Київ, 13 вересня 2003 року.
Ірина Перешило
“Сім днів демократії” - спеціальна програма на хвилях “Радіо Свободи”. Перед мікрофоном у Празі ведуча Ірина Перешило. Протягом наступних 25 хвилин ви почуєте низку матеріалів, котрі вже звучали цього тижня в передачі “Демократія і держава”.
Зокрема, серед іншого ви почуєте: цього тижня минула друга річниця терактів у Нью-Йорку, у Росії відзначали чергову річницю вибухів двох московських житлових будинків, в Україні 10 років тому встановили пам‘ятник жертвам голодомору.
11 вересня минула друга річниця нападів ісламістських екстремістів терористичної мережі Аль-Каіди. Два роки тому, сонячного ранку мешканці Нью-Йорка і Вашингтона, як зазвичай виходили на роботу. О 9:45 над нью-йоркським вулицями пролунав важкий звук моторів пасажирського літака. Це був літак Боїнг-757 “Американських авіаліній”, котрий вдарив у перший хмарочос Світового торговельного центру. Відтак у короткому проміжку часу, другий літак врізався в інший будинок двійнят. Ще один пасажирській літак, перетворений в літаючу бомбу ісламістські терористи спрямували на Пентагон. А четвертий авіалайнер, завдяки героїзму групи пасажирів, не долетів до ймовірної цілі і розбився на полях штату Пенсільванія. Понад 3000 осіб стали жертвою цих нападів 11 вересня, дня котрий змінив світ. Продовжує Михайло Мигалисько.
Михайло Мигалисько
Президент США Джордж Буш, який в цей час зустрічався з учнями в одній школі штату Флорида, отримавши інформацію, про те що йдеться про терористичну атаку, а не про якийсь жахливий інцидент заявив: “Сьогодні в нас національна трагедія, два літаки вдарили у Світовий торгівельний центр і очевидно йдеться про терористичний напад на нашу країну”. Буш дав розпорядження усім гілкам федерального уряду необхідні заходи, щоб посприяти рятувальним операціям на місцях трагедії. Це все відбувалось на очах десятків мільйонів телевізійних глядачів, не лише в Америці, а й по цілому світі, які стежили за прямими трансляціями з місць тих трагічних подій. Лідери іноземних держав почали реагувати і висловлювати співчуття на підтримку США. За словами президента Джорджа Буша, першим із іноземних лідерів зателефонував президент РФ Владімір Путін: “Це що сталося сьогодні ще раз підкреслює актуальність пропозиції Росії об‘єднати зусилля міжнародного співтовариства в боротьбі з тероризмом. Це чума ХХІ століття”, заявив Путін. “Це оголошення війни проти всього цивілізованого світу”, такими словами, виступаючи в Берліні, канцлер Німеччини Герхард Шрьодер підсумував позицію інших європейських лідерів, щодо нападів на Америку. В той же час мер міста Нью-Йорка Рудольф Джуліані, який своїм спокійним і прямим стилем керуванням кризовою ситуацією, підносив на дусі не лише Нью-Йорк, а й цілу Америку, і повідомив про колосальні рятувальні зусилля: “Ми намагаємося евакуювати тисячі і тисячі людей. Наші поліцейські і пожежники вивозять людей із південного нью-йоркського Менхетена і намагаються порятувати якомога більше населення”. Тим часом у Вашингтоні американські конгресмени у своїх виступах на сходах перед Будинком конгресу, на Капітолію, зобов‘язувавшись до єдності в боротьбі проти тих, що скоїли напади, спонтанно відспівали патріотичний гімн “Боже благослови Америку”.
Майже 3000 осіб із 83 країн світу стали жертвами найбільшого в історії терористичного акту на США. У четвер, 11 вересня, через два роки після атак скоєних 12 членами ісламської терористичної мережі Аль-Каіда, увага міжнародної громадськості знову буде привернена до Нью-Йорка, на т.з. “розриту яму” у сім гектарів, де стояли два 110-поверхові хмарочоси Світового торгового центру. Як сказав в інтерв‘ю “Радіо Свобода” відомий нью-йоркський історик Кеннет Джексон, це місце і сьогодні залишається незагоєною раною. До кінця цього року спеціально визначена комісія вибере один із 5200 проектів меморіалу з численних країн світу. А наступного року розпочнеться побудова найвищого із групи нових будинків, яких названо “Freedom Tower” – “Хмарочос Свободи”. Михайло Мигалисько, “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
У Росії цього тижня широко відзначали чергову річницю вибухів житлових будинків. Перший з яких у Москві відбувся на вулиці Гур‘янова. Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.
Віталій Портников
Вибух житлового будинку на вулиці Гур‘янова у російській столиці став новим підрахунком часу. Саме з цього дня всі очікували нових терористичних актів. Саме з цього дня усвідомили, що небезпека тероризму тепер чекає на громадян Росії не тільки в Чечні, і не тільки в наближених до небезпечного регіону містах РФ. Небезпека чекає і в Москві і це стало очевидним після того, як підірвалися нові житлові будинки. А потім, зовсім нещодавно відбулося захоплення театрального центру на Дубровці. Внаслідок штурму якого російськими силовими структурами загинула досить велика кількість заручників. Однак перші жертви все ж таки були тоді, тоді, коли вибухнув житловий будинок на вулиці Гур‘янова. І які висновки зробило з цього російське суспільство – про це добре відомо. Саме тоді в російському політичному керівництві визріла ідея необхідності силового рішення чеченської проблеми. І тоді ця ідея була підтримана суспільною думкою, яка вважала. Що саме силове рішення досить логічне і, що воно допоможе безпеці кожного громадянина РФ. Саме тоді після вибуху на вулиці Гур‘янова, почав зростати рейтинг маловідомого політика Володимира Путіна, який невдовзі стане президентом РФ і досі залишається найпопулярнішим політиком цієї країни. Під час відзначення дати вибуху житлового будинку на вулиці Гур‘янова багато говорилося про те, що обраний курс був єдиновірним і, що саме нерішучість у силових рішеннях призвела до вибуху житлового будинку. Однак і сьогодні терористичні акти в Росії продовжуються. Однак і сьогодні громадяни РФ не відчувають себе в небезпеці, а експерти підкреслюють про можливість продовження ескалації тероризму. Звичайно, можу сказати, що і у світі така небезпека є досить велика. Однак російська терористична небезпека, насамперед, і з подіями, які відбувалися в цій країні: і з першою та другою чеченськими війнами, із невирішеною досі проблемою Чечні, із таборами чеченських біженців, із чеченськими бійцями, які не скористалися оголошеною Державною Думою РФ амністією, і продовжують із зброєю в руках боротися проти російських силових структур, що знаходяться на території Чечні. І таким чином логічно було б просто поставити питання, а чи може Росія дійсно у найближче таки сподіватися на якусь безпеку для своїх громадян, якщо не повернуться до політичного реального не демонстративного рішення чеченської проблеми. Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Ірина Перешило
11 вересня 1993 року у Києві було встановлено пам‘ятний знак жертвам голодомору 32-33 рр.. І таким чином, українська вперше держава вперше офіційно вшанувала пам‘ять мільйонів українців, що трагічно загинули в результаті штучно організованого більшовицькою владою голоду. Що змінилося за 10 років? Як оцінює сьогодні держава факт геноциду на офіційному рівні. Слово Сергію Грабовському.
