Прага, 30 серпня 2003 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода»! Вітаємо Вас, дорогі слухачі. З Вами черговий випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах» і я, господиня цієї передачі – Ірина Халупа. Сьогодні в передачі Ви серед іншого, почуєте:
Звідки корені Володимира Леніна? (Маловідомі куточки України - Старокостянтинів Хмельницької області). Українка Надія Петренко на сцені Празького Оперного Театру. Харків’янин Антон Холоденко – скрипаль, який мріє заграти в рідному місті. Чи був Гоголь росіянином, а Коперник німцем? Або, як встановити національну приналежність великого митця? Чи справді той, хто має гроші, замовляє музику.
Все це та більше в сьогоднішніх «різних вимірах». Залишайтесь з нами.
Місто Старокостянтинів, що на Хмельниччині, аж ніяк не можна назвати українською туристичною Меккою – тут немає фешенебельних готелів, затишних мотельчиків та якісних доріг. Не побачиш і галасливих натовпів людей з фото - чи відеокамерами. Але є у Старокостянтинові чимало історичних пам’яток і місцевих «цікавинок», якими місто пишається і якими, безперечно, може приваблювати допитливих туристів. Наша київська кореспондентка Надія Шерстюк побувала у Старокостянтинові.
Надія Шерстюк
Як жартують місцеві історики і працівники архівних фондів, їхнє невеличке подільське місто (хоч і не прямо) причетне до народження «вождя світового пролетаріату». Річ у тім, що у Старокостянтинові зберігся будинок, у якому мешкав прадід Володимира Леніна Іцек Бланк. Згодом він з родиною переїхав до Житомира, де у одного з його синів народилася донька Марія Олександрівна. Як каже історик, директорка однієї з місцевих шкіл Тетяна Скрижевська, радянські біографи Леніна воліли замовчувати цей факт в його життєписах. Не дуже акцентує на цьому увагу і чинна влада, а от поодинокі іноземні туристи, які приїжджають до Старокостянтинова, добре знають цей момент біографії вождя, чим інколи заганяють у глухий кут місцевих екскурсоводів.
У міських архівах збереглися документи, що у 1772 році у Старокостянтинові кілька років перебував першодрукар Іван Федорів, котрого зі Львова запросив князь Острозький. Відомо, що Іван Федорів мешкав на території Домініканського собору, наразі зруйнованого.
Цікава історія самого собору. У 1602 році Острозький спорудив вежу, яка нині є візитною карткою міста. Після смерті Острозького його син Януш, перейшовши в католицизм, добудовує біля вежі домініканський кляштор (тобто, собор). На початку ХХ століття з приходом більшовицьких військ на території собору оселяється міліція. У його вівтарній частині правоохоронці влаштували тир. На стіні і досі збереглися сліди від куль. Наразі у будиночку біля зруйнованих стін собору мешкають монашки Української православної церкви Московського патріархату, які, за словами Тетяни Скрижевської, незаконно, без дозволу, захопили це приміщення.
Проте з самими монахинями поспілкуватися не вдалося, вони відмовилися говорити з журналістами.
Найбільшою архітектурно-історичною прикрасою Старокостянтинова є палац Острозьких. У 1561 році молодший син Костянтина Острозького за великі гроші купує землі для будівництва свого палацу. Далі продовжує історик Тетяна Скрижевська.
Тетяна Скрижевська
Це була страшенно велика ціна. Він заплатив за половину села Коліщинців суму в 120 разів більшу, ніж коштувало звичайне село. За половину лише!
І ще дуже цікавий факт. Через 5 років Лабунський, який йому продав, відсуджує цю частину села і Острозький вдруге платить таку ж саму суму. Виникає запитання: чому? Настільки він був не економний? Він був дуже економною людиною, але для своєї резиденції Острозький не міг купити село. Він купував місто на руїнах старого Кобуда. Це місто зробила спробу відбудувати ще в ХІУ столітті литовська княгиня Анна Корбутіна, яка шукала пристанище для себе. А Острозький, купуючи його, заплатив гроші за історію.
Надія Шерстюк
За словами Тетяни Скрижевської, палац Острозького умовно можна поділити на дві частини: бойову (це вежа) і світську (це резиденція з родинною церквою). Сама ж церква під час війн одночасно виконувала роль як культової, так і оборонної споруди. А за радянської доби в її стінах встигли розташувати і рятувальну станцію, і школу ДОСАФ («добровольноє общєство содєйствія арміі і флота»).
У часи князя Острозького церква була центром освіти.
Тетяна Скрижевська
Церква найбільше зафіксована в документах. На сьогоднішній день відкриті документи про те, що в 1599 році в Старокостянтинові існувала академія, не школа, а академія. Подібна академія існувала в Острозі. Проте, про Острозьку говорять, а про Старокостянтинівську забули.
При церкві існувала книгодрукарня і майстерня по переписуванню книг. Те, що тут працював Іван Федоров - це однозначно.
Надія Шерстюк
На відміну від реставрованої церкви, покої і фортеця перебувають у жалюгідному стані: з прогнилою стелею і зруйнованими сходами. І так вже триває 5 років. А на стіні біля вхідної брами чавунна табличка – «Охороняється державою. Пам’ятка архітектури ХУІ століття». Ірина Халупа
«Нашому цвіту по всьому світ», - кажуть. І справді, українців за останніх десять років стало значно більше саме поза межами України. Доля порозкидала їх по різних континентах, різних країнах. Сьогодні на оперних сценах Європи співають і грають українці. Одна із таких співачок, сопрано Надія Петренко, випускниця Київської філармонії. В чеських музичних колах її ім’я дуже відоме. 1991 року вона виграла конкурс на виконання ролі Донни Анни в опері Моцарта «Дон Джіованні». Так перед нею відкрилася дорога до Праги, де власне і відбулася прем’єра цієї чи не найпопулярнішої опери Моцарта. З Надією Петренко розмовляє Оксана Пеленська.
