Прага, 23 серпня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор та укладач Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Павел Шидло .
Василь Зілгалов
У час, коли Україна відзначатиме 12 річницю новітньої незалежності, якої, як чимало хто вважає, ще й справжньої немає, ми хочемо заторкнути тему релігії, віри у зв’язку з національною справою. З тією ж таки державною незалежністю народу. Внаслідок своїх геополітичних, історичних обставин український народ завжди зберігав особливу, щодо тих же росіян, релігійність. Колись Микола Костомаров писав: “Український нарід берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність. Це неминуче виходить з його поетичного настрою, яким відрізняється його духовний склад”. На шкалі суспільних вартостей і національні, і релігійні цінності рішуче тяжіють до священних, хоча, звісно, не завжди рівною мірою священною є не лише віра, а й батьківщина. Якщо захист вітчизни не видавався достатньою підставою, народ піднімали на захист віри, хоча віра могла знаходитися під на багато меншою загрозою, ніж вітчизна. Втім, відносини нації, яка видобувала себе з історії, для історії та релігії часто складалися доволі складно. У процесі перетворення етнічної маси в націю народжувані націоналізмами починають відбирати матеріал для будівництва нації і далеко не завжди релігії при цьому виділяється важлива роль. Про відносини української нації та релігії слухайте в нашому матеріалі, який підготували Віктор Єленський та Наталка Кудрик.
Віктор Єленський
Предтечі та батьки українського націоналізму не розглядали релігію як істотний чинник формування української нації. Навіть Пантелеймон Куліш – один з авторів перекладу біблії українською мовою – переконаний в тому, що без Божої руки не можливе українське пробудження. Писав про церковну болгарину, що туманила український народ, і про нещастя поділу народу на касти, в результаті хрещення Русі. Михайло Драгоманов зазначав, що теперішні релігії, як продукт культурно-історичного процесу (інтернаціонального) ніяк не можуть входити в ряд ознак національних. Для Миколи Міхновського, чиї роботи надихали цілі покоління українських націоналістів, з релігії ще належить зробити будівельний матеріал для формування нації. А поки, не тільки панує над Україною цар-іноземець, а й сам Бог став іноземцем і не знає української мови. Соціалістичні переконання, надзвичайно сильні наприкінці 19 - у першій чверті 20 століття серед українських діячів, визначали їх досить прохолодне ставлення до релігії. Українська еліта, як і еліти інших недержавних народів прагнула розбудити, струснути масу й незрівнянно охоче говорила про свободу і звільнення, про натиск і силу, ніж про покаяння або смирення. Неувага і навіть вороже ставлення до церкви чільних українських діячів було виявлено цілком виразно соціалістичною Центральною Радою в 1917-18 роках. У листопаді 17 року Володимир Винниченко на прохання Всеукраїнської православної церковної ради про її офіційне визнання відповів, що він соціаліст і принципово не визнає церкви. Голова Центральної Михайло Грушевський на прохання відкрити секретаріат церковних справ кинув знамените “обійдемося без попів”.
Наталка Кудрик
Природно, що православ’я, принаймні з середини 19 століття, усвідомлювалося українськими діячами, як чинник, що нівелює національну самосвідомість українців, незалежно від особистих релігійних почуттів цих діячів. Добре відомі, на приклад, їдкі зауваження Шевченка з приводу суздальських ідолів і візантійства загалом. Але більш істотною для них була конфесійна розірваність українців. Дві ідеї: православ’я як символ козацьких повстань, визвольної боротьби та боротьби з унією й унія як демаркаційний феномен, що захистив галицьких русинів східним обрядом від спольщення і конфесійним вододілом від русифікації очевидно суперечили одна одній. Це спонукало українських інтелектуалів до абстрагування від релігійних відмінностей двох Україн. Саме тому для Івана Франка релігія у справі творення української нації, це в жодному разі не будівельний матеріал, а передовсім винятково серйозна проблема. Практично одночасно з ним Грушевський попереджає галичан і велико українців, що впродовж 20-30 років вони можуть отримати дві національності на одній етнографічній основі, подібно до того, як дві частини одного сербського племені дали відвести себе релігійним та іншим обставинам до повного відчуження. Поза сумнівом, греко-католицька церква зіграла серйозну роль у процесі кристалізації ідентичності галичан. До кінця 19 століття греко-католицькі священики домінували у середовищі галицьких українських діячів. 1890 року в Галичині не було жодного світського за походженням інтелігента. Зрештою, саме церква відкинула три гіпотетичні моделі галицького розвитку: москвофільський, польський та австрорусинський і підтримала народовство, тобто власне український рух.
Віктор Єленський
Складніше з православ’ям. Твердження, відповідно до якого воно не могло відіграти тут скільки-небудь значної ролі, оскільки не опозиціонувало українську націю, яка формувалася від найбільш значущої для неї референтної спільноти, яка знаходилась у полі православної культури, тобто росіян у нинішньому розумінні, потребує оточення. З поля зору в даному випадку вислизає надзвичайно важливий чинник східноєвропейської історії – польський. Цей чинник для України 19 і навіть початку 20 століття зовсім не скасовується поділами Польщі і знищенням її державності. Більша частина 19 століття навіть після польського повстання 1863 року проходить на правобережній Україні під знаком жорстокого антагонізму польської шляхти й українського селянства, і природно, цей антагонізм не міг бути не забарвленим у конфесійні тони. Прикметно, що хлопомани, тобто українські діячі, вихідці з полонізованих поміщицьких сімей (Антонович, Тадей Рильський – батько Максима Рильського, Михальчук та інші), вважаючи необхідним повернутися у свою національність, переходили з католицизму в православ’я. Для пересічного ж волинського або подільського селянина, росіянин був абстрактним начальником, з яким він ніколи практично й не зустрічався. Адже навіть у 1897 році після всіх спроб зросійщення краю російськомовне населення складало лише 3,5% всього населення волинської губернії та трохи більше 3% подільської. Православ’я було для цього селянина мужицькою вірою, етнічні форми якої в дуже незначному ступені піддавалися змінам у перебігу компаній боротьби з її шкідливими своєзвичаями”, які час від часу проводилися російськими архієреями.
Всиль Зілгалов
Ми на хвильку перервемо історичний аналіз українських реалій релігії і національної справи і згадаємо слова українського історика Миколи Костомарова з цього ж приводу. Читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“Ми бачимо, що ті народи, які у себе утворили впорядковане духовенство, на приклад, юдеї, живуть не дивлячись на всі неприхильні, руйнуючі умови. Я впевнений, що якби Богдан Хмельницький замість того, щоб проливати ріки крові, нищити стільки народу, як і інші українські поводирі, які шукали допомоги всюди, навіть у татар, звернулися до східних патріархів з вимогою дати Україні самостійну незалежну церкву, якби вона утворила духовенство таке, яке би привело народну мову в казання , до школи, до церковних промов і таким робом мову народну було б висвячено, то я переконаний глибоко, що українському народові не було б рації лякатися за те, що вона зникне з лиця землі як національна святість”.