Сергій Грабовський
За своїми масштабами голодомор українського народу 1932-33 років був не меншим, аніж Голокост народу єврейського, який став наслідком політики нацистів у часи Другої світової війни. За різними оцінками фахових істориків, кількість померлих під час голодомору коливається від п‘яти до одинадцяти мільйонів осіб. Абсолютна більшість серед них була українцями, хоча серед жертв голодомору є і греки Приазов‘я, і німці Причорномор‘я, і поляки Житомирщини, і молдовани Наддністрянщини, і, зрештою, євреї Поділля та Подніпров‘я. Дослідники висувають різні пояснення причин проведення такої акції більшовицьким керівництвом Кремля. Проте всі вони сходяться на двох моментах: по-перше, йшлося про спробу тотального приборкання України з тим, щоб остання надалі ніколи не могла вибухнути таким спротивом, як у 1918-21 роках; по-друге, ця акція була не менш раціонально підготовлена і проведена, ніж нацистське нищення євреїв. Ґрунтовне описання механізмів такого нищення українців можна знайти, скажімо, у працях докторів історичних наук Сергія Білоконя та Юрія Шаповала. Ті ж дослідники довели: голодомор проводився одночасно із іншими заходами Кремля, як-от: припиненням процесів українізації освіти і культури; масовим винищенням української інтелігенції; масштабними чистками в середовищі компартійної номенклатури України низової і середньої ланок (до речі, серед жертв цих чисток етнічні українці становили меншість: ішлося про тотальну заміну кадрів, котрі народилися і зросли на українських теренах, кадрами, присланими із-за меж України). А на думку академіка Івана Дзюби, (цитата) “голодомор 1932-33 років був тим страхітливо-переломним часом української історії, після якого вона у своїх життєтворчих зусиллях пішла “вниз”: була підірвана не лише біологічна, вітальна, соціально-творча, а й інтелектуальна сила нації”. За Дзюбою, голодомор став соціально-психологічним шоком такого масштабу, позбутися наслідків якого Україна не може й досі. Можливо, це справді так, бо ж чим інакше пояснити те, що досі у Києві не споруджений Меморіал жертвам голодомору, відсутні відповідний музейний комплекс, академічний Інститут голодомору, офіційна Книга пам‘яті жертв голоду. Цього року ледь вдалося набрати мінімальну кількість голосів у Верховній Раді на підтримку постанови з оцінкою голодомору як геноциду українського народу. І досі деякі впливові політичні сили заперечують сам факт штучно організованого голоду, а деякі науковці, як і в совєтські часи, знову почали вести мову про “несприятливі погодні умови”. А на додачу день Червоної армії 23 лютого в Україні набув форму державного свята Дня захисника Вітчизни. І це при тому, що червоноармійські багнети забезпечили вилучення хліба у селян у 1932-33 роках.
Ірина Перешило
У Великій Британії 1933 року реакція на голодомор в Україні була присутня у повідомленнях кількох сміливих журналістів, яких місцеві інтелектуали-симпатики Сталіна за їхні викривальні виступи в пресі звинувачували в брехні. Що стосується офіційного Лондона, то він вирішив геноциду не помічати, хоча про голод йому було відомо. Повідомляє наш кореспондент в Лондоні, Олекса Семенченко.
Олекса Семенченко
Британське консульство в Радянському Союзі, надсилало до уряду у Лондоні регулярні звіти, щодо голоду. Ці документи було оприлюднено в останні кілька років. Із них постала шокуюча картина смертей і страждань. У депешах також повідомлялося про тиск сталінського уряду на західних кореспондентів у Москві з метою заперечити голодомор. Проте офіційний Лондон вирішив промовчати. Про це, зокрема, свідчить принаймні такий документ британського зовнішньополітичного відомства. Цитую: “Правда у цій справі, звичайно полягає у тому, що ми маємо певну інформацію про голод на півдні Росії, подібної до того, що заявлялося у пресі. Проте ми не хочемо робити це публічним, бо радянський уряд обуриться і наші стосунки з ним будуть під загрозою”, ідеться в документі. Деякі британські журналісти, що працювали у Росії, у своїх репортажах змальовували українську трагедію. 1933 Малком Магерідж надрукував у “Гардіан” три статті про голод анонімно, це був єдиний для нього шлях уникнути переслідувань, адже він подорожував з України до Москви нелегально. Іншим сміливцем був валієць Гаррет Джоунс, що після відвідин України виїхав з Радянського Союзу і дав гучну пресову конференцію у Берліні, розкривши усю глибину трагедії. А конференція мала всесвітній розголос і викликала у відповідь історичні звинувачення Джоунса у брехні з боку лівих інтелектуалів симпатиків, т.з. історичного експерименту Сталіна з усього світу. Зокрема, заперечив голод народжений у Британії, американський журналіст Волтер Дюранте. Нині у світі йде кампанія за позбавлення його Пуліцерівської премії, яку йому було присуджено 70 років тому. Годований Сталіним, журналіст-комуніст, заявив на шпальтах провідної американської газети, що жодного голоду в Україні нема. Ліві у Великій Британії хотіли, а би соціальна революція Сталіна вдалася будь-якою ціною. Великий ірландський письменник із соціалістичними поглядами Бернард Шоу, що об‘їхав Україну в 32-33 рр., цинічно написав: “Я не бачив в Росії жодної неситої особи”. Можливо за це в Радянському Союзі він був одним з небагатьох дозволених до друку західних авторів. Навіть потому, як десятки років після голодомору британський історик Роберт Конквест видав своє нищівне викриття голодомору - книжку “Врожай журби” британські ліві звинуватили його у фабрикації фактів і в прислуговуванні т.з. українським буржуазним націоналістам. Британські уряди не поспішають із публічними виступами з приводу голодомору. Можливо це тому, що історія цієї країни знала голод 1845-50 рр. В Ірландії, коли померли мільйони людей. Багато ірландців звинувачують Велику Британію в цьому голодоморі. Олекса Семенченко, “Радіо Свобода”, Лондон.
Ірина Перешило
Початок цього року був щедрим на увагу з боку державних мужів до людей з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема ВР ухвалили низку документів щодо покращення соціального захисту інвалідів. Підписаний відповідний указ Президента. Втім головну перепону на шляху до самореалізації людей з обмеженими фізичними можливостями в Україні так і не подолано. Розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Найперше – це позбавлення дітей-інвалідів та їхніх батьків права вибору навчального закладу. За них і досі все вирішують медико-психологічні комісії. Друге – самовизначення та адаптація інвалідів після закінчення середньої школи, їхня соціальна ізольованість. Вирішенням цих проблем вже майже 9 років займається організація “Український конгрес інвалідів”. Аби розробити науковий підхід і змогти адаптувати його до нинішніх реалій при конгресі була створена академія суспільних інновацій і соціальних проблем. Нею були розроблені дві програми щодо освітньої та трудової інтеграції інвалідів і їхньої самореалізації в суспільстві. Про втілення цих програм говорить голова Українського конгресу інвалідів Ірина Крошко.
Ірина Крошко
Для того, щоб виконувати ці програми Український конгрес інвалідів створив загальноосвітній навчальний заклад – спеціалізована школа “Славія”, створив спеціальний експериментальний освітньо-культурологічний центр “Сполох”. Він працює як центр соціальної реабілітації взагалі молоді, де займаються як інвалідами, так і наркоманами, так і психічно хворими людьми. Третій заклад – це в цьому році він почав працювати – гуманітарний коледж “Олельковичі”.
Ірина Біла
Всі створені Конгресом українських інвалідів навчальні заклади є недержавними, що створює додаткове як фінансове, так і організаційне навантаження на вчителів. Продовжує Ірина Крошко.
Ірина Крошко
В законодавстві про загальну середню освіту, про вищу освіту не враховано, що серед державних закладів освіти можуть бути такі, які створені інвалідами в яких навчаються інваліди. Тобто законодавство підтримує тільки державні заклади, а недержавні, наприклад, як нами були створені три недержавні заклади. І через те, що в законодавстві не виписані норми для таких закладів, ми потерпаємо, нам приходиться виплачувати податки за те, що ми навчаємо дітей. Тому що наше виробництво – це наші діти.