Оксана Пеленська
Пані Надьо, скажіть, будь ласка, Ви вже 12 років у Чеській республіці, як Вам вдалося дістатися на головну чеську сцену, сцену Національної опери? Що найбільше допомогло: талант, благотворні обставини, контакти, чи все разом?
Надія Петренко
Я думаю, найбільше допомогла наша українська природа, яка нагороджує багатьох людей чудовими голосами, чудовими музичними здібностями. Потім, наша українська школа, яка виховує у своєму стилі співаків. Дуже детально відпрацьовується все і дуже багато звертаються до традицій італійської школи. Завдяки цьому, вивчивши партію Донни Анни в опері Моцарта «Дон Жуан», я взяла участь у конкурсі, який був організований в Празі. Мені вдалося дістатися до, так званого, третього складу, тому що пан диригент сказав:«Вона хороша співачка, лише ... вона українка. Ми не знаємо наскільки це потрібно.» Я дозволю собі про це згадати, але не тому, що я дуже сердита, або ображаюся на це. Просто, дійсно, мабуть нам приходиться дуже довго...
Оксана Пеленська
Ви маєте на увазі - іноземним співакам?
Надія Петренко
Так, іноземним співакам, на чужих сценах приходиться відвойовувати для себе місця дуже тяжко і серйозно працювати для того, щоб мріяти і дістатися на якісь ролі на такі сцени, як Ла Скала, Метрополітен, Ковент Ґарден. Так що, зв’язків у мене ніяких не було.
Оксана Пеленська
Надіє, скажіть, будь ласка, а як до Вас ставляться чеські конкурентки?
Надія Петренко
Вони вітаються зі мною, дуже чемно посміхаються. Іноді звертаються за допомогою... Уявіть собі, недавно сталося, я не хочу називати імена. Але я, навчившись у них такому стилю не бути завжди відвертим, а з посмішкою з тактом відповідати, я кажу:«Я не думаю, що Вам можу допомогти. Мені здається, що Ви самі чудово з цим впораєтеся ... і так далі.»
Оксана Пеленська
А спостерігаючи за ринком праці, я маю на увазі вокалістів, які приїжджають до Чеської республіки з України, як Ви відчуваєте, є якась нова хвиля, є їх тут зараз більше чи вже цей потік зменшився?
Надія Петренко
Я думаю, що проходить природний відбір, як в природі, як в суспільстві. Тобто, приїжджає однакова кількість людей. Не збільшується число бажаючих, можливо завдяки тому, що в нашій країні трошки покращуються умови праці для акторів, для співаків. Але ті, хто приїжджають, пробують і ті у котрих не виходить, вони змушені повернутися. Так що лишаються найстійкіші, найкращі.
І ще хочеться мені сказати одну річ. Велика конкуренція не лише в Чехії, а і в інших державах. І така країна, як Чехія, яка має невелику кількість людей, я маю на увазі населення, 10 мільйонів, може трошки більше, вони зацікавлені давати роботу лише своїм.
Оксана Пеленська
До цього додам, що Надія Петренко на доброчинних засадах ось уже кілька років керує хором «Візантіон», в програмі якого слов’янська духовна музика. Вона також часто співає на концертах для української громади в Чеській республіці. Останні часом Надія Петренко записала кілька нових творів чеського композитора ХУІІІ століття Яна Заха.
Звучить гімн Яна Заха у виконанні Надії Петренко.
Оплески ...
Ірина Халупа
Аплодували українській співачці Надії Петренко, яка співає в Празькому Оперному театрі.
Найважливішу роль в симфонічному оркестрів відіграє перша скрипка. Отож від оперного співу ми перейдемо до скрипки, яка то плаче, то співає а то й танцює під пальцями і смичком харків’янина Антона Холоденка. Доля занесла його дуже далеко від рідного міста. Розповідає Леся Олійник.
Леся Олійник
Скрипаль, альтист та диригент Антон Холоденко почав свою виконавську кар’єру, можна сказати, блискавично. П’ятирічний школярик Харківської спеціальної музичної школи, він уже тоді дивував своїми феноменальними здібностями.
Антон народився в Харкові в родині музикантів: мама - піаністка, тато – скрипаль - педагог. Але за давньою імперською традицією найбільш талановиті потрапляли, раніше з усіх куточків Російської, а пізніше - Радянської імперії, до Москви. Тут їх добре навчали, а потім вибірково надсилали прославляти на міжнародній сцені спочатку російську, а пізніше радянську виконавську школу, школу, треба сказати, справді, високого ґатунку.
Так само Антон Холоденко з Харкова потрапив до Московської консерваторії, де навчався у видатних скрипалів Леоніда Когана та Ігоря Безродного. У 1985 році він отримує перемогу на престижному конкурсі імені Паганіні у Генуї. Така блискуча візитка дала Антону можливість з того ж самого року стати членом знаменитого камерного оркестру «Віртуози Москви», керівником якого був Володимир Співаков. Але невсипуща Радянська армія навіть звідти забрала талановитого хлопця у солдати. Щоправда, Антону поталанило грати у складі популярного в ті часи Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю у місті Читі.
Після армії юнак повернувся до оркестру Співакова. І ось тут у Антона починається драматична, майже детективна історія. Річ у тім, що у Співакова з його «московськими віртуозами» виникли грандіозні таємні плани. Попереду їх чекали гастролі до Іспанії, з яких вони вирішили не повертатися до Радянського Союзу. Антон Холоденко виявився більш патріотично налаштованим і єдиний відмовився від цього задуму. Через це Співаков позбавив його усіх концертних подорожей. Єдині гастролі, які вже не можна було відмінити для Антона - це була поїздка до Німеччини. Розуміючи, що його кар’єра під загрозою, він зважується на відчайдушний крок.