Василь Зілгалов
І далі Віктор Єленський продовжує про релігію українців у час російської колоніальної експансії.
Віктор Єленський
Добре відомо, що Україна відіграла видатну роль у процесі перетворення московського православ’я у православ’я російське. Малоруський церковний вплив досить добре відомий, задокументований і досліджений. У на багато меншому ступені вивчено зворотній вплив: російської церкви, що отримала щеплення київського бароко, на українське селянство. Тобто ми знаємо про церковну уніфікацію, що знищувала специфічний характер організації київської митрополії до її приєднання до московського патріархату, її богослужбові архітектурні особливості, про виправлення церковних книг, зміну місяцеслова, завзяту боротьбу за введення російської вимови в церковнослов’янській мові та борід духовенства, що довго не сприймалися в Україні. Незрівнянно слабше вивчено вплив цих зусиль на глибинні шари духовного життя українського селянства та його самоусвідомлення. Михайло Грушевський оцінював цей вплив цілком негативно. Селянство – стверджував він – дадалі гостріше відчуває в духовному стані елемент чужий і ворожий, одну з категорій визискувачів селянського поту.
Наталка Кудрик.
Але українська мемуаристика 19 ст. свідчить про живучість української стихії серед духовенства України, і передусім правобережної, що успадкувало свої парафії від дідів, батьків, тестів і зберігало тут старі звичаї. Іван Власовський навіть говорив про семінарії, як про розсадники українства. Так, дійсно, православна церква не могла бути будителем національної самосвідомості малоросійських селян і патроном українського руху. А проте, переставши бути повністю своєю, вона так і не стала цілком ефективним знаряддям русифікації. Тут не достатньо говорити про глибоку прірву між єпископатом і парафіяльним духовенством. Відносну близькість щонайменше частини нижнього духовенства до селян і наявність серед цієї частини не тільки народно-культурницької течії, а й досить радикальних поглядів. Слід гадати, що саме в релігійній сфері, де прадавні символи і традиції набувають статусу вищих значень, антитеза іншим спільнотам формулюється більш жорстко і безкомпромісно. Саме тут суперечка про кількість пальців, якими накладається хресне знамення, підноситься на найвищий рівень. Ритуальні відмінності стають нестерпними, а їхній характер – сакральним. В усякому разі прагнення до здобуття своєї церкви з боку величезної селянської маси у 1917 році було потужним і дуже серйозним, незважаючи на, здавалося б, невиразність ідентичності цієї маси. Філософ і церковно-суспільний діяч, протоієрей Василь Зінківський згадував, як вразила його тоді вируюча українська церковна стихія. “Я побачив, що церковне українство сильне в селі, що в ньому дуже напружено живуть прагнення до вираження у церковному житті свого національного обличчя” – казав Василь Зінківський.
Віктор Єленський
Але наприкінці 1980-их – на початку 90-их років цієї стихії вже давно не було. Її розтрощили жорна сталінської репресивної модернізації з її голодомором, розселяненням і розцерковленням. Найсильнішим народно-релігійним анклавом, де ця стихія ще жила після другої світової війни, були приєднані до Рускої православної церкви, але не абсорбовані нею остаточно уніатські громади Галичини. З 60-их років, після Хрущовської антирелігійної кампанії греко-католицька Галичина стає краєм найвищої у СРСР концентрації православних громад. У боротьбі з зовсім не гіпотетичною уніатською загрозою галичанським парафіям дозволялося зберігати традиційні українські риси. Питома вага слухачів духовних навчальних закладів РПЦ – вихідців із західної України – була надзвичайно високою. Єпископи-українці стають найбільшою за чисельністю земляцькою групою. З 90 року двоє з них – митрополит Філарет (Денисенко) і Володимир (Сабодан) балотувалися на московський патріарший престол.
Василь Зілгалов
Ми ще раз перервемо Єленського і згадаємо національну єдність, боротьбу за своїх поводирів. Ми пам’ятаємо, як Устим Кармелюк сам утікав з далекої сибірської каторги, як намагався підняти народ, а ті ж самі його земляки допомагали у полюваннях поліції на Кармелюка. Т.Шевченко був засланий за свою політичну діяльність з кирило-методіївцями, зокрема, в далекий Казахстан і чи багато українців пішло визволяти. Україні підкорялася в той час Господній волі. Ось, послухайте слова Шевченкові з орської кріпості. Читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“Привикне, кажуть, собака за возом бігти – то біжить і за саньми. То так і я тепер пишу. Папір тілько, чорнило трачу, а перш, їй Богу, не брешу, згадаю що чи що набачу, то так утну, що аж заплачу. І ніби сам перелечу, хоч на годину на Вкраїну. На неї гляну, подивлюсь, і мов добро кому зроблю, так любо серце одпочине. Якби сказать, що не люблю, що я Украйну не кохаю або лукавих проклинаю за те, що я тепер терплю – їй Богу, братія, прощаю і Милосердому молюсь, щоб ви лихим чим не згадали. Хоч я вам кравди не робив, та, все таки, між вами жив, то може дещо і осталось”.
Єленський і Наталка Кудрик завершують нарис на тему “Релігія і нація”:
Віктор Єленський
Можна було б очікувати, що після набуття Україною державності та умови наявності досвідченої церковної еліти, представники якої походили переважно із західної України, незалежна православна церква конституюється відносно безболісно, але ситуація виявилася на багато складнішою. Вихід із підпілля греко-католиків, перехід у Греко-Католицьку церкву більшості галицьких православних парафій і радикалізація тут радикального руху, стали серйозним викликом для тієї частини населення регіону, для якої православна ідентичність була не менш важлива, ніж ідентичність національна. Відповіддю на цей виклик з їхнього боку стало проголошення Української Православної Автокефальної Церкви, що позиціонує себе як по-справжньому українська церква, не залежна від закордонних центрів, передовсім Москви і Риму. Відновлення УАПЦ викликало надзвичайно різку протидію московської патріархії та її українського екзархату, який в той час, з огляду на зростаючу загрозу позиціям російської церкви з боку національно-церковного руху, отримує новий статус – Української Православної Церкви. В Україні таким чином діяло вже дві, а з 1992 року – три православні церкви. Великий український компроміс старої номенклатури і націонал-патріотів, що вможливив українську незалежність після референдуму першого грудня 1991 року, у церковній сфері не вдався зі самого початку.