Ірина Біла
Слід зауважити, що спеціалізована школа “Славія” – єдина в Україні, де спільно навчаються діти-інваліди і здорові діти. Незважаючи, що такі школи у світі є досить поширеними, в Україні для дітей з обмеженими фізичними можливостями існує лише одна дорога – в інтернати. Там їх розподіляють за групами інвалідності. Подібна практика, на думку Ірини Крошко, є дуже шкідливою.
Ірина Крошко
Для того щоб реалізувати інваліду себе, його треба навчити, підготувати. Для цього він повинен мати можливість вибрати собі місце, де він навчається. Не може бути освіта побудована на тому, що всі сліпі навчаються разом, всі глухі – разом. Після того, як вони закінчують школу, вони не можуть пристосуватись, адаптуватись до умов життя.
Ірина Біла
Для того, щоб виконати основну мету – навчати спільно дітей з обмеженими фізичними можливостями і здорових дітей, потрібно було зробити освіту в школі цікавою для родин, щоьне мали дітей-інвалідів. Для цього педагоги вирішили створити індивідуальні форми навчання. Тобто вчитель і учень навчаються окремо від класу: сам на сам. Відтак рівень подачі знань у “Славії” значно перевищив рівень викладання у звичайній загальноосвітній школі. За словами Ірини Крошко, це зацікавило багатьох батьків.
Ірина Крошко
До нас почали приходити діти без вад. Чесно кажучи, приходиться нам долати кожного разу цей бар‘єр батьків здорових дітей, коли вони серед здорових дітей бачать дітей-інвалідів. Після буквально тижня – двох спільного навчання цих дітей разом, вони вже перестають бачити, що поруч з ними інваліди, тому що вони розуміють, що це звичайні діти, тільки у них щось не так, як у всіх.
Ірина Біла
Нині рівень викладання у школі є достатньо високий. Про це свідчить хоча б те, що один з цьогорічних випускників, маючи 1 групу інвалідності з діагнозом ДЦП, закінчивши школу на “відмінно” без жодних проблем вступив на юридичний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. При вступі до вузу юнак мав пільги як інвалід і як золотий медаліст. Хлопець вирішив відмовитись від пільг за інвалідністю. Взагалі, на думку Ірини Крошко, турбота держави про інвалідів повинна полягати не стільки в пільгах, які часто налаштовують людей на споживацьке ставлення до держави, а передусім, у створенні належних умов, аби інвалід зміг повноцінно існувати в суспільстві і мав змогу самостійно заробляти на життя. “Нам не потрібні пільги і співчуття. Нам потрібні умови, які б забезпечили нам нормальну активну життєдіяльність” – наголошують в Конгресі українських інвалідів. Ірина Біла, Український освітній центр реформ для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило.
Минулої неділі польські рільники відзначали щорічне свято обжинок, пов‘язане із завершенням збору врожаю. І попри те, що це свято працівників найбільш мирної та аполітичної професії, воно не обійшлося без загострення політичного аспекту. Нагодою для цього стала спроба відзначити на державному рівні героя трагічної події, яка супроводжувала це свято у Польщі 35 років тому. Повідомляє Володимир Павлів.
Володимир Павлів
У вересні 1968 року польські обжинки святкувалися на найбільшому стадіоні столиці ім. 10-ліття ПНР. На полі – десятки хорових і танцювальних колективів, на трибунах – тисячі глядачів. В кульмінаційний момент один з глядачів, 50-літній мешканець Перемишля Ришард Сівец, облився горючою речовиною і підпалився. У момент самоспалення потерпілий ще встиг вигукнути, що його вчинок – це протест проти окупації військами Варшавського договору Чехословаччини. Це торжество тиранії і брехні, яка охопила світ, було останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння. У архівах студії документальних фільмів збереглося 7 секунд плівки на якій зафіксовано цей акт. Із цих кількох кадрів складається враження, що жертва Рішарда Сівеца залишилася не зауваженою тими тисячами поляків до яких була адресована. Кілька чоловіків намагалися погасити на ньому одяг, решта – відійшли в сторону. Через кілька днів він помер у лікарні внаслідок сильних опіків тіла. Про цей випадок навіть не згадали засоби масової інформації ПНР. А офіційна версія правоохоронних органів говорила про нетверезого громадянина, котрий облився горілкою і через необережність підпалився. Як стверджують нині родичі загиблого, сусіди і знайомі тоді охоче повірили в офіційну версію і часто ставились до них, як до сім‘ї пияка-невдахи. Сьогодні син Ришарда Сівеца мешкає у Канаді, донька – у Польщі. Обоє ображені на свою країну за те, що ніколи не доцінила і взагалі забула про героїчний вчинок їхнього батька. На території варшавського стадіону після зміни політичної системи у 1989 році було встановлено меморіальну дошку з нагоди тієї події. А сам стадіон згодом був перетворений на найбільший базар у Польщі, відомий нині як ярмарок “Європа”. Сама ж родина Ришарда Сівеца, ні його ім‘я, так і не дочекалися ніколи вшанування від влади демократичної Польщі. І ось, через 35 років після тих подій недогляд вирішив направити президент Олександр Кваснєвський, котрий 19 вересня, напередодні чергового свята обжинок, підписав наказ про відзначення посмертно Ришарда Сівеца Командорським Хрестом ордену Відродження Польщі. Про це голова канцелярії президента Республіки Польща Йоланта Шиманек-Дереш повідомила учасників міжнародної конференції на тему “Довкола “празької весни”. Польща і Чехословаччина у 1968 році”. Як стало відомо журналістам інформаційного агентства ПАП, пані Шиманек-Дереш у своєму виступі не згадала про те, що родичі Ришарда Сівеца відмовилися приймати цю нагороду. Згодом цю справу розкрутило комерційне телебачення ТВН, в одній із програм котрого донька Сівеца сказала, що після наради з братом вирішили не приймати нагороду з рук президента – представника посткомуністичних сил, тих сил, попередники яких винні у трагічній смерті їхнього батька. Коментуючи це рішення, люди з оточення польського президента намагалися представити членів родини Ришарда Сівеца як ображених на весь світ за особисту трагедію. Але ця теорія не витримала критики після того, як стало відомо, що кілька років тому ці ж люди прийняли відповідну нагороду з рук президента Чехії, легендарного антикомуніста Вацлава Гавела. Володимир Павлів, для “Радіо Свобода”, Варшава.
Ірина Перешило
Це був останній матеріал з нашої сьогоднішньої програми. Ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами була Ірина Перешило. Я дякую вам за увагу і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
Початок цього року був щедрим на увагу з боку державних мужів до людей з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема ВР ухвалили низку документів щодо покращення соціального захисту інвалідів. Підписаний відповідний указ Президента. Втім головну перепону на шляху до самореалізації людей з обмеженими фізичними можливостями в Україні так і не подолано. Розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Найперше – це позбавлення дітей-інвалідів та їхніх батьків права вибору навчального закладу. За них і досі все вирішують медико-психологічні комісії. Друге – самовизначення та адаптація інвалідів після закінчення середньої школи, їхня соціальна ізольованість. Вирішенням цих проблем вже майже 9 років займається організація “Український конгрес інвалідів”. Аби розробити науковий підхід і змогти адаптувати його до нинішніх реалій при конгресі була створена академія суспільних інновацій і соціальних проблем. Нею були розроблені дві програми щодо освітньої та трудової інтеграції інвалідів і їхньої самореалізації в суспільстві. Про втілення цих програм говорить голова Українського конгресу інвалідів Ірина Крошко.
Ірина Крошко.
