі слухачі!
“Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій – серпень… ………………………………………………… Літо гусне, як мед. Бджоли в солодкій утомі Нижче і нижче гудуть…” –
Такими “Серпневими строфами” півстоліття тому прощався з літом Євген Маланюк, український поет-емігрант. Своєрідним епіграфом звучать ці слова і в останньому цього літа випуску радіожурналу “Сюжети”. Підготувала його автор і ведуча – я, Надія Степула, звукорежисер – Наталя Антоненко.
Серед примітних подій у культурному просторі України привернув увагу Восьмий Всесвітній конгрес українців – який об’єднує понад сто громадських організацій у двадцяти п’яти країнах. Вперше від часу свого заснування у 1967 році Конгрес проведений в Україні. Актуальні проблеми буття української діаспори дискутувалися у Києві кількома сотнями делегатів та гостей із понад двадцяти країн світу. Чи дискусії наблизили розв’язання цих проблем – покаже час.
Поет Євген Маланюк прожив у еміграції сорок вісім років. У вересні 1940-го року він написав поезію “А син питає…” – своєрідний роздум над гіркотою емігрантської долі, назвавши дорогу повернення “шляхом помсти і гніву”:
“Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме на тім шляху до давньої дідизни”, -
писав Євген Маланюк.
У серпні народився Іван Франко – письменник світової слави, публіцист, філософ і громадський діяч, один із дуже небагатьох українських письменників, які кандидували на Нобелівську премію.
Сто сорок сім років від дня народження – дата, яка, здавалося б, давно поставила всі крапки над “і” – як стосовно дослідження творчості, так - і життєпису Каменяра. Проте… - Чи таки відомо нам, нинішнім, яким був Іван Франко НАСПРАВДІ? Більшість призвичаєних ще совєтськими “Хрестоматіями” до образу “Вічного Революцьонера” сповнені скептичного ставлення як до тих “Хрестоматій”, так і до виведених ними образів. Але в ту ж тоталітарну пору й п’ятдесятитомне зібрання творів Івана Франка з’явилося – вперше й востаннє - поки що, принаймні… Сьогодні, певна річ, не залишилося свідків того, як над ним знущалися незадовго до смерті, як у нього й каменем кидали не раз, як вважали його за божевільного… - Свідки покинули цей світ, але свідчення – залишилися… Та найсуворіші свідчення – то, власне, твори самого поета. І, напевно, відповідь на запитання, ким є Іван Франко для України, слід шукати саме там. Наприклад, у поемі “Мойсей”.
Не все ще досліджено, не всі архіви ще відкрили свої таємниці, а багато старих документів, листів, щоденників ніколи вже жодних таємниць не відкриють, бо – або зникли в пащі часів, або люди їх надійно поховали. Наприклад, так, як та жінка, яку Франко вперше покохав – його листи вона заповіла покласти з нею по її смерті у гріб. Заповіт виконали… Зацікавленість усе нових і нових поколінь життям і творчістю Франка не згасає, навіть, коли йому сто сорок сім літ. І це – явна ознака того, що постать Каменяра в українській культурі - непроминальна.
Звучить пісня “Безмежнеє поле” – слова Івана Франка, музика Миколи Лисенка, співає Борис Гмиря.
Які нові тексти сучасних літераторів привертають увагу і – чим саме? Чи можна поєднувати “моделювання історичних альтернатив із суто літературним “стьобом”? Про це – в полемічно забарвленому сюжеті від Сергія Грабовського:
Сергій Грабовський
Своєрідний жанр, в якому одночасно поєднані класична утопія (чи антиутопія), фентезі, політична проза, моделювання історичних альтернатив та суто постмодерний стьоб в останні роки став досить-таки популярним в українській літературі. Досить назвати Василя Кожелянка – автора низки знаних в колі української громади романів, повістей та оповідань, де щедро використані всі зазначені елементи. Спокуси не уник навіть Василь Шкляр – його останній роман “Кров кажана” одним своїм боком вписався у річище, яким пройшли вже кожелянкові “Дефіляда у Москві", “Людинець” і “Лженострадамус”. Щоправда, помітно більше еротики, але ж це - Шкляр. І, нарешті, до кола обраних новим для української літератури жанром долучився Олександр Ірванець. “Очамимря. Повість безврем‘яних літ”.
Йдеться не про літературні здобутки чи ґанджі вказаних текстів і самої “Очамимрі” як найправдивішого, мабуть, втілення жанру. І не про паралелі розмислів українських творців альтернативно-художньої історії із розмислами, скажімо, французьких чи російських літераторів.