Наталка Кудрик
У підсумку православній церкві в Україні, на відміну від держави на її території, так і не вдається легітимно стати незалежною і домогтися визнання цієї незалежності повнотою православ’я. Набуття Україною державності стало можливим не в останню чергу внаслідок ослаблення союзного центру, в чому активно брала участь і російська еліта. Церковний же центр не тільки не був послаблений, а навпаки, посилився і його посилення було підтримане як союзною, а ще більше – російською адміністрацією, що прийшла їй на зміну. Але головне те, що у православному середовищі України зі самого початку не було однодушності до усамостійнення церкви. Передусім українська церковна ієрархія не була зацікавлена у розриві з центром у тій мірі, в якій у цьому були зацікавлені світські еліти, чия влада більше не обмежувалася московським керівництвом. При цьому, тиску з боку віруючих, що спонукав би їх до розриву з московським патріархатом, вони зазнавали тільки в західноукраїнських єпархіях. Тиск з боку московського патріархату, канонічні й особистісні міркування, роками прищеплювана відраза до самосвятів-автокифалістів, непохитна позиція чернецтва виявилися більш відчутними чинниками. Українська держава, зацікавлена в незалежній православній церкві, намагалася сприяти цій незалежності, при чому впродовж 92-94-го років досить наполегливо. Держава гостро відчувала необхідність підтримки з боку українського інституту, який забезпечує історичну тяглість, має виразно нерадянський характер і користується довірою населення. Однак спроби держави не були ані ефективними для досягнення поставленої мети, ані коректними. До того ж новостворена українська держава, цілі церковної політики якої були близькі до формульованих півтора століття тому урядами новопосталих незалежних країн православної культури, не могла, звичайно, діяти методами 19 сторіччя. На масовому рівні міжправославне протиріччя дуже швидко стало конфліктом ідентичностей, при чому, не тільки між ідентичностями українською і неукраїнською, але й, скажімо, виразної української ідентичності з невиразною, що намагається ототожнитись із православною культурною цінністю, стати просто православною і тим самим щасливо уникнути відповіді на хворобливе питання про фінальну колективну тотожність.
Віктор Єленський
Тим часом сторінку “Релігія і нація” в останній на сьогодні главі – формування української нації – ще не перегорнута. Насамперед триває повернення релігії і питома вага тих, хто маніфестує свою ідентичність за допомогою релігійних символів, постійно зростає. А по-друге: формування нації – це процес, а не подія – щоденний, за словами Ренана, плебісцит щодо того, бути чи не бути нації і якою їй бути. Під час цього плебісциту якісь символи, зв’язки, елементи переглядаються, набувають нового значення, підкреслюються, а інші витискаються на периферію. Те, що на певних етапах формування української нації релігія не відігравала вирішальної ролі у кристалізації національної свідомості, не означає, що вона не зможе її відіграти в майбутньому, адже процес творення української нації триває. Віктор Єленський, Наталка Кудрик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Від часу 40-річної подорожі дітей ізраєлевих пустелею релігія служить об’єднавчим фактором для юдеїв. Де би не жили юдеї нині – чи то на землі обітованій, чи в інших куточках світу. Читання тори і релігійні відправи символізують єдність і силу духу, притаманного народу ізраїлевому. Як стверджує один із духовних лідерів світового єврейства Аві Пазнер, нині юдеї живуть єдиним народом, де би не розташовувались їхні оселі, якою б мовою їхні діти не розмовляли у школах, яким би не було їхнє громадянство. Далі про це наша київська кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Два роки тому в інтерв’ю “Радіо Свобода” Аві Пазнер наголошував, що можна бути розсіяними по світах, але простір і час концентруються у торі, у духовній літературі, і чим активніше працюють глобалізацій ні процеси, тим більше вимагає душа кожної окремої людини знань про Бога, про землю обітовану, про коріння своє і коріння свого народу. Люди вимикають комп’ютери і мобільні телефони, зачиняють робочі кабінети і йдуть молитися Богові, відчуваючи нагальну потребу в такому спілкуванні. З паном Пазнером згоден і експерт з історії юдаїки, професор Лондонського університету Кевін Робінс.
Кевін Робінс
Ми живемо за доби нової конфронтації між різними культурами у час утворення нової багатонаціональної міждержавної культури і якраз релігія залишається чи не єдиною складовою цього світу, котрий так швидко уніфікується, яка продовжує служити народові, що її обрав за свою духовну і моральну сутність. Мені здається, це у першу чергу стосується юдаїзму – однієї з релігій, яка пережила нищення своїх храмів, погроми і голокост. І витримала все, щоб служити своєму народові, щоб єднати людей у боротьбі за своє “я” на тлі глобалізації.
Богдана Костюк
Для народів України після понад 70-літнього панування атеїстичної антигуманної комуністичної ідеології знання духовних витоків та джерел, сконцентрованих у релігійній літературі, набуває великого значення. І тому особливої ваги набуває не тільки відвідування храмів і спілкування зі священнослужителями, а й відповідна література, вважає директор інституту юдаїки, редактор видавництва “Дух і літера” Леонід Фінберґ.
Леонід Фінберґ
Я думаю, що безумовно є спрага. Є спрага християн, є спрага юдеїв, є спрага мусульман, бо майже століття ми не мали адекватної літератури. В міру своїх сил ми випускаємо цю літературу і не тільки ми. Думаю, що цього року в нас вийшли блискучі книжки. Вийшли і ще виходять. Це, найперше, Сергія Авєрінсева, словник його енциклопедичних статей вийде українською мовою. Ми російською видали його переклади віршів – його “Стіхі духовниє”. Ми видаємо українською дві книжки Калі Стауера – одного з найбільших ідеологів світу. Дивним чином ми поєднуємо дохристиянську частину нашої душі – нашої спільної душі – з юдейською, де видаються вже найкращі книжки з юдаїки, які колись виходили тут, особливо останні багато-багато десятиліть. От зараз в нас вийшла книжка Мозеса, юдаїста з Франції, називається “Ерос і закон” – про любов і право, блискуча книжка, може одне з найкращих трактувань тори. А зараз друкуються геніальні тексти Януса Корчака – “Молитви тих, хто не молиться”. Ці тексти певно належать до всіх релігій світу. Блискучий мислитель педагог Януш Корчак єврейського походження.
Богдана Костюк Ї Але на думку пана Фінберґа, саме на таких людях тримався і тримається високий дух народу, і саме такі люди несуть слово Бога, єднаючи свій народ в ім’я перемоги добра. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.
Василь Зілгалов
Віра та її зміст залежить від духовних поводирів. Таких можливо, про яких ітиметься далі. Пропонуємо вам розмову з молодим монахом, настоятелем монастиря св. пророка Іллі в Яремчі Івано-франківської області отцем Никанором.