Ірина Халупа
Український музикант Антон Холоденко став, як говорили в радянські часи, невиїзним. Це тавро він отримав через відмову підкоритися наміру членів оркестру «Віртуози Москви», які вирішили не повертатися із закордонного турне до Радянського Союзу. Це був 1990 рік. Єдину для Антона закордонну поїздку – гастролі до Мюнхена, вже не можна було відмінити. Розуміючи, що по суті його загнали в глухий кут, Антон наважується на відчайдушний крок – залишитися за кордоном у Німеччині. Леся Олійник веде далі.
Леся Олійник
Безробітний і з принизливим статусом «нелегала», юнак майже рік переховувався у свого колеги скрипаля, колишнього москвича. На той час Антон вже мав свою сім’ю, яка залишилася в Москві. Можна собі лише уявити наскільки відчував він себе у далекому Штудгарті нікому не потрібним. Його поневірянням, здавалося, не буде кінця і краю.
Відомо, що Німеччина - це країна симфонічних оркестрів. Зважаючи на свій професійний рівень, Антон, звичайно, міг би дати собі раду. Проте, він мріяв про першокласний колектив. Але потрапити йому туди через відсутність паспорта було не можливо, так само, як і в оркестрі інших країн, я в які Антон Холоденко успішно проходив за конкурсним прослуховуванням. Утім, як це часом буває, допоміг щасливий випадок. Його друг, скрипаль Штудгартської опери екс-москвич Євген Жук, у якого він мешкав, отримав запрошення до Франції в оркестр Ліонської опери. Він запропонував своє місце Антону, який до того ж знав французьку мову, що було обов’язковою умовою для роботи. Нарешті Антон Холоденко отримав жаданий офіційний документ і зміг об’єднатися у Франції з своєю родиною.
Як це звично буває у талановитих музикантів, Антону посипалися запрошення з усіх боків. Залишаючись концертмейстером альтів оркестру Ліонської опери, Антон Холоденко, уже на той час громадянин Франції, водночас працює в Лондоні в оркестрі Ковент Ґардена та в Австралії в Сіднейській опері. Водночас, він концертує з оркестром Де Парі та грає разом з Ванесою Мей, дебютує також як диригент. До речі, цю професію Антон оволодівав у диригента знаменитого Маріїнського оперного театру Віктора Федотова. Вільно пересуваючись по світу, граючи під орудою кращих диригентів, виступаючи як соліст, Антон, утім, щоразу прагне побувати і заграти у місті свого дитинства, де живуть його батьки і де завжди на нього чекають.
У найближчих планах Антона Холоденка виступи як диригента у Лондонському Альберт Холлі, турне по Франції як скрипаля та альтиста, мистецький проект в Болгарії, а головне, як він вважає сам, концерт в Харкові з нагоди ювілею рідної школи, яка стала початком його дороги у музичний всесвіт.
Ірина Халупа
Це не таємниця, що повсякденне життя оперних театрів часто густо нагадує сюжети відомих опер. Хтось щось крамольне планує, хтось комусь зраджує, інший ревнує, а ще інший все гребе під себе. Славний фестиваль Ваґнерівських опер, що вже десятиліттями відбувається в баварському містечу Байройт аж кипить сімейним скандалом... Старий директор, внук Ріхарда Ваґнера чомусь аж ніяк не хоче піти на пенсію і передати керівництво одного з найпопулярніших оперних фестивалів молодшим нащадкам славного німецького композитора. А в Нью- Йорку також назріває оперна буря, яка, на перший погляд, ніби-то підтверджує: той хто має гроші, замовляє музику. Зиновій Фриз розповість в чому справа...
Зиновій Фрис
Коли говоримо про оперу, то певні речі просто треба пережити. Не вистачає про них прочитати чи від когось почути. Почути Марію Каллас в міланській Ла Скалі в п’ятдесятих роках, або Джоун Садерланд в лондонському Ковент Ґардені. Ці знамениті співачки були, в першу чергу, членами оперної трупи, а оперними зірками вони були вже на другому плані.
Сьогодні все змінилося. Оперні зірки, в першу чергу, є оперними зірками. Славні оперні театри, які б вони не були відомі, чи це Ла Скала, чи Віденська опера, чи Нью-Йоркський Метрополітен, чи лондонський Ковент Ґарден, а це зубри оперного світу, всі вони сьогодні є конкурентами в тому, щоб привабити славних і популярних співаків для своїх постановок. Опера стала інтернаціональною.
Після Другої світової війни можна сказати, що в опері відбулася певна глобалізація. Найславніші співаки та диригенти скачуть то тут то там, то через океан, то з країни в країну. Єдина константа у постановках - це хори та оркестри.
Все це описане в цікавій новій книзі «Повість чотирьох домів: Опера в Ковент Ґардені, Ла Скалі, Відні та Метрополітені». Автори Сюзі Ґільберт та Джей Шір.
Може оперний бізнес радикально змінився. Проте публіка ж ніяк не змінилася і то на обох континентах і надзвичайно агресивно реагує на авангардні, інноваційні постановки. Люблять глядачі традицію в своїй опері. 1949 року коли в Лондоні режисер Пітер Брук поставив «Соломію» Ріхарда Страуса за дизайном Сальвадора Далі, британці підняли величезний ґвалт. Сьогодні цю постановку ймовірно вважали б лише трішечки лоскотливою.
Але ось в Нью-Йорку, де багато інноваційних музичних постановок відбуваються ледь не щодня, сьогодні триває судовий процес. В центрі цього процесу - традиція проти новизни. Мільйонерка Сибел Гаррінґтон, свого часу залишила у своєму заповіті нью-йоркському Метрополітенові багато мільйонів. Тепер її довірені особи судяться з оперою за те, що ці мільйони використовуються не за призначенням, а натомість на занадто абстрактні постановки. А пані Гаррінґтон була з Техасу, була досить консервативною людиною і любила традиційні постановки опери. У всій цій колотнечі винен Ваґнер. Саме його опера «Трістан та Ізольда» опинилися в центрі цього музичного сум’яття.