Певний наявний корпус текстів і передусім - “Очамимря”, дозволяють дійти певних висновків. По-перше, читати все це цікаво. Несподівані історичні алюзії, оригінальні суспільно-політичні побудови, авторська іронія та самоіронія, словесні ігри – все це спонукає читати тексти до кінця, поза властиво художніми вартостями таких текстів. По-друге, в альтернативних світах бачиш не тільки те, якою є Україна сьогоднішня чи була вчорашня, а й те, якою вона могла би бути вчора, сьогодні й завтра, при цьому часом витворена уявою автора тексту альтернативна Україна є феноменом внутрішньо логічнішим у плані історичного і соціально-політичного поступу, аніж Україна реальна (це найяскравіше відчувається у “Дефіляді” Василя Кожелянка). По-третє, і це вже найповніше втілилося в “Очамимрі”, Україна реальна постійно просякає метастазами альтернативну, душить усі поривання і наміри її героїв й урешті-решт справа доходить до неминучої катастрофи. Українець не може стрибнути вище за свою голову – навіть у багатій уяві письменників. Навіть його тактична перемога стає стратегічною поразкою. Для України немає нормального місця на мапі – бодай це буде навіть химерна катастрофічна земля, змальована в “Очамимрі”. Україна приречена на катастрофу над катастрофами, як хтось – на пісню над піснями. Ледь не всесвітня Українська імперія саморуйнується, як у Кожелянка. Народ обирає президентом сина хвойди і темної сили, як у Шкляра. Град, в якому легко вгадується Київ, помирає повільно, довго, важко, як в “Очамимрі” Ірванця. Що порівняно з цими апокаліпсисами якийсь там безлад у королівстві Данському!
Надія Степула
Співана література, проблеми авторської пісні – в наступному сюжеті. Богдана Костюк розмовляє з лауреатом українських конкурсів авторської пісні, лідером гурту “За вікном” Олександром Музикою:
Богдана Костюк
Олександре, чи Ви погодились би з тим, що душу людини чути у пісні?
Олександр Музика
Погодився б. Якщо, звичайно, людина, яка пише цю пісню, вкладає душу в цю пісню. Не просто пише якісь там: “Ксюша, Ксюша, Ксюша, юбочка из плюша...”, а дійсно свою душу вкладає, - то можна почути.
Богдана Костюк
Українська авторська пісня – чим вона є для Вас, для учасників фестивалів авторської пісні? І чи вона потрібна аудиторії?
Олександр Музика
В принципі, потрібна. Бо щось, якщо воно пишеться, то воно дійсно потрібне. Деякі мене слухають... Віддати їм щось - і від себе, і свою душу, і щось у них там пробудити. Для учасників фестивалів – це те ж саме. Бо я поки по фестивалях їздив, я знайомий з дуже великою кількістю людей... Я можу сказати, що якраз оця проблема авторської пісні української - що вона не потрібна нашому шоу-бізнесу (який, в принципі, не існує). Можливо, якраз те не дозволяє людям, які займаються авторською піснею, писати просто так. Це, можливо, якраз єдиний плюс того, що вона зовсім не популярна, що вона не дуже поширена, - що люди, які цим займаються, вкладають туди себе.
Якщо брати фестивалі авторської пісні, то тут є один момент - є просто старий класичний бард, який ще існував за часів того ж Окуджави чи всіх інших. У нас дуже багато фестивалів, але вони більш орієнтовані на таку класичну бардівську пісню, виходить, - на російську мову. Україномовних фестивалів в Україні дуже мало, і на них дуже мало можна вибити грошей. Я знаю, наприклад, торік був фестиваль в Кривому Розі, на який дала гроші міськадміністрація, але не змогли провести ніякої реклами – дуже мало глядачів було. В цьому році вперше провели фестиваль в Яремчі – теж пробний, теж реклами не змогли... – бо навіть не знали як то організовується, не змогли вибити коштів. Важко знайти україномовну молодь, яка пише пісні. Дуже важко організувати. Тобто, намагаються люди, але поки що це не розкручене.
Богдана Костюк
Чому україномовна авторська пісня в такій ситуації?
Олександр Музика
Тому, що нею ніхто не займався.
Надія Степула
Літературне товариство “Плин”, до якого входив свого часу поет Тарас Мельничук, назвало цьогорічного літературного лауреата його імені . Ним став поет і доктор філології Борис Бунчук із Чернівців - за збірку віршів “Замість центурій”.
