Київ, 19 вересня 2003 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі! До Вашої уваги - новий випуск радіожурналу “Сюжети” Автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове, Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні, Обізвався твій голос, моє місто-любове, Твоє ніжне крило пролітає в мені. В цьому нашому світі, у плинкім нощеденні, В цьому нашому світі, де доля терпка, Моє місто-любове, нам з тобою священні І світанок Данила, і вечір Франка. Доки сняться нам сни, доки сняться нам ріки і марнота марнот по душі не снує, моє місто-любове, дорогі нам навіки ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!
Так поет Микола Вінграновський писав у диптиху “Повернення до Львова” чверть віку тому.
Символічним поверненням можна вважати творчу зустріч Маестро Слова зі студентами та викладачами університету, яка відбулася під час Всеукраїнського форуму книговидавців цього вересня. До того така зустріч була в далекому 1962 році. Послухаймо сюжет від Галі Терещук.
Галина Терещук
Точкою відліку для окреслення львівського крила шістдесятницького руху оберемо прибуття до Львова “київського десанту”, у складі молодих поетів Івана Драча, Миколи Вінграновського та літературного критика Івана Дзюби в кінці травня 1962 року. Пригадує Микола Ільницький.
“Ми кола Вінграновський тоді був красивий молодий бог. Вірші читав виразно, темпераментно. Вірші прекрасно, досконалі, глибоко патріотичні, аж мороз йшов по шкірі, коли він читав “Пророка”, бо коли гримів “Ти не покритко, ти не вдова, Україно”. Такого ми ще не читали і не чули, я ніколи не був антирадянським чи зарадянським поетом, а завжди був просто поетом зауважив, перебуваючи цими днями у Львові “маршал української літератури”, як назвав Миколу Вінграновського під час представлення письменник Ігор Калинець. І нині шанувальники творчості поета були у захопленні від зустрічі з Миколою Вінграновським.
Спочатку думав я, що сів у той літак, Але я сів не в той літак, Він був з одним крилом, Другим крилом мав стати я.
Я ним не став. І отже, стільки літ ми однокрило летимо, І кожна мить загрожує падінням.
Перед тим, як приїхати у Львів Микола Вінграновський відвідав старі місця, але вже не на возі, а на авто. Він розповів, що має землі 40 га, і має стати фермером... “Почну трошки займатися... це таке діло, хай воно йде лісом, а так буду сіяти кавуни, кукурудзу, соняшник. А там побачимо. Чуть що в мене тут такі є друзі..., і Роман Іваничук, вони справді до мене прийдуть, поможуть”.
Говорячи про те, яких письменників сьогодні бракує в українській літературі, Микола Вінграновський зауважив: “Починаючи від Джона Тенбека до Григора Тютюнника точно не вистачає.”
Микола Вінграновський вийшов з комітету присудження державної премії імені Тараса Шевченка, де він відповідав за літературу. Письменник каже, що відчув, що під час обговорення якогось мистецького твору, відчув, з’являється лицемірство, адже якщо твір не заслуговує на премії, то її не потрібно присуджувати. Цікавилися присутні і тим, кого з молодих поетів майстер вважає кращими: “Тут присутні два, на нашому зборищі зразу називаю, бо я їх більше знаю – це Павло Вольвач і Олесь Уляненко. Це мої любимі письменники.” А ще Микола Вінграновський прочитав і кілька своїх нових віршів.
Надія Степула
Давньогрецький філософ Платон ще до нашої ери сказав, що “Час відносить усе, і довгі роки можуть змінити не тільки ім’я чи характер, а й саму долю”. У поета Миколи Вінграновського, який слово “Час” пише у своїх творах з великої літери, своє - самобутнє освоєння цієї категорії. Здається, принаймні, що поет вміє загнуздати Час, хоч і пускає його іноді попасом, як свою улюбленицю – конячку Манюню з однойменної повісті…
Галина Терещук
Манюнею називалася його улюблена конячка, яку він разом із возом купив у колгоспі за режисерський гонорар... Відтак, помандрував у степ, де написав свій роман “Северин Наливайко”.
Микола Вінграновський
А тоді у мене був широкий віз ще й з зручним гальмом, так в кузні зробили, і на цьому возі я їздив пів-весни, все літо, і пів-осені, пів жовтня, бо там тепло. У мене був Султанчик, собака, Манюня і Орлик, під возом у мене все було, .. з харчами, запасні для Манюні підкови , ніж, рушниця. Все, супермаркет був на цьому возі. І я потихеньку сидів і писав “Северина Наливайка”, і коли я його написав, то аж тоді, коли вже минуло десять років чи більше, згадав про ту конячку Манюню, що мене возила... Правда я її годував вівсом, у мене лежав мішок з вівсом. І 4 каністри з водою в полі. А в колгоспі вівса не давали. Через те Манюня була.. потім я її не бив, і так далі. І через те, “Наливайко” писався дуже легко на возі. Два кожухи, один стелиш, місяць світить.. це прекрасно.