Автори вищезгаданої книги наповнили аж 985 сторінок різними цікавинками про чотири найславніші оперні театри світу, як і про співаків, які, то робили великі кар’єри, а то великі скандали. Коли йдеться про жертвенність пані Гаррінґтон, то автори наводить ось такі її слова: «Те, що можна зробити в Техасі, є дуже обмеженим». Річ у тім, що пані Гаррінґтон та її чоловік Дональд були нафтовими магнатами і залишили купу мільйонів на різні благодійні справи - від медично-наукових центрів до університетів, аж до Метрополітен опери. В заповіті Сибел Гаррінґтон чітко написано: гроші, які вона дарує нью-йоркській опері мають бути використані для традиційних постановок». Крапка. І ось закінчується все це судовим процесом. Про те, що такі поняття, як традиційне чи абстрактне можна по різному інтерпретувати, поки що, не говорять.
Не дарма кажуть, той, хто має гроші, замовляє музику.
Ірина Халупа
І на закінчення, ще кілька запитань. Вони пов’язані, як з оперою, так і з наукою та мистецтвом. Чи був Гоголь росіянином, а Коперник німцем? Поки в Україні не дуже впевнено говорять про українське коріння Гоголя, а Бруно Шульца вперто називають польсько-єврейським письменником, забуваючи про те, що він за все життя так ніколи і не покинув рідного Дрогобича, німці впевнено зараховують до своїх усіх, хто хоч якось пов’язаний з Німеччиною. Проте остання спроба німецького телебачення імітувати успішний британський проект наштовхнулася на не передбачувані перешкоди. Розповідає Марія Щур.
Марія Щур
Коли британський телеканал ВВС провів минулого року конкурс на звання «Великого Британця», то національна приналежність сера Ісаака Ньютона, королеви Єлизавети чи Уїнстона Черчілля, - останній, до речі, виграв змагання, - ні у кого не викликала сумніву. Але одна справа – Англія – острів, де іноземного панування не бачили вже майже 1000 років, і зовсім інакша - центр Європи, де територія постійно переходила з рук у руки. Тому, коли телеканал ZDF розпочав своє шоу під назвою «Найкращий німець усіх часів», то наштовхнувся на проблеми у першій же передачі.
Із протестом виступив австрійський посол, який сказав, що номінований на титул «Найкращого німця» Вольфґанґ Амадей Моцарт був австрійцем.
Моцарта зараз звично називають «австрійським композитором», але якби спитати його самого у ХУІІІ столітті, то він напевно відповів би, що він – німець. Адже до 1815 року, коли виник Третій Рейх, німці жили у конфедерації незалежних міст-держав у союзі із Австро-Угорщиною, а поняття національної держави тоді ще не існувало.
Не обійшлося у списку «Найкращих німців» і без коронованих осіб. Героїня численних кінофільмів та жіночих романів, остання австрійська імператриця Єлизавета, чи як її звично називають, Сісі, потрапила до німецького переліку по праву, адже вона була народжена баварською принцесою. Але ж чому обійшли іншу німецьку принцесу – Софію Авґусту Фредеріку із роду Ангальт-Цербст, що увійшла в історію під іменем Катерини ІІ імператриці Російської? Мало хто може заперечити її роль в історії.
До речі, до того ж списку німці могли б сміливо залучити і її чоловіка - німецького принца Петера Ульріха Гольштайна-Ґоттропа, знову ж таки краще відомого, як Петро ІІІ. Ставши на престол, він змінив не лише релігію, прийнявши православ’я, але і прізвище, ставши Романовим.
Та найбільші проблеми створили німцям пересувні кордони у центрі Європи. Вони зробили вибір кандидатів майже неможливим завданням для німецьких організаторів шоу. Список із 300 осіб, що його склали у Німеччині, може викликати протести і з боку інших дипломатів із сусідніх країн.
Одним із спірних імен є Зіґмунд Фройд. Народжений від єврейських батьків, родом з української Галичини у тепер чеському місті Пржібор, а тоді ще німецькому Фрайберґу, Фройд більшість життя провів в австрійському Відні.
Ще одним кандидатом на причину дипломатичного скандалу міг би стати Микола Коперник, астроном, який довів, що Земля обертається навколо сонця, а не навпаки. «Кожен поляк зі школи знає, що Коперник - поляк», - говорить речник польського посольства у Берліні. «Частина Польщі дійсно належала Німеччині, але це було пізніше», - додає він.
Батько Коперника був з Кракова, а сам він був народжений у містечку Торунь, вчився у болонському університеті в Італії і повернувся назад до Польщі, де помер у містечку Фромборк. Історики, звичайно, можуть сказати, що у той час саме ця частинка Польщі належала Німеччині, але чи це є достатньою причиною для того, щоб Коперник став німцем?
Набагато простіше з теперішніми німцями – кіноактор із Сербії Ґойко Мітіч переселився до Східної Німеччини і коли Берлінська Стіна впала, він мав німецький паспорт – беззаперечний аргумент на користь німецькості. З цієї ж причини, очевидно, не стати «Найкращими німцями» улюбленцям німецької публіки, українським боксерам братам Кличкам. Вони, хоча і живуть у Німеччині, але зберегли своє українське громадянство.