Він проводить також ранкові богослужіння в місцевій церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Про отця Никанора “Радіо Свобода” вже розповідало минулого року, коли після шести років, проведених у Яремчі, він був змушений покинути це містечко. яремчанська греко-католицька громада доклала величезних зусиль, щоб повернути отця Никанора. Неодноразово представники громади їздили до єпископа Павла Василика в Коломию, до настоятеля учнівської Святоуспенської лаври, що під Львовом. Весь цей час – майже рік – отець Никанор провів у двох місцях: в одному з монастирів східної Франції, й у львівському монастирі св. Обручника Йосифа. Саме у цьому монастирі почалося його чернече життя, коли після закінчення ленінградської духовної академії він став монахом-студитом УГКЦ. З ієромонахом Никанором розмовляє мій колега Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Отче Никаноре, питання взаємин між релігією і національною справою не втрачає актуальності в Українському суспільстві. Як, з Вашого погляду, пов’язана церква з національною ідеєю?
о.Никанор
На мій погляд, все таки, справа церкви в першу чергу має розвиток людини як духовної особистості, а це безперечно, включає також і національну свідомість. В усіх часах ця справа свідомості національної та любові до свого краю, любові до батьківщини, до захисту інтересів свого краю, свого народу також входила до обов’язків християнина. І церква, зокрема священики, на цьому також стараються зробити свій вклад.
Тарас Марусик
Кожна церква в силу історичних обставин і розвитку має свої національні особливості. На приклад, в російській православній церкві є відгалуження старообрядців. Якими є, з Вашого погляду, національні особливості українських церков?
о.Никанор
Як кожна церква є послана, щоби провадити людину до Бога. Зокрема УГКЦ, будемо говорити, має своє покликання до того, щоби провадити до Бога український народ. Звичайно, з тими особливостями, з тими народними традиціями, які мають свій вплив на цю церкву. Відіграє також не мало важливу роль і в світосприйнятті, зокрема є свій вплив і самої ментальності народу українського. Але, тим не менше, церква є покликана для того, щоб людину спасати, провадити її до вічності, втілювати ідеали християнина, тобто ідеали Христа, які він подає нам, ну – це святе письмо.
Тарас Марусик
Я знаю, що Ви регулярно ходите з дітьми в Карпати, навіть на Говерлу. Як це поєднюється з традиційним образом священика?
о.Никанор
Наш монастир має таку особливу харизму щодо оздоровлення дітей і воно особливо пов’язано з духовністю. Мій погляд щодо цього – однозначно щоби показати для молодого християнина цей прекрасний світ, який Бог створив, а з іншої сторони, показати, як можемо ми своїми руками якось ту красу затрачувати. І хотілобся мені в молоде серце передати, вкласти любов до тієї природи, до її збереження і для розвитку. Людина є покликана, щоби той світ, який Бог створив, розвивати. То є моя ціль і, мені здається, духовне покликання кожного.
Тарас Марусик
А що то за діти, з якими Ви ходите в гори?
о.Никанор
Ми приймаємо дітей ціле літо. Дітей ліквідаторів чорнобильської аварії, також і з районів, які захопила чорнобильська катастрофа і безпосередньо з бідних сімей з нашого яремчанського регіону.
Тарас Марусик
Я поставлю ще таке запитання: може Ви ще з ними граєте у футбол, скажімо?
о.Никанор
Особисто я – ні, бо я футбол не люблю, але, як не дивно, ми запрошуємо сестер монахинь, і вони з дітьми грають футбол.
Тарас Марусик
Відомо, що минулого року Ви не змогли продовжувати відправляти служби в яремчанській церкві. То була досить напружена ситуація. Цього року Ви знову тут. Як вдалося залаголити справу?
о.Никанор
Для мене - дуже просто. Ігумен сказав мені, що моє знову покликання відновлюється у службу в Яремне і на те дав місцевий єпископ благословення тай я приїхав до Яремне.
Тарас Марусик
То був єпископ Павло Василик?
о.Никанор
Так.
Тарас Марусик
Скільки я тамтого року робив з цього приводу передач і навіть виїжджав до Коломиї, мав інтерв’ю з єпископом Павлом Василиком. То тоді він був проти. Цікаво знати що сталось. Що вплинуло на те, що він змінив своє рішення?
о.Никанор
Мені не відомо, чому владика був проти і я не можу відповісти на це запитання.
Тарас Марусик
Дякую Вам. Це був настоятель монастиря
святого пророка Іллі, священик церкви Успіня Пресвятої Богородиці в Місті Яремче івано-франківської області, отець Никанор. Розмовляв з ним Тарас Марусик. “Радіо Свобода” з Яремче.
Василь Зілгалов
Отець щоденний мусить дбати, щоб не заблукали душа і серце вірної людини. Чи помста, кармелюцтво – це шлях до самоутвердження нації? Може, що й так, адже ж, як дехто каже, що і Христос казав про меч. Але без любові і всепрощення також, і найперше, мабуть, не може відбутися народ Про це писав Т.Шевченко у своїх неофітах, що читає фрагмент із них Ірина Халупа.
Ірина Халупа
А ти на березі стояла, Неначе темная скала. Не слухала і не ридала, А “алілуя” подала За матерями християнам, Мов дзвони загули кайдани На неофітах. А твій син – єдиний твій - апостол новий перехрестившись, возгласив: “Молітесь, братія. Молітесь за ката лютого, його в своїх молитвах пом’яніте, перед гординею його, брати мої, не поклонітесь. Молитва – Богові, а він нехай лютує на землі. Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає. Уже внучата зачались. І виростуть вони колись На месників, внучата тії, Христові воїни святії. І без огня, і без ножа Стратеги божії воспрянуть І тьми, і тисячі поганих перед святими побіжать. Молітесь, братія”. Молились, Молилися перед Христом, Закуті в пута неофіти. Молились радісно. Хвала! Хвала вам, душі молодиє, хвала вам, лицарі святиє, во віки-віки похвала.
Василь Зілгалов
Ці шевченкові слова з “Неофітів” глибоко промовляють до кожного. Коли ж зважати, що християнська ідея всепрощення – найвища і водночас найтрудніша християнська чеснота, то картина української християнської душі стає повною. Повною на шляху усамостійнення української душі на теренах власної держави. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було слово”. ЇЇ автор та укладач – Василь Зілгалов, мені допомагав звукорежисер Павел Шидло. На завершення нагадаю слова з біблії: “Кріпись. І покажімося сильні за наш народ і за міста нашого Бога. Господь нехай вчинить, що йому до вподоби, бо ліпше нам у бою вмерти, ніж споглядати на злидні нашого народу і нашої святині. Яка б не була воля неба – нехай вона станеться!” Говорить “Радіо Свобода”.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор та укладач Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Павел Шидло .
