Київ-Прага, 6 жовтня 2003 року.
Людмила Литовченко
Засоби масової інформації повідомили про пожежу у Пермському концтаборі-музеї. Отож, у нинішній Росії горять музеї таборів для політичних в’язнів часів СРСР. Навіть невідомо чому, від яких іскор? І взагалі сучасне російське керівництво не любить згадувати про те, що лише кілька років тому на російській території була абсолютна більшість таких таборів. А нині від них і сліду не залишилося. Чому? З яких причин? Бо якби російська влада хотіла б демократії справжньої, то вона, як і більшість європейських країн, котрі зберегли нацистські табори, як нагадування, зберегла б найбільші політичні табори на території Росії, як музейне нагадування того, до чого призводить тоталітаризм.
У Чечні, народ якої чи не весь був загнаний свого часу у такі табори, нині під гуркіт війни обирають президента, мовляв, всенародно... А на кордоні з Україною з російського боку риють дамбу, нікого не питаючись і це приурочують до політичних самітів у Ялті. Гімн СРСР, хоча як музику (а це головне) відновили, а під його акомпанемент виводили на розстріл мільйони в згаданих уже таборах... Чому ж так намагаються у Москві сьогодні знищити будь-які сліди старих таборів?
Перед мікрофоном гість передачі «Демократія і держава», письменник Євген Сверстюк, колишній в’язень Пермського табору №36.
Євген Сверстюк
З розпадом СРСР раптом зникли больові точки системи - політичні концтабори. Коли ми там сиділи, то, здавалося, нема нічого надійнішого і постійнішого, ніж концтабір. Хто б міг подумати, що їх знесуть і заметуть сліди, так само, як гестапівці це робили в кінці війни, як злодії це роблять, замітаючи слід. А потім обтрушуються, умивають вид і вдають з себе людей, як усі.
Коли на запрошення Пермського «Меморіалу» 1998 року я туди приїхав, то був вражений - на тому місці, де був мій барак, поріс бур’ян. А сім рядів колючого дроту зникли, як міраж. А колючий дріт - це ж було недоторканно. В карцері, де я знав кожне віконце і кожну цеглину і вибоїну в підлозі, геть усе зникло. Я попросив свого приятеля Сергія Ковальова стати біля берези, де ми чай пили. Він став і потонув у бур’янах вище голови, так що сфотографувати його не вдалося. Бур’ян вище голови, ото вся відповідь на питання: «Для чого, в ім’я чого тут змарновано життя Василя Стуса, Валерія Марченка, Олекси Тихого, Юрія Литвина і сотень людей, які тут поховали свої кращі молоді роки?»
Усе, що залишилося, то те, що приходить до мене у снах. Там усе без змін: барак, заповнений нарами на два поверхи; трап, по якому нечутно проходив і раптом виринав майор Фьодоров, щоб пришпилити вас своїми маленькими очима вишуканого карателя; берези, до яких заборонили підходити весною з бляшанкою, щоб уточити соку. У сні все в порядку і назавжди. Але хто повірить твоїм снам, коли фотоапарат засвічує лише буяння бур’янів над руїнами якихось прогнилих споруд?
Коли Пермський «Меморіал» запланував відбудувати табір №36, який так швидко здобув славу табору смерті, на допомогу прийшли німці. Прислали кошти і навіть людей - студентів, до них прилучилися охочі пермські студенти. Влітку біля річки Чусової вони спорудили якесь житло і почали відновлювати барак, вишку, дротяну огорожу. Все це не так страшно, як за часів СРСР та КПСС. З натренованих прапорщиків залишився лише Кукушкін, який без кегебівської накачки прибився до музею, як покинутий гравцями м’яч без повітря.
Але з міст і сіл приїжджали сюди вчителі з екскурсіями. Вони вдивлялися напружено і печально. Ïх здивувало, що вони застали тут живих в’язнів, які тепер приїхали. Живі експонати! Мені запам’яталася розмова з однією вчителькою. «Скажіть нам, за що Вас судили?» «За літературу, за думки, за критичні незалежні висловлювання». «А там у Вас в Україні не було таборів?» «Ні, політичні табори були лише в Росії». «Боже, як мені соромно за мою Батьківщину!», - сказала вчителька. А діти слухали і розгублено щось собі пригадували.
Отоді мені подумалося: якщо режим в Кремлі поділятиме думки тієї російської вчительки, то музей буде функціонувати. Якщо ж режим у Кремлі знову почне клацати зброєю, збирати і надимати «кукушкіних» і вертатися на кола свої, то музею вони не потерплять. Тоді їм потрібні будуть не екскурсанти, а прислуга для нових таборів. Бо відбудовувати імперію - це значить надимати імперською гординею м’ячі і продовжувати гру у воєнну могутність, гру без правил і мугикати на ніч в супроводі кремлівських курантів «Союз нєрушімий рєспублік свободних навєкі сплотіла вєлікая Русь...» А музей ні до чого. Може він сам від себе згорів? Але чомусь наші табори, які ми обживали роками, ніколи не горіли, хоча сотні в’язнів того бажали:«Бодай ви згоріли ясним полум’ям!» Може він згорів від іскри, яка вискочила з лютого ока якогось вождя, який хоче вести народ до щастя?