Надія Степула
Сучасні філософи, як і древні, не перестають міркувати над тим, як змінити світ на краще. Це засвідчив і 21-ий світовий Конгрес філософів, який недавно відбувся у Стамбулі. Основні теми цього форуму – “Глобалізація і культурна самобутність”, “Роль філософії: Просвітництво, освіта. Постмодерн та інші перспективи”, “Розвиток науки і техніки” тощо. Серед трьох тисяч учасників із майже ста країн найчисленнішою була делегація із Росії. Символічно припливши до Стамбулу на кораблі, дві сотні філософів поставили за мету привернути увагу до призабутого факту висилки з Росії у 1922 році видатних філософів – Ніколая Бердяєва, Льва Шестова, Льва Карсавіна, Семена Франка, Александра Ізгоєва, Бориса Вишеславцева та інших.
Тим часом із України офіційної делегації не було. Кілька ентузіастів узяли участь у Конгресі самотужки. Слово одній із таких учасниць. Говорить пані Леся Гармаш, провідний фахівець Інституту філософії Національної Академії.
Леся Гармаш
Сама ця подія дуже важлива і дуже цікава, саме тому що тут була певна синхроністичність, бо ми справді були свідками 21 філософського всесвітнього конгресу, яким якраз розпочиналося 21 сторіччя, був перший філософський конгрес, це 1900 рік, Париж, і на цьому конгресі були найбільш цікаві на той час вітчизняні філософи, в 22 році їх інтелект виявився зайвим. А українська філософська думка, на жаль, взагалі була представлена тільки такою вилазкою аматорів.”
Надія Степула
Артур Шопенгауер чомусь вважав, що “музою і натхненницею філософії виступає… смерть…”. Альбер Камю натомість протиставляв силі смерті “величезну”, за його словами, “силу, котра несе в собі упевненість – культуру”.
Музичній культурі України такої впевненості, очевидно, додає творча спадщина Соломії Крушельницької, лірико-драматичне сопрано якої дивувало світ ще понад сто років тому. У вересні минає ще один рік – уже сто тридцять перший – від дня народження співачки. Проте вона залишається сучасною.
Сюжет про творчу долю Соломії Крушельницької підготувала Леся Олійник.
Леся Олійник
110 років тому студентка Соломія Крушельницька блискуче закінчила львівську консерваторію. У дипломі були написані пророчі слова – “має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени”. Усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкраще мабуття. Тоді ж 21 річна Соломія Крушельницька почала штурм всесвітнього музичного Олімпу. Почала з Мілану, куди вона прагнула будь –що потрапити для подальшого навчання. Слава про голос та акторський талант української співачки швидко розносилася по світу. “Таке блисковичне здобуття тріумфів, яких досягла пані Крушельницька, належить до рідкісних явищ історії опери”, - писала Варшавська преса. “За один вечір мадам Крушельницька здобула собі Париж”, - зазначала французька критика. Музичні кола Європи та Америки визнали її одною з найкращих співачок, яких знала історія. Найвідоміші театри намагалися випередити один одного, пропонуючи їй свої сцени. Крушельницька часто обирає собі ті, які розташовані ближче до її батьківщини. Так було з одеським оперним театром, який мав славу одного з кращих в Європі. На її виступи люди спеціально приїздили з інших міст України. З Одеси Крушельницька прагнула потрапити в Київ, вона мріяла зустрітися тут з Миколою Лисенком, про творчість якого говорили, що нарешті ми маємо з чим виступити перед світом, і який надіслав їй в Італію кілька романів з присвятою “улюбленій співачці”. Але, як згадують сучасники, столична влада перешкодила появі у Києві популярної русинки з Галичини, котра крім мистецтва, втручається ще й в політику.