Василь Зілгалов
У час, коли Україна відзначатиме 12 річницю новітньої незалежності, якої, як чимало хто вважає, ще й справжньої немає, ми хочемо заторкнути тему релігії, віри у зв’язку з національною справою. З тією ж таки державною незалежністю народу. Внаслідок своїх геополітичних, історичних обставин український народ завжди зберігав особливу, щодо тих же росіян, релігійність. Колись Микола Костомаров писав: “Український нарід берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність. Це неминуче виходить з його поетичного настрою, яким відрізняється його духовний склад”. На шкалі суспільних вартостей і національні, і релігійні цінності рішуче тяжіють до священних, хоча, звісно, не завжди рівною мірою священною є не лише віра, а й батьківщина. Якщо захист вітчизни не видавався достатньою підставою, народ піднімали на захист віри, хоча віра могла знаходитися під на багато меншою загрозою, ніж вітчизна. Втім, відносини нації, яка видобувала себе з історії, для історії та релігії часто складалися доволі складно. У процесі перетворення етнічної маси в націю народжувані націоналізмами починають відбирати матеріал для будівництва нації і далеко не завжди релігії при цьому виділяється важлива роль. Про відносини української нації та релігії слухайте в нашому матеріалі, який підготували Віктор Єленський та Наталка Кудрик.
Віктор Єленський
Предтечі та батьки українського націоналізму не розглядали релігію як істотний чинник формування української нації. Навіть Пантелеймон Куліш – один з авторів перекладу біблії українською мовою – переконаний в тому, що без Божої руки не можливе українське пробудження. Писав про церковну болгарину, що туманила український народ, і про нещастя поділу народу на касти, в результаті хрещення Русі. Михайло Драгоманов зазначав, що теперішні релігії, як продукт культурно-історичного процесу (інтернаціонального) ніяк не можуть входити в ряд ознак національних. Для Миколи Міхновського, чиї роботи надихали цілі покоління українських націоналістів, з релігії ще належить зробити будівельний матеріал для формування нації. А поки, не тільки панує над Україною цар-іноземець, а й сам Бог став іноземцем і не знає української мови. Соціалістичні переконання, надзвичайно сильні наприкінці 19 - у першій чверті 20 століття серед українських діячів, визначали їх досить прохолодне ставлення до релігії. Українська еліта, як і еліти інших недержавних народів прагнула розбудити, струснути масу й незрівнянно охоче говорила про свободу і звільнення, про натиск і силу, ніж про покаяння або смирення. Неувага і навіть вороже ставлення до церкви чільних українських діячів було виявлено цілком виразно соціалістичною Центральною Радою в 1917-18 роках. У листопаді 17 року Володимир Винниченко на прохання Всеукраїнської православної церковної ради про її офіційне визнання відповів, що він соціаліст і принципово не визнає церкви. Голова Центральної Михайло Грушевський на прохання відкрити секретаріат церковних справ кинув знамените “обійдемося без попів”.
Наталка Кудрик
Природно, що православ’я, принаймні з середини 19 століття, усвідомлювалося українськими діячами, як чинник, що нівелює національну самосвідомість українців, незалежно від особистих релігійних почуттів цих діячів. Добре відомі, на приклад, їдкі зауваження Шевченка з приводу суздальських ідолів і візантійства загалом. Але більш істотною для них була конфесійна розірваність українців. Дві ідеї: православ’я як символ козацьких повстань, визвольної боротьби та боротьби з унією й унія як демаркаційний феномен, що захистив галицьких русинів східним обрядом від спольщення і конфесійним вододілом від русифікації очевидно суперечили одна одній. Це спонукало українських інтелектуалів до абстрагування від релігійних відмінностей двох Україн. Саме тому для Івана Франка релігія у справі творення української нації, це в жодному разі не будівельний матеріал, а передовсім винятково серйозна проблема. Практично одночасно з ним Грушевський попереджає галичан і велико українців, що впродовж 20-30 років вони можуть отримати дві національності на одній етнографічній основі, подібно до того, як дві частини одного сербського племені дали відвести себе релігійним та іншим обставинам до повного відчуження. Поза сумнівом, греко-католицька церква зіграла серйозну роль у процесі кристалізації ідентичності галичан. До кінця 19 століття греко-католицькі священики домінували у середовищі галицьких українських діячів. 1890 року в Галичині не було жодного світського за походженням інтелігента. Зрештою, саме церква відкинула три гіпотетичні моделі галицького розвитку: москвофільський, польський та австрорусинський і підтримала народовство, тобто власне український рух.
Віктор Єленський
Складніше з православ’ям. Твердження, відповідно до якого воно не могло відіграти тут скільки-небудь значної ролі, оскільки не опозиціонувало українську націю, яка формувалася від найбільш значущої для неї референтної спільноти, яка знаходилась у полі православної культури, тобто росіян у нинішньому розумінні, потребує оточення. З поля зору в даному випадку вислизає надзвичайно важливий чинник східноєвропейської історії – польський. Цей чинник для України 19 і навіть початку 20 століття зовсім не скасовується поділами Польщі і знищенням її державності. Більша частина 19 століття навіть після польського повстання 1863 року проходить на правобережній Україні під знаком жорстокого антагонізму польської шляхти й українського селянства, і природно, цей антагонізм не міг бути не забарвленим у конфесійні тони. Прикметно, що хлопомани, тобто українські діячі, вихідці з полонізованих поміщицьких сімей (Антонович, Тадей Рильський – батько Максима Рильського, Михальчук та інші), вважаючи необхідним повернутися у свою національність, переходили з католицизму в православ’я. Для пересічного ж волинського або подільського селянина, росіянин був абстрактним начальником, з яким він ніколи практично й не зустрічався. Адже навіть у 1897 році після всіх спроб зросійщення краю російськомовне населення складало лише 3,5% всього населення волинської губернії та трохи більше 3% подільської. Православ’я було для цього селянина мужицькою вірою, етнічні форми якої в дуже незначному ступені піддавалися змінам у перебігу компаній боротьби з її шкідливими своєзвичаями”, які час від часу проводилися російськими архієреями.
Всиль Зілгалов
Ми на хвильку перервемо історичний аналіз українських реалій релігії і національної справи і згадаємо слова українського історика Миколи Костомарова з цього ж приводу. Читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“Ми бачимо, що ті народи, які у себе утворили впорядковане духовенство, на приклад, юдеї, живуть не дивлячись на всі неприхильні, руйнуючі умови. Я впевнений, що якби Богдан Хмельницький замість того, щоб проливати ріки крові, нищити стільки народу, як і інші українські поводирі, які шукали допомоги всюди, навіть у татар, звернулися до східних патріархів з вимогою дати Україні самостійну незалежну церкву, якби вона утворила духовенство таке, яке би привело народну мову в казання , до школи, до церковних промов і таким робом мову народну було б висвячено, то я переконаний глибоко, що українському народові не було б рації лякатися за те, що вона зникне з лиця землі як національна святість”.