У серпні цього року Тарас Мельничук міг би святкувати шістдесят четвертий день народження. Але підірване таборами здоров’я не дало змоги дожити. Тарас Мельничук встиг і повчитися в університеті, і відслужити в Радянській Армії, попрацювати в Комі АРСР, на Донбасі, у Красноярському краї та в інших місцинах. Із 1972 по 1975 роки був позбавлений волі, ще два роки потім - під адміністративним наглядом. І Шевченківську премію встиг отримати – у 1992 році – за другу й останню збірку поезій “Князь роси”.
Літературознавець Микола Ільницький писав про поета: “Наскрізний трагедійний мотив знедоленості України оземлює всю лірику Тараса Мельничука”…
Послухаймо одну з поезій Тараса Мельничука, написану в ув’язненні. Читає автор:
Тарас Мельничук
Лист четвертий з тюрми до мами. Звичайно, невідправлений.
Мамо! Мамо! Син Ваш зітканий з нервів і болю. Він, може, останній на світі Брат поранених птиць і дерев. Він загине в неволі, як гине розчахнута іва, І не треба душити, Не треба ховати його! Син Ваш, мамо, Неволею нині щасливий, Бо Вітчизна його – Це гнаний етапом Вагон, За вагоном вагон, Перегон, перегон, перегон... Стереже його, мамо, Мало не цілий взвод, І немає зупинки, нема перепон. Це трупарня жива, Це столипінський м’ясозавод. Червень, спека, Зеки вкриваються милом, Зеки в дорозі, наче коні у борозні. Колеса вичавлюють За милею миля, Це конвой заробляє Лички свої й трудодні. Вихаркуй з себе Одесу, Франківськ чи Харків, Вихаркуй легеню - Обрубане куце крило, Вихаркуй Вітчизну - Карательку і коханку, В Москві самодержавне чоло. Сонце не сонце уже, А фашистська баклага, В цій баклазі – не спирт, А батьків і братів наших кров. Ще один перегон І ми прибудемо в лагер І почнеться те саме, Те саме, і знов. Знов, мамо, не буде Ні захистку, ні прихистку, Бо розкинулась зона на пів-Європи, А безлика Азія по-монгольськи Очима блискає - То новий Чінгісхан визирає з окопа.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав. Його підготували – Надія Степула, автор і ведуча, та Наталя Антоненко – звукорежисер. Дякуємо за увагу, дорогі слухачі. І зичимо вам теплих сюжетів – які б повертали трохи літа. До нових зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!
Надія Степула
Вітаю вас, дорогі слухачі!
“Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій – серпень… ………………………………………………… Літо гусне, як мед. Бджоли в солодкій утомі Нижче і нижче гудуть…” –
Такими “Серпневими строфами” півстоліття тому прощався з літом Євген Маланюк, український поет-емігрант. Своєрідним епіграфом звучать ці слова і в останньому цього літа випуску радіожурналу “Сюжети”. Підготувала його автор і ведуча – я, Надія Степула, звукорежисер – Наталя Антоненко.
Серед примітних подій у культурному просторі України привернув увагу Восьмий Всесвітній конгрес українців – який об’єднує понад сто громадських організацій у двадцяти п’яти країнах. Вперше від часу свого заснування у 1967 році Конгрес проведений в Україні. Актуальні проблеми буття української діаспори дискутувалися у Києві кількома сотнями делегатів та гостей із понад двадцяти країн світу. Чи дискусії наблизили розв’язання цих проблем – покаже час.
Поет Євген Маланюк прожив у еміграції сорок вісім років. У вересні 1940-го року він написав поезію “А син питає…” – своєрідний роздум над гіркотою емігрантської долі, назвавши дорогу повернення “шляхом помсти і гніву”:
“Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме на тім шляху до давньої дідизни”, -
писав Євген Маланюк.
У серпні народився Іван Франко – письменник світової слави, публіцист, філософ і громадський діяч, один із дуже небагатьох українських письменників, які кандидували на Нобелівську премію.
Сто сорок сім років від дня народження – дата, яка, здавалося б, давно поставила всі крапки над “і” – як стосовно дослідження творчості, так - і життєпису Каменяра. Проте… - Чи таки відомо нам, нинішнім, яким був Іван Франко НАСПРАВДІ? Більшість призвичаєних ще совєтськими “Хрестоматіями” до образу “Вічного Революцьонера” сповнені скептичного ставлення як до тих “Хрестоматій”, так і до виведених ними образів. Але в ту ж тоталітарну пору й п’ятдесятитомне зібрання творів Івана Франка з’явилося – вперше й востаннє - поки що, принаймні… Сьогодні, певна річ, не залишилося свідків того, як над ним знущалися незадовго до смерті, як у нього й каменем кидали не раз, як вважали його за божевільного… - Свідки покинули цей світ, але свідчення – залишилися… Та найсуворіші свідчення – то, власне, твори самого поета. І, напевно, відповідь на запитання, ким є Іван Франко для України, слід шукати саме там. Наприклад, у поемі “Мойсей”.