Cаме в ті роки Соломія Крушельницька підтримувала не тільки морально, але й матеріально русько-українську радикальну партію, одним з засновників якої був Іван Франко. Свої виступи вона завжди завершує українськими піснями. Навіть у приватному концерті, який Крушельницька дала на прохання імператора Росії в царському палаці. Здивований цар тоді запитав у співачки: “Що це за мова, і про що йдеться у цих піснях”. Пояснила по-французьки – вона знала 8 мов, що це пісні її рідного народу. 63 оперні героїні – (одна з них, Чіо Чіо Сан Джакомо Пуччіні), які Крушельницькій повернули життя. А історія була така. У 1904 році вся музична Італія, затаївши подих, чекала на появу своєї опери про японську гейшу Чіо Чіо Сан, або за іншою назвою “Мадам Батерфляй”. Проте прем’єра твору з знаменитій Ласкалі закінчилася повним провалом. Коли Соломія Крушельницька дізналася про поразку улюбленого композитора, вона звернулася до Пуччіні з такими словами: “Маестро, Ваш ніжний цвітастий метелик буде жити. Дозвольте я буду грати роль японської гейші. Я розумію цю бідну дівчину.” Про повторну постановку “Мадам Батерфляй” вдалося домовитися лише в провінційному місті Брейшеї, міланська опера не хотіла більше ризикувати, овації і вигуки після спектаклю “Vivat Pucсini, vivat Krushelnitska” свідчили про тріумфальний успіх твору. На подарованих співачці нотах зробив надпис: Найбільшій та найчарівнішій Чіо Чіо Сан, Джакомо Пуччіні”. За проектом літературного музею видатного українського перекладача Григорія Кучера вийшли два компакт - диски, на яких реставровані співи Соломії Крушельницької, до них увійшли арії, романси та народні пісні, а також деякі архівні записи, здійснені за рік до кончини співачки.
На превеликий жаль, час зробив свою справу, і записи, навіть реставровані сучасними засобами, не можуть передати голос неповторної української співачки Соломії Крушельницької.
Надія Степула
Новий альбом під назвою “О, розкішная Венеро та інші мелодії гетьманської доби ХУ1 – ХУ11 століть” записала Ніна Матвієнко із ансамблем старовинної музики Костянтина Чечені. Окремі твори взяті з табулатури композитора Войцеха Длугограя, що вийшла в Ляйпцігу в 1619 році, а також із литовських та польських видань. В Україні такий компакт-диск з’явився вперше.
Звук лютні повертає не тільки загублені в часах мелодії – повертає і не відомий досі набуток культури, який і справді може дарувати впевненість.
Дорогі слухачі!
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав. Його для вас підготувала автор і ведуча – я, Надія Степула. Дякую за увагу і зичу вам добрих подій. Говорить радіо “Свобода”.
Надія Степула
Дорогі слухачі! До Вашої уваги - новий випуск радіожурналу “Сюжети” Автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове, Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні, Обізвався твій голос, моє місто-любове, Твоє ніжне крило пролітає в мені. В цьому нашому світі, у плинкім нощеденні, В цьому нашому світі, де доля терпка, Моє місто-любове, нам з тобою священні І світанок Данила, і вечір Франка. Доки сняться нам сни, доки сняться нам ріки і марнота марнот по душі не снує, моє місто-любове, дорогі нам навіки ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!
Так поет Микола Вінграновський писав у диптиху “Повернення до Львова” чверть віку тому.
Символічним поверненням можна вважати творчу зустріч Маестро Слова зі студентами та викладачами університету, яка відбулася під час Всеукраїнського форуму книговидавців цього вересня. До того така зустріч була в далекому 1962 році. Послухаймо сюжет від Галі Терещук.
Галина Терещук
Точкою відліку для окреслення львівського крила шістдесятницького руху оберемо прибуття до Львова “київського десанту”, у складі молодих поетів Івана Драча, Миколи Вінграновського та літературного критика Івана Дзюби в кінці травня 1962 року. Пригадує Микола Ільницький.
“Ми кола Вінграновський тоді був красивий молодий бог. Вірші читав виразно, темпераментно. Вірші прекрасно, досконалі, глибоко патріотичні, аж мороз йшов по шкірі, коли він читав “Пророка”, бо коли гримів “Ти не покритко, ти не вдова, Україно”. Такого ми ще не читали і не чули, я ніколи не був антирадянським чи зарадянським поетом, а завжди був просто поетом зауважив, перебуваючи цими днями у Львові “маршал української літератури”, як назвав Миколу Вінграновського під час представлення письменник Ігор Калинець. І нині шанувальники творчості поета були у захопленні від зустрічі з Миколою Вінграновським.
Спочатку думав я, що сів у той літак, Але я сів не в той літак, Він був з одним крилом, Другим крилом мав стати я.
Я ним не став. І отже, стільки літ ми однокрило летимо, І кожна мить загрожує падінням.