Для того, щоб виконувати ці програми Український конгрес інвалідів створив загальноосвітній навчальний заклад – спеціалізована школа “Славія”, створив спеціальний експериментальний освітньо-культурологічний центр “Сполох”. Він працює як центр соціальної реабілітації взагалі молоді, де займаються як інвалідами, так і наркоманами, так і психічно хворими людьми. Третій заклад – це в цьому році він почав працювати – гуманітарний коледж “Олельковичі”.
Ірина Біла
Всі створені Конгресом українських інвалідів навчальні заклади є недержавними, що створює додаткове як фінансове, так і організаційне навантаження на вчителів. Продовжує Ірина Крошко.
Ірина Крошко
В законодавстві про загальну середню освіту, про вищу освіту не враховано, що серед державних закладів освіти можуть бути такі, які створені інвалідами в яких навчаються інваліди. Тобто законодавство підтримує тільки державні заклади, а недержавні, наприклад, як нами були створені три недержавні заклади. І через те, що в законодавстві не виписані норми для таких закладів, ми потерпаємо, нам приходиться виплачувати податки за те, що ми навчаємо дітей. Тому що наше виробництво – це наші діти.
Ірина Біла
Слід зауважити, що спеціалізована школа “Славія” – єдина в Україні, де спільно навчаються діти-інваліди і здорові діти. Незважаючи, що такі школи у світі є досить поширеними, в Україні для дітей з обмеженими фізичними можливостями існує лише одна дорога – в інтернати. Там їх розподіляють за групами інвалідності. Подібна практика, на думку Ірини Крошко, є дуже шкідливою.
Ірина Прошко
Для того щоб реалізувати інваліду себе, його треба навчити, підготувати. Для цього він повинен мати можливість вибрати собі місце, де він навчається. Не може бути освіта побудована на тому, що всі сліпі навчаються разом, всі глухі – разом. Після того, як вони закінчують школу, вони не можуть пристосуватись, адаптуватись до умов життя.
Ірина Біла
Для того, щоб виконати основну мету – навчати спільно дітей з обмеженими фізичними можливостями і здорових дітей, потрібно було зробити освіту в школі цікавою для родин, щоьне мали дітей-інвалідів. Для цього педагоги вирішили створити індивідуальні форми навчання. Тобто вчитель і учень навчаються окремо від класу: сам на сам. Відтак рівень подачі знань у “Славії” значно перевищив рівень викладання у звичайній загальноосвітній школі. За словами Ірини Крошко, це зацікавило багатьох батьків.
Ірина Крошко
До нас почали приходити діти без вад. Чесно кажучи, приходиться нам долати кожного разу цей бар‘єр батьків здорових дітей, коли вони серед здорових дітей бачать дітей-інвалідів. Після буквально тижня – двох спільного навчання цих дітей разом, вони вже перестають бачити, що поруч з ними інваліди, тому що вони розуміють, що це звичайні діти, тільки у них щось не так, як у всіх.
Ірина Біла
Нині рівень викладання у школі є достатньо високий. Про це свідчить хоча б те, що один з цьогорічних випускників, маючи 1 групу інвалідності з діагнозом ДЦП, закінчивши школу на “відмінно” без жодних проблем вступив на юридичний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. При вступі до вузу юнак мав пільги як інвалід і як золотий медаліст. Хлопець вирішив відмовитись від пільг за інвалідністю. Взагалі, на думку Ірини Крошко, турбота держави про інвалідів повинна полягати не стільки в пільгах, які часто налаштовують людей на споживацьке ставлення до держави, а передусім, у створенні належних умов, аби інвалід зміг повноцінно існувати в суспільстві і мав змогу самостійно заробляти на життя. “Нам не потрібні пільги і співчуття. Нам потрібні умови, які б забезпечили нам нормальну активну життєдіяльність” – наголошують в Конгресі українських інвалідів. Ірина Біла, Український освітній центр реформ для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило.
Минулої неділі польські рільники відзначали щорічне свято обжинок, пов‘язане із завершенням збору врожаю. І попри те, що це свято працівників найбільш мирної та аполітичної професії, воно не обійшлося без загострення політичного аспекту. Нагодою для цього стала спроба відзначити на державному рівні героя трагічної події, яка супроводжувала це свято у Польщі 35 років тому. Повідомляє Володимир Павлів.
Володимир Павлів
У вересні 1968 року польські обжинки святкувалися на найбільшому стадіоні столиці ім. 10-ліття ПНР. На полі – десятки хорових і танцювальних колективів, на трибунах – тисячі глядачів. В кульмінаційний момент один з глядачів, 50-літній мешканець Перемишля Ришард Сівец, облився горючою речовиною і підпалився. У момент самоспалення потерпілий ще встиг вигукнути, що його вчинок – це протест проти окупації військами Варшавського договору Чехословаччини. Це торжество тиранії і брехні, яка охопила світ, було останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння. У архівах студії документальних фільмів збереглося 7 секунд плівки на якій зафіксовано цей акт. Із цих кількох кадрів складається враження, що жертва Рішарда Сівеца залишилася не зауваженою тими тисячами поляків до яких була адресована. Кілька чоловіків намагалися погасити на ньому одяг, решта – відійшли в сторону. Через кілька днів він помер у лікарні внаслідок сильних опіків тіла. Про цей випадок навіть не згадали засоби масової інформації ПНР. А офіційна версія правоохоронних органів говорила про нетверезого громадянина, котрий облився горілкою і через необережність підпалився. Як стверджують нині родичі загиблого, сусіди і знайомі тоді охоче повірили в офіційну версію і часто ставились до них, як до сім‘ї пияка-невдахи. Сьогодні син Ришарда Сівеца мешкає у Канаді, донька – у Польщі. Обоє ображені на свою країну за те, що ніколи не доцінила і взагалі забула про героїчний вчинок їхнього батька. На території варшавського стадіону після зміни політичної системи у 1989 році було встановлено меморіальну дошку з нагоди тієї події. А сам стадіон згодом був перетворений на найбільший базар у Польщі, відомий нині як ярмарок “Європа”. Сама ж родина Ришарда Сівеца, ні його ім‘я, так і не дочекалися ніколи вшанування від влади демократичної Польщі. І ось, через 35 років після тих подій недогляд вирішив направити президент Олександр Кваснєвський, котрий 19 вересня, напередодні чергового свята обжинок, підписав наказ про відзначення посмертно Ришарда Сівеца Командорським Хрестом ордену Відродження Польщі. Про це голова канцелярії президента Республіки Польща Йоланта Шиманек-Дереш повідомила учасників міжнародної конференції на тему “Довкола “празької весни”. Польща і Чехословаччина у 1968 році”. Як стало відомо журналістам інформаційного агентства ПАП, пані Шиманек-Дереш у своєму виступі не згадала про те, що родичі Ришарда Сівеца відмовилися приймати цю нагороду. Згодом цю справу розкрутило комерційне телебачення ТВН, в одній із програм котрого донька Сівеца сказала, що після наради з братом вирішили не приймати нагороду з рук президента – представника посткомуністичних сил, тих сил, попередники яких винні у трагічній смерті їхнього батька. Коментуючи це рішення, люди з оточення польського президента намагалися представити членів родини Ришарда Сівеца як ображених на весь світ за особисту трагедію. Але ця теорія не витримала критики після того, як стало відомо, що кілька років тому ці ж люди прийняли відповідну нагороду з рук президента Чехії, легендарного антикомуніста Вацлава Гавела. Володимир Павлів, для “Радіо Свобода”, Варшава.