Ірина Халупа
Матеріалом Марії Щур закінчуємо сьогоднішній випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах». Не забувайте, ця програма повторюється в цей сам час завтра увечері. Якщо сподобалась, підкажіть сусіду послухати. Програми української «Свободи» тривають до 23-ої години, отож залишайтесь з нами, з радіо «Свобода». Я прощаюсь з Вами і бажаю Вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода»! Вітаємо Вас, дорогі слухачі. З Вами черговий випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах» і я, господиня цієї передачі – Ірина Халупа. Сьогодні в передачі Ви серед іншого, почуєте:
Звідки корені Володимира Леніна? (Маловідомі куточки України - Старокостянтинів Хмельницької області). Українка Надія Петренко на сцені Празького Оперного Театру. Харків’янин Антон Холоденко – скрипаль, який мріє заграти в рідному місті. Чи був Гоголь росіянином, а Коперник німцем? Або, як встановити національну приналежність великого митця? Чи справді той, хто має гроші, замовляє музику.
Все це та більше в сьогоднішніх «різних вимірах». Залишайтесь з нами.
Місто Старокостянтинів, що на Хмельниччині, аж ніяк не можна назвати українською туристичною Меккою – тут немає фешенебельних готелів, затишних мотельчиків та якісних доріг. Не побачиш і галасливих натовпів людей з фото - чи відеокамерами. Але є у Старокостянтинові чимало історичних пам’яток і місцевих «цікавинок», якими місто пишається і якими, безперечно, може приваблювати допитливих туристів. Наша київська кореспондентка Надія Шерстюк побувала у Старокостянтинові.
Надія Шерстюк
Як жартують місцеві історики і працівники архівних фондів, їхнє невеличке подільське місто (хоч і не прямо) причетне до народження «вождя світового пролетаріату». Річ у тім, що у Старокостянтинові зберігся будинок, у якому мешкав прадід Володимира Леніна Іцек Бланк. Згодом він з родиною переїхав до Житомира, де у одного з його синів народилася донька Марія Олександрівна. Як каже історик, директорка однієї з місцевих шкіл Тетяна Скрижевська, радянські біографи Леніна воліли замовчувати цей факт в його життєписах. Не дуже акцентує на цьому увагу і чинна влада, а от поодинокі іноземні туристи, які приїжджають до Старокостянтинова, добре знають цей момент біографії вождя, чим інколи заганяють у глухий кут місцевих екскурсоводів.
У міських архівах збереглися документи, що у 1772 році у Старокостянтинові кілька років перебував першодрукар Іван Федорів, котрого зі Львова запросив князь Острозький. Відомо, що Іван Федорів мешкав на території Домініканського собору, наразі зруйнованого.
Цікава історія самого собору. У 1602 році Острозький спорудив вежу, яка нині є візитною карткою міста. Після смерті Острозького його син Януш, перейшовши в католицизм, добудовує біля вежі домініканський кляштор (тобто, собор). На початку ХХ століття з приходом більшовицьких військ на території собору оселяється міліція. У його вівтарній частині правоохоронці влаштували тир. На стіні і досі збереглися сліди від куль. Наразі у будиночку біля зруйнованих стін собору мешкають монашки Української православної церкви Московського патріархату, які, за словами Тетяни Скрижевської, незаконно, без дозволу, захопили це приміщення.
Проте з самими монахинями поспілкуватися не вдалося, вони відмовилися говорити з журналістами.
Найбільшою архітектурно-історичною прикрасою Старокостянтинова є палац Острозьких. У 1561 році молодший син Костянтина Острозького за великі гроші купує землі для будівництва свого палацу. Далі продовжує історик Тетяна Скрижевська.
Тетяна Скрижевська
Це була страшенно велика ціна. Він заплатив за половину села Коліщинців суму в 120 разів більшу, ніж коштувало звичайне село. За половину лише!
І ще дуже цікавий факт. Через 5 років Лабунський, який йому продав, відсуджує цю частину села і Острозький вдруге платить таку ж саму суму. Виникає запитання: чому? Настільки він був не економний? Він був дуже економною людиною, але для своєї резиденції Острозький не міг купити село. Він купував місто на руїнах старого Кобуда. Це місто зробила спробу відбудувати ще в ХІУ столітті литовська княгиня Анна Корбутіна, яка шукала пристанище для себе. А Острозький, купуючи його, заплатив гроші за історію.
Надія Шерстюк
За словами Тетяни Скрижевської, палац Острозького умовно можна поділити на дві частини: бойову (це вежа) і світську (це резиденція з родинною церквою). Сама ж церква під час війн одночасно виконувала роль як культової, так і оборонної споруди. А за радянської доби в її стінах встигли розташувати і рятувальну станцію, і школу ДОСАФ («добровольноє общєство содєйствія арміі і флота»).
У часи князя Острозького церква була центром освіти.
Тетяна Скрижевська
Церква найбільше зафіксована в документах. На сьогоднішній день відкриті документи про те, що в 1599 році в Старокостянтинові існувала академія, не школа, а академія. Подібна академія існувала в Острозі. Проте, про Острозьку говорять, а про Старокостянтинівську забули.
При церкві існувала книгодрукарня і майстерня по переписуванню книг. Те, що тут працював Іван Федоров - це однозначно.
Надія Шерстюк
На відміну від реставрованої церкви, покої і фортеця перебувають у жалюгідному стані: з прогнилою стелею і зруйнованими сходами. І так вже триває 5 років. А на стіні біля вхідної брами чавунна табличка – «Охороняється державою. Пам’ятка архітектури ХУІ століття». Ірина Халупа
«Нашому цвіту по всьому світ», - кажуть. І справді, українців за останніх десять років стало значно більше саме поза межами України. Доля порозкидала їх по різних континентах, різних країнах. Сьогодні на оперних сценах Європи співають і грають українці. Одна із таких співачок, сопрано Надія Петренко, випускниця Київської філармонії. В чеських музичних колах її ім’я дуже відоме. 1991 року вона виграла конкурс на виконання ролі Донни Анни в опері Моцарта «Дон Джіованні». Так перед нею відкрилася дорога до Праги, де власне і відбулася прем’єра цієї чи не найпопулярнішої опери Моцарта. З Надією Петренко розмовляє Оксана Пеленська.
