Київ-Прага, 30 вересня 2003 року.
Петро Кагуй
Сьогодні знову у нас в гостях відомий громадський діяч, публіцист, філософ Євген Сверстюк.
Цього разу пан Сверстюк поділиться своїми міркуваннями стосовно логіки доконаних фактів та певних суспільних законів. І як завжди в центрі його уваги буде Україна.
Євген Сверстюк
Світ недосконалий. Справедливість запізнюється, але скрізь існують правила гри і якщо гоголівському Ноздрьову ніби вдається зробити відразу три ходи, а потім один повернути, то все- таки Чичиков йому нагадує:«Ти не так граєш, як належить чесному чоловікові».
Правила гри мусять зберігатися, інакше не буде ніякої гри. Найрішучіші переступники законів у ХХ столітті «большевики» відкинули всі Божі закони і людські права, але правил гри пробували дотримуватись. Вчорашні борги в Росію не повернули, але в торгівлі вели рахунок. Посольств не грабували і на закордон вдавали, що у них є порядок і своя чесність. Переступи проти церкви приховували, злодійства проти інтелігенції прикривали революційною законністю, примовляючи:«Захід проковтне мовчки». Отже, від самого початку закон, відповідальність і суддя був там - на Заході. Перед народом не соромилися, сміливих нищили. Характерно, що все залишилося досі майже без змін.
Тичина писав у 1920 році:«Десь за морями право, честь, за океаном совість». Проте і за океаном не все в порядку з совістю. Гітлер у 1933 бачив, що демократичний Захід проковтнув навіть нечуваний у світі український голодомор, організований владою. То чому не проковтне анексій, чому не проковтне винищення євреїв і циган? Треба поставити світ перед фактом: Сталін і Гітлер два чоботи пара. І то саме тому, що то один чобіт топтав закони, то другий чобіт, то обидва чоботи разом. Але горе переможеним. Ïм порахували всі доконані факти і покарали. А переможців не судять, тому за такі самі злочини Сталін не був суджений.
В Кремлі і досі спокійно перераховують нібито нічийні злочини тоталітаризму. Український голодомор? А чим це гірше за депортацію народів Кавказу і Криму? Виселення чеченців та інгушів? А хіба німців Поволжя не виселяли? Душогубство в Катині? А в Бикивні, в Вінниці було ще більше. Винищення української інтелігенції? Але ж Сталін нищив не лише українську інтелігенцію. Знищення українських церков? А хіба тільки українських? - тріумфально запитує Кремль посткомуністичний і тут же планує дальший наступ разом з випробуваним союзником Московським Патріархатом.
Логіка доконаних фактів, то всерівно, що перша шашка, яку Ноздрьов просунув рукавом у «дамки». Другу він ще згоден повернути на місце, але перша, вона вже стоїть давно. Німці досі розраховуються з остарбайтерами, хоча німецький уряд не має нічого спільного з гітлерівським. А сталінські наступники, які співають той самий гімн і домолочують тих самих чеченців та інгушів, навіть і чути не хочуть про компенсацію політв’язням і депортованим до Сибіру.
За логікою доконаних фактів сьогодні Росія закріплює свої досягнення русифікації інших народів де тільки може. Але ця беззаконна логіка подобається не тільки Росії. Демократична Чехія засуджує акти Бекеша, в результаті яких було після війни насильно вигнано судецьких німців, де вони проживали століттями. Але нічого не робить, щоб виправити цю історичну несправедливість, хоча б на рівні дозволу німцям селитися в Судетах.
Відновлення справедливості, повернення до закону, покаяння за переступи закону - це важлива моральна проблема нашого часу. Держава, влада, особа може засвідчити свою повагу до законів моралі тим, що визнає свої переступи, виправить їх і принесе покаяння за себе і своїх попередників. Або навпаки, ставить людей перед доконаним фактом і продовжує діяти за логікою доконаних фактів.
Посткомуністична влада в Україні цілком успадкувала комуністичну безвідповідальність за свої діла. Вона боїться суду на Заході. З’явилося поняття про невиїзних державних діячів, які поставили свій народ перед фактом украденого багатства. Але на Заході не певні, чи всіх заарештовувати, як Лазаренка, чи не всіх? Чи тих, кого американська преса називає кримінальними злочинцями, можна приймати чи не слід їх приймати?