Не все ще досліджено, не всі архіви ще відкрили свої таємниці, а багато старих документів, листів, щоденників ніколи вже жодних таємниць не відкриють, бо – або зникли в пащі часів, або люди їх надійно поховали. Наприклад, так, як та жінка, яку Франко вперше покохав – його листи вона заповіла покласти з нею по її смерті у гріб. Заповіт виконали… Зацікавленість усе нових і нових поколінь життям і творчістю Франка не згасає, навіть, коли йому сто сорок сім літ. І це – явна ознака того, що постать Каменяра в українській культурі - непроминальна.
Звучить пісня “Безмежнеє поле” – слова Івана Франка, музика Миколи Лисенка, співає Борис Гмиря.
Які нові тексти сучасних літераторів привертають увагу і – чим саме? Чи можна поєднувати “моделювання історичних альтернатив із суто літературним “стьобом”? Про це – в полемічно забарвленому сюжеті від Сергія Грабовського:
Сергій Грабовський
Своєрідний жанр, в якому одночасно поєднані класична утопія (чи антиутопія), фентезі, політична проза, моделювання історичних альтернатив та суто постмодерний стьоб в останні роки став досить-таки популярним в українській літературі. Досить назвати Василя Кожелянка – автора низки знаних в колі української громади романів, повістей та оповідань, де щедро використані всі зазначені елементи. Спокуси не уник навіть Василь Шкляр – його останній роман “Кров кажана” одним своїм боком вписався у річище, яким пройшли вже кожелянкові “Дефіляда у Москві", “Людинець” і “Лженострадамус”. Щоправда, помітно більше еротики, але ж це - Шкляр. І, нарешті, до кола обраних новим для української літератури жанром долучився Олександр Ірванець. “Очамимря. Повість безврем‘яних літ”.
Йдеться не про літературні здобутки чи ґанджі вказаних текстів і самої “Очамимрі” як найправдивішого, мабуть, втілення жанру. І не про паралелі розмислів українських творців альтернативно-художньої історії із розмислами, скажімо, французьких чи російських літераторів.
Певний наявний корпус текстів і передусім - “Очамимря”, дозволяють дійти певних висновків. По-перше, читати все це цікаво. Несподівані історичні алюзії, оригінальні суспільно-політичні побудови, авторська іронія та самоіронія, словесні ігри – все це спонукає читати тексти до кінця, поза властиво художніми вартостями таких текстів. По-друге, в альтернативних світах бачиш не тільки те, якою є Україна сьогоднішня чи була вчорашня, а й те, якою вона могла би бути вчора, сьогодні й завтра, при цьому часом витворена уявою автора тексту альтернативна Україна є феноменом внутрішньо логічнішим у плані історичного і соціально-політичного поступу, аніж Україна реальна (це найяскравіше відчувається у “Дефіляді” Василя Кожелянка). По-третє, і це вже найповніше втілилося в “Очамимрі”, Україна реальна постійно просякає метастазами альтернативну, душить усі поривання і наміри її героїв й урешті-решт справа доходить до неминучої катастрофи. Українець не може стрибнути вище за свою голову – навіть у багатій уяві письменників. Навіть його тактична перемога стає стратегічною поразкою. Для України немає нормального місця на мапі – бодай це буде навіть химерна катастрофічна земля, змальована в “Очамимрі”. Україна приречена на катастрофу над катастрофами, як хтось – на пісню над піснями. Ледь не всесвітня Українська імперія саморуйнується, як у Кожелянка. Народ обирає президентом сина хвойди і темної сили, як у Шкляра. Град, в якому легко вгадується Київ, помирає повільно, довго, важко, як в “Очамимрі” Ірванця. Що порівняно з цими апокаліпсисами якийсь там безлад у королівстві Данському!
Надія Степула
Співана література, проблеми авторської пісні – в наступному сюжеті. Богдана Костюк розмовляє з лауреатом українських конкурсів авторської пісні, лідером гурту “За вікном” Олександром Музикою:
Богдана Костюк
Олександре, чи Ви погодились би з тим, що душу людини чути у пісні?
Олександр Музика
Погодився б. Якщо, звичайно, людина, яка пише цю пісню, вкладає душу в цю пісню. Не просто пише якісь там: “Ксюша, Ксюша, Ксюша, юбочка из плюша...”, а дійсно свою душу вкладає, - то можна почути.