Оксана Пеленська
Пані Надьо, скажіть, будь ласка, Ви вже 12 років у Чеській республіці, як Вам вдалося дістатися на головну чеську сцену, сцену Національної опери? Що найбільше допомогло: талант, благотворні обставини, контакти, чи все разом?
Надія Петренко
Я думаю, найбільше допомогла наша українська природа, яка нагороджує багатьох людей чудовими голосами, чудовими музичними здібностями. Потім, наша українська школа, яка виховує у своєму стилі співаків. Дуже детально відпрацьовується все і дуже багато звертаються до традицій італійської школи. Завдяки цьому, вивчивши партію Донни Анни в опері Моцарта «Дон Жуан», я взяла участь у конкурсі, який був організований в Празі. Мені вдалося дістатися до, так званого, третього складу, тому що пан диригент сказав:«Вона хороша співачка, лише ... вона українка. Ми не знаємо наскільки це потрібно.» Я дозволю собі про це згадати, але не тому, що я дуже сердита, або ображаюся на це. Просто, дійсно, мабуть нам приходиться дуже довго...
Оксана Пеленська
Ви маєте на увазі - іноземним співакам?
Надія Петренко
Так, іноземним співакам, на чужих сценах приходиться відвойовувати для себе місця дуже тяжко і серйозно працювати для того, щоб мріяти і дістатися на якісь ролі на такі сцени, як Ла Скала, Метрополітен, Ковент Ґарден. Так що, зв’язків у мене ніяких не було.
Оксана Пеленська
Надіє, скажіть, будь ласка, а як до Вас ставляться чеські конкурентки?
Надія Петренко
Вони вітаються зі мною, дуже чемно посміхаються. Іноді звертаються за допомогою... Уявіть собі, недавно сталося, я не хочу називати імена. Але я, навчившись у них такому стилю не бути завжди відвертим, а з посмішкою з тактом відповідати, я кажу:«Я не думаю, що Вам можу допомогти. Мені здається, що Ви самі чудово з цим впораєтеся ... і так далі.»
Оксана Пеленська
А спостерігаючи за ринком праці, я маю на увазі вокалістів, які приїжджають до Чеської республіки з України, як Ви відчуваєте, є якась нова хвиля, є їх тут зараз більше чи вже цей потік зменшився?
Надія Петренко
Я думаю, що проходить природний відбір, як в природі, як в суспільстві. Тобто, приїжджає однакова кількість людей. Не збільшується число бажаючих, можливо завдяки тому, що в нашій країні трошки покращуються умови праці для акторів, для співаків. Але ті, хто приїжджають, пробують і ті у котрих не виходить, вони змушені повернутися. Так що лишаються найстійкіші, найкращі.
І ще хочеться мені сказати одну річ. Велика конкуренція не лише в Чехії, а і в інших державах. І така країна, як Чехія, яка має невелику кількість людей, я маю на увазі населення, 10 мільйонів, може трошки більше, вони зацікавлені давати роботу лише своїм.
Оксана Пеленська
До цього додам, що Надія Петренко на доброчинних засадах ось уже кілька років керує хором «Візантіон», в програмі якого слов’янська духовна музика. Вона також часто співає на концертах для української громади в Чеській республіці. Останні часом Надія Петренко записала кілька нових творів чеського композитора ХУІІІ століття Яна Заха.
Звучить гімн Яна Заха у виконанні Надії Петренко.
Оплески ...
Ірина Халупа
Аплодували українській співачці Надії Петренко, яка співає в Празькому Оперному театрі.
Найважливішу роль в симфонічному оркестрів відіграє перша скрипка. Отож від оперного співу ми перейдемо до скрипки, яка то плаче, то співає а то й танцює під пальцями і смичком харків’янина Антона Холоденка. Доля занесла його дуже далеко від рідного міста. Розповідає Леся Олійник.
Леся Олійник
Скрипаль, альтист та диригент Антон Холоденко почав свою виконавську кар’єру, можна сказати, блискавично. П’ятирічний школярик Харківської спеціальної музичної школи, він уже тоді дивував своїми феноменальними здібностями.
Антон народився в Харкові в родині музикантів: мама - піаністка, тато – скрипаль - педагог. Але за давньою імперською традицією найбільш талановиті потрапляли, раніше з усіх куточків Російської, а пізніше - Радянської імперії, до Москви. Тут їх добре навчали, а потім вибірково надсилали прославляти на міжнародній сцені спочатку російську, а пізніше радянську виконавську школу, школу, треба сказати, справді, високого ґатунку.
Так само Антон Холоденко з Харкова потрапив до Московської консерваторії, де навчався у видатних скрипалів Леоніда Когана та Ігоря Безродного. У 1985 році він отримує перемогу на престижному конкурсі імені Паганіні у Генуї. Така блискуча візитка дала Антону можливість з того ж самого року стати членом знаменитого камерного оркестру «Віртуози Москви», керівником якого був Володимир Співаков. Але невсипуща Радянська армія навіть звідти забрала талановитого хлопця у солдати. Щоправда, Антону поталанило грати у складі популярного в ті часи Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю у місті Читі.
Після армії юнак повернувся до оркестру Співакова. І ось тут у Антона починається драматична, майже детективна історія. Річ у тім, що у Співакова з його «московськими віртуозами» виникли грандіозні таємні плани. Попереду їх чекали гастролі до Іспанії, з яких вони вирішили не повертатися до Радянського Союзу. Антон Холоденко виявився більш патріотично налаштованим і єдиний відмовився від цього задуму. Через це Співаков позбавив його усіх концертних подорожей. Єдині гастролі, які вже не можна було відмінити для Антона - це була поїздка до Німеччини. Розуміючи, що його кар’єра під загрозою, він зважується на відчайдушний крок.