З цієї ситуації є лише два виходи. Перший: стати потугою, перед якою усі «Америки» тремтять і запобігають. Другий: використати нагоду, що в Організації Об’єднаних Націй стоїть тема бідності і просити слова: «Я маю що сказати! Я президент країни, про яку поет писав:«Мій краю прекрасний, розкішний, багатий, хто тебе не мучив?» .
В СРСР Україна вважалася багатою республікою. Я був комуністом і олігархи, що тепер зі мною, були комуністами. Ми боролися проти приватновласницьких пережитків. Ми вчили поважати народну власність. В Бога ми не вірили, але вірили в соціалізм.
Потім я став прем’єром, потім президентом країни, і за той час з нуля я і моя сім’я стали одними з найбагатших людей в Європі. А Україна стала найбіднішою в Європі. Ви запитаєте:«Як Вам це вдалося?» .
Я Вам скажу: ми з Медведчуком і з іншими олігархами створили такі закони, за якими обгрунтували російську приказку:«Нє пойман - нє вор». Розумієте? Це те саме, що логіка доконаних фактів. Ми приватизували собі національні багатства і приватизували свободу слова. Тепер ми судимо тих, що посягають на наші багатства і на нашу славу. Усі ми віруючі Московського Патріархату і то добра церква. Ми її підтримуємо, і вона нас підтримує.
Дорогі члени ООН, я бачу на Ваших обличчях переляк. Але я хотів би побачити також і радість. Перед Вами президент, який говорить правду. Перед Вами президент незалежної України, і він відмовляється від логіки доконаних фактів в ім’я вищих моральних вартостей. Урочисто заявляю Вам, я відмовляюся від своїх мільярдів на користь нації. Це і є мій внесок у нашу велику дискусію про боротьбу з бідністю. Я думаю, що відсьогодні Ви будете поважати і мене, і мою націю».
Отакий моральний подвиг президента Леоніда Кучми мені приснився в ніч на 25 вересня...
Петро Кагуй
Сьогодні знову у нас в гостях відомий громадський діяч, публіцист, філософ Євген Сверстюк.
Цього разу пан Сверстюк поділиться своїми міркуваннями стосовно логіки доконаних фактів та певних суспільних законів. І як завжди в центрі його уваги буде Україна.
Євген Сверстюк
Світ недосконалий. Справедливість запізнюється, але скрізь існують правила гри і якщо гоголівському Ноздрьову ніби вдається зробити відразу три ходи, а потім один повернути, то все- таки Чичиков йому нагадує:«Ти не так граєш, як належить чесному чоловікові».
Правила гри мусять зберігатися, інакше не буде ніякої гри. Найрішучіші переступники законів у ХХ столітті «большевики» відкинули всі Божі закони і людські права, але правил гри пробували дотримуватись. Вчорашні борги в Росію не повернули, але в торгівлі вели рахунок. Посольств не грабували і на закордон вдавали, що у них є порядок і своя чесність. Переступи проти церкви приховували, злодійства проти інтелігенції прикривали революційною законністю, примовляючи:«Захід проковтне мовчки». Отже, від самого початку закон, відповідальність і суддя був там - на Заході. Перед народом не соромилися, сміливих нищили. Характерно, що все залишилося досі майже без змін.
Тичина писав у 1920 році:«Десь за морями право, честь, за океаном совість». Проте і за океаном не все в порядку з совістю. Гітлер у 1933 бачив, що демократичний Захід проковтнув навіть нечуваний у світі український голодомор, організований владою. То чому не проковтне анексій, чому не проковтне винищення євреїв і циган? Треба поставити світ перед фактом: Сталін і Гітлер два чоботи пара. І то саме тому, що то один чобіт топтав закони, то другий чобіт, то обидва чоботи разом. Але горе переможеним. Ïм порахували всі доконані факти і покарали. А переможців не судять, тому за такі самі злочини Сталін не був суджений.