Богдана Костюк
Українська авторська пісня – чим вона є для Вас, для учасників фестивалів авторської пісні? І чи вона потрібна аудиторії?
Олександр Музика
В принципі, потрібна. Бо щось, якщо воно пишеться, то воно дійсно потрібне. Деякі мене слухають... Віддати їм щось - і від себе, і свою душу, і щось у них там пробудити. Для учасників фестивалів – це те ж саме. Бо я поки по фестивалях їздив, я знайомий з дуже великою кількістю людей... Я можу сказати, що якраз оця проблема авторської пісні української - що вона не потрібна нашому шоу-бізнесу (який, в принципі, не існує). Можливо, якраз те не дозволяє людям, які займаються авторською піснею, писати просто так. Це, можливо, якраз єдиний плюс того, що вона зовсім не популярна, що вона не дуже поширена, - що люди, які цим займаються, вкладають туди себе.
Якщо брати фестивалі авторської пісні, то тут є один момент - є просто старий класичний бард, який ще існував за часів того ж Окуджави чи всіх інших. У нас дуже багато фестивалів, але вони більш орієнтовані на таку класичну бардівську пісню, виходить, - на російську мову. Україномовних фестивалів в Україні дуже мало, і на них дуже мало можна вибити грошей. Я знаю, наприклад, торік був фестиваль в Кривому Розі, на який дала гроші міськадміністрація, але не змогли провести ніякої реклами – дуже мало глядачів було. В цьому році вперше провели фестиваль в Яремчі – теж пробний, теж реклами не змогли... – бо навіть не знали як то організовується, не змогли вибити коштів. Важко знайти україномовну молодь, яка пише пісні. Дуже важко організувати. Тобто, намагаються люди, але поки що це не розкручене.
Богдана Костюк
Чому україномовна авторська пісня в такій ситуації?
Олександр Музика
Тому, що нею ніхто не займався.
Надія Степула
Літературне товариство “Плин”, до якого входив свого часу поет Тарас Мельничук, назвало цьогорічного літературного лауреата його імені . Ним став поет і доктор філології Борис Бунчук із Чернівців - за збірку віршів “Замість центурій”.
У серпні цього року Тарас Мельничук міг би святкувати шістдесят четвертий день народження. Але підірване таборами здоров’я не дало змоги дожити. Тарас Мельничук встиг і повчитися в університеті, і відслужити в Радянській Армії, попрацювати в Комі АРСР, на Донбасі, у Красноярському краї та в інших місцинах. Із 1972 по 1975 роки був позбавлений волі, ще два роки потім - під адміністративним наглядом. І Шевченківську премію встиг отримати – у 1992 році – за другу й останню збірку поезій “Князь роси”.
Літературознавець Микола Ільницький писав про поета: “Наскрізний трагедійний мотив знедоленості України оземлює всю лірику Тараса Мельничука”…
Послухаймо одну з поезій Тараса Мельничука, написану в ув’язненні. Читає автор:
Тарас Мельничук
Лист четвертий з тюрми до мами. Звичайно, невідправлений.
Мамо! Мамо! Син Ваш зітканий з нервів і болю. Він, може, останній на світі Брат поранених птиць і дерев. Він загине в неволі, як гине розчахнута іва, І не треба душити, Не треба ховати його! Син Ваш, мамо, Неволею нині щасливий, Бо Вітчизна його – Це гнаний етапом Вагон, За вагоном вагон, Перегон, перегон, перегон... Стереже його, мамо, Мало не цілий взвод, І немає зупинки, нема перепон. Це трупарня жива, Це столипінський м’ясозавод. Червень, спека, Зеки вкриваються милом, Зеки в дорозі, наче коні у борозні. Колеса вичавлюють За милею миля, Це конвой заробляє Лички свої й трудодні. Вихаркуй з себе Одесу, Франківськ чи Харків, Вихаркуй легеню - Обрубане куце крило, Вихаркуй Вітчизну - Карательку і коханку, В Москві самодержавне чоло. Сонце не сонце уже, А фашистська баклага, В цій баклазі – не спирт, А батьків і братів наших кров. Ще один перегон І ми прибудемо в лагер І почнеться те саме, Те саме, і знов. Знов, мамо, не буде Ні захистку, ні прихистку, Бо розкинулась зона на пів-Європи, А безлика Азія по-монгольськи Очима блискає - То новий Чінгісхан визирає з окопа.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав. Його підготували – Надія Степула, автор і ведуча, та Наталя Антоненко – звукорежисер. Дякуємо за увагу, дорогі слухачі. І зичимо вам теплих сюжетів – які б повертали трохи літа. До нових зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!