Василь Зілгалов
І далі Віктор Єленський продовжує про релігію українців у час російської колоніальної експансії.
Віктор Єленський
Добре відомо, що Україна відіграла видатну роль у процесі перетворення московського православ’я у православ’я російське. Малоруський церковний вплив досить добре відомий, задокументований і досліджений. У на багато меншому ступені вивчено зворотній вплив: російської церкви, що отримала щеплення київського бароко, на українське селянство. Тобто ми знаємо про церковну уніфікацію, що знищувала специфічний характер організації київської митрополії до її приєднання до московського патріархату, її богослужбові архітектурні особливості, про виправлення церковних книг, зміну місяцеслова, завзяту боротьбу за введення російської вимови в церковнослов’янській мові та борід духовенства, що довго не сприймалися в Україні. Незрівнянно слабше вивчено вплив цих зусиль на глибинні шари духовного життя українського селянства та його самоусвідомлення. Михайло Грушевський оцінював цей вплив цілком негативно. Селянство – стверджував він – дадалі гостріше відчуває в духовному стані елемент чужий і ворожий, одну з категорій визискувачів селянського поту.
Наталка Кудрик.
Але українська мемуаристика 19 ст. свідчить про живучість української стихії серед духовенства України, і передусім правобережної, що успадкувало свої парафії від дідів, батьків, тестів і зберігало тут старі звичаї. Іван Власовський навіть говорив про семінарії, як про розсадники українства. Так, дійсно, православна церква не могла бути будителем національної самосвідомості малоросійських селян і патроном українського руху. А проте, переставши бути повністю своєю, вона так і не стала цілком ефективним знаряддям русифікації. Тут не достатньо говорити про глибоку прірву між єпископатом і парафіяльним духовенством. Відносну близькість щонайменше частини нижнього духовенства до селян і наявність серед цієї частини не тільки народно-культурницької течії, а й досить радикальних поглядів. Слід гадати, що саме в релігійній сфері, де прадавні символи і традиції набувають статусу вищих значень, антитеза іншим спільнотам формулюється більш жорстко і безкомпромісно. Саме тут суперечка про кількість пальців, якими накладається хресне знамення, підноситься на найвищий рівень. Ритуальні відмінності стають нестерпними, а їхній характер – сакральним. В усякому разі прагнення до здобуття своєї церкви з боку величезної селянської маси у 1917 році було потужним і дуже серйозним, незважаючи на, здавалося б, невиразність ідентичності цієї маси. Філософ і церковно-суспільний діяч, протоієрей Василь Зінківський згадував, як вразила його тоді вируюча українська церковна стихія. “Я побачив, що церковне українство сильне в селі, що в ньому дуже напружено живуть прагнення до вираження у церковному житті свого національного обличчя” – казав Василь Зінківський.
Віктор Єленський
Але наприкінці 1980-их – на початку 90-их років цієї стихії вже давно не було. Її розтрощили жорна сталінської репресивної модернізації з її голодомором, розселяненням і розцерковленням. Найсильнішим народно-релігійним анклавом, де ця стихія ще жила після другої світової війни, були приєднані до Рускої православної церкви, але не абсорбовані нею остаточно уніатські громади Галичини. З 60-их років, після Хрущовської антирелігійної кампанії греко-католицька Галичина стає краєм найвищої у СРСР концентрації православних громад. У боротьбі з зовсім не гіпотетичною уніатською загрозою галичанським парафіям дозволялося зберігати традиційні українські риси. Питома вага слухачів духовних навчальних закладів РПЦ – вихідців із західної України – була надзвичайно високою. Єпископи-українці стають найбільшою за чисельністю земляцькою групою. З 90 року двоє з них – митрополит Філарет (Денисенко) і Володимир (Сабодан) балотувалися на московський патріарший престол.
Василь Зілгалов
Ми ще раз перервемо Єленського і згадаємо національну єдність, боротьбу за своїх поводирів. Ми пам’ятаємо, як Устим Кармелюк сам утікав з далекої сибірської каторги, як намагався підняти народ, а ті ж самі його земляки допомагали у полюваннях поліції на Кармелюка. Т.Шевченко був засланий за свою політичну діяльність з кирило-методіївцями, зокрема, в далекий Казахстан і чи багато українців пішло визволяти. Україні підкорялася в той час Господній волі. Ось, послухайте слова Шевченкові з орської кріпості. Читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“Привикне, кажуть, собака за возом бігти – то біжить і за саньми. То так і я тепер пишу. Папір тілько, чорнило трачу, а перш, їй Богу, не брешу, згадаю що чи що набачу, то так утну, що аж заплачу. І ніби сам перелечу, хоч на годину на Вкраїну. На неї гляну, подивлюсь, і мов добро кому зроблю, так любо серце одпочине. Якби сказать, що не люблю, що я Украйну не кохаю або лукавих проклинаю за те, що я тепер терплю – їй Богу, братія, прощаю і Милосердому молюсь, щоб ви лихим чим не згадали. Хоч я вам кравди не робив, та, все таки, між вами жив, то може дещо і осталось”.
Єленський і Наталка Кудрик завершують нарис на тему “Релігія і нація”:
Віктор Єленський
Можна було б очікувати, що після набуття Україною державності та умови наявності досвідченої церковної еліти, представники якої походили переважно із західної України, незалежна православна церква конституюється відносно безболісно, але ситуація виявилася на багато складнішою. Вихід із підпілля греко-католиків, перехід у Греко-Католицьку церкву більшості галицьких православних парафій і радикалізація тут радикального руху, стали серйозним викликом для тієї частини населення регіону, для якої православна ідентичність була не менш важлива, ніж ідентичність національна. Відповіддю на цей виклик з їхнього боку стало проголошення Української Православної Автокефальної Церкви, що позиціонує себе як по-справжньому українська церква, не залежна від закордонних центрів, передовсім Москви і Риму. Відновлення УАПЦ викликало надзвичайно різку протидію московської патріархії та її українського екзархату, який в той час, з огляду на зростаючу загрозу позиціям російської церкви з боку національно-церковного руху, отримує новий статус – Української Православної Церкви. В Україні таким чином діяло вже дві, а з 1992 року – три православні церкви. Великий український компроміс старої номенклатури і націонал-патріотів, що вможливив українську незалежність після референдуму першого грудня 1991 року, у церковній сфері не вдався зі самого початку.