Ірина Перешило
Це був останній матеріал з нашої сьогоднішньої програми. Ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами була Ірина Перешило. Я дякую вам за увагу і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
“Сім днів демократії” - спеціальна програма на хвилях “Радіо Свободи”. Перед мікрофоном у Празі ведуча Ірина Перешило. Протягом наступних 25 хвилин ви почуєте низку матеріалів, котрі вже звучали цього тижня в передачі “Демократія і держава”.
Зокрема, серед іншого ви почуєте: цього тижня минула друга річниця терактів у Нью-Йорку, у Росії відзначали чергову річницю вибухів двох московських житлових будинків, в Україні 10 років тому встановили пам‘ятник жертвам голодомору.
11 вересня минула друга річниця нападів ісламістських екстремістів терористичної мережі Аль-Каіди. Два роки тому, сонячного ранку мешканці Нью-Йорка і Вашингтона, як зазвичай виходили на роботу. О 9:45 над нью-йоркським вулицями пролунав важкий звук моторів пасажирського літака. Це був літак Боїнг-757 “Американських авіаліній”, котрий вдарив у перший хмарочос Світового торговельного центру. Відтак у короткому проміжку часу, другий літак врізався в інший будинок двійнят. Ще один пасажирській літак, перетворений в літаючу бомбу ісламістські терористи спрямували на Пентагон. А четвертий авіалайнер, завдяки героїзму групи пасажирів, не долетів до ймовірної цілі і розбився на полях штату Пенсільванія. Понад 3000 осіб стали жертвою цих нападів 11 вересня, дня котрий змінив світ. Продовжує Михайло Мигалисько.
Михайло Мигалисько
Президент США Джордж Буш, який в цей час зустрічався з учнями в одній школі штату Флорида, отримавши інформацію, про те що йдеться про терористичну атаку, а не про якийсь жахливий інцидент заявив: “Сьогодні в нас національна трагедія, два літаки вдарили у Світовий торгівельний центр і очевидно йдеться про терористичний напад на нашу країну”. Буш дав розпорядження усім гілкам федерального уряду необхідні заходи, щоб посприяти рятувальним операціям на місцях трагедії. Це все відбувалось на очах десятків мільйонів телевізійних глядачів, не лише в Америці, а й по цілому світі, які стежили за прямими трансляціями з місць тих трагічних подій. Лідери іноземних держав почали реагувати і висловлювати співчуття на підтримку США. За словами президента Джорджа Буша, першим із іноземних лідерів зателефонував президент РФ Владімір Путін: “Це що сталося сьогодні ще раз підкреслює актуальність пропозиції Росії об‘єднати зусилля міжнародного співтовариства в боротьбі з тероризмом. Це чума ХХІ століття”, заявив Путін. “Це оголошення війни проти всього цивілізованого світу”, такими словами, виступаючи в Берліні, канцлер Німеччини Герхард Шрьодер підсумував позицію інших європейських лідерів, щодо нападів на Америку. В той же час мер міста Нью-Йорка Рудольф Джуліані, який своїм спокійним і прямим стилем керуванням кризовою ситуацією, підносив на дусі не лише Нью-Йорк, а й цілу Америку, і повідомив про колосальні рятувальні зусилля: “Ми намагаємося евакуювати тисячі і тисячі людей. Наші поліцейські і пожежники вивозять людей із південного нью-йоркського Менхетена і намагаються порятувати якомога більше населення”. Тим часом у Вашингтоні американські конгресмени у своїх виступах на сходах перед Будинком конгресу, на Капітолію, зобов‘язувавшись до єдності в боротьбі проти тих, що скоїли напади, спонтанно відспівали патріотичний гімн “Боже благослови Америку”.
Майже 3000 осіб із 83 країн світу стали жертвами найбільшого в історії терористичного акту на США. У четвер, 11 вересня, через два роки після атак скоєних 12 членами ісламської терористичної мережі Аль-Каіда, увага міжнародної громадськості знову буде привернена до Нью-Йорка, на т.з. “розриту яму” у сім гектарів, де стояли два 110-поверхові хмарочоси Світового торгового центру. Як сказав в інтерв‘ю “Радіо Свобода” відомий нью-йоркський історик Кеннет Джексон, це місце і сьогодні залишається незагоєною раною. До кінця цього року спеціально визначена комісія вибере один із 5200 проектів меморіалу з численних країн світу. А наступного року розпочнеться побудова найвищого із групи нових будинків, яких названо “Freedom Tower” – “Хмарочос Свободи”. Михайло Мигалисько, “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
У Росії цього тижня широко відзначали чергову річницю вибухів житлових будинків. Перший з яких у Москві відбувся на вулиці Гур‘янова. Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.
Віталій Портников
Вибух житлового будинку на вулиці Гур‘янова у російській столиці став новим підрахунком часу. Саме з цього дня всі очікували нових терористичних актів. Саме з цього дня усвідомили, що небезпека тероризму тепер чекає на громадян Росії не тільки в Чечні, і не тільки в наближених до небезпечного регіону містах РФ. Небезпека чекає і в Москві і це стало очевидним після того, як підірвалися нові житлові будинки. А потім, зовсім нещодавно відбулося захоплення театрального центру на Дубровці. Внаслідок штурму якого російськими силовими структурами загинула досить велика кількість заручників. Однак перші жертви все ж таки були тоді, тоді, коли вибухнув житловий будинок на вулиці Гур‘янова. І які висновки зробило з цього російське суспільство – про це добре відомо. Саме тоді в російському політичному керівництві визріла ідея необхідності силового рішення чеченської проблеми. І тоді ця ідея була підтримана суспільною думкою, яка вважала. Що саме силове рішення досить логічне і, що воно допоможе безпеці кожного громадянина РФ. Саме тоді після вибуху на вулиці Гур‘янова, почав зростати рейтинг маловідомого політика Володимира Путіна, який невдовзі стане президентом РФ і досі залишається найпопулярнішим політиком цієї країни. Під час відзначення дати вибуху житлового будинку на вулиці Гур‘янова багато говорилося про те, що обраний курс був єдиновірним і, що саме нерішучість у силових рішеннях призвела до вибуху житлового будинку. Однак і сьогодні терористичні акти в Росії продовжуються. Однак і сьогодні громадяни РФ не відчувають себе в небезпеці, а експерти підкреслюють про можливість продовження ескалації тероризму. Звичайно, можу сказати, що і у світі така небезпека є досить велика. Однак російська терористична небезпека, насамперед, і з подіями, які відбувалися в цій країні: і з першою та другою чеченськими війнами, із невирішеною досі проблемою Чечні, із таборами чеченських біженців, із чеченськими бійцями, які не скористалися оголошеною Державною Думою РФ амністією, і продовжують із зброєю в руках боротися проти російських силових структур, що знаходяться на території Чечні. І таким чином логічно було б просто поставити питання, а чи може Росія дійсно у найближче таки сподіватися на якусь безпеку для своїх громадян, якщо не повернуться до політичного реального не демонстративного рішення чеченської проблеми. Віталій Портников, “Радіо Свобода”, Москва.
Ірина Перешило
11 вересня 1993 року у Києві було встановлено пам‘ятний знак жертвам голодомору 32-33 рр.. І таким чином, українська вперше держава вперше офіційно вшанувала пам‘ять мільйонів українців, що трагічно загинули в результаті штучно організованого більшовицькою владою голоду. Що змінилося за 10 років? Як оцінює сьогодні держава факт геноциду на офіційному рівні. Слово Сергію Грабовському.