Ірина Халупа
Український музикант Антон Холоденко став, як говорили в радянські часи, невиїзним. Це тавро він отримав через відмову підкоритися наміру членів оркестру «Віртуози Москви», які вирішили не повертатися із закордонного турне до Радянського Союзу. Це був 1990 рік. Єдину для Антона закордонну поїздку – гастролі до Мюнхена, вже не можна було відмінити. Розуміючи, що по суті його загнали в глухий кут, Антон наважується на відчайдушний крок – залишитися за кордоном у Німеччині. Леся Олійник веде далі.
Леся Олійник
Безробітний і з принизливим статусом «нелегала», юнак майже рік переховувався у свого колеги скрипаля, колишнього москвича. На той час Антон вже мав свою сім’ю, яка залишилася в Москві. Можна собі лише уявити наскільки відчував він себе у далекому Штудгарті нікому не потрібним. Його поневірянням, здавалося, не буде кінця і краю.
Відомо, що Німеччина - це країна симфонічних оркестрів. Зважаючи на свій професійний рівень, Антон, звичайно, міг би дати собі раду. Проте, він мріяв про першокласний колектив. Але потрапити йому туди через відсутність паспорта було не можливо, так само, як і в оркестрі інших країн, я в які Антон Холоденко успішно проходив за конкурсним прослуховуванням. Утім, як це часом буває, допоміг щасливий випадок. Його друг, скрипаль Штудгартської опери екс-москвич Євген Жук, у якого він мешкав, отримав запрошення до Франції в оркестр Ліонської опери. Він запропонував своє місце Антону, який до того ж знав французьку мову, що було обов’язковою умовою для роботи. Нарешті Антон Холоденко отримав жаданий офіційний документ і зміг об’єднатися у Франції з своєю родиною.
Як це звично буває у талановитих музикантів, Антону посипалися запрошення з усіх боків. Залишаючись концертмейстером альтів оркестру Ліонської опери, Антон Холоденко, уже на той час громадянин Франції, водночас працює в Лондоні в оркестрі Ковент Ґардена та в Австралії в Сіднейській опері. Водночас, він концертує з оркестром Де Парі та грає разом з Ванесою Мей, дебютує також як диригент. До речі, цю професію Антон оволодівав у диригента знаменитого Маріїнського оперного театру Віктора Федотова. Вільно пересуваючись по світу, граючи під орудою кращих диригентів, виступаючи як соліст, Антон, утім, щоразу прагне побувати і заграти у місті свого дитинства, де живуть його батьки і де завжди на нього чекають.
У найближчих планах Антона Холоденка виступи як диригента у Лондонському Альберт Холлі, турне по Франції як скрипаля та альтиста, мистецький проект в Болгарії, а головне, як він вважає сам, концерт в Харкові з нагоди ювілею рідної школи, яка стала початком його дороги у музичний всесвіт.
Ірина Халупа
Це не таємниця, що повсякденне життя оперних театрів часто густо нагадує сюжети відомих опер. Хтось щось крамольне планує, хтось комусь зраджує, інший ревнує, а ще інший все гребе під себе. Славний фестиваль Ваґнерівських опер, що вже десятиліттями відбувається в баварському містечу Байройт аж кипить сімейним скандалом... Старий директор, внук Ріхарда Ваґнера чомусь аж ніяк не хоче піти на пенсію і передати керівництво одного з найпопулярніших оперних фестивалів молодшим нащадкам славного німецького композитора. А в Нью- Йорку також назріває оперна буря, яка, на перший погляд, ніби-то підтверджує: той хто має гроші, замовляє музику. Зиновій Фриз розповість в чому справа...
Зиновій Фрис
Коли говоримо про оперу, то певні речі просто треба пережити. Не вистачає про них прочитати чи від когось почути. Почути Марію Каллас в міланській Ла Скалі в п’ятдесятих роках, або Джоун Садерланд в лондонському Ковент Ґардені. Ці знамениті співачки були, в першу чергу, членами оперної трупи, а оперними зірками вони були вже на другому плані.
Сьогодні все змінилося. Оперні зірки, в першу чергу, є оперними зірками. Славні оперні театри, які б вони не були відомі, чи це Ла Скала, чи Віденська опера, чи Нью-Йоркський Метрополітен, чи лондонський Ковент Ґарден, а це зубри оперного світу, всі вони сьогодні є конкурентами в тому, щоб привабити славних і популярних співаків для своїх постановок. Опера стала інтернаціональною.
Після Другої світової війни можна сказати, що в опері відбулася певна глобалізація. Найславніші співаки та диригенти скачуть то тут то там, то через океан, то з країни в країну. Єдина константа у постановках - це хори та оркестри.
Все це описане в цікавій новій книзі «Повість чотирьох домів: Опера в Ковент Ґардені, Ла Скалі, Відні та Метрополітені». Автори Сюзі Ґільберт та Джей Шір.
Може оперний бізнес радикально змінився. Проте публіка ж ніяк не змінилася і то на обох континентах і надзвичайно агресивно реагує на авангардні, інноваційні постановки. Люблять глядачі традицію в своїй опері. 1949 року коли в Лондоні режисер Пітер Брук поставив «Соломію» Ріхарда Страуса за дизайном Сальвадора Далі, британці підняли величезний ґвалт. Сьогодні цю постановку ймовірно вважали б лише трішечки лоскотливою.
Але ось в Нью-Йорку, де багато інноваційних музичних постановок відбуваються ледь не щодня, сьогодні триває судовий процес. В центрі цього процесу - традиція проти новизни. Мільйонерка Сибел Гаррінґтон, свого часу залишила у своєму заповіті нью-йоркському Метрополітенові багато мільйонів. Тепер її довірені особи судяться з оперою за те, що ці мільйони використовуються не за призначенням, а натомість на занадто абстрактні постановки. А пані Гаррінґтон була з Техасу, була досить консервативною людиною і любила традиційні постановки опери. У всій цій колотнечі винен Ваґнер. Саме його опера «Трістан та Ізольда» опинилися в центрі цього музичного сум’яття.