Перед тим, як приїхати у Львів Микола Вінграновський відвідав старі місця, але вже не на возі, а на авто. Він розповів, що має землі 40 га, і має стати фермером... “Почну трошки займатися... це таке діло, хай воно йде лісом, а так буду сіяти кавуни, кукурудзу, соняшник. А там побачимо. Чуть що в мене тут такі є друзі..., і Роман Іваничук, вони справді до мене прийдуть, поможуть”.
Говорячи про те, яких письменників сьогодні бракує в українській літературі, Микола Вінграновський зауважив: “Починаючи від Джона Тенбека до Григора Тютюнника точно не вистачає.”
Микола Вінграновський вийшов з комітету присудження державної премії імені Тараса Шевченка, де він відповідав за літературу. Письменник каже, що відчув, що під час обговорення якогось мистецького твору, відчув, з’являється лицемірство, адже якщо твір не заслуговує на премії, то її не потрібно присуджувати. Цікавилися присутні і тим, кого з молодих поетів майстер вважає кращими: “Тут присутні два, на нашому зборищі зразу називаю, бо я їх більше знаю – це Павло Вольвач і Олесь Уляненко. Це мої любимі письменники.” А ще Микола Вінграновський прочитав і кілька своїх нових віршів.
Надія Степула
Давньогрецький філософ Платон ще до нашої ери сказав, що “Час відносить усе, і довгі роки можуть змінити не тільки ім’я чи характер, а й саму долю”. У поета Миколи Вінграновського, який слово “Час” пише у своїх творах з великої літери, своє - самобутнє освоєння цієї категорії. Здається, принаймні, що поет вміє загнуздати Час, хоч і пускає його іноді попасом, як свою улюбленицю – конячку Манюню з однойменної повісті…
Галина Терещук
Манюнею називалася його улюблена конячка, яку він разом із возом купив у колгоспі за режисерський гонорар... Відтак, помандрував у степ, де написав свій роман “Северин Наливайко”.
Микола Вінграновський
А тоді у мене був широкий віз ще й з зручним гальмом, так в кузні зробили, і на цьому возі я їздив пів-весни, все літо, і пів-осені, пів жовтня, бо там тепло. У мене був Султанчик, собака, Манюня і Орлик, під возом у мене все було, .. з харчами, запасні для Манюні підкови , ніж, рушниця. Все, супермаркет був на цьому возі. І я потихеньку сидів і писав “Северина Наливайка”, і коли я його написав, то аж тоді, коли вже минуло десять років чи більше, згадав про ту конячку Манюню, що мене возила... Правда я її годував вівсом, у мене лежав мішок з вівсом. І 4 каністри з водою в полі. А в колгоспі вівса не давали. Через те Манюня була.. потім я її не бив, і так далі. І через те, “Наливайко” писався дуже легко на возі. Два кожухи, один стелиш, місяць світить.. це прекрасно.
Надія Степула
Сучасні філософи, як і древні, не перестають міркувати над тим, як змінити світ на краще. Це засвідчив і 21-ий світовий Конгрес філософів, який недавно відбувся у Стамбулі. Основні теми цього форуму – “Глобалізація і культурна самобутність”, “Роль філософії: Просвітництво, освіта. Постмодерн та інші перспективи”, “Розвиток науки і техніки” тощо. Серед трьох тисяч учасників із майже ста країн найчисленнішою була делегація із Росії. Символічно припливши до Стамбулу на кораблі, дві сотні філософів поставили за мету привернути увагу до призабутого факту висилки з Росії у 1922 році видатних філософів – Ніколая Бердяєва, Льва Шестова, Льва Карсавіна, Семена Франка, Александра Ізгоєва, Бориса Вишеславцева та інших.
Тим часом із України офіційної делегації не було. Кілька ентузіастів узяли участь у Конгресі самотужки. Слово одній із таких учасниць. Говорить пані Леся Гармаш, провідний фахівець Інституту філософії Національної Академії.
Леся Гармаш
Сама ця подія дуже важлива і дуже цікава, саме тому що тут була певна синхроністичність, бо ми справді були свідками 21 філософського всесвітнього конгресу, яким якраз розпочиналося 21 сторіччя, був перший філософський конгрес, це 1900 рік, Париж, і на цьому конгресі були найбільш цікаві на той час вітчизняні філософи, в 22 році їх інтелект виявився зайвим. А українська філософська думка, на жаль, взагалі була представлена тільки такою вилазкою аматорів.”
Надія Степула
Артур Шопенгауер чомусь вважав, що “музою і натхненницею філософії виступає… смерть…”. Альбер Камю натомість протиставляв силі смерті “величезну”, за його словами, “силу, котра несе в собі упевненість – культуру”.