Наталка Кудрик
У підсумку православній церкві в Україні, на відміну від держави на її території, так і не вдається легітимно стати незалежною і домогтися визнання цієї незалежності повнотою православ’я. Набуття Україною державності стало можливим не в останню чергу внаслідок ослаблення союзного центру, в чому активно брала участь і російська еліта. Церковний же центр не тільки не був послаблений, а навпаки, посилився і його посилення було підтримане як союзною, а ще більше – російською адміністрацією, що прийшла їй на зміну. Але головне те, що у православному середовищі України зі самого початку не було однодушності до усамостійнення церкви. Передусім українська церковна ієрархія не була зацікавлена у розриві з центром у тій мірі, в якій у цьому були зацікавлені світські еліти, чия влада більше не обмежувалася московським керівництвом. При цьому, тиску з боку віруючих, що спонукав би їх до розриву з московським патріархатом, вони зазнавали тільки в західноукраїнських єпархіях. Тиск з боку московського патріархату, канонічні й особистісні міркування, роками прищеплювана відраза до самосвятів-автокифалістів, непохитна позиція чернецтва виявилися більш відчутними чинниками. Українська держава, зацікавлена в незалежній православній церкві, намагалася сприяти цій незалежності, при чому впродовж 92-94-го років досить наполегливо. Держава гостро відчувала необхідність підтримки з боку українського інституту, який забезпечує історичну тяглість, має виразно нерадянський характер і користується довірою населення. Однак спроби держави не були ані ефективними для досягнення поставленої мети, ані коректними. До того ж новостворена українська держава, цілі церковної політики якої були близькі до формульованих півтора століття тому урядами новопосталих незалежних країн православної культури, не могла, звичайно, діяти методами 19 сторіччя. На масовому рівні міжправославне протиріччя дуже швидко стало конфліктом ідентичностей, при чому, не тільки між ідентичностями українською і неукраїнською, але й, скажімо, виразної української ідентичності з невиразною, що намагається ототожнитись із православною культурною цінністю, стати просто православною і тим самим щасливо уникнути відповіді на хворобливе питання про фінальну колективну тотожність.
Віктор Єленський
Тим часом сторінку “Релігія і нація” в останній на сьогодні главі – формування української нації – ще не перегорнута. Насамперед триває повернення релігії і питома вага тих, хто маніфестує свою ідентичність за допомогою релігійних символів, постійно зростає. А по-друге: формування нації – це процес, а не подія – щоденний, за словами Ренана, плебісцит щодо того, бути чи не бути нації і якою їй бути. Під час цього плебісциту якісь символи, зв’язки, елементи переглядаються, набувають нового значення, підкреслюються, а інші витискаються на периферію. Те, що на певних етапах формування української нації релігія не відігравала вирішальної ролі у кристалізації національної свідомості, не означає, що вона не зможе її відіграти в майбутньому, адже процес творення української нації триває. Віктор Єленський, Наталка Кудрик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Від часу 40-річної подорожі дітей ізраєлевих пустелею релігія служить об’єднавчим фактором для юдеїв. Де би не жили юдеї нині – чи то на землі обітованій, чи в інших куточках світу. Читання тори і релігійні відправи символізують єдність і силу духу, притаманного народу ізраїлевому. Як стверджує один із духовних лідерів світового єврейства Аві Пазнер, нині юдеї живуть єдиним народом, де би не розташовувались їхні оселі, якою б мовою їхні діти не розмовляли у школах, яким би не було їхнє громадянство. Далі про це наша київська кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Два роки тому в інтерв’ю “Радіо Свобода” Аві Пазнер наголошував, що можна бути розсіяними по світах, але простір і час концентруються у торі, у духовній літературі, і чим активніше працюють глобалізацій ні процеси, тим більше вимагає душа кожної окремої людини знань про Бога, про землю обітовану, про коріння своє і коріння свого народу. Люди вимикають комп’ютери і мобільні телефони, зачиняють робочі кабінети і йдуть молитися Богові, відчуваючи нагальну потребу в такому спілкуванні. З паном Пазнером згоден і експерт з історії юдаїки, професор Лондонського університету Кевін Робінс.
Кевін Робінс
Ми живемо за доби нової конфронтації між різними культурами у час утворення нової багатонаціональної міждержавної культури і якраз релігія залишається чи не єдиною складовою цього світу, котрий так швидко уніфікується, яка продовжує служити народові, що її обрав за свою духовну і моральну сутність. Мені здається, це у першу чергу стосується юдаїзму – однієї з релігій, яка пережила нищення своїх храмів, погроми і голокост. І витримала все, щоб служити своєму народові, щоб єднати людей у боротьбі за своє “я” на тлі глобалізації.
Богдана Костюк
Для народів України після понад 70-літнього панування атеїстичної антигуманної комуністичної ідеології знання духовних витоків та джерел, сконцентрованих у релігійній літературі, набуває великого значення. І тому особливої ваги набуває не тільки відвідування храмів і спілкування зі священнослужителями, а й відповідна література, вважає директор інституту юдаїки, редактор видавництва “Дух і літера” Леонід Фінберґ.
Леонід Фінберґ
Я думаю, що безумовно є спрага. Є спрага християн, є спрага юдеїв, є спрага мусульман, бо майже століття ми не мали адекватної літератури. В міру своїх сил ми випускаємо цю літературу і не тільки ми. Думаю, що цього року в нас вийшли блискучі книжки. Вийшли і ще виходять. Це, найперше, Сергія Авєрінсева, словник його енциклопедичних статей вийде українською мовою. Ми російською видали його переклади віршів – його “Стіхі духовниє”. Ми видаємо українською дві книжки Калі Стауера – одного з найбільших ідеологів світу. Дивним чином ми поєднуємо дохристиянську частину нашої душі – нашої спільної душі – з юдейською, де видаються вже найкращі книжки з юдаїки, які колись виходили тут, особливо останні багато-багато десятиліть. От зараз в нас вийшла книжка Мозеса, юдаїста з Франції, називається “Ерос і закон” – про любов і право, блискуча книжка, може одне з найкращих трактувань тори. А зараз друкуються геніальні тексти Януса Корчака – “Молитви тих, хто не молиться”. Ці тексти певно належать до всіх релігій світу. Блискучий мислитель педагог Януш Корчак єврейського походження.
Богдана Костюк Ї Але на думку пана Фінберґа, саме на таких людях тримався і тримається високий дух народу, і саме такі люди несуть слово Бога, єднаючи свій народ в ім’я перемоги добра. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.
Василь Зілгалов
Віра та її зміст залежить від духовних поводирів. Таких можливо, про яких ітиметься далі. Пропонуємо вам розмову з молодим монахом, настоятелем монастиря св. пророка Іллі в Яремчі Івано-франківської області отцем Никанором.