Сергій Грабовський
За своїми масштабами голодомор українського народу 1932-33 років був не меншим, аніж Голокост народу єврейського, який став наслідком політики нацистів у часи Другої світової війни. За різними оцінками фахових істориків, кількість померлих під час голодомору коливається від п‘яти до одинадцяти мільйонів осіб. Абсолютна більшість серед них була українцями, хоча серед жертв голодомору є і греки Приазов‘я, і німці Причорномор‘я, і поляки Житомирщини, і молдовани Наддністрянщини, і, зрештою, євреї Поділля та Подніпров‘я. Дослідники висувають різні пояснення причин проведення такої акції більшовицьким керівництвом Кремля. Проте всі вони сходяться на двох моментах: по-перше, йшлося про спробу тотального приборкання України з тим, щоб остання надалі ніколи не могла вибухнути таким спротивом, як у 1918-21 роках; по-друге, ця акція була не менш раціонально підготовлена і проведена, ніж нацистське нищення євреїв. Ґрунтовне описання механізмів такого нищення українців можна знайти, скажімо, у працях докторів історичних наук Сергія Білоконя та Юрія Шаповала. Ті ж дослідники довели: голодомор проводився одночасно із іншими заходами Кремля, як-от: припиненням процесів українізації освіти і культури; масовим винищенням української інтелігенції; масштабними чистками в середовищі компартійної номенклатури України низової і середньої ланок (до речі, серед жертв цих чисток етнічні українці становили меншість: ішлося про тотальну заміну кадрів, котрі народилися і зросли на українських теренах, кадрами, присланими із-за меж України). А на думку академіка Івана Дзюби, (цитата) “голодомор 1932-33 років був тим страхітливо-переломним часом української історії, після якого вона у своїх життєтворчих зусиллях пішла “вниз”: була підірвана не лише біологічна, вітальна, соціально-творча, а й інтелектуальна сила нації”. За Дзюбою, голодомор став соціально-психологічним шоком такого масштабу, позбутися наслідків якого Україна не може й досі. Можливо, це справді так, бо ж чим інакше пояснити те, що досі у Києві не споруджений Меморіал жертвам голодомору, відсутні відповідний музейний комплекс, академічний Інститут голодомору, офіційна Книга пам‘яті жертв голоду. Цього року ледь вдалося набрати мінімальну кількість голосів у Верховній Раді на підтримку постанови з оцінкою голодомору як геноциду українського народу. І досі деякі впливові політичні сили заперечують сам факт штучно організованого голоду, а деякі науковці, як і в совєтські часи, знову почали вести мову про “несприятливі погодні умови”. А на додачу день Червоної армії 23 лютого в Україні набув форму державного свята Дня захисника Вітчизни. І це при тому, що червоноармійські багнети забезпечили вилучення хліба у селян у 1932-33 роках.
Ірина Перешило
У Великій Британії 1933 року реакція на голодомор в Україні була присутня у повідомленнях кількох сміливих журналістів, яких місцеві інтелектуали-симпатики Сталіна за їхні викривальні виступи в пресі звинувачували в брехні. Що стосується офіційного Лондона, то він вирішив геноциду не помічати, хоча про голод йому було відомо. Повідомляє наш кореспондент в Лондоні, Олекса Семенченко.
Олекса Семенченко
Британське консульство в Радянському Союзі, надсилало до уряду у Лондоні регулярні звіти, щодо голоду. Ці документи було оприлюднено в останні кілька років. Із них постала шокуюча картина смертей і страждань. У депешах також повідомлялося про тиск сталінського уряду на західних кореспондентів у Москві з метою заперечити голодомор. Проте офіційний Лондон вирішив промовчати. Про це, зокрема, свідчить принаймні такий документ британського зовнішньополітичного відомства. Цитую: “Правда у цій справі, звичайно полягає у тому, що ми маємо певну інформацію про голод на півдні Росії, подібної до того, що заявлялося у пресі. Проте ми не хочемо робити це публічним, бо радянський уряд обуриться і наші стосунки з ним будуть під загрозою”, ідеться в документі. Деякі британські журналісти, що працювали у Росії, у своїх репортажах змальовували українську трагедію. 1933 Малком Магерідж надрукував у “Гардіан” три статті про голод анонімно, це був єдиний для нього шлях уникнути переслідувань, адже він подорожував з України до Москви нелегально. Іншим сміливцем був валієць Гаррет Джоунс, що після відвідин України виїхав з Радянського Союзу і дав гучну пресову конференцію у Берліні, розкривши усю глибину трагедії. А конференція мала всесвітній розголос і викликала у відповідь історичні звинувачення Джоунса у брехні з боку лівих інтелектуалів симпатиків, т.з. історичного експерименту Сталіна з усього світу. Зокрема, заперечив голод народжений у Британії, американський журналіст Волтер Дюранте. Нині у світі йде кампанія за позбавлення його Пуліцерівської премії, яку йому було присуджено 70 років тому. Годований Сталіним, журналіст-комуніст, заявив на шпальтах провідної американської газети, що жодного голоду в Україні нема. Ліві у Великій Британії хотіли, а би соціальна революція Сталіна вдалася будь-якою ціною. Великий ірландський письменник із соціалістичними поглядами Бернард Шоу, що об‘їхав Україну в 32-33 рр., цинічно написав: “Я не бачив в Росії жодної неситої особи”. Можливо за це в Радянському Союзі він був одним з небагатьох дозволених до друку західних авторів. Навіть потому, як десятки років після голодомору британський історик Роберт Конквест видав своє нищівне викриття голодомору - книжку “Врожай журби” британські ліві звинуватили його у фабрикації фактів і в прислуговуванні т.з. українським буржуазним націоналістам. Британські уряди не поспішають із публічними виступами з приводу голодомору. Можливо це тому, що історія цієї країни знала голод 1845-50 рр. В Ірландії, коли померли мільйони людей. Багато ірландців звинувачують Велику Британію в цьому голодоморі. Олекса Семенченко, “Радіо Свобода”, Лондон.
Ірина Перешило
Початок цього року був щедрим на увагу з боку державних мужів до людей з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема ВР ухвалили низку документів щодо покращення соціального захисту інвалідів. Підписаний відповідний указ Президента. Втім головну перепону на шляху до самореалізації людей з обмеженими фізичними можливостями в Україні так і не подолано. Розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Найперше – це позбавлення дітей-інвалідів та їхніх батьків права вибору навчального закладу. За них і досі все вирішують медико-психологічні комісії. Друге – самовизначення та адаптація інвалідів після закінчення середньої школи, їхня соціальна ізольованість. Вирішенням цих проблем вже майже 9 років займається організація “Український конгрес інвалідів”. Аби розробити науковий підхід і змогти адаптувати його до нинішніх реалій при конгресі була створена академія суспільних інновацій і соціальних проблем. Нею були розроблені дві програми щодо освітньої та трудової інтеграції інвалідів і їхньої самореалізації в суспільстві. Про втілення цих програм говорить голова Українського конгресу інвалідів Ірина Крошко.
Ірина Крошко
Для того, щоб виконувати ці програми Український конгрес інвалідів створив загальноосвітній навчальний заклад – спеціалізована школа “Славія”, створив спеціальний експериментальний освітньо-культурологічний центр “Сполох”. Він працює як центр соціальної реабілітації взагалі молоді, де займаються як інвалідами, так і наркоманами, так і психічно хворими людьми. Третій заклад – це в цьому році він почав працювати – гуманітарний коледж “Олельковичі”.
Ірина Біла
Всі створені Конгресом українських інвалідів навчальні заклади є недержавними, що створює додаткове як фінансове, так і організаційне навантаження на вчителів. Продовжує Ірина Крошко.
Ірина Крошко
В законодавстві про загальну середню освіту, про вищу освіту не враховано, що серед державних закладів освіти можуть бути такі, які створені інвалідами в яких навчаються інваліди. Тобто законодавство підтримує тільки державні заклади, а недержавні, наприклад, як нами були створені три недержавні заклади. І через те, що в законодавстві не виписані норми для таких закладів, ми потерпаємо, нам приходиться виплачувати податки за те, що ми навчаємо дітей. Тому що наше виробництво – це наші діти.