Музичній культурі України такої впевненості, очевидно, додає творча спадщина Соломії Крушельницької, лірико-драматичне сопрано якої дивувало світ ще понад сто років тому. У вересні минає ще один рік – уже сто тридцять перший – від дня народження співачки. Проте вона залишається сучасною.
Сюжет про творчу долю Соломії Крушельницької підготувала Леся Олійник.
Леся Олійник
110 років тому студентка Соломія Крушельницька блискуче закінчила львівську консерваторію. У дипломі були написані пророчі слова – “має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени”. Усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкраще мабуття. Тоді ж 21 річна Соломія Крушельницька почала штурм всесвітнього музичного Олімпу. Почала з Мілану, куди вона прагнула будь –що потрапити для подальшого навчання. Слава про голос та акторський талант української співачки швидко розносилася по світу. “Таке блисковичне здобуття тріумфів, яких досягла пані Крушельницька, належить до рідкісних явищ історії опери”, - писала Варшавська преса. “За один вечір мадам Крушельницька здобула собі Париж”, - зазначала французька критика. Музичні кола Європи та Америки визнали її одною з найкращих співачок, яких знала історія. Найвідоміші театри намагалися випередити один одного, пропонуючи їй свої сцени. Крушельницька часто обирає собі ті, які розташовані ближче до її батьківщини. Так було з одеським оперним театром, який мав славу одного з кращих в Європі. На її виступи люди спеціально приїздили з інших міст України. З Одеси Крушельницька прагнула потрапити в Київ, вона мріяла зустрітися тут з Миколою Лисенком, про творчість якого говорили, що нарешті ми маємо з чим виступити перед світом, і який надіслав їй в Італію кілька романів з присвятою “улюбленій співачці”. Але, як згадують сучасники, столична влада перешкодила появі у Києві популярної русинки з Галичини, котра крім мистецтва, втручається ще й в політику.
Cаме в ті роки Соломія Крушельницька підтримувала не тільки морально, але й матеріально русько-українську радикальну партію, одним з засновників якої був Іван Франко. Свої виступи вона завжди завершує українськими піснями. Навіть у приватному концерті, який Крушельницька дала на прохання імператора Росії в царському палаці. Здивований цар тоді запитав у співачки: “Що це за мова, і про що йдеться у цих піснях”. Пояснила по-французьки – вона знала 8 мов, що це пісні її рідного народу. 63 оперні героїні – (одна з них, Чіо Чіо Сан Джакомо Пуччіні), які Крушельницькій повернули життя. А історія була така. У 1904 році вся музична Італія, затаївши подих, чекала на появу своєї опери про японську гейшу Чіо Чіо Сан, або за іншою назвою “Мадам Батерфляй”. Проте прем’єра твору з знаменитій Ласкалі закінчилася повним провалом. Коли Соломія Крушельницька дізналася про поразку улюбленого композитора, вона звернулася до Пуччіні з такими словами: “Маестро, Ваш ніжний цвітастий метелик буде жити. Дозвольте я буду грати роль японської гейші. Я розумію цю бідну дівчину.” Про повторну постановку “Мадам Батерфляй” вдалося домовитися лише в провінційному місті Брейшеї, міланська опера не хотіла більше ризикувати, овації і вигуки після спектаклю “Vivat Pucсini, vivat Krushelnitska” свідчили про тріумфальний успіх твору. На подарованих співачці нотах зробив надпис: Найбільшій та найчарівнішій Чіо Чіо Сан, Джакомо Пуччіні”. За проектом літературного музею видатного українського перекладача Григорія Кучера вийшли два компакт - диски, на яких реставровані співи Соломії Крушельницької, до них увійшли арії, романси та народні пісні, а також деякі архівні записи, здійснені за рік до кончини співачки.
На превеликий жаль, час зробив свою справу, і записи, навіть реставровані сучасними засобами, не можуть передати голос неповторної української співачки Соломії Крушельницької.
Надія Степула
Новий альбом під назвою “О, розкішная Венеро та інші мелодії гетьманської доби ХУ1 – ХУ11 століть” записала Ніна Матвієнко із ансамблем старовинної музики Костянтина Чечені. Окремі твори взяті з табулатури композитора Войцеха Длугограя, що вийшла в Ляйпцігу в 1619 році, а також із литовських та польських видань. В Україні такий компакт-диск з’явився вперше.
Звук лютні повертає не тільки загублені в часах мелодії – повертає і не відомий досі набуток культури, який і справді може дарувати впевненість.
Дорогі слухачі!
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав. Його для вас підготувала автор і ведуча – я, Надія Степула. Дякую за увагу і зичу вам добрих подій. Говорить радіо “Свобода”.