Людмила Литовченко
Засоби масової інформації повідомили про пожежу у Пермському концтаборі-музеї. Отож, у нинішній Росії горять музеї таборів для політичних в’язнів часів СРСР. Навіть невідомо чому, від яких іскор? І взагалі сучасне російське керівництво не любить згадувати про те, що лише кілька років тому на російській території була абсолютна більшість таких таборів. А нині від них і сліду не залишилося. Чому? З яких причин? Бо якби російська влада хотіла б демократії справжньої, то вона, як і більшість європейських країн, котрі зберегли нацистські табори, як нагадування, зберегла б найбільші політичні табори на території Росії, як музейне нагадування того, до чого призводить тоталітаризм.
У Чечні, народ якої чи не весь був загнаний свого часу у такі табори, нині під гуркіт війни обирають президента, мовляв, всенародно... А на кордоні з Україною з російського боку риють дамбу, нікого не питаючись і це приурочують до політичних самітів у Ялті. Гімн СРСР, хоча як музику (а це головне) відновили, а під його акомпанемент виводили на розстріл мільйони в згаданих уже таборах... Чому ж так намагаються у Москві сьогодні знищити будь-які сліди старих таборів?
Перед мікрофоном гість передачі «Демократія і держава», письменник Євген Сверстюк, колишній в’язень Пермського табору №36.
Євген Сверстюк
З розпадом СРСР раптом зникли больові точки системи - політичні концтабори. Коли ми там сиділи, то, здавалося, нема нічого надійнішого і постійнішого, ніж концтабір. Хто б міг подумати, що їх знесуть і заметуть сліди, так само, як гестапівці це робили в кінці війни, як злодії це роблять, замітаючи слід. А потім обтрушуються, умивають вид і вдають з себе людей, як усі.
Коли на запрошення Пермського «Меморіалу» 1998 року я туди приїхав, то був вражений - на тому місці, де був мій барак, поріс бур’ян. А сім рядів колючого дроту зникли, як міраж. А колючий дріт - це ж було недоторканно. В карцері, де я знав кожне віконце і кожну цеглину і вибоїну в підлозі, геть усе зникло. Я попросив свого приятеля Сергія Ковальова стати біля берези, де ми чай пили. Він став і потонув у бур’янах вище голови, так що сфотографувати його не вдалося. Бур’ян вище голови, ото вся відповідь на питання: «Для чого, в ім’я чого тут змарновано життя Василя Стуса, Валерія Марченка, Олекси Тихого, Юрія Литвина і сотень людей, які тут поховали свої кращі молоді роки?»
Усе, що залишилося, то те, що приходить до мене у снах. Там усе без змін: барак, заповнений нарами на два поверхи; трап, по якому нечутно проходив і раптом виринав майор Фьодоров, щоб пришпилити вас своїми маленькими очима вишуканого карателя; берези, до яких заборонили підходити весною з бляшанкою, щоб уточити соку. У сні все в порядку і назавжди. Але хто повірить твоїм снам, коли фотоапарат засвічує лише буяння бур’янів над руїнами якихось прогнилих споруд?
Коли Пермський «Меморіал» запланував відбудувати табір №36, який так швидко здобув славу табору смерті, на допомогу прийшли німці. Прислали кошти і навіть людей - студентів, до них прилучилися охочі пермські студенти. Влітку біля річки Чусової вони спорудили якесь житло і почали відновлювати барак, вишку, дротяну огорожу. Все це не так страшно, як за часів СРСР та КПСС. З натренованих прапорщиків залишився лише Кукушкін, який без кегебівської накачки прибився до музею, як покинутий гравцями м’яч без повітря.
Але з міст і сіл приїжджали сюди вчителі з екскурсіями. Вони вдивлялися напружено і печально. Ïх здивувало, що вони застали тут живих в’язнів, які тепер приїхали. Живі експонати! Мені запам’яталася розмова з однією вчителькою. «Скажіть нам, за що Вас судили?» «За літературу, за думки, за критичні незалежні висловлювання». «А там у Вас в Україні не було таборів?» «Ні, політичні табори були лише в Росії». «Боже, як мені соромно за мою Батьківщину!», - сказала вчителька. А діти слухали і розгублено щось собі пригадували.
Отоді мені подумалося: якщо режим в Кремлі поділятиме думки тієї російської вчительки, то музей буде функціонувати. Якщо ж режим у Кремлі знову почне клацати зброєю, збирати і надимати «кукушкіних» і вертатися на кола свої, то музею вони не потерплять. Тоді їм потрібні будуть не екскурсанти, а прислуга для нових таборів. Бо відбудовувати імперію - це значить надимати імперською гординею м’ячі і продовжувати гру у воєнну могутність, гру без правил і мугикати на ніч в супроводі кремлівських курантів «Союз нєрушімий рєспублік свободних навєкі сплотіла вєлікая Русь...» А музей ні до чого. Може він сам від себе згорів? Але чомусь наші табори, які ми обживали роками, ніколи не горіли, хоча сотні в’язнів того бажали:«Бодай ви згоріли ясним полум’ям!» Може він згорів від іскри, яка вискочила з лютого ока якогось вождя, який хоче вести народ до щастя?