В Кремлі і досі спокійно перераховують нібито нічийні злочини тоталітаризму. Український голодомор? А чим це гірше за депортацію народів Кавказу і Криму? Виселення чеченців та інгушів? А хіба німців Поволжя не виселяли? Душогубство в Катині? А в Бикивні, в Вінниці було ще більше. Винищення української інтелігенції? Але ж Сталін нищив не лише українську інтелігенцію. Знищення українських церков? А хіба тільки українських? - тріумфально запитує Кремль посткомуністичний і тут же планує дальший наступ разом з випробуваним союзником Московським Патріархатом.
Логіка доконаних фактів, то всерівно, що перша шашка, яку Ноздрьов просунув рукавом у «дамки». Другу він ще згоден повернути на місце, але перша, вона вже стоїть давно. Німці досі розраховуються з остарбайтерами, хоча німецький уряд не має нічого спільного з гітлерівським. А сталінські наступники, які співають той самий гімн і домолочують тих самих чеченців та інгушів, навіть і чути не хочуть про компенсацію політв’язням і депортованим до Сибіру.
За логікою доконаних фактів сьогодні Росія закріплює свої досягнення русифікації інших народів де тільки може. Але ця беззаконна логіка подобається не тільки Росії. Демократична Чехія засуджує акти Бекеша, в результаті яких було після війни насильно вигнано судецьких німців, де вони проживали століттями. Але нічого не робить, щоб виправити цю історичну несправедливість, хоча б на рівні дозволу німцям селитися в Судетах.
Відновлення справедливості, повернення до закону, покаяння за переступи закону - це важлива моральна проблема нашого часу. Держава, влада, особа може засвідчити свою повагу до законів моралі тим, що визнає свої переступи, виправить їх і принесе покаяння за себе і своїх попередників. Або навпаки, ставить людей перед доконаним фактом і продовжує діяти за логікою доконаних фактів.
Посткомуністична влада в Україні цілком успадкувала комуністичну безвідповідальність за свої діла. Вона боїться суду на Заході. З’явилося поняття про невиїзних державних діячів, які поставили свій народ перед фактом украденого багатства. Але на Заході не певні, чи всіх заарештовувати, як Лазаренка, чи не всіх? Чи тих, кого американська преса називає кримінальними злочинцями, можна приймати чи не слід їх приймати?
З цієї ситуації є лише два виходи. Перший: стати потугою, перед якою усі «Америки» тремтять і запобігають. Другий: використати нагоду, що в Організації Об’єднаних Націй стоїть тема бідності і просити слова: «Я маю що сказати! Я президент країни, про яку поет писав:«Мій краю прекрасний, розкішний, багатий, хто тебе не мучив?» .
В СРСР Україна вважалася багатою республікою. Я був комуністом і олігархи, що тепер зі мною, були комуністами. Ми боролися проти приватновласницьких пережитків. Ми вчили поважати народну власність. В Бога ми не вірили, але вірили в соціалізм.
Потім я став прем’єром, потім президентом країни, і за той час з нуля я і моя сім’я стали одними з найбагатших людей в Європі. А Україна стала найбіднішою в Європі. Ви запитаєте:«Як Вам це вдалося?» .
Я Вам скажу: ми з Медведчуком і з іншими олігархами створили такі закони, за якими обгрунтували російську приказку:«Нє пойман - нє вор». Розумієте? Це те саме, що логіка доконаних фактів. Ми приватизували собі національні багатства і приватизували свободу слова. Тепер ми судимо тих, що посягають на наші багатства і на нашу славу. Усі ми віруючі Московського Патріархату і то добра церква. Ми її підтримуємо, і вона нас підтримує.
Дорогі члени ООН, я бачу на Ваших обличчях переляк. Але я хотів би побачити також і радість. Перед Вами президент, який говорить правду. Перед Вами президент незалежної України, і він відмовляється від логіки доконаних фактів в ім’я вищих моральних вартостей. Урочисто заявляю Вам, я відмовляюся від своїх мільярдів на користь нації. Це і є мій внесок у нашу велику дискусію про боротьбу з бідністю. Я думаю, що відсьогодні Ви будете поважати і мене, і мою націю».
Отакий моральний подвиг президента Леоніда Кучми мені приснився в ніч на 25 вересня...