Ірина Біла
Слід зауважити, що спеціалізована школа “Славія” – єдина в Україні, де спільно навчаються діти-інваліди і здорові діти. Незважаючи, що такі школи у світі є досить поширеними, в Україні для дітей з обмеженими фізичними можливостями існує лише одна дорога – в інтернати. Там їх розподіляють за групами інвалідності. Подібна практика, на думку Ірини Крошко, є дуже шкідливою.
Ірина Крошко
Для того щоб реалізувати інваліду себе, його треба навчити, підготувати. Для цього він повинен мати можливість вибрати собі місце, де він навчається. Не може бути освіта побудована на тому, що всі сліпі навчаються разом, всі глухі – разом. Після того, як вони закінчують школу, вони не можуть пристосуватись, адаптуватись до умов життя.
Ірина Біла
Для того, щоб виконати основну мету – навчати спільно дітей з обмеженими фізичними можливостями і здорових дітей, потрібно було зробити освіту в школі цікавою для родин, щоьне мали дітей-інвалідів. Для цього педагоги вирішили створити індивідуальні форми навчання. Тобто вчитель і учень навчаються окремо від класу: сам на сам. Відтак рівень подачі знань у “Славії” значно перевищив рівень викладання у звичайній загальноосвітній школі. За словами Ірини Крошко, це зацікавило багатьох батьків.
Ірина Крошко
До нас почали приходити діти без вад. Чесно кажучи, приходиться нам долати кожного разу цей бар‘єр батьків здорових дітей, коли вони серед здорових дітей бачать дітей-інвалідів. Після буквально тижня – двох спільного навчання цих дітей разом, вони вже перестають бачити, що поруч з ними інваліди, тому що вони розуміють, що це звичайні діти, тільки у них щось не так, як у всіх.
Ірина Біла
Нині рівень викладання у школі є достатньо високий. Про це свідчить хоча б те, що один з цьогорічних випускників, маючи 1 групу інвалідності з діагнозом ДЦП, закінчивши школу на “відмінно” без жодних проблем вступив на юридичний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. При вступі до вузу юнак мав пільги як інвалід і як золотий медаліст. Хлопець вирішив відмовитись від пільг за інвалідністю. Взагалі, на думку Ірини Крошко, турбота держави про інвалідів повинна полягати не стільки в пільгах, які часто налаштовують людей на споживацьке ставлення до держави, а передусім, у створенні належних умов, аби інвалід зміг повноцінно існувати в суспільстві і мав змогу самостійно заробляти на життя. “Нам не потрібні пільги і співчуття. Нам потрібні умови, які б забезпечили нам нормальну активну життєдіяльність” – наголошують в Конгресі українських інвалідів. Ірина Біла, Український освітній центр реформ для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило.
Минулої неділі польські рільники відзначали щорічне свято обжинок, пов‘язане із завершенням збору врожаю. І попри те, що це свято працівників найбільш мирної та аполітичної професії, воно не обійшлося без загострення політичного аспекту. Нагодою для цього стала спроба відзначити на державному рівні героя трагічної події, яка супроводжувала це свято у Польщі 35 років тому. Повідомляє Володимир Павлів.
Володимир Павлів
У вересні 1968 року польські обжинки святкувалися на найбільшому стадіоні столиці ім. 10-ліття ПНР. На полі – десятки хорових і танцювальних колективів, на трибунах – тисячі глядачів. В кульмінаційний момент один з глядачів, 50-літній мешканець Перемишля Ришард Сівец, облився горючою речовиною і підпалився. У момент самоспалення потерпілий ще встиг вигукнути, що його вчинок – це протест проти окупації військами Варшавського договору Чехословаччини. Це торжество тиранії і брехні, яка охопила світ, було останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння. У архівах студії документальних фільмів збереглося 7 секунд плівки на якій зафіксовано цей акт. Із цих кількох кадрів складається враження, що жертва Рішарда Сівеца залишилася не зауваженою тими тисячами поляків до яких була адресована. Кілька чоловіків намагалися погасити на ньому одяг, решта – відійшли в сторону. Через кілька днів він помер у лікарні внаслідок сильних опіків тіла. Про цей випадок навіть не згадали засоби масової інформації ПНР. А офіційна версія правоохоронних органів говорила про нетверезого громадянина, котрий облився горілкою і через необережність підпалився. Як стверджують нині родичі загиблого, сусіди і знайомі тоді охоче повірили в офіційну версію і часто ставились до них, як до сім‘ї пияка-невдахи. Сьогодні син Ришарда Сівеца мешкає у Канаді, донька – у Польщі. Обоє ображені на свою країну за те, що ніколи не доцінила і взагалі забула про героїчний вчинок їхнього батька. На території варшавського стадіону після зміни політичної системи у 1989 році було встановлено меморіальну дошку з нагоди тієї події. А сам стадіон згодом був перетворений на найбільший базар у Польщі, відомий нині як ярмарок “Європа”. Сама ж родина Ришарда Сівеца, ні його ім‘я, так і не дочекалися ніколи вшанування від влади демократичної Польщі. І ось, через 35 років після тих подій недогляд вирішив направити президент Олександр Кваснєвський, котрий 19 вересня, напередодні чергового свята обжинок, підписав наказ про відзначення посмертно Ришарда Сівеца Командорським Хрестом ордену Відродження Польщі. Про це голова канцелярії президента Республіки Польща Йоланта Шиманек-Дереш повідомила учасників міжнародної конференції на тему “Довкола “празької весни”. Польща і Чехословаччина у 1968 році”. Як стало відомо журналістам інформаційного агентства ПАП, пані Шиманек-Дереш у своєму виступі не згадала про те, що родичі Ришарда Сівеца відмовилися приймати цю нагороду. Згодом цю справу розкрутило комерційне телебачення ТВН, в одній із програм котрого донька Сівеца сказала, що після наради з братом вирішили не приймати нагороду з рук президента – представника посткомуністичних сил, тих сил, попередники яких винні у трагічній смерті їхнього батька. Коментуючи це рішення, люди з оточення польського президента намагалися представити членів родини Ришарда Сівеца як ображених на весь світ за особисту трагедію. Але ця теорія не витримала критики після того, як стало відомо, що кілька років тому ці ж люди прийняли відповідну нагороду з рук президента Чехії, легендарного антикомуніста Вацлава Гавела. Володимир Павлів, для “Радіо Свобода”, Варшава.
Ірина Перешило
Це був останній матеріал з нашої сьогоднішньої програми. Ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами була Ірина Перешило. Я дякую вам за увагу і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило
Початок цього року був щедрим на увагу з боку державних мужів до людей з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема ВР ухвалили низку документів щодо покращення соціального захисту інвалідів. Підписаний відповідний указ Президента. Втім головну перепону на шляху до самореалізації людей з обмеженими фізичними можливостями в Україні так і не подолано. Розповідає Ірина Біла.
Ірина Біла
Найперше – це позбавлення дітей-інвалідів та їхніх батьків права вибору навчального закладу. За них і досі все вирішують медико-психологічні комісії. Друге – самовизначення та адаптація інвалідів після закінчення середньої школи, їхня соціальна ізольованість. Вирішенням цих проблем вже майже 9 років займається організація “Український конгрес інвалідів”. Аби розробити науковий підхід і змогти адаптувати його до нинішніх реалій при конгресі була створена академія суспільних інновацій і соціальних проблем. Нею були розроблені дві програми щодо освітньої та трудової інтеграції інвалідів і їхньої самореалізації в суспільстві. Про втілення цих програм говорить голова Українського конгресу інвалідів Ірина Крошко.
Ірина Крошко.