Він проводить також ранкові богослужіння в місцевій церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Про отця Никанора “Радіо Свобода” вже розповідало минулого року, коли після шести років, проведених у Яремчі, він був змушений покинути це містечко. яремчанська греко-католицька громада доклала величезних зусиль, щоб повернути отця Никанора. Неодноразово представники громади їздили до єпископа Павла Василика в Коломию, до настоятеля учнівської Святоуспенської лаври, що під Львовом. Весь цей час – майже рік – отець Никанор провів у двох місцях: в одному з монастирів східної Франції, й у львівському монастирі св. Обручника Йосифа. Саме у цьому монастирі почалося його чернече життя, коли після закінчення ленінградської духовної академії він став монахом-студитом УГКЦ. З ієромонахом Никанором розмовляє мій колега Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Отче Никаноре, питання взаємин між релігією і національною справою не втрачає актуальності в Українському суспільстві. Як, з Вашого погляду, пов’язана церква з національною ідеєю?
о.Никанор
На мій погляд, все таки, справа церкви в першу чергу має розвиток людини як духовної особистості, а це безперечно, включає також і національну свідомість. В усіх часах ця справа свідомості національної та любові до свого краю, любові до батьківщини, до захисту інтересів свого краю, свого народу також входила до обов’язків християнина. І церква, зокрема священики, на цьому також стараються зробити свій вклад.
Тарас Марусик
Кожна церква в силу історичних обставин і розвитку має свої національні особливості. На приклад, в російській православній церкві є відгалуження старообрядців. Якими є, з Вашого погляду, національні особливості українських церков?
о.Никанор
Як кожна церква є послана, щоби провадити людину до Бога. Зокрема УГКЦ, будемо говорити, має своє покликання до того, щоби провадити до Бога український народ. Звичайно, з тими особливостями, з тими народними традиціями, які мають свій вплив на цю церкву. Відіграє також не мало важливу роль і в світосприйнятті, зокрема є свій вплив і самої ментальності народу українського. Але, тим не менше, церква є покликана для того, щоб людину спасати, провадити її до вічності, втілювати ідеали християнина, тобто ідеали Христа, які він подає нам, ну – це святе письмо.
Тарас Марусик
Я знаю, що Ви регулярно ходите з дітьми в Карпати, навіть на Говерлу. Як це поєднюється з традиційним образом священика?
о.Никанор
Наш монастир має таку особливу харизму щодо оздоровлення дітей і воно особливо пов’язано з духовністю. Мій погляд щодо цього – однозначно щоби показати для молодого християнина цей прекрасний світ, який Бог створив, а з іншої сторони, показати, як можемо ми своїми руками якось ту красу затрачувати. І хотілобся мені в молоде серце передати, вкласти любов до тієї природи, до її збереження і для розвитку. Людина є покликана, щоби той світ, який Бог створив, розвивати. То є моя ціль і, мені здається, духовне покликання кожного.
Тарас Марусик
А що то за діти, з якими Ви ходите в гори?
о.Никанор
Ми приймаємо дітей ціле літо. Дітей ліквідаторів чорнобильської аварії, також і з районів, які захопила чорнобильська катастрофа і безпосередньо з бідних сімей з нашого яремчанського регіону.
Тарас Марусик
Я поставлю ще таке запитання: може Ви ще з ними граєте у футбол, скажімо?
о.Никанор
Особисто я – ні, бо я футбол не люблю, але, як не дивно, ми запрошуємо сестер монахинь, і вони з дітьми грають футбол.
Тарас Марусик
Відомо, що минулого року Ви не змогли продовжувати відправляти служби в яремчанській церкві. То була досить напружена ситуація. Цього року Ви знову тут. Як вдалося залаголити справу?
о.Никанор
Для мене - дуже просто. Ігумен сказав мені, що моє знову покликання відновлюється у службу в Яремне і на те дав місцевий єпископ благословення тай я приїхав до Яремне.
Тарас Марусик
То був єпископ Павло Василик?
о.Никанор
Так.
Тарас Марусик
Скільки я тамтого року робив з цього приводу передач і навіть виїжджав до Коломиї, мав інтерв’ю з єпископом Павлом Василиком. То тоді він був проти. Цікаво знати що сталось. Що вплинуло на те, що він змінив своє рішення?
о.Никанор
Мені не відомо, чому владика був проти і я не можу відповісти на це запитання.
Тарас Марусик
Дякую Вам. Це був настоятель монастиря
святого пророка Іллі, священик церкви Успіня Пресвятої Богородиці в Місті Яремче івано-франківської області, отець Никанор. Розмовляв з ним Тарас Марусик. “Радіо Свобода” з Яремче.
Василь Зілгалов
Отець щоденний мусить дбати, щоб не заблукали душа і серце вірної людини. Чи помста, кармелюцтво – це шлях до самоутвердження нації? Може, що й так, адже ж, як дехто каже, що і Христос казав про меч. Але без любові і всепрощення також, і найперше, мабуть, не може відбутися народ Про це писав Т.Шевченко у своїх неофітах, що читає фрагмент із них Ірина Халупа.
Ірина Халупа
А ти на березі стояла, Неначе темная скала. Не слухала і не ридала, А “алілуя” подала За матерями християнам, Мов дзвони загули кайдани На неофітах. А твій син – єдиний твій - апостол новий перехрестившись, возгласив: “Молітесь, братія. Молітесь за ката лютого, його в своїх молитвах пом’яніте, перед гординею його, брати мої, не поклонітесь. Молитва – Богові, а він нехай лютує на землі. Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає. Уже внучата зачались. І виростуть вони колись На месників, внучата тії, Христові воїни святії. І без огня, і без ножа Стратеги божії воспрянуть І тьми, і тисячі поганих перед святими побіжать. Молітесь, братія”. Молились, Молилися перед Христом, Закуті в пута неофіти. Молились радісно. Хвала! Хвала вам, душі молодиє, хвала вам, лицарі святиє, во віки-віки похвала.
Василь Зілгалов
Ці шевченкові слова з “Неофітів” глибоко промовляють до кожного. Коли ж зважати, що християнська ідея всепрощення – найвища і водночас найтрудніша християнська чеснота, то картина української християнської душі стає повною. Повною на шляху усамостійнення української душі на теренах власної держави. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було слово”. ЇЇ автор та укладач – Василь Зілгалов, мені допомагав звукорежисер Павел Шидло. На завершення нагадаю слова з біблії: “Кріпись. І покажімося сильні за наш народ і за міста нашого Бога. Господь нехай вчинить, що йому до вподоби, бо ліпше нам у бою вмерти, ніж споглядати на злидні нашого народу і нашої святині. Яка б не була воля неба – нехай вона станеться!” Говорить “Радіо Свобода”.