Автори вищезгаданої книги наповнили аж 985 сторінок різними цікавинками про чотири найславніші оперні театри світу, як і про співаків, які, то робили великі кар’єри, а то великі скандали. Коли йдеться про жертвенність пані Гаррінґтон, то автори наводить ось такі її слова: «Те, що можна зробити в Техасі, є дуже обмеженим». Річ у тім, що пані Гаррінґтон та її чоловік Дональд були нафтовими магнатами і залишили купу мільйонів на різні благодійні справи - від медично-наукових центрів до університетів, аж до Метрополітен опери. В заповіті Сибел Гаррінґтон чітко написано: гроші, які вона дарує нью-йоркській опері мають бути використані для традиційних постановок». Крапка. І ось закінчується все це судовим процесом. Про те, що такі поняття, як традиційне чи абстрактне можна по різному інтерпретувати, поки що, не говорять.
Не дарма кажуть, той, хто має гроші, замовляє музику.
Ірина Халупа
І на закінчення, ще кілька запитань. Вони пов’язані, як з оперою, так і з наукою та мистецтвом. Чи був Гоголь росіянином, а Коперник німцем? Поки в Україні не дуже впевнено говорять про українське коріння Гоголя, а Бруно Шульца вперто називають польсько-єврейським письменником, забуваючи про те, що він за все життя так ніколи і не покинув рідного Дрогобича, німці впевнено зараховують до своїх усіх, хто хоч якось пов’язаний з Німеччиною. Проте остання спроба німецького телебачення імітувати успішний британський проект наштовхнулася на не передбачувані перешкоди. Розповідає Марія Щур.
Марія Щур
Коли британський телеканал ВВС провів минулого року конкурс на звання «Великого Британця», то національна приналежність сера Ісаака Ньютона, королеви Єлизавети чи Уїнстона Черчілля, - останній, до речі, виграв змагання, - ні у кого не викликала сумніву. Але одна справа – Англія – острів, де іноземного панування не бачили вже майже 1000 років, і зовсім інакша - центр Європи, де територія постійно переходила з рук у руки. Тому, коли телеканал ZDF розпочав своє шоу під назвою «Найкращий німець усіх часів», то наштовхнувся на проблеми у першій же передачі.
Із протестом виступив австрійський посол, який сказав, що номінований на титул «Найкращого німця» Вольфґанґ Амадей Моцарт був австрійцем.
Моцарта зараз звично називають «австрійським композитором», але якби спитати його самого у ХУІІІ столітті, то він напевно відповів би, що він – німець. Адже до 1815 року, коли виник Третій Рейх, німці жили у конфедерації незалежних міст-держав у союзі із Австро-Угорщиною, а поняття національної держави тоді ще не існувало.
Не обійшлося у списку «Найкращих німців» і без коронованих осіб. Героїня численних кінофільмів та жіночих романів, остання австрійська імператриця Єлизавета, чи як її звично називають, Сісі, потрапила до німецького переліку по праву, адже вона була народжена баварською принцесою. Але ж чому обійшли іншу німецьку принцесу – Софію Авґусту Фредеріку із роду Ангальт-Цербст, що увійшла в історію під іменем Катерини ІІ імператриці Російської? Мало хто може заперечити її роль в історії.
До речі, до того ж списку німці могли б сміливо залучити і її чоловіка - німецького принца Петера Ульріха Гольштайна-Ґоттропа, знову ж таки краще відомого, як Петро ІІІ. Ставши на престол, він змінив не лише релігію, прийнявши православ’я, але і прізвище, ставши Романовим.
Та найбільші проблеми створили німцям пересувні кордони у центрі Європи. Вони зробили вибір кандидатів майже неможливим завданням для німецьких організаторів шоу. Список із 300 осіб, що його склали у Німеччині, може викликати протести і з боку інших дипломатів із сусідніх країн.
Одним із спірних імен є Зіґмунд Фройд. Народжений від єврейських батьків, родом з української Галичини у тепер чеському місті Пржібор, а тоді ще німецькому Фрайберґу, Фройд більшість життя провів в австрійському Відні.
Ще одним кандидатом на причину дипломатичного скандалу міг би стати Микола Коперник, астроном, який довів, що Земля обертається навколо сонця, а не навпаки. «Кожен поляк зі школи знає, що Коперник - поляк», - говорить речник польського посольства у Берліні. «Частина Польщі дійсно належала Німеччині, але це було пізніше», - додає він.
Батько Коперника був з Кракова, а сам він був народжений у містечку Торунь, вчився у болонському університеті в Італії і повернувся назад до Польщі, де помер у містечку Фромборк. Історики, звичайно, можуть сказати, що у той час саме ця частинка Польщі належала Німеччині, але чи це є достатньою причиною для того, щоб Коперник став німцем?
Набагато простіше з теперішніми німцями – кіноактор із Сербії Ґойко Мітіч переселився до Східної Німеччини і коли Берлінська Стіна впала, він мав німецький паспорт – беззаперечний аргумент на користь німецькості. З цієї ж причини, очевидно, не стати «Найкращими німцями» улюбленцям німецької публіки, українським боксерам братам Кличкам. Вони, хоча і живуть у Німеччині, але зберегли своє українське громадянство.
Ірина Халупа
Матеріалом Марії Щур закінчуємо сьогоднішній випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах». Не забувайте, ця програма повторюється в цей сам час завтра увечері. Якщо сподобалась, підкажіть сусіду послухати. Програми української «Свободи» тривають до 23-ої години, отож залишайтесь з нами, з радіо «Свобода». Я прощаюсь з Вами і бажаю Вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.