Для того, щоб виконувати ці програми Український конгрес інвалідів створив загальноосвітній навчальний заклад – спеціалізована школа “Славія”, створив спеціальний експериментальний освітньо-культурологічний центр “Сполох”. Він працює як центр соціальної реабілітації взагалі молоді, де займаються як інвалідами, так і наркоманами, так і психічно хворими людьми. Третій заклад – це в цьому році він почав працювати – гуманітарний коледж “Олельковичі”.
Ірина Біла
Всі створені Конгресом українських інвалідів навчальні заклади є недержавними, що створює додаткове як фінансове, так і організаційне навантаження на вчителів. Продовжує Ірина Крошко.
Ірина Крошко
В законодавстві про загальну середню освіту, про вищу освіту не враховано, що серед державних закладів освіти можуть бути такі, які створені інвалідами в яких навчаються інваліди. Тобто законодавство підтримує тільки державні заклади, а недержавні, наприклад, як нами були створені три недержавні заклади. І через те, що в законодавстві не виписані норми для таких закладів, ми потерпаємо, нам приходиться виплачувати податки за те, що ми навчаємо дітей. Тому що наше виробництво – це наші діти.
Ірина Біла
Слід зауважити, що спеціалізована школа “Славія” – єдина в Україні, де спільно навчаються діти-інваліди і здорові діти. Незважаючи, що такі школи у світі є досить поширеними, в Україні для дітей з обмеженими фізичними можливостями існує лише одна дорога – в інтернати. Там їх розподіляють за групами інвалідності. Подібна практика, на думку Ірини Крошко, є дуже шкідливою.
Ірина Прошко
Для того щоб реалізувати інваліду себе, його треба навчити, підготувати. Для цього він повинен мати можливість вибрати собі місце, де він навчається. Не може бути освіта побудована на тому, що всі сліпі навчаються разом, всі глухі – разом. Після того, як вони закінчують школу, вони не можуть пристосуватись, адаптуватись до умов життя.
Ірина Біла
Для того, щоб виконати основну мету – навчати спільно дітей з обмеженими фізичними можливостями і здорових дітей, потрібно було зробити освіту в школі цікавою для родин, щоьне мали дітей-інвалідів. Для цього педагоги вирішили створити індивідуальні форми навчання. Тобто вчитель і учень навчаються окремо від класу: сам на сам. Відтак рівень подачі знань у “Славії” значно перевищив рівень викладання у звичайній загальноосвітній школі. За словами Ірини Крошко, це зацікавило багатьох батьків.
Ірина Крошко
До нас почали приходити діти без вад. Чесно кажучи, приходиться нам долати кожного разу цей бар‘єр батьків здорових дітей, коли вони серед здорових дітей бачать дітей-інвалідів. Після буквально тижня – двох спільного навчання цих дітей разом, вони вже перестають бачити, що поруч з ними інваліди, тому що вони розуміють, що це звичайні діти, тільки у них щось не так, як у всіх.
Ірина Біла
Нині рівень викладання у школі є достатньо високий. Про це свідчить хоча б те, що один з цьогорічних випускників, маючи 1 групу інвалідності з діагнозом ДЦП, закінчивши школу на “відмінно” без жодних проблем вступив на юридичний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. При вступі до вузу юнак мав пільги як інвалід і як золотий медаліст. Хлопець вирішив відмовитись від пільг за інвалідністю. Взагалі, на думку Ірини Крошко, турбота держави про інвалідів повинна полягати не стільки в пільгах, які часто налаштовують людей на споживацьке ставлення до держави, а передусім, у створенні належних умов, аби інвалід зміг повноцінно існувати в суспільстві і мав змогу самостійно заробляти на життя. “Нам не потрібні пільги і співчуття. Нам потрібні умови, які б забезпечили нам нормальну активну життєдіяльність” – наголошують в Конгресі українських інвалідів. Ірина Біла, Український освітній центр реформ для “Радіо Свобода”.
Ірина Перешило.
Минулої неділі польські рільники відзначали щорічне свято обжинок, пов‘язане із завершенням збору врожаю. І попри те, що це свято працівників найбільш мирної та аполітичної професії, воно не обійшлося без загострення політичного аспекту. Нагодою для цього стала спроба відзначити на державному рівні героя трагічної події, яка супроводжувала це свято у Польщі 35 років тому. Повідомляє Володимир Павлів.
Володимир Павлів
У вересні 1968 року польські обжинки святкувалися на найбільшому стадіоні столиці ім. 10-ліття ПНР. На полі – десятки хорових і танцювальних колективів, на трибунах – тисячі глядачів. В кульмінаційний момент один з глядачів, 50-літній мешканець Перемишля Ришард Сівец, облився горючою речовиною і підпалився. У момент самоспалення потерпілий ще встиг вигукнути, що його вчинок – це протест проти окупації військами Варшавського договору Чехословаччини. Це торжество тиранії і брехні, яка охопила світ, було останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння. У архівах студії документальних фільмів збереглося 7 секунд плівки на якій зафіксовано цей акт. Із цих кількох кадрів складається враження, що жертва Рішарда Сівеца залишилася не зауваженою тими тисячами поляків до яких була адресована. Кілька чоловіків намагалися погасити на ньому одяг, решта – відійшли в сторону. Через кілька днів він помер у лікарні внаслідок сильних опіків тіла. Про цей випадок навіть не згадали засоби масової інформації ПНР. А офіційна версія правоохоронних органів говорила про нетверезого громадянина, котрий облився горілкою і через необережність підпалився. Як стверджують нині родичі загиблого, сусіди і знайомі тоді охоче повірили в офіційну версію і часто ставились до них, як до сім‘ї пияка-невдахи. Сьогодні син Ришарда Сівеца мешкає у Канаді, донька – у Польщі. Обоє ображені на свою країну за те, що ніколи не доцінила і взагалі забула про героїчний вчинок їхнього батька. На території варшавського стадіону після зміни політичної системи у 1989 році було встановлено меморіальну дошку з нагоди тієї події. А сам стадіон згодом був перетворений на найбільший базар у Польщі, відомий нині як ярмарок “Європа”. Сама ж родина Ришарда Сівеца, ні його ім‘я, так і не дочекалися ніколи вшанування від влади демократичної Польщі. І ось, через 35 років після тих подій недогляд вирішив направити президент Олександр Кваснєвський, котрий 19 вересня, напередодні чергового свята обжинок, підписав наказ про відзначення посмертно Ришарда Сівеца Командорським Хрестом ордену Відродження Польщі. Про це голова канцелярії президента Республіки Польща Йоланта Шиманек-Дереш повідомила учасників міжнародної конференції на тему “Довкола “празької весни”. Польща і Чехословаччина у 1968 році”. Як стало відомо журналістам інформаційного агентства ПАП, пані Шиманек-Дереш у своєму виступі не згадала про те, що родичі Ришарда Сівеца відмовилися приймати цю нагороду. Згодом цю справу розкрутило комерційне телебачення ТВН, в одній із програм котрого донька Сівеца сказала, що після наради з братом вирішили не приймати нагороду з рук президента – представника посткомуністичних сил, тих сил, попередники яких винні у трагічній смерті їхнього батька. Коментуючи це рішення, люди з оточення польського президента намагалися представити членів родини Ришарда Сівеца як ображених на весь світ за особисту трагедію. Але ця теорія не витримала критики після того, як стало відомо, що кілька років тому ці ж люди прийняли відповідну нагороду з рук президента Чехії, легендарного антикомуніста Вацлава Гавела. Володимир Павлів, для “Радіо Свобода”, Варшава.
Ірина Перешило
Це був останній матеріал з нашої сьогоднішньої програми. Ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами була Ірина Перешило. Я дякую вам за увагу і до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”.
